Роками я читала російську літературу, не замислюючись над кутом, під яким на неї дивлюся. Зачитувалася Іваном Турґєнєвим, Львом Толстим, Антоном Чеховим, Миколою Гоголем, Васілієм Ґроссманом, з-поміж багатьох інших, не помічаючи, що ця літературна традиція, якою я так захоплювалася, відкидала тінь на інші. Україна, якщо й згадувалася, то як віддалена декорація: села, хори, пшеничні поля і забобони, мальовниче тло, що слухняно лишалося на орбіті Москви чи Санкт-Петербурга. Нічого з цього я під сумнів не ставила. Як і безліч інших європейських читачів, я успадкувала ментальну мапу, накреслену в місцях влади та легітимації. Не усвідомлюючи, перейняла наративну географію, що перетворила центр на норму, а все інше — на провінцію. Кордони — це не лише лінії на карті, це також ментальні конструкції, що визначають, які тексти формують канон, а які лишаються поза ним.
Це некритичне прийняття луснуло у 2014-му, із незаконною анексією Криму. Я вперше відчула, що мені бракувало ключів до розуміння того, що відбувалося.
Що я знала про українську історію поза російським і радянським імперським наративом? Що знала про українську боротьбу за право говорити за себе? Відповідь незручна: мало, дуже мало.
Тож я розпочала процес перечитування. Не лише текстів, а й себе самої як читачки: робота з демонтажу й відмови від власних знань, що привела мене до пошуку образів, здатних інакше прояснити відносини між двома країнами.
З цього пошуку народилася книжка «Комплекс Каїна». Ця назва — не спонтанна метафора, а образ, що дозволив мені інтерпретувати звʼязок між Росією й Україною. Я не навмання обрала Каїна й Авеля на противагу іншим можливим антитезам: імперії й колонії, батьку й синові, гнобителеві й пригнобленому. Ця історія приховує дещо особистіше й лютіше: братовбивство, народжене з нетерпимості до того, що іншого визнають рівним поза рамками, встановленими старшим братом. Каїн вбиває Авеля не за дії, а за те, що той репрезентує: власний голос, памʼять, яка не підкоряється, місце в історії, що від першого не залежить. Злочин — передусім у запереченні права іншого на самостійне існування. Знищивши Авеля, старший брат відновлює стан речей, у якому лише він отримує увагу, спадщину та визнання.
Ця логіка раз по раз виринає в історії під різними личинами. Братовбивча логіка — не абстрактна. Вона впізнається у намаганнях применшити культуру до невинного фольклору, презентувати її як додаток іншої, потужнішої, перекреслити мапу, аби існував лише центр. Це непоступливість погляду, що наділяє іншого місцем, проте ніколи не дає права вирішувати за себе.
У контексті імперської історії цей жест стає закономірністю: імперія не лише домінує, але й вимагає, аби колонія стала на неї схожою або зникла. У російсько-українському випадку, «старший брат» не готовий на те, аби «молодший» стверджував власну ідентичність, картину світу, в якій Росія — не центр. Насилля породжується не зі страху перед ворогом, а з заперечення відмінності, надто близької, надто загрозливої для засновного міфу імперії. І, як у біблійній оповіді, після злочину настає вигнання: не як божа кара, а як неуникний наслідок знищення звʼязку, що його неможливо відновити. Це не притча, а найточніша форма, яку я знайшла, аби описати цю динаміку.
Протягом століть Росія оповідала історію сходу Європи так, наче він їй належав, зводячи роль інших країн до епізодичної. Така форма наративу має наслідки: вона викривлює минуле й ускладнює визнання теперішнього. Ця структура накладається не лише на великі історичні епізоди, а й на індивідуальні траєкторії. Деякі біографії літераторів зосереджують у собі, наче у мініатюрі, конфлікт між тим, щоб належати, або ж бути поглинутим. З усіх них я обрала одну: Гоголя.
Народжений на лівому березі Дніпра, сформований у провінційній культурній традиції, позначеній близькістю до кордону, Гоголь став писати російською, публікувався у Санкт-Петербурзі й став класикою російського літературного канону. У 1952-му «Правда» відзначала його як «патріота Росії»; у 2021-му Путін цитував його як приклад так званої історичної єдності між двома народами. Проте чий Гоголь? Відповідь не буде простою. Його літературна спадщина належить до території переходу й викорінення, але також до процесу поглинання: незручне читалося як колоритне, неоднозначне — як суто екзотичне. Іронія, гротеск, абсурд приписувались так званому «русскому ґєнію», а не суперечності автора, що написав «Мертві душі» як жорстку критику ієрархії, що корумпувала суспільство. У «Комплексі Каїна» частину його текстів (мов той відомий ніс, що відділяється від тіла) я пропоную читати як метафору щодо підпорядкованого, що прагне власного життя. І, можливо, саме це прагнення, більш ніж будь-яке пряме зіткнення, турбує імперію.
Перечитати його з цієї перспективи було наче знайти тріщину у стіні, яку вважала цілісною. Тексти, які раніше приймала за шедеври, зараз відкриваються інакше: вони були не просто декораціями, а відбитками іншої памʼяті, часом іронічної, а часом болючої. Я зрозуміла, що мова, котрою автор висловлюється, не стирає суперечностей його походження, а лише розмиває їх. Цей висновок спонукав мене дослідити простір, якого не було на моїх мапах: традиції, що їх я прогледіла, захоплена наративом, який ототожнював адміністративний центр з усією територією. Ця подорож, хоч і здійснена, не встаючи з-за робочого столу, була достатньою, аби змінити спосіб, у який я читаю тексти — і себе.
Цей приклад дозволив мені зрозуміти: імперіалізм проявляється не лише на геополітичному рівні, а й у літературних категоріях.
Існує логіка домінації, за якою певні тексти стають «універсальними», а деякі — «регіональними», хоча у них йдеться про те саме викорінення, той самий біль. Ця ієрархія — не мистецька, а політична. Тому деколонізація починається не з першого перекладу тексту, а з переосмислення умов, за яких він досі лишався невидимим.
У процесі я мусила деконструювати також власну позицію. Запитати себе, як відтворила цей успадкований погляд, і як могла би його скоригувати. Йшлося не тільки про те, щоб читати нові книги, а й переглянути, з якої перспективи я їх тлумачила. Деколонізувати погляд означає не тільки додати, чого бракувало, але й визнати шкоду, завдану тим, що приймалося як належне. Я усвідомила, що замовчування культури збіднює не лише саму культуру, а й винуватця цього процесу, адже позбавляє його можливості визнати себе одним із цієї розмаїтості.
Паралельно з цим інтелектуальним процесом, я поступово відкривала для себе людську й емоційну мапу, що спростовувала ідею гомогенності України, а також її вторинності. Поза фольклорними кліше відкрилася багатогранна країна, рясно зранена, але дуже свідома себе. Кожен збережений звичай, кожен переданий рецепт, кожне святкування, що відбулося всупереч усім прогнозам, було актом спротиву. Цей спротив не обмежувався захистом мови, він був про саме право на існування. Ідентичність передавалася на кухнях і у дворах, у казках, які не можна було записувати, і піснях, які не проходили цензуру. Йшлося не лише про збереження, а про підтримку способу життя і його особливостей.
Я зрозуміла ще дещо незручне: у Європі ми століттями захоплювалися російською літературою, не питаючи себе, які інші традиції замовкли, аби це захоплення було можливим.
Ми романтизували її меланхолію, її глибину, її епічне протистояння владі, не задумуючись над структурними сліпими плямами, що несе цей наратив. Вирішуючи, які літератури вважати «універсальними», ми долучаємося, хай і не бажаючи, до своєрідної форми імперської тяглості.
Це, можливо, найважче прийняти: що необізнаність не є безневинною. Що недостатньо святкувати розмаїття, не переглянувши архітектуру, котра утримувала певні голоси поза полем зору. Занадто довго історію сходу Європи розказувано так, наче її справжнім протагоністом була єдина країна, а всі інші — декорацією. Йдеться не про заміну однієї гегемонії іншою, а про те, аби навчитися читати шар за шаром, у конфлікті й множинності.
Сьогодні, коли мене питають, чому, попри мою русофонну освіту, я зацікавлена в тому, щоб залишатися з Україною, я відповідаю: бо це необхідно. Бо культура — не нейтральна. Бо слова містять історію. Бо щоразу, коли ігнорується котрийсь голос, закріплюється тиша, а вона також є формою домінації. Бо Україна — не віддалений обʼєкт вивчення, а дзеркало, що показує власні та чужі ієрархії, які ми прийняли без роздумів.
Це не есей про Україну. Це есей про те, як читання може бути також формою відновлення. Про те, як відкриття певної культури починається не з подорожі чи студій, а з моменту, коли перестаємо дивитися на неї зверхньо чи побіжно. І про те, як при зміні фокуса змінюється сама ідея того, що ми називаємо літературою.
