Привілеї і статус
Все для «творчого відпочинку»
Тоталітарна держава, якою був Радянський Союз, стосовно митців діяла методом «батога і пряника». І якщо про «батіг», сиріч про репресії, які загалом в Україні розпочалися значно раніше сумнозвісного 1937 року (початок “Великого терору”, коли сталінські репресії різко посилили), вже чимало відомо, то «пряник» ще чекає на своїх дослідників.
Напевно, якби не війна росії проти України – вже наспів час на докладне вивчення літературного побуту радянської доби, позаяк цей матеріал дає необхідне додаткове насвітлення для історії літератури та й загалом для тогочасної історії. Тимчасом саме побут – крихка матерія, він забувається одразу із відходом свідків та учасників. І навіть їхні спогади, безумовно цінні, – все ж не надто надійне джерело: діє «вибіркова пам’ять», мимовільне чи й свідоме пересмикування, замовчування, прикрашання, інакше кажучи – неминуча суб’єктивність. Отож, у нас поки що тут небагатий ужинок новітніх підходів: книжка Станіслава Цалика й Пилипа Селігея «Таємниці письменницьких шухляд» (Наш час, 2010) – про будинок «Роліт» у Києві, де компактно жили українські письменники, а також зовсім недавні фільми, документальний і художній, про аналогічний будинок у першій столиці радянської України Харкові – «Будинок «Слово»».
Вже постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) означила кардинальну зміну у взаєминах держави і митців: їх вирішено було що називається «прибрати до рук». Скасування всіх розмаїтих літературно-художніх організацій, що декретувалося як сувора необхідність, було лише першим кроком. Мета – подолати неприйнятний для режиму плюралізм у сфері культури, досягти абсолютної ідеологічної монополії, аби успішно боротися з усіма відхиленнями від ідеологічних догм.
Після утворення єдиної Спілки радянських письменників (1934) набуло чинності своєрідне укладання угод між державою та митцями, при цьому саме до «інженерів людських душ», як називали тоді письменників, виявлялася особлива увага: адже за чинними правилами вони були ще й «бійцями ідеологічного фронту».
Радянський письменник міг жити добре: влада дбала про нього, спокушала великими тиражами, гонорарами та всілякими благами. Кого не змололи жорна репресій, тепер опинявся на роздоріжжі: прийняти ті блага в обмін на свою «лояльність» – чи відійти, дослівно «затиснувши себе в кулачок», як сказав поет Василь Стус про свого улюбленого поета Володимира Свідзінського.
Либонь, цей останній міг стати учасником письменницького кооперативу «Слово», який і був ініціатором будівництва однойменного будинку у Харкові, – а проте волів натомість видати свою другу збірку віршів «Вересень» (1927) власним коштом, прирікши себе на бездомність, винаймання кутків, напівголодне існування скромного літературного редактора, згодом арешт на початку війни, страшну загибель у вогні і тривале умисне забуття в повоєнний час (читайте маловідомі факти про письменника). Але принаймні такий вибір дещо відтермінував арешт і смерть, тоді як мешканці тих письменницьких будинків жили у страхові: ще до війни там відбулися численні арешти. Були на цьому ґрунті й самогубства. У письменницьких спогадах є свідчення про тодішні нічні прислухання до кроків на сходах: «Якщо зупиняться, значить за мною. Ні, проминули…»… І є в Національному художньому музеї картина Анатоля Петрицького «Харків уночі», дивовижна своїм «підтекстом»: здається, що це погляд на нічну вулицю крізь обережно відхилену штору. Може крізь вікно того ж таки будинку «Слово». А на протилежному боці вулиці стоїть машина, що в народі звалася «чорний ворон». І здається, що вже лунають у нічній тиші ті кроки на сходах…
Анатоль Петрицький «Харків уночі»
Тим часом про благополуччя письменників – членів Спілки (а письменниками офіційно вважалися лише члени Спілки!) дбала спеціальна установа – Літфонд (скорочення від «літературний фонд», як «Роліт» скорочення від «робітників літератури»). Літфонд діяв у столиці Союзу Москві, але й республіканські та регіональні відділення виконували на своєму рівні ті ж таки функції. Мінявся з часом самий характер соціальних та матеріальних запитів «трудівників пера»: таке враження, що Літфонд уміло привчав лояльних письменників до певних благ. Покращене медичне обслуговування у літфондівських поліклініках, матеріальна підтримка чи то у формі залагодження житлових справ, чи будівництва та обслуговування письменницьких дачних селищ. А ще всесильний Літфонд відав пільговими путівками в Будинки творчості, санаторії, лікувальні пансіонати.
Будинки письменницької творчості варті окремої згадки. Найбільш відомий з них, напевно, той, що розташований в Ірпені під Києвом. Колись тут було гарно, смачно, затишно. Та поступово настав неминучий занепад – із зникненням тих благ, якими користувалися радянські письменники, зокрема високих гонорарів та премій. Один із передостанніх очільників Спілки письменників України (вже в часи незалежності) продав літфондівську поліклініку; пояснювали це, звісно, фінансовими труднощами нових часів. Проте занедбані нині Будинки творчості таки знали колись добрі часи. Популярний тоді письменник-гуморист Олександр Ковінька в автобіографічній оповіді «Чому я не сокіл?» захоплювався Будинком творчості у Ялті, у якому геть усе, навіть «сама структура» сприяє «творчому відпочинку» письменника. Спитаєте, що таке «творчий відпочинок»? Конкретно цей письменник пройшов табірні «університети», тож міг, бувши і гумористом, і сатириком, вкладати у це словосполучення свій потаємний сенс. Інерційне існування творчих спілок неминуче добігає свого кінця. Але повернемось до тих часів, коли те життя буяло і не мало альтернативи. «Жити стало краще, жити стало веселіше!» – на всі лади запевняли радянські газети й радіо. В літературі утвердилося те, що згодом назвуть «теорією безконфліктності»: якщо й допускався конфлікт, то це був конфлікт хорошого із ще кращим. У драматургії неперевершеним майстром такого «конфлікту» був Олександр Корнійчук, тож мав монопольне право: його п’єси йшли дослівно на всіх сценах, і не лише України, а й цілого Союзу.
Привілеї від Літфонду
ТУТ ІНФОГРАФІКА
Літфонд також забезпечував доступ до спеціальних пунктів дефіцитних товарів, які годі було придбати в загальнодоступних крамницях. Існували «точки», де «інженери людських душ», їхні дружини або хатні робітниці могли раз на місяць отоваритися добрими продуктами харчування. Хай це було на порядок нижче цековських «розподільників» – та все ж спокусливо було дістати кіло вічно дефіцитної гречки, пляшку олії: якщо та олія й з’являлася вряди-годи в магазинах – одразу виникала чимала черга. Були там найкращі консерви, які лише зрідка «викидали» у продаж, і всяке таке. До того ж – без черг, бо людина приходила у «свій» день.
Проте це були справді дрібниці порівняно з тією системою заохочення та винагород правовірних митців, яку становили премії. Чи не найвищою серед них була Сталінська премія, чинна з початку 40-х років до 1955. Знаменна і її подальша еволюція: Ленінська, потім Державна! Особливо ревні ставали багаторазовими лавреатами, тут найбільшого успіху сягнув уже згаданий О. Корнійчук: п’ять разів одержував Сталінську премію! Серед чотирикратних лавреатів не було представників України, але зате тричі удостоєна її… дружина Корнійчука, Ванда Василевська – як знамениті тоді Сєргєй Михалков та Сєргєй Герасімов. У письменницьких колах побутувала епіграма: «Корнійчук і Ванда – Не сім’я, а банда».
Премії для письменників
ТУТ ІНФОГРАФІКА
Існували ще різні комбінації та варіанти високих нагород. Скажімо, Олесь Гончар був двічі удостоєний Сталінської премії, – але потім ще одержав Ленінську, згодом і Державну. А ще він був кавалер трьох орденів Леніна. Лавреати користувались певними пільгами, як-от безоплатний проїзд, хоч, здавалось би, саме ця категорія населення не потребувала такого: грошова винагорода, неодноразово змінюючись, все-таки щоразу становила дуже велику суму: в середньому сто тисяч рублів. Саме звання лавреата цієї премії, як і відповідний нагрудний знак, давали змогу користуватися всіма тими благами, які існували для вищої радянської номенклатури.
Подивляючи з гігантських тиражів письменників радянської доби, мусимо все ж пам’ятати, що це була, майже до кінця 70-х років, «до-телевізійна» ера. Читання, отже, було дуже поширене; можна сказати, що воно було одним із основних видів дозвілля та відпочинку. Мережа бібліотек і бібліотечних колекторів своєю розвиненістю свідчила, що хтось пильно наглядає за тим, що саме читає «народ», від імені якого часто робила свої присуди критика («народ не зрозуміє», «народові не потрібно»). Проте навіть із такою поправкою – наклади тодішніх «живих класиків» усе одно вражають уяву.
Керованість, зарегульованість літературного «виробництва», особливо по війні, проявлялася й у тому, що навіть молодий письменник, якщо він відповідав вимогам, а ще й був наділений певним талантом – міг зробити блискучу й стрімку кар’єру. В кінці 40-х років, щойно молодий Гончар видрукував у журналі «Вітчизна» під назвою «Голубий Дунай» продовження свого успішного роману про війну «Альпи», – як обидва твори, об’єднані назвою «Прапороносці», випустили видавництво «Радянський письменник» накладом 25 тисяч та видавництво «Молодь» – 30 тисяч. І тоді ж таки тиражем у 30 тисяч вийшов у Москві російський переклад. Твір увійшов до шкільної програми з української літератури, був інсценізований.
Лише одного разу трапилося так, що навіть Гончар опинився під вогнем критики, – дарма, що саме на той час він очолював Спілку письменників і був депутатом Верховної ради. Громили та «проробляли» за роман «Собор» (1968), за доволі гостру постановку деяких проблем (конфліктів!), а ще тому, що певний достойник упізнав себе в одному негативному персонажі. В результаті твір дістав неабиякий суспільний резонанс. Але щойно вщухли ті пристрасті – роман, який насправді навряд чи належить до вершинних здобутків і автора, і тогочасної літератури, було перевидано накладом у 25 тисяч примірників. І цього виявилося навіть не цілком достатньо: розгромна критика часом, всупереч її намірам, могла відігравати роль реклами. Але й пряма реклама опусів, витриманих у дусі соціалістичного реалізму, існувала і справно робила своє.
Серед засобів партійно-державного контролю за літературною діяльністю саме премії та тиражі належали до найбільш дієвих, найбільш ефективних.
Видавництво «Радянський письменник» упродовж 1939—1959 років видало 1278 назв загальним накладом 22 мільйони 215 тисяч примірників. У триріччя 1963—1966 — 469 назв загальним тиражом понад 9 з половиною мільйонів. А за один лише 1979 рік видавництво пустило у світ 136 назв книг накладом 3,5 мільйона примірників. А ще ж існувало видавництво «Дніпро», за потужністю друге в Союзі, а ще регіональні видавництва… Визнаймо, що таких тиражів більше не буде, ніколи.
Тиражі видавництва «Радянський письменник»
ТУТ ІНФОГРАФІКА
Коли владі здавалося, що котрийсь норовистий письменник уже «приручений» – тиражі були ще більші. Роман Андріяшик (1933–2000) пройшов усі кола літературного пекла: перший його роман «Люди зі страху» ще дослівно «проскочив» під завісу хрущовської «відлиги», зате вже журнальна публікація другого, «Полтва» (це назва підземної річки у Львові) з подачі найвищих ідеологічних інстанцій викликала справжню бурю. Особливу лють офіційної критики зумовлював факт, який вона воліла замовчувати: роман передрукував мюнхенський журнал «Сучасність» – на тоді «вороже» видання. Зате ж коли, по роках вимушеного мовчання та безробіття або зовсім не творчої «служби», письменник зумів «переграти» систему, написавши прийнятні твори – цей роман під іншою назвою, з відсутньою в першодрукові третьою частиною та деякими примітками «для годиться» – був виданий у 1982 р. накладом, який виглядає на сьогодні просто неймовірним: 65 тисяч. А в «перебудовний» час, у 1989 році, цей же твір уже вийшов друком із первісною назвою – у популярній (а отже багатотиражній) серії «Романи та повісті». Перед тим, у 1988 році, роман вийшов під назвою «Марта» у російському перекладі, під однією обкладинкою зі ще одним твором автора: «Сад без листопада». Тому тепер історія тексту «Полтви» – справжній детектив, а його текстологія – неабиякий квест.
Такими постають реалії порівняно недавнього і так швидко приреченого на цілковите забуття літературного життя, – коли література була вже цілковито «приборкана», вичищена від «ворожих елементів». І все ж це питання особистого вибору. Навіть після драми «Розстріляного Відродження» (покоління українських письменників, репресованого у 30-х роках), після хвиль страхітливих «покосів» – знаходилися такі, котрі, маючи членський квиток Спілки радянських письменників, не були письменниками радянськими! Або спершу були, бо замолоду справді вірили у сповідувані ідеали. Але ціною болісного прозріння, вже подолавши страх перед системою і її жорстокою помстою, ставали собою справжніми. Або давали своєрідний зарок мовчання, як Свідзінський. Або не дописували і навіть нищили свої твори, знаючи, що їх усе одно не можна буде надрукувати, – як-от Олексій Кундзіч. Або йшли в художній переклад як чи не єдиний спосіб незаангажованої участі у творенні культури. Перші імена, які пригадуються – Іван Чендей, Анатолій Дімаров, Борис Антоненко-Давидович, Леонід Первомайський, Сава Голованівський, Микола Руденко, Григорій Кочур, Микола Лукаш… Насправді їх більше і вони заслуговують на те, щоб їх знали, пам’ятали, а головне – читали.
Елеонора Соловей
докторка філології, професорка,
членкиня НСПУ та Українського центру
Міжнародного ПЕН-клубу