Сім екранізацій німецьких письменників
Сім екранізацій німецьких письменників
Екранізація «Читця» Бернарда Шлінка з Кейт Вінслет у головній ролі або ж «Парфюмер» (2006) за романом Патріка Зюскінда – ці фільми запам’ятаються надовго й відомі українським глядачам, але ними не вичерпується кіно, зняте за сюжетом німецькомовних книжок.
«Читомо» пропонує список літературних екранізацій, про які ви, можливо, ще не чули. Розглянута вибірка літературних адаптацій вражає різноманіттям «заборонених» та болючих тем, висвітлених подеколи вперше завдяки ненав’язливому й ефективному прийому – розмові «жартома про серйозне».
«ГУД БАЙ, БЕРЛІН!»,
НІМ. «TSCHICK»
Створений 2010-го року, роман Вольфґанґа Геррендорфа – текст водночас і для підлітків, і для дорослих. Написаний легкою й пластичною мовою, він може бути прочитаний як розважальний роман про незвичну дружбу двох школярів-аутсайдерів – Маіка та Чіка (насправді Андрєя Чічачова, сина російських іммігрантів), – які переживають різні пригоди й, звісно, втрапляють у різноманітні неприємності, подорожуючи на літніх канікулах на вкраденій Чікою «ладі». Між тим, це також роман, написаний автором незадовго до смерті, у якому Геррендорфові йдеться про неможливість комунікації та про механізми виштовхування із суспільства. Це гірка критика жорстокого «дорослого» світу, з яким стикаються два 14-річні хлопці, вкладена в уста оповідача Маіка.
В екранізації, створеній 2015 року, Фатіхові Акіну вдалося зберегти обидва потенційні прочитання завдяки майже педантичній увазі до деталей, перенесених із книжки у фільм. Наприклад, замість саундтреків Акін, залишаючись вірним оригіналові й намагаючись не зруйнувати створеної атмосфери, вставляє музику Річарда Клайдермана, касету з якою молоді авантюристи слухають у «ладі».
Українці можуть переглянути фільм уже цього тижня в межах «Кінорейвів» у Києві, Харкові, Запоріжжі та Маріуполі.
«САМОТНІСТЬ ТА СЕКС ТА СПІВЧУТТЯ»,
НІМ. «EINSAMKEIT UND SEX UND MITLEID»
Роман Гельмута Крауссера з такою назвою вийшов 2012 року, а 2017-го за ним зняли екранізацію Ларса Монтаґа. Оповідь як у романі, так і в фільмі елегантно перестрибує з однієї історії на іншу й охоплює заплутані життя 15 мешканців великого міста, яких об’єднує одне – самотність. Персонажі ці вкрай несхожі між собою, і так само несхожа між собою їхня самотність. Тож ідеться радше не про сто років, а про сто – чи принаймні 15 – видів самотності, в яких можна впізнати себе. Тут і самотність закоханого без взаємності, і самотність у вже байдужому шлюбі, і самотність покинутого коханою людиною, і самотність у боротьбі за визнання свого таланту. Поступово долі героїв переплітаються між собою, тримаються одна за одну, збираються у гордіїв вузол. І не всі з них, руйнуючи сподівання вихованого на голлівудських гепі-ендах споживача, знаходять у собі сили той вузол розрубити, а навіть коли розрубають – необов’язково на краще.
Тільки один закид: персонажі окреслені кількома широкими мазками, як то роблять у шаржах заради комічного ефекту, хоча комічного ефекту тут якраз не передбачено. Бджоляр, художник, колишній викладач; у нещасливому шлюбі, у розлученні, у вільному пошукові – впізнавані «штампи», з якими легко працювати, тому що за кожним із цих означень у свідомості закріплений свій більш-менш чіткий збірний образ, а отже, їх вистачає, аби дати уявлення про персонажа, не надто заглиблюючись у нього. Відповідно, дійовою особою фактично є не вони, а вид самотності, яку кожен із них репрезентує.
«ПОРА ЗГАСНОГО СВІТЛА»,
НІМ. «IN ZEITEN DES ABNEHMENDEN LICHTS»
Написана 2011 року книжка німецького письменника Ойґена Руге – монтажний роман, який сатирично висвітлює історію НДР на прикладі долі однієї родини. За сюжетом, велика родина збирається 1 жовтня 1989 року відсвяткувати 90-річчя найстаршого свого члена – Вільгельма Повілайта, переконаного сталініста, який 12 років провів у вимушеній еміграції в Мексиці. На організоване його дружиною Шарлоттою сімейне зібрання з’їжджаються родичі, кожен зі своєю непростою історією: син Курт, його дружина-росіянка Ірина, їхня невістка Мелітта. Не вистачає лише Вільгельмового онука Саші, і старому невідомо, що той «зрадив» сім’ї та державі, розпад якої дідусь уперто не помічає, і виїхав на Захід. Так поступово на очах у читача – і в глядача трагікомічної кіноадаптації 2017 року – помирає соціалістична утопія, в яку вірило не одне покоління. А досвідчений глядач помітить також алюзії на «Good Bye, Lenin!», які додає від себе режисер Матті Ґешоннек.
Цей роман, частково автобіографічний, – пізній дебют 57-річного Руге, який був одразу помічений і відзначений премією Альфреда Дьобліна, літературною премією «Аспекте» за найкращий прозовий дебют, а також німецькою книжковою премією. Журі останньої нагородило автора за «досвіди чотирьох поколінь, які охоплюють близько п’ятдесяти років у драматургійно рафінованому викладі». Письменник до кінця не вірив у свій успіх та не підготував жодної промови на вручення, пояснивши: «Надто вже я забобонний».
«ВІН ЗНОВУ ТУТ»,
НІМ. «ER IST WIEDER DA»
Цей роман німецького журналіста та письменника Тімура Вермеша був написаний 2012 року й досі стоїть, впізнаваний своєю мінімалістичною обкладинкою (обриси голови з чорною назвою у формі вусів-щіточки на білому тлі), серед бестселерів на полицях книжкових крамниць Німеччини та Австрії. У 2015 році його популярність зросла ще більше завдяки однойменній екранізації Давіда Внендта.
Сміх – чи не найбезпечніший спосіб наблизитися до теми впритул і водночас залишитися відстороненим від висміюваного. Він дає змогу проговорити травматичне минуле в усьому його натуралізмі та водночас зробити натуралізм комічним та «стравним» для публіки. Висповідатися, але й не заплямити сповіддю себе та розважити сповідника. З-поміж чорного гумору, іронії та сатири Тімур Вермеш обирає останнє. Ця сатира над «великим диктатором», утім, відрізняється від, скажімо, сатири фільму Чарлі Чапліна: вона не розбирає те, «як вони до цього дійшли», а радше питає, чи дійдемо до цього ми, теперішнє покоління, чи виробили ми, так би мовити, необхідний імунітет. У зв’язку із цим напрошується паралель із теж екранізованим романом «Хвиля» (нім. «Die Welle»), тільки в цьому випадку «назад у майбутнє» перенесена не абстрактна ідеологія, а цілком конкретний її носій: у «Він знову тут» до Берліна 2011-го року раптово потрапляє Адольф Ґітлер, якого блискуче зіграв Олівер Мазуччі.
Сюжет досить точно розрахований на успіх: якщо нам інколи комічно спостерігати, як наші бабусі й дідусі зосереджено намагаються розібратися з новими ґаджетами, то гарантовано комічно уявити, як би це робив диктатор, який боїться мати сміховинний вигляд, аби не втратити своєї влади. Та ще й у часи, коли ім’я його Вже-Можна-Називати без обов’язкового «heil». Втягнутий в абсурдну ситуацію, безпорадний і «знешкоджений» герой починає навіть породжувати певне співчуття, особливо тому, що, як справедливо закидають критики, диктаторові «пробачається» автором усе те, що передувало його сучасній реінкарнації.
«CHUCKS»
У 2016 році Корнелія Травнічек приїздила до України в рамках Meridian Czernowitz із читаннями своїх віршів та презентацією перекладеної антології сучасної австрійської поезії, однак на батьківщині вона відома також і як авторка прози. Її дебютний роман «Chucks» побачив світ 2012 року, а екранізація – 2015 року завдяки режисерам Сабіні Гіблер та Ґерхардові Ертлу. Головну роль у ньому зіграла Анна Пош і була номінована у 2016 році на нагороду за неї.
Анна грає героїню на ім’я Мае, дівчину-панка з Відня, яка змушена відпрацьовувати в лікарні години соціальної роботи замість покарання за дрібний злочин. У лікарні вона зустрічає загадкового хлопця Пауля й дізнається, що той хворий на СНІД. Закохавшись у нього, вона проходить пліч-о-пліч усі стадії розвитку хвороби й залишається з ним, аж поки імунна система Пауля остаточно не відмовляє. Після його смерті вона продовжує піклуватися про його кота, якого назвала Шрьодінґером. Ті, хто прослідкував за сюжетом до цього моменту, мали б щось запідозрити від згадки цього імені – і недарма. Адже оповідь виявляється лише на перший погляд звичною історією про кохання на тлі смертельної хвороби, а героїня – не надто надійною оповідачкою. І хтозна, чи існував Пауль узагалі.
«МОЛИТВИ ЛОНА»,
НІМ. «SCHOßGEBETE»
Роман 2011-го року Шарлотти Рош знову експлуатує тему, яка наробила галасу навколо її першого тексту – «Вологих ділянок» (нім. «Feuchtgebiete»), теж свого часу екранізованого Давідом Внендтом. Ба більше, цей твір навіть воліє бути розглянутим у контексті свого попередника, натякаючи на спорідненість співзвучністю назви. Екранізацією «продовження» у 2014 році зайнявся Сьонке Вортманн.
Натуралістичність тілесних описів у «Вологих ділянках» розділила критиків на групи захисників та поборників, причому натуралістичність стосувалася не тільки й не стільки сексуальних сцен, скільки інших процесів у жіночому тілі, відверто описаних головною героїнею. Роман породив безліч дискусій, серед іншого й у новому напрямку досліджень під назвою «porn studies»: він спричинив до перегляду дефініції «порнографічного» й введення поняття «не-сексуальної порнографії» (Ніна Шумахер), а також був визнаний одним із текстів, які революційним чином розхитують усталені поняття про зображення жіночої сексуальності (Гелен Гестер). В останньому пункті його можна співвіднести, наприклад, із виданою в українському видавництві «Видавництво» книжкою «Бути мною» Анна Хьоґлунд.
У «Молитв лона», здається, дещо менше шансів збурити громадськість, підготовану літературним дебютом Шарлотти Рош. Зрештою, він і не претендує на повторний скандал, досліджуючи жіночу сексуальність з іншого боку: якщо у «Вологих ділянках» ішлося про 18-річну дівчину, яка з цікавістю пізнає власне тіло, то в «Молитвах лона» йдеться про молоду жінку Елізабет, на якій лежить відбиток минулої трагедії – аварії, в якій вона втрачає близьких, – заважаючи їй вповні насолоджуватися життям, зокрема і статевим. Деякі критики вказують при цьому на ймовірну автобіографічність другої книжки Рош: у 2001 році письменниця втратила в автокатастрофі рідних братів.
«ЛОТТЕ І ЛУЇЗА: ВИТІВКИ БЛИЗНЯТ»,
НІМ. «DAS DOPPELTE LOTTCHEN»
1942 року Еріх Кестнер працював над сценарієм фільму, який мав називатися «Велика таємниця» (нім. «Das große Geheimnis»), та накладена на Кестнера заборона на писання перекреслила плани, і проект фільму довелося відкласти. А сценарій з’явився у формі роману 1949 року. Екранізацій та адаптацій у цієї історії була безліч, а найновіша – чотирнадцята – вийшла 2017 року завдяки режисерові Ланцелоту фон Назо і буде показана в Україні на «Чілдрен Кінофесті», який проходитиме з 25 травня по 3 червня
Дві дев’ятирічні дівчинки протилежні одна одній за характером, та ідентичні за зовнішністю: Луїза з Відня – бешкетниця, а Лотта з Мюнхена – тишко. І близнючки не знають одна про одну, доки не зустрічаються в літньому таборі. Звісно, їхні світлі голови осяює думка помінятися місцями. Вони – не перші близнючки в історії літератури та кінематографу, які влаштовують подібну витівку. Та все ж ситуація в них не така, як, скажімо, в «Принці і злидарі»: у центрі історії Луїзи та Лотти – трагедія розлучення батьків, яких діти намагаються примирити, розпад родини, цілковите відчуження колись рідних людей. А це робить історію геть не дитячою. Дізнавшись про обмін ролями та хворобу однієї з дівчат, розлучені батьки зустрічаються знову. За романом – у Відні, за фільмом – у Зальцбурзі.
Географія – не єдине, що змінюється в новій екранізації. Час дії також зазнає змін, що додає їхньому «карнавалові» комічності та впізнаваності. Сучасні Луїза та Лотта живуть в епоху Інтернету й підтримують зв’язок через смартфони, надсилають одна одній фото незнайомих їм людей або речей на новому місці й питають поради про те, як себе поводити, щоб змусити інших повірити в їхню історію.