Розділ 1
1895
Життя йшло спокійним плином у долині Окондо. Це був час, коли годинник не був визначним елементом у житті людей. Сонце і місяць задавали ритми, а про присутність часу нагадувала лише дзвіниця церкви Санта-Марія-де-Унса. Церковні дзвони лише тоді порушували спокій, коли сповіщали про щось мешканців.
Дзвіниця повідомляла про щоденні події і, у рідкісних випадках, про життя села. Так оголошували меси, святкування, чиюсь смерть, весілля, хрещення чи будь-яку небезпеку. Дзвін, щоб відігнати грозу, як-от «тентенубло», чи вранішній дзвін, котрий лунав на світанку.
На цей куточок Аяли мало впливала політична ситуація. Ледь відчутною була «іспанська реставрація» після Першої республіки, і сюди про неї долинала лише дрібка новин. Нещодавно Робустіано призначили альгвасилом — цим він завдячував своєму доброзичливому, але прямолінійному характеру.
Насправді під час дрібних сварок він був гарним примирителем, а завдяки хисту до відновлення мирних стосунків до нього ставилися з повагою і прислухалися до порад. Робустіано був сильним чоловіком із приємною зовнішністю, хоч і з твердим характером.
Низенький навіть на ті часи — ледь сягав метра сімдесят — та сила його підтверджувалася під час сільськогосподарських робіт, котрі він поєднував із обовʼязками альгвасила.
Щонеділі та у дні церковних свят юнак пунктуально приходив на служіння до церкви Санта-Марія-де-Унса.
Після недільної служби наставав час для відпочинку та невимушених бесід. Поруч із церквою, як і годиться в краї басків, був фронтон, і хлопці (та й не лише вони) користалися нагодою трохи пограти перед обідом і священною сієстою.
Дівчата збиралися в купки і потайки позирали на парубків так, щоб цього ніхто не помітив. Декому теж кортіло піти гратися біля фронтону, але про це не було й мови — ніхто не наважувався навіть озвучити це бажання вголос.
Кілька років тому до Окондо прибув Іґнасіо Арансаді — столяр із Аскойтії. Він виїхав ізвідти, щоби осісти в Більбао, яке все зростало через наплив мігрантів із сусідніх місць, проте (оказії життя) опинився в Окондо, де й зустрів Гертрудіс Уркіхо, з якою одружився, а згодом овдовів.
Лишилося йому троє дітей: один син і двоє доньок. Проте життя подарувало чоловікові ще одну можливість, і по якомусь часі він одружився з Петрою Реґулес, мешканкою долини. Так народилася Бібіана — вродлива дівчинка і за мірками епохи досить висока, яка, втім, ще змалку мала слабке здоровʼя. Це не заважало їй бути веселою, натхненною та мрійливою.
У підлітковому віці вона втішалася недільними розмовами з дівчатами з села, адже через свою кволість багато часу проводила вдома і не могла допомагати на полі, піти по воду чи прати до річки. Її щоденними завданнями тільки й було що нагодувати курей чи забрати яйця — найкращий момент за весь день.
У курнику стояв неприємний запах, а часом пробігали щурі, але Бібіана на те не зважала, адже так вона могла бути корисною. Дівчинка ніколи не потерпала від ставлення рідних, ба навпаки — сестра й мама дуже її пильнували і любили, так само як і доньки й син від першого батькового шлюбу, з якими дівчина мала чудові відносини. Насправді Бібіана була просто ангелом.
Як і щонеділі, Робустіано пройшов позаду гурту дівчат — прямував до фронтону. Йому більше до вподоби було дивитися, ніж грати. Юнак любʼязно всміхнувся та привітався і рушив далі. Було йому двадцять чотири роки.
Бібіані лиш виповнилося сімнадцять, і, незважаючи на високий зріст, який перевалив уже за метр сімдесят, вона ще й досі лишалася малим дівчам.
Однієї миті вони зустрілися поглядами і сталося щось таке, чого не збагнув ніхто з них двох. Погляд цей та усмішка не сходила з їхніх думок ані цього вечора, ані до кінця тижня. Наступної неділі Робустіано прокинувся натхненний, щось усередині нього пробудилося й прагнуло піти до служби — не так задля молитви, як задля подальшої зустрічі.
Було 11 липня, погода стояла не надто спекотна, був погожий день. Бібіана також прокинулася втішеною. Дорога до церкви здалася коротшою, ніж зазвичай, і, коли дівчина прийшла, Робустіано розмовляв із сусідами про молотьбу та роботу в полі. Він стояв спиною, але відчув присутність дівчини й обернувся, щоб знову обдарувати її широчезною усмішкою.
Він був ввічливим хлопцем, хоч і не вельми привітним. Через свою соромʼязливість не міг щиро розсміятися, а через обачність лишався непомітним. А втім, коли юнак повернувся й зустрівся поглядом із Бібіаною, не зміг втримати усмішки. Через блиск в очах друзі зметикували, що щось тут відбувається, але змовчали, адже Робустіано не мав схильності до жартів. Бібіана теж не змогла втримати усмішки й опустила голову.
Що ж це таке коїлося? Чому раптом через цього хлопця у неї зʼявлялося це відчуття у шлунку? Може, це тому, що вона не снідала — адже на службу треба йти натщесерце, щоби причаститися. Під час служіння вона сиділа поруч із сестрою та мамою в передньому ряду. Робустіано стояв десь позаду, у зоні для чоловіків. Їй так і кортіло повернути голову, щоби знову його побачити, але вона стрималася.
Сестра Вікторія, молодша на три роки, помітила її неспокій і запитала, чи та добре почувається. Бібіана всміхнулася і запевнила, що так, і що нехай сестра не переймається. Та Вікторія помітила блиск в очах Бібіани. Було очевидно, що їй подобається хтось із хлопців, але хто ж то міг бути? Вікторія вже запитає пізніше, адже ж вони все одна одній розповідають — дівчата були більше, ніж просто сестрами, вони були подружками й усім між собою ділилися.
А Робустіано ззаду не міг очей відірвати від Бібіани, і тяжко йому було прислухатися до проповіді священника — хлопець плутався в молитвах і піснеспівах. Що ж це діється? Та висока й тендітна дівчина збиває його з пантелику. Він міркував: «Але ж вона дуже молода!», хоч її очі та усмішка не сходили йому з думок.
Так пройшов липень і серпень — в очікуваннях неділі — аж до 24 серпня, коли святкується День святого Варфоломія. Того дня хлопцям і дівчатам було дозволено спілкуватися між собою, навіть дехто наважувався йти в танок, котрому навчали з покоління в покоління. Робустіано не був великим танцюристом, але з хотоюдавав собі раду, і в цей день виклався на повну, не зводячи очей із Бібіани, а та не стримувала усмішки.
Вікторія знову й знову допитувалася, уже навіть використала всі можливі тактики. Сприятливим моментом для зізнань були зимові ночі, у темряві, коливогник, що освітлював дім, згасав і здавався пітьмі. У спільній кімнаті сестри лежали кожна у своєму ліжку, а деколи і разом, якщо було зимно чи від чогось ставало страшно. Та Бібіана не зізнавалася, лишень сміялася.
