Французькі філософи, німецькі нобеліанти, а література — швейцарська. Що читати українською
Авторка:
Ганна Гнедковa
Французькі філософи, німецькі нобеліанти, а література — швейцарська. Що читати українською
Швейцарські письменники та письменниці: кого ми вже знаємо, а кого нам іще належить для себе відкрити? Друга розмова у межах спецпроєкту «Швейцарський акцент» – це нагода поговорити про авторів та авторок, які вже перекладені українською.
Книжкові переклади
Першими, кому ми завдячуємо представленням швейцарської літератури на нашому книжковому ринку, є, звичайно, українські видавництва. Швейцарську літературу в Україні видавали дотепер: «Книги-ХХІ», «Meridian Czernowitz», «Чорні вівці», «Юніверс», «Видавництво Жупанського», «Основи», «Видавництво Анетти Антоненко», «Фоліо», «Медуза», «Простори/Смальта» та «Всесвіт». Серед перекладів – звичайно, найперше класики Ґотфрід Келлер, Роберт Вальзер, Фрідріх Дюренмат та Макс Фріш, але також і сучасні визнані автори та авторки.
Філософський роман
Одним із найпоширеніших жанрів є роман-роздум, роман, у якому сюжет не такий важливий, як ті ідеї, які він утілює в собі. Коли-не-коли це роман-експеримент, як-от у Роберта Вальзера, або роман-притча, як у Германа Гессе. Іноді все заплутано, як у Макса Фріша. А сучасніші нам автори та авторки, працюючи в схожому жанрі, спираються на традицію, щоб надати їй оновлене звучання, або ж демонстративно розхитують її.
Оповідання та повісті
На тлі романів завжди програють в очах видавництв оповідання та повісті, жанри, які складніше доносити до читацької авдиторії. А втім, 2-томник Дюренмата таки з’явився в українському перекладі, а вряди-годи видавництва ризикують узятися й за коротшу річ, ніж роман, – наприклад, за повість Йонаса Люшера.
«Весна варварів» – дебютна повість німецькомовного швейцарського письменника Йонаса Люшера, який 2013 року був номінований на Німецьку та Швейцарську літературну премію. Того ж року він був нагороджений премією Франца Гесселя, літературною премією кантону Берн та премією Баварської асоціації молодих письменників. За сюжетом заможний швейцарський бізнесмен опиняється на туніському курорті одночасно із групою молодих англійців із найвищих фінансових кіл Лондона, які приїхали відсвяткувати тут розкішне весілля. Але доки захмеліла компанія відсипається після святкової ночі, Велика Британія оголошує державне банкрутство. Із заблокованими кредитками, раптово безробітні, в готелі класу «люкс», який за мить став для них недоступним, вони опиняються за крихітний крок від варварства. Повість перекладено більше ніж 15 мовами світу. Ще один роман Йонаса Люшера, поки не перекладений українською і номінований на Швейцарську книжкову премію 2017 року, – «Крафт». («Основи», пер. Роксолани Свято, 2017).
«Лабіринт» – перший том двотомника творів швейцарського письменника-класика ХХ сторіччя Фрідріха Дюренмата: завершені прозові твори «Зимова війна в Тибеті», «Місячне затемнення», «Бунтар», розлогі авторські коментарі до них, а також роздуми письменника-філософа про себе, про свою добу, про місце й роль у ній його батьківщини – Швейцарії («Юніверс», пер. Олекси Логвиненка, 2005).
«Вавилонська вежа» – другий том творів видатного швейцарського письменника, класика ХХ сторіччя Фрідріха Дюренмата: оповідання «Братовбивство в родині Кибурґів», «Смерть Сократа», «Фінтер» та ін., парабола «Автомобільні й залізничні держави», філософські есеї «Відгодований хрест» та «Мозок» («Юніверс», пер. Олекси Логвиненка, 2006).
Роман виховання
Жанр роману виховання, або Bildungsroman, суттєво змінився з часів свого постання, відходячи від старого доброго реалізму зображення, яке було в Ґотфріда Келлера, до більш химерних форм, як-от у Германа Гессе.
Родинна сага
Дедалі частіше авторки та автори лізуть у власні чи вигадані комори, щоб дістати звідти запилені родинні щоденники й переповісти цілу історію одного роду. Роду, який переживає війну, переселення, розділення і возз’єднання, – і якимось чином спромагається тривати далі, принаймні на письмі.
Аґота Крістоф – відома швейцарська письменниця угорського походження, яка писала свої твори французькою. Переживши у дитинстві Другу світову війну, 1956 року вона залишає рідну Угорщину й оселяється у Швейцарії. Романи «Грубий зошит» (1986), «Доказ» (1987) і «Третя брехня» (1991) утворюють трилогію, яку було перекладено понад тридцятьма мовами світу. Містка і лаконічна оповідь розгортається навколо історії довжиною в життя — одне життя на двох, адже перед нами незвичайні герої: брати-близнята, розвіяні виром війни («Фоліо», пер. Ірини Серебрякової, 2013).
«Якоб вирішує любити» – родинний епос про долі лотаринзьких переселенців у Банаті, роман, який здобув найвищу літературну нагороду, Швейцарську книжкову премію 2011 року. Український переклад є 9-м перекладом книжки європейськими мовами («Книги-ХХІ», пер. Юрка Прохаська, 2016).
Мелінда Надь Абоньї народилася 1968 року в Бечеї, автономний край Воєводина у складі тодішньої Югославії, і ще малою 1973 року переїхала з батьками до Швейцарії. Її роман «Голуби злітають» (2010) відзначений престижними літературними преміями Deutscher Buchpreis та Schweizer Buchpreis та був перекладений багатьма мовами. У центрі роману – родина Кошичів, вихідців із угорськомовної меншини Воєводини, які змушені пристосовуватися до життя у нерідній Швейцарії («Комора», пер. Роксолани Свято, 2015).
Автобіографічний роман
«Сповідь» Жан-Жака Руссо, одна з найвідоміших літературних автобіографій, безумовно варта ознайомлення. Втім, до завдання увічнити власні спогади беруться і сучасні швейцарські авторки, такі, як перекладені українською Ільма Ракуза та Ґрізелідіс Реаль.
Детективний роман
Україна активно перекладає швейцарські детективи, досі один із найпопулярніших жанрів сучасності. На щастя, детективних романів Швейцарії не бракує: тут і класик жанру Фрідріх Ґлаузер, і продуктивний сучасник Жоель Діккер.
Фрідріх Ґлаузер (1896—1938) — відомий швейцарський письменник. Набув слави майстра кримінального роману, отож недарма його прозвали «швейцарським Сіменоном». Ф. Ґлаузер прожив хоч і недовге, але бурхливе життя. Письменник встиг побувати і у війську, і у в’язниці, і в психлікарні. Можливо, такий перебіг подій і став йому в нагоді при написанні двох автобіографічних творів — «В пітьмі» та «Людина в сутінках», а також великого роману про легіонерів «Гуррама». Окрім цих творів, його перу належать п’ять детективних романів: «Чаювання трьох літніх дам», «Вахмістр Штудер», «Температурний листок», «Китаєць», «Крок і компанія» («Фоліо», пер. Юрія Лісняка, 2014).
Фрідріх Ґлаузер (1896-1938), швейцарський майстер кримінального роману, мав досить коротке, але бурхливе життя, яке лягло в основу двох його автобіографічних творів, а також дало матеріал для написання детективів, одним – і, власне, першим із яких є «Чаювання трьох літніх дам». У Женеві, місті, сповненому дипломатів із Ліги Націй, починаються таємничі вбивства, винними в яких є таємничі дами, які підсипають своїм жертвам наркотики в чай. Проте ці жінки – лише пішаки в руках замовника вбивств («Фоліо», пер. Петра Таращука, 2014).
«Книга Балтиморів» — родинна сага з детективним сюжетом. Психологічний роман, у якому відомий письменник Маркус Ґольдман (герой бестселера Жоеля Діккера «Правда про справу Гаррі Квеберта») розгадує таємниці трьох поколінь своєї родини і пише нову книжку («Видавництво Старого Лева», пер. Леоніда Кононовича, 2018).
«Зникнення Стефані Мейлер» – новий психологічний детектив визнаного швейцарського письменника Жоеля Діккера. Головний герой Джесс Розенберґ, за яким ходить слава слідчого, який ніколи не помиляється, раптом чує від журналістки Стефані Мейлер, що його найперша і найдавніша справа, вбивство чотирьох людей, призвела до обвинувачення невинної людини. Невдовзі журналістка зникає безвісти, і слідчий повертається до справи, з якої почалася його успішна кар’єра («Видавництво Старого Лева», пер. Леоніда Кононовича, 2019).
«Правда про справу Гаррі Квеберта» – це шоста написана, але друга за рахунком опублікована книга, яка, щойно вийшовши, одразу стала бестселером у Франції і принесла своєму автору, на той час 27-річному Жоелю Діккеру, Гран-прі Французької академії за найкращий роман і Гонкурівську премію ліцеїстів. А потім цей роман підкорив і решту світу: його переклали понад 30 мовами. («Видавництво Старого Лева, пер. Леоніда Кононовича, 2017).
Романізовані біографії
Трохи реальних фактів, трохи вигадки: романізовані біографії за таким принципом в Україні писав, до прикладу, Віктор Петров-Домонтович, а в Швейцарії пишуть видані українською Крістіан Крахт та Ральф Дутлі.
Різне
Легко помітити, кому пробитися на український ринок найважче: письменникам та письменницям, які пишуть поезію, драматургію або дитячу літературу. А втім, і вони в українському перекладі потрохи з’являються завдяки окремим ентузіаст(к)ам.
Сильвіан Дюпюї – авторка низки збірок поезії (зокрема «Розкопки ночі», 1985, Премія ім. Ш.-Ф. Рамю) та есеїв («Для чого потрібен театр?», 1998), у яких розкриваються шляхи екзистенційного та естетичного пошуку в добу пост-постмодернізму. У вибраній драматургії Сильвіан Дюпюї постає трагічний і саркастичний, пекельний і надабсурдний (а тому – живий!) світ після «Чекаючи на Ґодо» С. Беккета. Постарілі Владімір та Естрагон, до яких нарешті приходить невідомий Ґодо, хоча він то видається жінкою-манекеном («зримою» подобою незнайомця), то хлопчиком-вісником, то автором-виконавцем, то публікою в залі, але коли головні герої здобувають свободу, постає раптове запитання: чи потрібна вона їм? («Всесвіт», пер. Івана Рябчія та Дмитра Чистяка, 2016).
Філіп Жаккотте (1925 р. н.) — один із найбільших сучасних швейцарських франкомовних поетів, лауреат Великої премії Французької академії за поезію (1992), Великої національної премії поезії (1995), Ґонкурівської премії з поезії (2003), Премії Шиллера (2010). Літературний критик та перекладач («Юніверс», пер. Олега Жупанського, 2003).
Педро Ленц «Мій друг машиніст крана» – перша збірка, яка побачила світ у поетичній «Перекладній серії Сергія Жадана». Швейцарія тут, за словами Сергія Жадана, інакша: «Не надто туристична, не надто респектабельна, Швейцарія робітників і пияків, Швейцарія лузерів і невдах (…) У цьому сенсі поезії Педро є чудовим путівником по той бік швейцарської ночі» («Meridian Czernowitz», пер. Сергія Жадана та Євгенії Лопати, 2018).
«Велика книжка. Історії для дітей» Франца Голера та Ніколауса Гайдельбаха ставить найдивніші «дитячі» питання до світу, не сприймаючи нічого як належне. Франц Голер майстерно показує: світ сповнений загадок, і з кожної можна зробити історію («Чорні вівці», пер. Нелі Ваховської, 2017).
Найвідоміша повість дитячої письменниці Йоганни Шпірі, яка зажила собі слави ще за життя авторки: вперше опублікована 1880 року, «Гайді» миттєво здобула популярність і витримала тринадцять видань за десять років. У ній розповідається про маленьку дівчинку Гайді, яка живе зі своїм дідусем у горах Швейцарії. Історія дівчинки-сироти приваблива не тільки яскравими описами ландшафту, а й розумінням того, як діти бачать життя і виявляють свої почуття («Навчальна книга – Богдан», пер. Романа Матвієва, 2014).
Андреас Каппелер – швейцарський історик, фахівець з українсько-російських відносин. Професор Віденського університету, член австрійської, української та чуваської академій наук. Його численні статті з’являлися в перекладі в українській періодиці. «Нерівні брати: українці та росіяни від Середньовіччя до сучасності» – монографія, яка вперше вийшла книжкою в видавництві «Книги-ХХІ» і присвячена теперішній війні України зі своїм «радянським братом», Росією («Книги-ХХІ», пер. Володимира Кам’янця, 2018).
«Мистецтво подорожі» Алена де Боттона написана англійською мовою: її автор – британський письменник швейцарського походження. Це збірка філософських есеїв про мандри, у якій де Боттон рефлексує над самим поняттям подорожі, порівнюючи свій досвід із досвідом інших видатних мандрівників. Разом із французьким поетом Шарлем Бодлером та американським художником Едвардом Гоппером автор розмірковує над романтикою придорожніх кафе, заправок та аеропортів. А Гюстав Флобер стає провідником в екзотичні країни, де часто шукаємо те, чого нам так не вистачає вдома… Ця книжка — про мистецтво, літературу та філософію, особливий погляд на мандри і тих, хто подорожує («Видавництво Старого Лева, пер. Романа Гардашука, 2018).
Свого часу Драґіца Райчич, поетка хорватського походження, потрапила до Швейцарії трудовою мігранткою, працювала прибиральницею і почала писати німецькою, вивченою на слух. У кожному вірші Драґіца Райчич заново винаходить експериментальну, «мігрантську» мову, що є поетичним і політичним викликом читачеві. У її творчості помилки, неточності, розриви стають не лише симптомами соціальної проблематики, але й метафорами буття, символами літературного громадянства, гендеру та опору. Книга містить оригінали та переклади українською й російською мовами («Простори/Смальта», пер. Олександри Григоренко та Марка Бєлорусця, 2014).
Крістоф Зімон (1972 р.н.) – швейцарський письменник, поет-слемер та карикатурист, лауреат численних літературних премій. Книжка «Багато гарного за малу ціну», видана 2011 року, розкриває письменника з нового й незвіданого боку: не тільки як письменника, але і як художника-ілюстратора. Як зазначено на обкладинці, ці тексти та малюнки – «калейдоскоп житейських мудрощів від А до Я», добірка іронічних порад і скетчів («Медуза», пер. Нелі Ваховської, 2013).
«Культпохід 2х2»
Іще одним «контрабандним» привнесенням швейцарської літератури до України був «Культпохід 2х2» далекого 2009 року – поетичний тур двох швейцарських авторів, Рафаеля Урвайдера та Педро Ленца, та двох українських – Юрія Андруховича та Сергія Жадана. Спеціально до туру Юрій Андрухович та Сергій Жадан приготували переклади творів обох швейцарських гостей.
Відправною точкою інтернаціонального проєкту став Берн, де Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Педро Ленц та Рафаель Урвайдер уперше читали разом на сцені Шляхтгауз-театру – у приміщенні середньовічної скотобійні. Далі вони відвідали Харків, Київ, Івано-Франківськ. Кінцевою метою українсько-швейцарського поетичного туру був львівський Форум. Результатом цього літературного походу став «Мій друг машиніст крана» Педро Ленца, виданий 2018 року у перекладі Сергія Жадана в видавництві «Meridian Czernowitz».
7-й номер «Просторів»: «Транс»
«Транс» (Київ, 2014) – сьоме число літературно-мистецького і соціокритичного журналу «Простори», повністю присвячене швейцарській літературі в перекладах з німецької, французької та італійської мов. До письменницького кола, охопленого в журналі, належать Роберт Вальзер та Аґота Криштоф, а також Педро Ленц, Аґлая Ветерані, Драґіца Райчич, Ноель Рева, Жужанна Ґазе та багато інших. Більшість авторів та авторок були вперше перекладені українською в межах роботи над «Трансом». Над журналом працювали перекладачі Марк Бєлорусець, Сергій Жадан, Неля Ваховська, Олександра Григоренко, Катерина Міщенко, Ірина Собченко, Тарас Федірко та інші. Назву «Транс» редакція пояснила так: «Класиків і молодь, «питомих швейцарців» і мігрантів з різних куточків світу, академічних інтелектуалів і маргіналів об’єднує трансгресія як вихід за межі зужитих ярликів – у простір, де література є перманентною подорожжю, а будь-яке висловлювання – частиною відкритого діалогу».
Журнал «Транс» та книжку «Integracion» Драґіци Райчич у перекладі Олександри Григоренко та Марка Бєлорусця можна отримати безкоштовно, написавши в редакцію prostoryred@gmail.com
«Для мене, – розповідає Неля Ваховська, – «Транс» виник із бажання подолати сегментованість знань про швейцарську літературу: я трохи знала німецькомовну, Ірина [Собченко – прим. Г.Г.] – франкомовну; італійську і ретороманську не знав ніхто. І це не дивно, адже всі вони в комерційному плані орієнтовані на великі мономовні ринки, а отже, у Швейцарії єдиного літпроцесу не існує, дослідники якийсь час навіть говорили про множинні літератури Швейцарії. До речі, п’ятою швейцарською літературою називали «мігрантську». Мене це вразило: на адміністративному рівні Швейцарія докладає зусиль, аби не пустити «чужинок» (жіночий рід я використовую як генератив), а от літпроцес їх легко інтегрує: Криштоф, Абоньї, Ветерані, Мартинова, Брежна, Флореску. Список доволі довгий. Кортить припустити, що швейцарки – попри свою консервативність і звичку тримати дистанцію – дуже зацікавлені в проявах інакшості, у голосах з інших місць. У журналі ми спробували окреслити цей діалог між плеканням традицій і голосами Інших: біженок, трудових мігранток, шукачок притулку. Було цікаво, чи працює це все як єдиний поліфонічний простір».