Спільний проект Читомо і CANactions, серія «утилітарних» рецензій на книжки, які можуть перетворювати міста, створювати нові простори – словами й руками архітекторів та урбаністів. Утилітарна рецензія в цьому проекті означає «смерть рецензента»: жодне видання із цього циклу не потрапить у руки професійних критиків.

Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics
із урбаністкою Іриною Яковчук

«Читомо» і CANactions за підтримки Представництва Фонду ім. Г. Бьолля в Україні продовжують розповідати про книжки, які можуть перетворювати міста та розширювати естетичниі й інтелектуальні горизонти – словами й руками архітекторів та урбаністів у спецпроекті «[Про] читання міста».

Гуляючи околицями Інституту ядерної фізики в Києві Ірина Яковчук, урбаністка, співзасновниця агенції «urban curators», гортає «Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics»перше комплексне дослідження радянських мозаїк, від видавництва «Основи». Книжка перемогла на  у категорії «Мистецька книга» та отримала Гран-Прі на конкурсі «Книжкового Арсеналу» та Goethe-Institut в Україні за підтримки Франкфуртського книжкового ярмарку та фонду «Buchkunst», культурно-видавничого проекту «Читомо» на найкращий книжковий дизайн.

Ірина Яковчук під час прогулянки розповідає про роль монументальних мозаїк у публічному просторі, проблеми декомунізації та чому саме мозаїки можуть стати інструментом ребрендингу українського сходу.

 

Радянське мистецтво — українське мистецтво

«Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics» – гарне, англомовне видання. Відразу складається враження, що воно орієнтоване не на внутрішню аудиторію, а в першу чергу на людей з-за кордону, які цікавляться подібними речами й хочуть пізнати Україну з якогось іншого, нетрадиційного боку. Мистецтво радянського часу – частина нашої культури, тому про неї важливо згадувати, адже без цієї ланки ми не зможе повною мірою себе усвідомити.

В останні роки зацікавленість радянським мистецтвом та архітектурою стало справжнім східноєвропейським трендом. В Україну, як завжди, все приходить з певним запізненням, але на заході про це говорять давно. Коли кілька років тому я працювала в команді CANactions, то помітила, що перше, що хочуть побачити іноземці, приїжджаючи до нас, це саме спадок радянської архітектури. Мільйони людей в усьому світі сприймають нашу культуру саме крізь цю призму. Шкода лише, що всередині країни далеко не всі цінують те, що ми маємо. Нещодавні історії довкола проекту реконструкції «Тарілки» та «Житнього ринку» є доволі показовими.

Decommunized

Героїзація простої людини

Мозаїки – це одна з характерних рис радянської архітектури. Вона використовувалась дуже часто, художники тісно працювали з архітекторами. Звісно й вони бували різні – одні посередні й тривіальні, інші – надзвичайно унікальні. Наприклад, мозаїки на Інституту ядерної фізики чи Інституті раку виглядають просто неземними. Монументальна пропаганда була націлена на створення героїчного образу радянської людини. Якщо це наукова інституція, то вчений має бути надлюдиною, яка наближає майбутнє й досягає неможливого.

Величні смальтові мозаїки надзвичайно добре ретранслюють подібні сенси. Більше того, вони не були просто візуалізацією певних прагнень, що формувалися держзамовленням чи функцією інституту. Це також і поле самовираження художників, які на той час мали дуже небагато свободи творчості. Коли ти вдивляєшся в ці роботи, то починаєш розуміти підтексти, які в них закладалися. Це своєрідна «візуальна езопівська мова».

Цікаво також те, що окрім мозаїк на звичні теми освіти, науки, космосу й тому подібного, можна зустріти й майже абстрактні композиції, як от наприклад серія мозаїк на Проспекті Перемоги. У порівнянні з героїчними сюжетами, такі роботи давали ще більше творчої свободи.

Звісно не всі мозаїки були чимось більшим, ніж просто держзамовленням. Серед них є і велика кількість доволі посередніх й шаблонних робіт. Але якщо говорити про книжку з фотографіями Євгена Нікіфорова, то мені здається, що до неї ввійшли найкращі зразки радянського монументального мистецтва України.

20180225_10

Болісна декомунізація

Зараз велика кількість мозаїк страждає від процесу декомунізації, який активно впроваджується в Україні. Багато наших сусідів пройшли через подібне. Часом це відбувається доволі болісно, але це нормально. Це певна еволюція.

Одна справа, коли ти прибираєш з постаменту черговий пам’ятник Леніна, а інша – знищення дійсно важливих творів мистецтва. Та ж сама серія мозаїк на проспекті Перемоги має одну з радянським гербом. Здавалось би – це лише одна мозаїка і її можна «декомунізувати», але якщо вона буде порушена, то знищиться і вся композиція.

Особисто я вважаю, що такі речі не повинні відбуватися. Ми маємо розуміти, що це теж наша історія. Ми повинні її вивчати й знати, а не просто стирати з пам’яті. Так, для багатьох людей залишається незрозумілим, чому ми маємо зберігати ці старі мозаїки. Вони не бачать в цьому культурної спадщини. Але це відбувається виключно через незнання. Людям потрібно пояснювати такі речі. Якщо ми прибиратимемо твори мистецтва з публічного простору, на їхньому місті відразу з’явиться пінопластове утеплення чи черговий мурал, більшість з яких важко назвати дійсно цінними.

Та оскільки процес навчання – річ довготривала, потрібно захищати цю спадщину й на законодавчому рівні. Мають бути структури, які займатимуться катологізацією та визначенням переліку тих мозаїк, які справді цінні для нашої культури. Зараз це роблять ентузіасти, такі, як Женя Нікіфоров зі своєю книжкою чи автори проекту Soviet mosaics in Ukraine. Але це має бути продумана процедура. Потрібно, щоби були правила, які регулюватимуть такий відбір. Напрацюванням механізмів має займатися робоча група, у складі кваліфікованих істориків, художників та мистецтвознавців, людей, які мають у царині монументальних мозаїк певні здобутки та авторитет, бо я, чесно кажучи, не думаю, що над законами про декомунізацію працювали люди, які добре розуміються на мистецтві.

dakom_2

Публічне мистецтво належить людям

Будь-який прояв публічного мистецтва – це завжди вторгнення у спільний простір. Він ніколи не належить одній людині. Тому ці вторгнення мають бути чимось аргументовані. Перш за все митець повинен поставити собі питання «навіщо я це роблю» і «що я хочу цим сказати». Якщо сказати нічого, а головна мотивація полягає в тому, що «хочеться намалювати гарне зображення», то такий підхід навряд чи викличе позитивну реакцію. Нажаль, ця проблема присутня у творчості багатьох сучасних художників та муралістів, які працюють на вулицях наших міст.

Більшість київських муралів мені залишаються абсолютно незрозумілими. Мені не подобається це дивне бажання закрити все чисте та незаймане якимись зображеннями. Величезна кількість цих робіт створена іноземним художниками, які не дуже занурюються в наш контекст та орієнтуються в місцевій культурі. У нас, українців, є дуже велика тяга до всього закордонного, і це при тому, що ми зовсім не цінуємо того, що й так маємо.

Якщо взяти роботи того ж Бенксі, то за ними завжди простежується конкретний посил і бажання привернути увагу до якоїсь суспільної проблеми. Мурал тут відіграє роль інструмента. Та якщо це просто красива дівчинка на панельному будинку – це не дуже цікаво.

На захист радянських мозаїк варто відзначити, що вони завжди приділяли велику увагу контектсу та тому місцю, в яке вони здійснювали вторгнення. У цьому сенсі вони виглядають більш виграшно, якщо порівнювати з муралами чи іншими формами вуличного мистецтва в Україні.

Та є у нас й чимало художників, у творчості яких можна простежити вплив радянської монументалістики. Наприклад, Роман Мінін («План втечі з Донецької області», «Шахтарський фольклор» та ін.) та Жанна Кадирова («Монументальна пропаганда») займаються переосмисленням цих творчих методів на новий лад.

За кожною мозаїкою ховається якась історія

Коли ти дивишся на цю книжку, то відразу розумієш, який великий пласт роботи було здійснено автором. Бо очевидно, що кожна мозаїка – це своя окрема історія, за якою стоять конкретні люди. Я впевнена, що у голові в Євгена Нікіфорова склалося ціле антропологічне дослідження за той час, доки він відшуковував і досліджував ці мозаїки. Кожен раз це було якесь нове містечко, нова громада. Ця людська взаємодія, емоції, що виникають в процесі спілкування – найцінніший матеріал. Я вже мовчу про те, що за створенням кожної роботи також стоять люди. Мені як урбаністці було б дуже цікаво прочитати ще щось від Жені на цю тему, але вже з точки зору соціуму.

Велика кількість мозаїк в книжці, це роботи, що розташовані на сході країни. І це не дивно, адже це дійсно індустріальний регіон. Люди, які там живуть, у радянський час були масово задіяні на великих металургійних, хімічних та вугільних підприємствах, а це дуже сприятливе тло для героїзації «людини праці» та появи монументальних композицій.

Я думаю, що радянські мозаїки, за правильної стратегії, можуть стати одним із інструментів ребрендингу українського сходу. Вони можуть стати приводом туди поїхати й відкрити для себе багато цікавого. Україна дуже різноманітна. Кожна місцевість відрізняється і кліматом, і ландшафтом, і ментальністю. Головне, що хороші люди живуть скрізь, і щоби в цьому впевнитися на власному досвіді, потрібно активно подорожувати й комунікувати.

20180225_05

Матеріал вийшов за підтримки Представництва Фонду ім. Г. Бьолля в Україні

  • Матеріал для дослідження:
  • Євген Нікіфоров, Лізавета Герман, Ольга Балашова.
  • Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics. — К.: Основи, 2017. — 256 с.
  • Текст: Олександр Мимрук

  • Фото: Максим Яковенко