Кобиляче молоко, бобровий струмінь, сира печінка тріски – це не назви панк-гуртів, а прадавні ліки, які були широковідомими і у дохристиянський час, і у середньовіччі. Так, слово «медицина» – це не перша асоціація, що може спасти вам на думку після словосполучення «середні віки», проте це аж ніяк не означає, що в ті часи нехтували земним життям з його нескінченними епідеміями, болем і гризотами. Ясна річ, терміну «паліативна допомога» український dark age не знав, але практика полегшення тілесних страждань не була для нього чужою.
Терапевтичне середньовіччя
Середньовічна людина сприймала універсум роздвоєно, поділяючи його на мирський і духовний світи. І саме духовний світ (або ж Царство Боже) сприймався як реальний і об’єктивний, а профанний, земний світ і всі події у ньому трактувались як фікція і, власне, прелюдія, що передує чомусь направду справжньому. Відтак смерть сприймалась як закінчення земного шляху та перехід на якісно та ідеологічно вищий рівень.
2 «Шестиднев» Іонна Болгарського – це розповідь про світ у 6-ти актах, що відповідало дням сотворення світу Богом.
Проте це аж ніяк не означає, що середньовічна людина бажала якомога швидшої смерті, а відтак нехтувала своїм здоров’ям. Навпаки, терапевтичні практики 
полегшення тілесних мук були давньою традицією, що перш за все відсилала до народної медицини. Згодом, з експансією християнства, розвивалась монастирська, а далі вже й світська медицини1.
Тогочасних ескулапів цікавила анатомія, питання якої зокрема порушувались у «Шестидневі» Іонна Болгарського2; терапевтика виліковних хвороб різних типів від інфекційних (бѣгунка, горячка, сказъ) до нервово-психічних (падуща нємощ, шалєнство, мєланхолія); а також практика роботи з невиліковними хворобами. Зокрема літописи часто-густо фіксували таке явище як моръ, від якого потерпали жителі великих і малих населених пунктів. Моръ описується як пошесть, епідемія, що шириться повітрям і стосувалося зокрема й чуми.
Обличчя хвороби
Ясна річ, що дохристиянські форми лікування не відбувалися без втручання природних сил, адже головною причиною більшості недуг вважалося підселення злих духів. Ба більше, кожна недуга мала своє уособлення. Відтак лихоманка поставала в образі молодої дівчини, яка має здатність набувати газоподібного агрегатного стану, а хто вдихне це отруєне повітря – той і захворіє. Чуму ж уявляли як багату, пишну пані, що їздить вулицями, розкидає коштовності, а на кожного, хто ті коштовності візьме, чекає неминуча смерть. Холера мала уособлення бідної жінки, що завиваючи ходить містами й селами простоволоса і в самій сорочці. Також цю хворобу змальовували як чоловіка, великого білого пса, сиву пані в чорній сукні тощо.
Ці та інші хвороби лікували не лише настоями, мазями, порошками, тваринами та їхніми частинами, а й гіпнозом, кровоспусканням і, як не дивно, масажем.
Сила трав
Для масової літератури й культури постать, що володіє прадавнім знанням є однією зі стрижневих. Найчастіше такі герої є відлюдниками, що спостерігають за життям, вивчають його і приходять на допомогу у разі гострої потреби. Зазвичай їхня допомога зводиться до терапевтики за допомогою лікарських рослин. Згадаймо хоча б друїда Панорамікса із серії коміксів «Астерікс та Обелікс», який готував еліксир, що наділяв галів небаченою силою. Для жанру фентезі взагалі є типовим персонаж, що добре розуміється на властивостях рослин і природних знаках загалом. Головний герой «Чарівника Земномор’я»
Урсули ле Ґуїн не просто тямить у секретах магії, а й багато спостерігає за природою, пізнаючи її закономірності й властивості. Те саме стосується відьми бабуні Дощевіск з «Права на чари»
Террі Пратчетта. Ці фантастичні образи магів неодмінно відсилають нас до середньовічної літератури, що в свою чергу не без ідеалізації, звісно, описувала реальні цілительські практики.
Деякі з них ми можемо вивчати у таких книжках, як травники і лікарські порадники, що тривалий час (та й сьогодні) були у великій шані. Зазвичай вони були перекладними, а тому біля кожної рослини була примітка, у якому руському регіоні її можна знайти. Автори й укладачі травників радили гоїти рани цибулею, алкоголем і медом. Від жовтяниці допомагав відвар моркви, що була освячена у день «найсвятішої панни Зільної». А лікарський порадник «Вертоград прохолодний» був своєрідним бестселером, що пропонував боязким людям їсти горохову уху. Якщо ви не хочете напитися п’яним – тоді вам варто спробувати з’їсти вареної капусти й капустяного насіння. А щоб відігнати блудні помисли, достатньо помити голову відваром «лавенди».
Проте з розвитком християнства народна медицина, а зокрема волхвування і знахарство, переслідувалась, засуджувалась і каралось. Волхви, як носії старої культури, прирівнювались до служителів диявола, які дурять і отруюють людей. Та швидше тут, як і в добре нам відомому нам фентезі, проблема полягала не у методах лікування, а в авторитеті.
Сила молитви
Хто ж із читачів і шанувальників «Гаррі Поттера»
не намагався викликати патронуса? Заклинання для світу Джоан Ролінґ є буденним явищем, який допомагає чаклунам і в побутових, і екстраординарних ситуаціях. Проте сила слова взагалі широко обігрується у багатьох літературних текстах, міфах і прислів’ях-приказках. Згадаймо хоча б традицію мандрівних співців, яких часто наділяли магічними ознаками саме з тієї причини, що вони володіли мистецтвом слова. Для середньовічної людини заклинанням, піснею або ж мантрою слугували молитви.
Якщо причиною дохристиянської хвороби зазвичай був злий дух, то християнський діагноз походив від біса. Тому й не дивно, що терапевтика часто-густо зводилась до читання молитов та інших релігійних ритуалів. Зокрема Новгородський літопис зафіксував, що у 1354 році місто Псков спіткав мор, але після хресної ходи й трьох літургій епідемія відступила і настало щастя.
Але не молитвами єдиними. Варто лиш згадати одну з найстаріших і передових лікарень того часу, яка була заснована при Києво-Печерській лаврі. Власне, Києво-Печерський патерик і зафіксував кілька «медичних» історій та і загалом рясніє альтруїстичними прикладами, адже ідеальний герой цього тексту – це не лише людина, що має знання, а й та, що ділиться цим знанням і допомагає іншим. Не зайвим буде згадати Антонія Печерського, – святого, зачинателя лаврського і просто цікавого чоловіка – що славився своїм даром зцілення. Але й крім Антонія було у лаврі багато терапевтичних мужів.
Алімпій Іконописець не лише писав чудотворні образи́, а й у миті натхнення підпрацьовував цілителем. Тож якось до лаври прийшов київський багатій, що багато років страждав на проказу, лікування якої не була під силу жодному знахарю і волхву. Та доля звела його з Аліпієм , який «чимало повчивши його про спасіння душі, взяв вапницю, і художньою фарбою, якою ікони писав, обличчя його пофарбував і струпи гнійні замазав». Після деяких додаткових маніпуляцій з водою, яку споживали монахи, хворий відразу позбувся своєї хвороби й пізнав полегшення.
Сила дієт і овочів
Поглинання їжі саме по собі має терапевтичний і навіть ритуальний підтекст. Поховальна тризна, що передбачала (і передбачає) пишне бенкетування, по-суті, є масовою терапією після стресу. Ствердження тілесності через надмірне пирування відбувається у романі Франсуа Рабле «Ґарґантюа та Пантаґрюель». Для того, щоб набути бажаного розміру і зросту, керролівській Алісі треба було з’їсти печиво, гриб абощо.
Ще одна історія з Києво-Печерського патерика «Про святого блаженного Агапіта, безкоштовного лікаря», по-суті, є повчальною оповідкою про ефект плацебо, здорову конкуренцію і скромне харчування. Жив собі у Києві чоловік, який одного разу постригся у ченці й за прикладом святого Антонія почав лікувати людей, годуючи хворих цілющими намоленими вареними овочами3. Оскільки органічна проста їжа – це вам не абищо, то й терапевтичний ефект на собі відчули не лише прості парафіяни, а й сам Володимир Мономах. Проте у цій історії не обійшлося і без заздрісного недоброзичливця. Лікар Вірменин віддавав перевагу традиційній медицині, а ще любив капостити Агапіту і пророкувати смерть своїм пацієнтам. Зазвичай його прогнози збігалися з реальністю, що дає підстави вкотре подумати про силу навіювання 
, що, як бачимо, може працювати в різних напрямках.
Святославів «Ізборник» — ще один середньовічний текст, перекладений з болгарської, який звертав увагу не лише на етичні християнські засади, а й на медичні практики. Зокрема тут знову-таки йшлось про велику силу овочів, а також про безмірне пиття, яке є ознакою сказу. У своїй окремій статті Єпіфаній Кіпрський радив читачам запобігати хворобам за допомогою обдуманого харчування. Він радив у березні їсти й пити солодке, у квітні не їсти ріпи, а у травні — утриматись від поїдання поросят. Очевидно, середньовічні люди, у хворобі чи без неї, прагнули раціоналізувати своє харчування і дотримувались своєрідних дієт. Зрештою, саме такими методами можна було уникнути травних розладів та інших вкрай болісних і неприємних наслідків незбалансованого харчування, від яких у ті часи не було дієвих медичних засобів.
Сила місця
Попри те, що в дохристиянський, середньовічний та ранньомодерний часи було заведено лікуватися вдома або самостійно, або з поміччю волхвів, лічців і знахарів, та медичні установи при монастирях були досить поширеним явищем. Такі установи були відкриті для всіх людей незалежно від їхнього соціального статусу і виду хвороби.
Проте був окремий тип медичних закладів, орієнтований на конкретне захворювання. Наприклад, лепрозорії — заклади, що мали на меті довічно ізолювати від суспільства хворих на лепру, або ж проказу4. Інший, крім примусової ізоляції, невтішний і не надто гуманний момент перебування у лепрозорії полягав у тому, що потрапляння до нього потребувало певного ритуалу під час якого хворого кропили святою водою, одягали в накидку з отворами для очей (так звані «шати Лазаря») і видавали рукавички, дзвоник, посуд і торбинку для пожертв.
Як бачимо, типового представника українського середньовіччя й ранньомодерного часу цікавили не лише церква та книгодрукування. Питання полегшення страждань та покращення здоров’я було чи не головним для тодішніх монахів та лікарів (або, як їх називали, лічців), про що свідчить стрімкий розвиток медичних закладів, наук та освіти. Звісно, ті часи ще не знали засобів від полегшення болю, психотерапії або оздоровчих курортів, а тому терапевтичний ефект досягався за допомогою молитви, вареної моркви або печінки дикої тварини. Але тим не менш намір покращити якість життя та усунути або посунути біль убік були очевидними. І, по-суті, всі ці знахарі, волхви, лікарі, монахи, цілителі були тими допитливими дослідниками людського організму, що стали суттєвою ланкою сьогоднішніх і медичних, і паліативних практик.