Із золи літературних протистоянь кінця XX століття і магнітних імпульсів тенденцій до стадності (як способу заявити про себе), в останні десятиліття, здається, постала більш поміркована й скромніша свідомість поетичної сівби. Аналогічно, багате різноманіття видавничої продукції в іспанській видавничій сфері (підживлюваній новими методами виробництва та розповсюдження) спричинило появу різних голосів і нових комерційних моделей, які не мають потреби підкорятися тиску культурного ринку чи мас-медіа.
Ці невеликі видавничі осередки певною мірою акумулюють найдинамічнішу частину поетичної творчості. Своєю чергою, багатство антологій (як поколіннєвих, так і групових, на відміну від програмних) засвідчує бурхливий розвиток і переосмислення орієнтирів, а також процеси канонізації, що відбуваються нині. Також із появою цифрового світу спостерігається зміна в парадигмі поетичних видань (колись дуже активних). Таким чином були відкриті нові канали для представлення раніше неопублікованих текстів та творів поетів-початківців.
На інституційному рівні поезія продовжує бути широко визнаною та престижною літературною дисципліною.
У сфері відзнак найпрестижніша нагорода для літератури іспанською мовою — Премія Сервантеса — й надалі приділяє увагу поетам. Ця щорічна премія відзначає творчий шлях письменника іспанською мовою, незалежно від того, чи він іспанець, чи латиноамериканець – хоча й переважають саме іспанські автори.
Протягом XXI століття премією були нагороджені іспанські поети Хосе Хіменес Лосано (твори якого побудовані навколо теми часу та оспівування життя), Хосе Кабальєро Бональд (чия поезія простежує шлях від громадянської свідомості до екзистенційної глибини), Жоан Маргаріт (поезія переважно каталонською мовою), Франсіско Брінес (за його невпинну роботу над розкриттям сенсів та ретельним відточуванням форми) і Антоніо Ґамонеда (творчість якого є напруженою, глибокою та вибагливою і, без сумніву, однією з найвагоміших у сучасній іспанській поезії).
На другому щаблі стоїть Премія королеви Софії з ібероамериканської поезії, яка охоплює поетів з Іспанії, Португалії та їхніх колишніх колоній, і так само є щорічною премією, яка відзначає за сукупність творчих здобутків. Більш конкретною нагородою є Національна поетична премія, яку держава щорічно присуджує окремій книзі, опублікованій у попередньому році. Окрім того, у 2013-му було створено Національну премію молодої поезії для книг, авторам яких менше тридцяти років.
Саме вона дала змогу додати видимості найсміливішим кандидатурам і показати нові творчі шляхи, далекі від інституціонального савану інших нагород. Вона дала поштовх творчим шляхам Марти Асунсьйон Алонсо (з її віталізмом, вкоріненим у конкретних образах), Лаури Касіельєс (із прозорим віршем і гуманістичною відкритістю), Берти Ґарсії Фает (за її еклектичний та невловимий формалізм), Анхели Сеґовії (яка поєднує ризик та експеримент) чи Майте Ґомес Моліни (із її глибокою критикою трудової експлуатації та відчуження).
А з іншого боку варто відзначити роботу Премії критиків (яку організовує Іспанська асоціація літературних критиків). Її також присуджують опублікованим книгам. Цей ряд нагород дає змогу зробити перший огляд вже утвердженої поетичної реальності, але не повинен затьмарювати гомін широкої сцени, сповненої пошуків, протиріч і поетичних архіпелагів.
Із точки зору, яка охоплює кілька напрямків, певно, найвизначнішою за останні роки – а надто за останнє десятиліття – стала поява й утвердження дедалі потужнішої течії феміністичної поезії. Ідеться про підхід для викриття та побудови іншого світового порядку, вельми плідного, який поступово проникає у творчість багатьох жінок. Він є ідейною, а не естетичною пропозицією, яка пронизує письмову творчість різних течій і слугує опорою збірок поезії Ани Перес Каньямарес, Олальї Кастро, Росани Аквароні, Міріам Реєс чи Пілар Адон.
У свою чергу, виявилася плідною лінія споглядальної поезії, зосередженої на пейзажі та повсякденному житті, яка спонукає до філософських роздумів; вона не зводиться до простого відтворення чи сенсорної реконструкції. Тут ми знаходимо голоси Лоренсо Олівана, Хав’єра Лостале, Хосе Мануеля Бенітеса Аріси, Вісенте Ґальєґо чи Антоніо Кабрери.
Звідси ми переходимо до поезії, зосередженої на екзистенційному занепокоєнні, яка зазвичай є творінням авторів із набутим літературним досвідом та у зрілому віці: Хенаро Таленс (із його постійним дослідженням мовних взаємозвʼязків), Ґільєрмо Карнеро (його робота зі світом чуттєвого), Елой Санчес Росільйо та Томас Сеґовія (обидва між святкуванням життя і печаллю), Хосе Корредор-Матеос (із його трансцендентним прочитанням близької реальності), Хулія Уседа (з її складним переплетінням планів і смислів) або Анхель Ґінда (з виразним мовленням, але глибокою суттю).
Насправді, найвідоміші імена, які освітлювали й живили течію «поезії досвіду» наприкінці попереднього століття, поступово відходили від найвиразніших ознак тієї тенденції (можливо, через виснаження або зрілість), щоби заглибитися, переважно, в медитативну поезію, яка зберігає чітку межу та реалістичний настрій, але схиляється до метафізичного. Я маю на увазі Луїса Ґарсію Монтеро, Бенхаміна Прадо, Феліпе Бенітеса Реєса або Карлоса Марсаля.
Інша численна група поетів так само обирає лінію чіткої дикції, хоча й заснованої (у більшій чи меншій мірі) на біографічному підґрунті та виразному прагненні до комунікації. Це стосується творчості Ракель Лансерос, Луїса Баге Кілеса, Бена Кларка або Елени Медель. Однак у намаганні розширити погляд на реальне, але все ще у межах цієї образної парадигми, сформувалися поетичні напрями, засновані на переосмисленні символізму або на істотному залученні цінності образу, як у випадку Луїса Муньйоса чи Авраама Ґраґери. Інші поети спираються на культуралістське підґрунтя (класичне чи народне), облишивши позаду вузькі рамки для маневрів, властиві попереднім підходам тієї самої поетичної традиції. Йдеться про Аурору Лукe, Луїса Альберто де Куенку, Амалію Баутіста або Хосе Луїса Рея.
На більш експериментальному ґрунті поетичні збірки Лоли Ньєто, Аґустіна Фернандеса Мальйо чи Летиції Фернандес-Фонтечі пропонують новаторський пошук за допомогою численних текстуальних прийомів і нонконформістського духу. Не вдаючись до настільки радикальних розривів, поети на кшталт Марії Анхелес Перес Лопес, Хульєти Валеро чи Рауля Кінто створили свої книги з точки зору переосмислення мови і комунікативного викривлення, завжди з відтінком розгубленості чи ніяковості перед обличчям світу.
Далі всередині категорії «фрагментарної поезії» обʼєдналася творчість, яка насамперед характеризується радикальними викликами певним істинам (усвідомленням невизначеності) та концепції цілісності в усіх сферах (реальність розуміється як сума розпорошених і динамічних складників із відповідною непослідовною подачею реальності, проголошенням відкритості, дослідженням непевності та декомпозиція лінійного порядку дискурсу (нашарування елементів, еліпсис, дислокації), часто пов’язаних із мінімалізмом та есенціалізмом. Серед цих авторів варто відзначити Ану Ґорріа, Моріца Фріца, Сару Мартін та Маріано Пейроу.
Саме есенціалістська течія, що вирізняється стислістю, стриманістю вираження, риторичним «відсіканням» і трансцендентним пошуком, із величезним резонансним потенціалом, веде нас до творів Шанталь Майяр, Олвідо Ґарсія Вальдеса та Ади Салас. Поетеса Клара Ханес, певним чином повʼязана з нею, виокремлюється звʼязками зі східною культурою та філософією для створення ефектного й унікального творіння.
Натомість сплеск уяви, вербальний потік, потяг до сюрреалістичної образності та вихід за межі лінійних механізмів розуміння живлять поезію Хуана Карлоса Местре (ще одного з найвизначніших голосів сучасності), молодого Маріо Обреро, Ракель Рамірес де Арельяно та, меншою мірою, Ґуадалупе Ґранде. У їхніх текстах потужні образи, семантичні зрушення й майже молитовний ритм створюють злиття перехресних орієнтирів, які зміцнюють атмосферу яскравих синестезійних образів.
Ще з одного боку також простежується нова тенденція поезії з інформатичним або віртуальним світоглядом, яку створюють молоді автори. Йдеться не лише про залучення до тексту цифрових мотивів, а й про втілення світогляду, у якому шлях від матеріального до віртуального ніби перевертається: у центрі стоїть інформатика, а світ і людську поведінку сприймають, тлумачать і пояснюють у її термінах і крізь її призму як нову парадигму розуміння реальності. Так відбувається у книгах Алехандро Переса-Паредеса та Пабло Веласко Балеріоли або у віршах мовою коду Белен Ґарсії Ньєто.
Тенденція сучасної іспанської критичної поезії є плідною та наполегливою. «Критична поезія» – це та, яка демонструє опір з різним ступенем напруги до соціальної та ідеологічної конструкції домінантного світу. Тут ідеться не про теми, а точки зору. Усередині неї виокремилася конкретна течія: «поезія критичної свідомості», яка у свою чергу теж є неоднорідною групою. Її головна характеристика полягає у тому, що у центр і в осердя своєї поезії автори ставлять сучасний соціально-економічні і політичні конфлікти й критично проявляють їх – приховано чи відкрито – у всій сукупності своєї творчості.
Це голоси, позначені конфліктами (економічними, політичними, екологічними та гендерними), які говорять зі свого досвіду, зсередини цієї проблематики, і які виражають їх навіть тоді, коли звертаються до інтимних тем, як-от любов. Вплив Хорхе Ріхмана, формальний ризик Енріке Фалькона, сила лірики Марії Анхелес Маесо, меморіальний дух Антоніо Креспо Масієу, дискурсивна чіткість Антоніо Оріуели чи експресіоністська сила Ісабель Перес Монтальбан є частиною цього руху.
Наостанок слід згадати два значущі феномени у поетичному просторі, особливо щодо розширення кола читачів/слухачів. Обидва явища наблизили поезію до людей, не звиклих до неї, або принаймні до тих, хто підходить до неї з іншими читацькими параметрами та горизонтом очікувань, ніж зазвичай. Із одного боку це поширення й закріплення формату slam poetry: змагання з читання віршів (де оцінку дає сама публіка), в якому увага акцентується на техніках сценічного виконання та усності, і яке зазвичай проводиться в барах та інших місцях, повʼязаних із дозвіллям.
А з іншого боку, починаючи з 2016 року (хоча нині вона практично дійшла до свого завершення), — так звана «молодіжна поезія» або «комерційна поезія». Вона досягла вражаючих результатів продажу завдяки використанню виробничих механізмів відповідно до очікувань і смаків споживацької аудиторії; у буквальному сенсі — догоджаючи їй. Вона вирізняється тематикою емоційного вивільнення, пов’язаною з любовʼю та самовдосконаленням у гедоністичному та життєствердному розрізі, яку помістили в індивідуалістичний повсякденний контекст, із прямим стилем викладу, поєднанням із поетичною прозою, простим лексиконом і повною відсутністю мовних амбіцій на користь емоційного впливу.
Усе це сплетіння рослинності, тварин і геометричних форм переплітається, щоб створити багатогранну й динамічну сцену. Таким чином читач, який наблизиться до новітньої іспанської поезії, зможе оцінити здорову й різнорідну розмаїтість, яка в результаті окреслює плідну культурну практику, відкриту й невгамовну, що перебуває в постійному русі.
Переклад:
Вікторія Дорофеєва
