Порівняймо висвітлення російсько-української війни із іншими: чим відмінні ці досвіди?
Ця війна абсолютно відрізняється від усіх конфліктів, які я бачила раніше. Вона не має майже нічого спільного з війнами на Близькому Сході, наприклад, в Афганістані, де я працювала.
Попри більший масштаб, у містах я почуваюся безпечніше. Я знаю, що сюди не зайде повстанська група, щоб мене викрасти, а поруч не вибухне замінований автомобіль. Так, є загроза обстрілів, але зазвичай є повітряні тривоги, що дають шанс сховатися. Якщо порівняти з Африкою, там війни ведуть повстанські угруповання: радикальні ісламісти, бойовики. Журналіст там не має доступу до фронту, бо його просто не існує. Робота зводиться до збору свідчень жертв, розмов із політиками, місцевим населенням чи іноді з бойовими групами. Це зовсім інший підхід, інший тип аналізу.
А тут — війна виглядає саме так, як нам колись розповідали про Другу світову в університеті. Я ніколи не думала, що висвітлюватиму такий масштабний конфлікт. Ми всі сподівалися, що людство винесло уроки з історії й подібне більше не повториться.
Як змінюються подача та сприйняття новин про російсько-українську війну в Іспанії?
Увагу медіа часто відволікають інші конфлікти, та Україна все ж утримує певне місце в інформаційному просторі. На телебаченні її менше, але в друкованій пресі вона залишається присутньою.Інтерес зберігається, бо ця війна безпосередньо зачіпає Європу, впливає на економіку. Від початку вторгнення зросла інфляція, піднялися ціни. Йдеться про енергетику, газ і нафту, які надходили з Росії. Є загроза, що Росія може втрутитися в інші країни. Водночас виникає тема мирних переговорів, участі ЄС, можливо навіть присутності європейських військ на українській території.
Крім того, вже близько 7 тисяч українських військових пройшли навчання у військових академіях Іспанії. Іспанія також надає військову допомогу. А ще в нас живе близько 200 тисяч українців — переселенців і біженців.
Коли в тебе є знайомий чи сусід із цієї країни, ти дивишся на війну інакше. Це вже не точка на карті, а країна конкретних людей поруч.
Для нас, журналістів, це постійна боротьба. А для фрілансерів — подвійно. Бо, окрім того, що ми маємо зробити репортаж, написати текст, зробити фото й надіслати матеріал, ми ще мусимо переконати редактора, чому його потрібно опублікувати. Це робота фактично 24/7.
Як ти обираєш теми до висвітлення і як конкуренція із іншими інформаційними приводами впливає на твій вибір?
Коли проводиш три з половиною роки, висвітлюючи війну, починаєш шукати ширший кут зору. Тому намагаюся поєднувати: крім роботи на фронті, їжджу в інші міста — Харків, Одесу — особливо після обстрілів, аби показати життя цивільних.
Мене цікавить, як війна впливає на молодь, дітей, підлітків. Тема психічного здоров’я стає дедалі помітнішою — це важливо висвітлювати, навіть якщо складно передати на фото. Також скоротилася гуманітарна допомога: варто писати, куди вона доходить, чого бракує, як країна думає про відбудову, навіть у розпал війни.
Бо війна — це не лише фронт: працює економіка, діти ходять у школу. Людям за тисячі кілометрів складно це уявити. Вони часто думають, що вся країна під суцільними обстрілами, і дивуються чи навіть критикують: «Як це вони ходять на концерти?» Але завдання кореспондента якраз у тому, щоб пояснити: це не про байдужість. Це про те, що життя мусить тривати.
Як це — бути військовою кореспонденткою, будучи жінкою?
На початку вторгнення я сказала, що вперше відчула те, що зазвичай відчувають мої колеги-чоловіки. Мене не дискримінували, не змушували стояти позаду перекладача і не відмовляли в інтерв’ю лише через те, що я жінка.
Так, іноді на фронті трапляється певний патерналізм. Молодші командири ставляться спокійно, якщо ти свідомо береш ризик. А от старші можуть сказати: «Це дуже небезпечно, краще не йти». І тоді доводиться наполягати десять разів, перш ніж вони погодяться. Але загалом це винятки.
Які досвіди іспанців на російсько-українській війні?
Я говорила і з цивільними, і з військовими. Тут є багато іспанців, а також колумбійці, мексиканці, португальці, бразильці. Більшість іспанських добровольців — колишні військові НАТО, тож вони звикли до іншого типу війни, ніж, скажімо, латиноамериканські армії. Зараз їх намагаються об’єднувати в іспаномовні батальйони, що значно підвищує ефективність. Навіть Третя штурмова чи «Азов» уже мають свої іспаномовні групи. Утім, є й ті, хто служить у змішаних українських батальйонах, де спілкуються за допомогою Google Translate чи базових фраз.
Що стосується мотивації — вона різна. Для латиноамериканців зарплата може бути вищою за середню вдома. А от для іспанців ситуація інша: на міжнародних місіях НАТО вони заробляли б більше і не ризикували б життям так, як тут. Тому їхнє рішення воювати — це свідоме зобов’язання, що виходить за межі економічних причин. Багато з них відчувають, що знову виконують свій солдатський обов’язок, але цього разу — на захист демократії, так само, як українці захищають свою країну.
Як на висвітлення війни впливає російська пропаганда?
У перші тижні я взагалі не розуміла, що відбувається. Чому мене з Нікарагуа, Аргентини чи Мексики ображають у Twitter за те, що я розповідаю про війну, і кажуть, що це брехня, що українці самі себе бомбардують? Лише згодом я почала досліджувати і зрозуміла причину. Російська пропагандистська машина вже понад десять років інвестує в створення сприятливого середовища в країнах Латинської Америки.
Вони постійно відкривають офіси Russia Today. Наприклад, нещодавно вони запустили тестові трансляції чи то в Чилі, чи в Уругваї, а кілька днів тому почали працювати повноцінно. Тобто цей процес не припиняється. У Європі мовлення Russia Today заборонили, визнавши його інструментом, який працює проти демократії. Але в Латинській Америці він продовжує процвітати.
В Іспанії теж є проросійська пропаганда — це аналітичні центри чи організації, які, ймовірно, фінансує Кремль. Вони поширюють сумніви щоразу, коли стається бомбардування. Як, наприклад, минулого тижня у Києві, де загинули діти. Вони або заперечують, або виправдовують це. Навіть коли я показую фото, відео чи свідчення десятків людей з різних країн, які підтверджують одне й те саме, вони відмовляються визнавати очевидне.
Є ті, хто свідомо поширює російську пропаганду за гроші, а є інші — з низьким рівнем освіти, хто просто йде за ними. Крім того, існує величезна маса людей за межами Європи, які або повністю вірять російській версії, або не довіряють ані Україні, ані Європі. І ще є ті, хто керується відвертою ненавистю до США. Вони вважають, що, підтримуючи Росію, борються проти Америки, і навіть не розуміють, що Україна тут ні до чого. Це окрема країна, а Росія використала її як поле для своїх імперських амбіцій.
Тому тема надзвичайно складна. В Європі цього року з’являється дедалі більше розслідувань про те, як Росія намагається дестабілізувати інші країни, як далеко сягає її втручання. Це дуже важливо. Публікуються журналістські розслідування, навіть книги, які пояснюють, як Росія діє поза межами фронту в Україні й проникає в інші держави. І поки ми не усвідомимо, що її наміри значно ширші, ніж просто Донбас чи Херсонщина, реальних і ефективних заходів, щоб це зупинити, не буде.
Яка твоя думка щодо ефективності українських комунікацій?
Найбільша стіна, з якою я стикаюся, — це політичні установи. Не уявляєте, скільки десятків запитів я надсилаю до деяких міністерств, аби мати можливість взяти інтерв’ю у міністра. Я говорю навіть не про тих, хто є найбільш затребуваними. Починаєш робити запити, а тобі кажуть спробувати наступного тижня, і зрештою нічого не виходить.
Надзвичайно складно отримати доступ до політичного класу, їхньої думки, їхньої офіційної риторики, їхніх цифр, їхніх таблиць. Не знаю, як це в інших міжнародних кореспондентів, але мені навіть довелося просити про допомогу в посольстві, надсилати рекомендаційні листи, говорити про мою надійність, про час, який я тут працюю, і що мені вдалося зробити. Моя бідна перекладачка, я не знаю, скільки разів вона дзвонила прес-службам міністерств, аби спробувати отримати інтерв’ю, інформацію.
Політики, врешті-решт, працюють для вас, вони мають комунікувати.
Гостинність, яку я відчувала протягом цих трьох років, проявляється і так: люди допомагають в роботі, вони гостинні, діляться своїми історіями, діляться дуже інтимними частинами свого життя, і я це дуже ціную. Також спілкування з військовими, зважаючи на ризики, адже там існують додаткові труднощі через поточну ситуацію, також відбувається: вони відкриті та дуже ввічливі під час роботи, але політичний клас — це жахливо, просто жахливо.
Як ти відкривала собі українську культуру і які відмінності спостерігаєш?
Я, на жаль, не була тут до війни, не бачила країну раніше. Висвітлювала з Іспанії події 2014 року — Майдан, анексію Криму, початок бойових дій у донецькій та луганській областях. Стежила для видання, де працювала, але з Мадрида. Читати — одне, а приїхати й випробувати на власному досвіді — зовсім інше.
Я не відчула великої культурної різниці.
Так, їжа інша. Але вона смачна, ти швидко звикаєш. Вдома готуєш страви більш схожі на іспанські, але навіть у цьому сенсі не виникає того відчуття, яке буває, коли їдеш у деякі країни й думаєш: «Боже мій, як вони можуть цим харчуватися?» Тут, в Україні, у мене такого відчуття не було.
Тому великих культурних відмінностей я не бачу. А серед молоді, у тих, кому від 20 до 30, ще менше. Це покоління — частина глобального руху, який поділяють усі країни Європи. Це ті самі підлітки та молоді люди, яких я зустрічаю й в Іспанії, зі схожими проблемами. Різниці я не відчуваю. Можливо, у старшого покоління, яке жило в радянські часи, є особливий досвід — у їхніх спогадах відчувається, якою країна була раніше. Але для тих, хто народився вже після 91-го, ці відмінності стають дедалі меншими, якщо не сказати — майже непомітними.
Я б дуже хотіла познайомитися з культурою ближче, але головною перешкодою для мене є мова. Так, я слухаю українську музику, але нічого не розумію. Мелодія може подобатися, але без розуміння слів важко налаштуватися на пісню по-справжньому.
З українською літературою ще складніше. На жаль, дуже мало книжок перекладено іспанською. І це сумно, бо я б із задоволенням читала твори українських авторів, знайомилася б із ними ближче.
Мені здається, це має стати певним «домашнім завданням» для України: пам’ятати, що є величезна іспаномовна аудиторія — мільйони потенційних читачів, які були б щасливі відкрити для себе українську літературу.
Набагато простіше із концертами класичної музики чи художніми виставками — там мовний бар’єр майже не відчувається. І я намагаюся відвідувати такі події, коли маю змогу. Але з популярною культурою, сучасною музикою чи літературою все складніше саме через мовну різницю.
Звісно, я дуже хотіла б вивчити українську. Але інший алфавіт для мене виявився складним. А ще, коли ти працюєш як фрілансерка одразу для кількох видань, без вихідних, постійно пишеш тексти, робиш фотографії, налагоджуєш контакти — зупинитися і серйозно взятися за вивчення мови буває дуже важко.
