5 сучасних французьких романів: що радять найпрестижніші премії

Ерік Вюйяр «Порядок денний»

Віват, 2019. Переклад Юлії Максимейко

Коли йдеться про «Порядок денний» Вюйяра, важко назвати його просто романом: це й есе на історичну тему, і памфлет, сповнений дошкульної іронії. Водночас він дуже художньо й живо зображає факти, зібрані у, мабуть, тонні опрацьованої літератури, але перетворені на ємку 160-сторінкову книжку.

Отже, оповідь охоплює події 1933–1938 років: прихід Адольфа Гітлера до влади за сприяння великих промисловців, постання нацизму в Німеччині й нарешті – аншлюс Австрії. Рух масштабних історичних сил, які частково призвели до Другої світової війни, Вюйяр показує через серію зустрічей і ситуацій, а історична інформація чергується з живими описами реальних дійових осіб. 

І саме це робить «Порядок денний» не сухою хронікою, а захопливим поглядом за лаштунки історії; не спрощеною версією подій, а лаконічною й зрозумілою навіть далеким від цієї теми людям розповіддю. Вочевидь, вражене вдалим поєднанням стилю й фактів, журі Гонкурівської премії і віддало свою перевагу 2017 року твору Вюйяра.

Матіас Енар «Компас»

ВСЛ, 2017. Переклад Ірини Славінської

Найперше, що вирізняє всі романи Енара, а особливо премійований 2015 року Гонкуром і єдиний виданий українською «Компас» — це магматичне, бездонне письмо, безмежне й мінливе, ніби піщані дюни. Воно огортає й занурює читача в лабіринти спогадів головного героя — на одну-єдину безсонну ніч тривалістю в ціле життя. 

Разом із тим, цей роман – іще й справжній лабіринт дзеркал, у яких відбиваються різні культури й бачення світу: головний герой – віденський музиколог-сходознавець, який говорить французькою про Схід, прагнучи показати його не як далекий екзотичний край антиподів, а в контексті безперервних взаємовпливів із Заходом. Енар у якомусь сенсі йде далі за Монтеск’є з його «Перськими листами»: він показує французькому (і загалом західному) читачу його ж портрет, але не очима Сходу, а в дзеркалі Сходу, крізь призму їхніх постійних культурних зв’язків. 

Зважаючи на потужну культурологічну складову роману й сміливе поводження Енара з текстом, не дивно, що «Компас» високо оцінив Гонкурівський комітет. Але не слід боятися надмірної «високочолості» книжки: коли здаєшся на поталу його хвиль, відкривається дуже особиста й водночас авантюрна історія. Занурюючись у глибину віків, читач водночас поринає в спогади самого героя, а там на нас чекають мандри, пригоди, приголомшливі відкриття – і, звичайно, кохання всього життя. 

Дельфін де Віґан «На реальних подіях»

Віват, 2018. Переклад Наталії Якубовської

2015, премія Ренодо, Гонкурівська премія ліцеїстів

Роман Дельфін де Віґан — це також лабіринт, але грається він не з культурними кодами, а взагалі з відчуттям реального. Авторка навмисне сплутує межі життя та фікції: головна героїня – також письменниця на ім’я Дельфін, її попередній роман називається як справжній попередній роман де Віґан, а її хлопець, схоже, змальований із реального партнера літераторки Франсуа Бюнеля (власне, звуть його теж так само). 

Усе починається з того, що Дельфін (героїня чи авторка?) переживає творчу кризу після приголомшливого успіху попереднього роману. Цієї миті в її житті з’являється загадкова білявка Л., така собі кінгівська Мізері в стилі нуар, яка за сумісництвом заробляє на життя працею літературного раба. І життя головної героїні поступово перетворюється на фільм Гічкока…

Де Віґан уміло вибудовує інтригу й грається з читацькими припущеннями та очікуваннями. Читач просувається текстом, немов мінним полем: реальність і вигадка міняються місцями, а шлях до правди губиться в тумані божевілля. Цей психологічний трилер на тему двійників у рік свого виходу, 2015-го, відгукнувся як журі премії Ренодо, так і французьким старшокласникам, які беруть участь у виборі переможця Гонкурівської премії ліцеїстів.

Ерве Ле Телльє «Аномалія»

Нора-Друк, 2021. Переклад Івана Рябчія

Любителів розшифровувати мереживо сюжетних арок порадує й «Аномалія» — не стільки роман-лабіринт, скільки справжній пазл. Маємо: письменника, який зажив раптової слави, найманого вбивцю, репера-нігерійця, дружину ветерана й матір сімейства, молоду чорну адвокатку та ще кілька інших на позір не пов’язаних між собою людей. Усіх їх об’єднує тільки одне — рейс «Париж — Нью-Йорк», що відбувся одного березневого дня 2021 року і не минув без пригод… 

«Аномалія» — теж роман про двійників, але тут, на відміну від «Реальних подій» де Віґан, пара двійників не одна: Ле Телльє, як умілий пробабіліст (також один із героїв), поміщає в таку нестандартну ситуацію різні особистості й характери, аби подивитися, як ця аномалія вплине на їхнє життя і до яких виборів приведе. 

Окрім того, що роман здобув Гонкура-2020, він ще й увійшов до десятки бестселерів 2020 року, а це означає, що Ле Телльє вдалося поєднати саспенс із багатим інтертекстом і перевіреними літературними прийомами. Згадати хоча б роман, який прославляє героя-письменника, Віктора Мізеля, — він, ніби двійник самого твору Ле Телльє, також називається «Аномалія». Дуже французький прийом – навіть літературознавчий термін на його позначення ми запозичили з французької: міз-ан-абім. Серед інших подібних трюків одразу згадується інший француз — Андре Жід із його «Фальшивомонетниками».

Читайте також: Ерве Ле Телльє. Анатомія аномалії

Ніколя Матьє «Діти їхні»

ВСЛ, 2020. Переклад Ірини Славінської

Роман Ніколя Матьє настільки багатогранний, що читачі й критики бачать у ньому кожен — своє: хтось читає його передовсім як роман дорослішання, комусь тут головне — провінційний сетинг, «лихі дев’яності» та проблеми робочого класу, а хтось зосередиться на його рокенрольній складовій. Адже в ньому головні герої — підлітки — переживають перші досвіди, кохання й розчарування, поки навколо панує безтурботне літо. 

«Діти їхні» — з тих книжок, персонажі якої до кінця прочитання стають тобі близькими друзями. Неідеальні, але глибоко симпатичні, а ще — перейняті своїми важливими підлітковими справами: пошуком себе, свого шляху. Перед усіма ними постає вибір: залишитись і канути в Лету, як їхні батьки, як їхні біблійні попередники з заголовку та епіграфа з книги Сираха (44.9), — або тікати з цього відчаю й шукати чогось більшого. Якщо не всім із них судилося добитись успіху в пошуках, то принаймні цей роман зберігає пам’ять про їхні поривання, які зазвичай залишаються невидимими. 

До всього, Матьє справді добре пише (і перекладено українською також): найтонші психологічні порухи, почуття, зміни в стосунках вдало «запаковано» в діалоги та ситуації. Мабуть, саме завдяки цьому ці діалоги та ситуації могли б відбуватися не лише на сході Франції, а й у будь-якому містечку будь-якої країни. Ймовірно, саме парадоксальне поєднання універсальності та атмосферності місця й часу і заробило Матьє Гонкурівську премію 2018 року.

Читайте також: Ніколя Матьє: Дорослішання — це пригода, сповнена послідовних розчарувань

Про премії

Гонкурівська премія була заснована згідно з заповітом Едмона де Ґонкура, одного з відомих французьких братів-письменників. Премію щорічно присуджує «художнім прозовим творам» Гонкурівська академія, яка складається з десяти членів. Грошова винагорода в п’ятдесят франків, колись вагома, тепер перетворилася на символічну, але премія, звичайно, досі приносить авторам непрямі прибутки, стимулюючи продажі в сотні тисяч примірників, і це не згадуючи її статусності й престижності та міжнародного визнання. 

Гонкурівська премія ліцеїстів передовсім мала на меті заохотити молодь до читання. Її присудження під егідою Гонкурівської академії ініціювала 1988 року мережа книгарень «FNAC». Спільно з Міністерством освіти Франції щорічно обирають п’ятдесят старшокласників з усієї країни, які мають за два місяці прочитати з десяток книжок і оцінити їх, аби потім обрати трьох фіналістів і переможця. Схоже, заохочення працює: премія приносить лауреатам у середньо 150 тисяч додаткових проданих примірників.

Премія Ренодо – це своєрідний супутник Гонкурівської премії, хоч і не пов’язаний із нею організаційно. Її заснувала 1926 року група журналістів і критиків, які прагнули «виправити несправедливість», завдану Гонкурівським журі. Назвали нову премію на честь Теофраста Ренодо – одного з засновників сучасної преси XVII століття. Вручають її в один час (у перший вівторок листопада) і в одному місці (ресторан «Drouant» у Парижі), що й Гонкура. За майже сто років існування премія набула маститості (книжки-переможці продаються середнім накладом 200 000 примірників), а до її нинішнього складу журі входить відомий французький письменник Фредерік Беґбедер.