Ще чотири року тому тут був пустир і сміття. Територія належить місту, але перебуває в оренді Посольства Російської Федерації. Коли почалася війна, місцеві активісти вирішили заявити свої права на користування цією територією та наважились на спробу перетворити це місце зі смітника у відпочинковий простір. Ми вирішили перевірити, як виглядає Самосад через 4 роки після створення і кого можна там зустріти.
Заходимо на територію та починаємо оглядатись навколо, шукати перемоги та зради. Тут зелено, затишно і людно: гуляють мами з колясками, зустрічаються на каву подруги, у меланхолійних роздумах прогулюється чоловік. Раптом бачимо купу сміття та недоїдків навколо урни, що показово — напівпорожньої. Проходимо ще пару кроків — бачимо пластикові пляшки та стаканчики на газоні.
Рушаємо до підземного переходу, купуємо господарські рукавиці та пакети для сміття — будемо прибирати.
Ви на нас не чекали, а ми прийшли
Щойно зайшли до скверу — аж ось до нас радісно біжать собаки, які, до речі, тут «заборонені» правилами. Прямуємо до їхніх власниць.
«Сміття прибрати? Немає проблем!»
«Самосад» — это здорово, потому что раньше здесь был пустырь, грязь, люди шли к метро через пустырь. Сейчас посадили траву, растения, облагородили, сделали дорожку, подиум (садова широка лавка навколо дуба — прим.авт.). Самосад стал изюминкой, где можно посидеть, выпить кофе, пообщаться. Однако летом, по ночам здесь сидели компании, шумели. Как решение этой проблемы, повесили фонарь и табличку с просьбой не шуметь после 22:00», — розводить руками власниця трьох песиків, яка побажала залишитись інкогніто.
Несподівано витягаємо пакет і рукавиці та запрошуємо прибрати сміття разом. Пані радо зголошується долучитись: «Мусор убрать?! Без проблем, сейчас только допью кофе».
До сусіднього будинку через сад крокує чоловік із важкими повними пакетами. Цікавимося його думки: «Дуже подобається, йдеш додому, сів, відпочив, єдине — собачки бігають. Як я долучався до створення? Допомагав розвантажувати дерен, 150 гривень дав. Ще проблема: вночі тут до другої години, інколи аж до ранку, лаються. Ще прийом макулатури ось поряд — негарно. — бідкається Микола. — Як зібратися (громаді — ред.)? Ну от підходиш, Ваня, Коля, давайте!»
Відпускаємо пана Миколу без залучення до прибирання: і руки зайняті, і віриться, що людина небайдужа — завжди долучиться.
«Я не знаю як об’єднати народ, зараз ніхто не хоче допомагати одне одному»
Підходимо до дитячого майданчика, на якому бабуся гуляє з онукою. Пані Надія спочатку соромиться камери, та, зрештою, ділиться враженнями про «Самосад»:
«Це чудово! Як є вільна хвилинка, приходимо. Було б добре, якби тут для діток ще щось поставили, гірки якісь або качельку. Дуже подобається, ну, знаєте, щоб тут ще собачок не вигулювали в пісочниці, не всі за собою прибирають».
Запитуємо поради, як же таку красу в інших районах міста створити:
«Я навіть не знаю, зараз дуже важко народ об’єднати. Кожен закривається у своїй квартирі, ніхто не хоче одне одному допомогти».
На пропозицію прибрати сквер разом з нами пані Надія охоче погоджується.
«Ми не застали створення цього скверу»
Перехоплюємо пару, яка швидко крокує алеєю, запитуємо про формулу успіху громадського проєкту:
«Ми не застали створення цього скверу, — констатують Павло та Вікторія. — Добре все, ввечері, взагалі, красиво. Гучні компанії не заважають, навіть навпаки, хай люди собі відпочивають».
На пропозицію прибрати — отримуємо відмову, обґрунтовану поспіхом на важливу зустріч.
«Розказувати про цікаві місцеві ініціативи — це нескладно»
Озираємося навколо: сміття ще повно, а героїв його прибрати вже не так і багато. Можливо, це ми з камерою всіх розлякали? Не складаємо зброї, атакуємо чоловіка зі стаканчиком кави в руці. Цікавимося його особистим внеском у «Самосад»:
«Розповсюджував інформацію про Самосад, друкував постери, клеїв біля під’їзду. Серед поганого зараз — трохи заважають молоді люди, які вночі співають, п’ють».
Протягуємо пакет та рукавички:
«Ні, прибирати я не можу: поспішаю», — відмовляє нам Юрій та досить швидко залишає територію.
Хочеш зробити добре — зроби це сам
Втративши будь-яку надію, продовжуємо прибирати сквер самотужки. Аж ось на горизонті з’являється чоловік середніх літ із хлопцем років 10. Пропонуємо долучитися до нас і отримуємо згоду. В розмові за роботою з’ясовуємо, що наш активіст не подолянин! «Шок і сенсація», як би написали в новинах. Петро розповідає, що про феномен «Самосаду» вперше почув саме від нас. Останній раз бував тут років 25 тому, тож не пригадує, як це місце виглядало раніше, але зараз тут гарно і затишно. І попри те, що прийшов сюди відпочити з дитиною і показати Поділ, долучився до спільного прибирання із захопленням.
Соціальний експеримент на Подолі
Прибирання добігає кінця. Назбирали 2 повні пакети. Аж раптом на територію з газонокосаркою вривається молодий чоловік років тридцяти. Жваво оглядає все навколо, скануючи поточну ситуацію. Виявляється, що це — Руслан — один з активістів та співорганізаторів «Самосаду».
Командна робота
Від несподіваної зустрічі губимося в думках, але все ж таки, розказуємо про наш журналістський експеримент та передаємо побажання відвідувачів скверу щодо його вдосконалення. До пропозицій команда організаторів відкрита, але справа змін — справа спільна і витратна, тому не все і не одразу:
«Оця штука, — показує на дитячий майданчик, — коштувала 83 тисячі гривень. Нехай всі скинуться грошима, і ми поставимо «Діснейленд». Якби кожного разу, коли я чую, що ми щось робимо не так, нам давали за це гривню, тут би вже був летючий фонтан та автобан до Німеччини. «Ми все робимо не так», але воно вперто якось виходить!», — резюмує Руслан і, не втрачаючи секунди, хапає газонокосарку і починає працювати.
Від ідеї-мрії – до справжнього оазису на Подолі
Не встигаємо й отямитись, як на горизонті бачимо Ольгу — вона і є тією натхненницею, яка виростила «Самосад»: від ідеї до оазису на Подолі.
З розмови з нею усвідомлюємо, що «Самосад» для подолян став справжньою територією відпочинку та місцем зустрічі друзів. Окрім цікавих майстер-класів та барахолок, тут святкують дні народження та проводять дозвілля, а влітку —влаштовують офіси просто неба.
Але найбільший тягар як і раніше лягає на плечі ініціативної групи. Громадяни долучаються нечасто. Навесні потрібно робити висадку, влітку — зрошувати територію і доглядати сад, восени — збирати врожай і косити траву. До прикладу, покіс треба робити кожні десять днів, і займає це 3-4 години.
Відчуваємо деяку втому на обличчях Руслана та Ольги: все ж таки, нелегко щодня працювати над суспільнокорисною справою і при цьому щоразу бачити сміття в саду, який створили власними руками. Проте запитуємо поради для майбутніх активістів, які наважаться на подібний подвиг:
«Чим більше реалістичним ти будеш, тим менше ймовірності, що ти вигориш. Також треба робити хоч би й мінімальні прогнози щодо проєкта та підлаштовуватись під поточні зміни. Бути до них готовим», — резюмує Ольга.
Самосад на Подолі
Наступного дня, проходячи повз «Самосад» потрапляємо у неймовірний вирій барахолки: лунають «Бітли», п’ється кава, гомонять люди, продаються вінтажні та ексклюзивні речі. Життя вирує і пульсує. Подоляни насолоджуються спілкуванням у променях осіннього сонця. Саду вдалося об’єднати та згуртувати громаду для гарного дозвілля. Можливо, згодом саду вдасться об’єднати громаду і для роботи: розвитку та покращення «Самосаду». Адже, мало посадити дерево, його іще треба доглядати.
Інформація про «Самосад»
Сьогодні «Самосад» — це наповнений життям сквер на перехресті Волоської та Спаської вулиць, що на Подолі. Він створений руками подолян, коштами добродіїв і небайдужих киян. Ще у 2015 році тут був занедбаний пустир, який знаходиться в оренді у посольства Російської Федерації, по якому страшно було проходити. Історія створення почалася зі спільноти сусідів у фейсбуці «Подоляночка», а вже 17 травня 2015 року всі приступили до роботи: від квітів і рослин до лавок і гамаків. Зараз тут газон, ящики з квітами й овочами, дитячий майданчик, освітлення, полив, лавка-сцена.
Зміни на краще тривають, тож, якщо ви хочете втілення своїх побажань, можете підтримати «Самосад» коштами: 5169 3324 0721 9172.
Відео, редактор: Олександра Проценко
Фото: Юрий Герасін
Інтерв’юерки: Юлія Кириченко, Олена Смоліна
Текст: Юлія Кириченко, Олександра Проценко, Олена Смоліна, Юрій Герасін