Юрґа Віле, Ліна Ітаґакі «Сибірські хайку»
Видавництво, 2021. Переклад Беатріче Белявців

 

Родина Альґіса мешкала у затишному будинку з яблуневим садом. Хлопець мав найкращого друга – гусака Мартина, любив ласувати медом і рогаликами. Та одного дня двері його оселі виб’ють радянські солдати, щоб забрати батька Альґіса у трудовий табір, а його з мамою та сестрою Далею вивезти у Сибір… Графічний роман, заснований на реальних подіях, розповідає про дивовижну історію виживання та збереження людського начала в умовах, створених, щоб те останнє випалити сліпою жорстокістю.
То ж, завдяки чому тринадцятирічний Альґіс витримав це випробування? Дякуючи людям, які берегли своє внутрішнє світло від брудних кирзових чобіт наглядачів. Тітка Петронеля, вчителька Жібуте, старенька Роза продовжували цінувати красу й навіть вірили, що у Сибіру можна виростити яблука. Завдяки старанням небайдужих литовців деяких дітей на спеціальному «сирітському поїзді» вдалось повернути на батьківщину. Мати вмовила Альґіса й Далю поїхати. У Литві їх поселили у дитбудинку. На жаль, є речі, які неможливо повернути, наприклад, людські життя та зв’язки, години щастя, непроведені разом… «Сибірські хайку» – зворушлива, щемлива історія, яка нині, під час російсько-української війни, сприймається з особливим розумінням.

Річардас Ґавяліс «Вільнюський покер»
Видавництво Старого Лева, 2020. Переклад Володислава Журби

 

Роман литовського письменника й журналіста Річардаса Ґавяліса вийшов 1989 року. Поява «Вільнюського покера» мала вибуховий ефект. Книжка розходилась величезними накладами й швидко стала культовою. Репрезентуючи постмодернізм, роман передавав атмосферу задухи від неволі, абсурдність тоталітарної системи й передчуття її розпаду. «Жінки, діждіть вісімдесят четвертого. Об’явиться примара Оруелла, система розсиплеться, як карткова хатка», – каже один з героїв книжки. Чи знав Річардас Ґавяліс, що його слова будуть пророчими? Роман потоку, сплетений з еротичних марень, книжка-лабіринт – «Вільнюський покер» насправді має у собі більше, ніж критику апофеозу радянського «конанізму» часів Брежнєва.

 

Річардас Ґавяліс цим твором виклав власну концепцію того, чим має бути сучасний (на момент написання книжки) роман. В одному з есеїв, присвячених прочитанню «Вільнюського покеру», автор пише, що «кожен роман є судом дійсності, на якому свідки не обманюють», втім, у кожного з них є своє право й погляд на ту чи іншу ситуацію. «Сукупність цих суперечливих істин і є романом». Книжка литовського письменника, навіть через тридцять років після виходу, має особливу інтелектуальну привабливість й безумовну цінність для національної літератури, адже зафіксувала перехід до нового мистецтва, за яким йшла і нова доба.

Рiмантас Кмiта «Хронiки Пiвденного»
Видавництво Старого Лева, 2019. Переклад Беатріче Белявців

Українське видання роману литовського поета і прозаїка Рiмантаса Кмiта «Хронiки Пiвденного» позиціюється як література для підлітків, але книжка все ж є твором для дорослої читацької аудиторії. Так, її оповідачем є шістнадцятирічний Рімантас Кміта. На його юність припали перші роки незалежності Литви після розпаду СРСР. Чи зрозуміють сучасні підлітки реалії того періоду з бандами, шаленим капіталізмом, а простіше кажучи, торгашеством, спортивними костюмами та магнітофонами як маркерами успішності? Можливо, що й так. Але точно не піддаватимуться спокусі романтизувати 1990-ті.

Отже, «Хронiки Пiвденного» – роман, що зафіксував певний час, мить переходу як для країни, так і для її громадян. Історія про Рімантас Кміта хоч і зосереджується на повсякденному житті парубка, який займається дрібною контрабандою і незаконною торгівлею, мріє про секс і марить грою у регбі, але раптом змінюється під впливом першого кохання й навіть починає читати книжки, – це ще й оповідь про дорослішання цілого суспільства, вибір ним ціннісних орієнтирів. Знаково, що автор рушійною силою кардинальних змін свого персонажа обирає літературу й щирі почуття. Ініціація за допомогою культури призводить до дивовижних результатів. І сама Литва тому чудовий приклад.

Іцхокас Мерас «Нічия триває лише мить»
Брайт Букс, 2017. Переклад Беатріче Белявців

Іцхокас Мерас володів тією письменницькою магією, завдяки якій навіть історія про втрати, страждання й швидкоплинність життя перетворюється на оповідь про силу, незламність і внутрішнє світло. «Нічия триває лише мить» – роман, більшість подій якого відбувається у Вільнюському гетто. Нацисти створили його 1941 року. За даними істориків, на початку існування у гетто перебувало понад 50 000 євреїв, після завершення війни у живих залишилось приблизно дві тисячі… Батько автора книжки теж став жертвою Голокосту.
Тож про яку нічию йдеться? Комендант гетто Шогер вигадує собі розвагу: він хоче зіграти партію в шахи з талановитим, мрійливим і кришталево чистим душею Ізею Ліпманом, сином кравця. Але умови такі: якщо хлопець переможе, інші єврейські діти залишаться в гетто й не будуть страчені, але комендант вб’є Ізю. Якщо ж юний шахіст програє, він житиме далі, але Шогер «вивезе дітей». Тому понад усе Ізі потрібна нічия. А поки триває ця партія смерті, оповідь переходить до різних людей – зболених, змучених, але осяяних прагненням боротьби. Роман Іцхокаса Мераса зітканий з емоційно напружених епізодів, які чергуються з дуже ніжною історією кохання Ізі й Естер. Тирани можуть пригноблювати та залякувати, але вони не здатні заборонити кохання і… квіти. Краса почутті, за Іцхокасом Мерасом, це те, що пробуджує надію, надає сенс життю. То ж плекати її у собі та шукати в інших – рецепт витривалості, якого нині так потребують українці.

Альвідас Шляпікас «Моє ім’я – Маріте»
Брайт Букс, 2016. Переклад Беатріче Белявців

Її литовське ім’я – Маріте, німецьке – Ренате. Вона народилась 1939 року і не знала життя без війни. Коли ж настав «мир», дівчинка стала з однією з багатьох Wolfskinder – «вовчих дітей», сиріт чи напівсиріт, які мешкали у колишній Східній Пруссії. Після завершення Другої світової війни цю територію поділили між Польщею та СРСР. Голод, холод і постійний страх перед п’яними російськими солдатами, «нащадками Толстого та Достоєвського», які виявились дикими загарбниками, – у такому світі виросла Ренате.

Якось дівчинка наважиться піти з темного кутка дровітні, куди їхню родину вигнали «завойовники». Ренате вирушила до Литви, бо там була їжа. На її шляху траплялись добрі й злі люди. На власні очі дівчинка побачила, що таке любов, ницість, сміливість і пристосуванство. Щоб вижити, бо на німецьких дітей радянці полювали як на зайців – з безжальним азартом, Ренате вивчила нехитру фразу литовською: «Моє ім’я – Маріте». З нею на вустах вона пройде випробування долі, щоб нарешті отримати спокійне життя… Книжка литовського письменника Альвідаса Шляпікаса заснована на реальних подіях і має прототипів. Вона з’явилась як результат роботи автора з матеріалами для фільму про «вовчих дітей», якому не судилось вийти. Втім, тема, про яку було не заведено згадувати у литовському суспільстві під час радянської влади, мала право на життя, бо берегла пам’ять про страждання, яких можна було уникнути.

Баліс Сруоґа «Ліс богів»
(книжка не перекладена українською)

Баліс Сруоґа – одна з ключових фігур литовської літератури ХХ століття. Доля письменника, яку він старанно випробовував вільнодумством й творчим шаленством, тісно пов’язана з історією батьківщини культурного діяча. Поет, публіцист, дослідник театру – він епатував литовське культурне середовище своїм гострим словом та непередбачуваністю. Баліс Сруоґа був зіркою незалежної Литви. Але після підписання Пакту Ріббентропа – Молотова вільний лет країни припинився. Литва опинилась спочатку під радянською, а згодом нацистською окупацією. У 1943 році через відмову вступити до лав німецької армії Сруоґа опинився у концтаборі. Після звільнення він створив свій найвідоміший прозовий твір – «Ліс богів», автобіографічну сатиру про виживання у пеклі, зведеному людьми на Землі. Силою чорного гумору, елементів літератури абсурду Сруоґа виписував біль і величезну внутрішню травму, через які життя письменника обірвалось надто рано. «Ліс богів» опублікували 1957-го, за десять років після смерті автора, бо радянські цензори не знали, як підступитися до книжки. Нині роман вважається у Литві класикою й взірцем літературного твору, сповненого алюзій, підтекстів та роздумів про людство та людяність.

Сіґітас Парульскіс «Темрява та партнери»
(книжка не перекладена українською)

«Я завжди цікавився Богом і жінками… Ці дві теми – те, з чого все починається», – найпопулярніша цитата Сіґітаса Парульскіса, коли йдеться про публікації чи статті, присвячені одному з найпопулярніших представників сучасної литовської літератури. Сміливий, провокативний – Парульскіс найбільшого успіху досяг у поетичній творчості, але спробував себе також у художній прозі, написанні сценаріїв та п’єс, перекладацькій роботі й критиці.

«Темрява та партнери» – п’ятий роман письменника, що вийшов 2012 року. Головний герой книжки, фотограф Вінсент, під час Другої світової війни йде на службу до нацистів, щоб зберегти власне життя. Звикнувши бути по той бік об’єктива, відокремлюючи себе від реальності, раптом Вінсент стає свідком масових вбивств євреїв. Він розуміє своє безсилля у намаганні зупинити цей жах, переживає екзистенційну кризу, врешті відчуває на собі погляд вищих сил, які теж спостерігають, але не здатні щось змінити. Після виходу роман «Темрява та партнери» став справжньою літературною подією у Литві, розпочавши дискусію щодо історичної пам’яті, необхідності артикулювати навіть важкі та болючі сторінки минулого, як, наприклад, служба литовців в СС, щоб навчитись співчувати й спокутувати.