Ярина Чорногуз

20 червня

Мене часто питають – «як це бути жінкою на війні», на що я відповідаю, що взагалі нічого особливого, якщо ти за рівність і сприймаєш себе як бойову одиницю, солдата, а не «жінку» в патріархальному сенсі цього слова. 

А потім подумала от про що. Точніше згадала от про що. Як мої знайомі дівчата, які з 2014 були на передовій на різних бойових посадах, розповідали про ставлення до них та їхнього досвіду після того як вони дембельнулись з контракту чи поїхали на цивілку з добробату. Як різні дивні люди запитували у них з блядсько-вульгарним контекстом: «А шо ти там робила? У тебе ж дитина вже маленька є». Реготали при вигляді УБД, просто не вірили, що воно так може бути – дівчина була «там, де стріляють». 

І я подумала, шо, курва, це ж нічого не поміняється скоріш за все знову, і ти просидівши рік на фронті – будеш слухати теж цю хрінь від різних особин на цивілці. Тобто сприйматимуть і надалі серйозно лише ветеранів-чоловіків, а на дівчат дивитимуться скоса та з кучою підозр. І не має значення, скільки дівчат загинуло, отримало бойові поранення, потрапило в полон, вивезло поранених, як довго безвилазно перебували на передовій. Все одно жінок учасниць бойових дій далі так чи так знецінюватимуть, як це робили раніше. Але їх усе одно ставатиме більше. І більше дівчат ітимуть на контракт. Тих, що мститимуться за рідних і загиблих. 

Тому в мене виникла ідея коли буде час записувати невеликі відео на гоу-про, яку мені недавно подарували, про речі та досвід, що стане в нагоді, якщо ви дівчина й зібрались на бойову посаду в ЗСУ. Можу ділитися досвідом для дівчат по спорядженню, одягу, комунікації і т.д. 

Скажіть, чи було б вам таке цікаве в моєму виконанні чи не було б цікаве (критика теж приймається і без матюків:) і якщо так – то про що саме було б цікаво вам послухати.

Не обіцяю системність, але коли буде настрій, час та більш менш стабільний нет – щось може запишу.

22 липня

Воно наздоганяє не відразу, а коли здається, що пережив. Спочатку з’являється якась невиразна радість,  що пощастило, є ще шанс, потім пам’ять усе покриває туманом і породжує ілюзію, що ти все пережив і відпустив. А через кілька місяців воно вертається до тебе, коли не чекаєш, у кристально свіжому усвідомленому вигляді та висаджує тебе і твоє тіло нокаутом. Підвішує в повітрі, ти абсолютно здорова, але м’язи смикаються, ноги мліють, сон довго не настає і закінчується ранком, коли в останні години перед просинанням до тебе приходять ті шо загинули і ті, кому не пощастило бути похованим, ті що залишилися під руїнами будинків, у полях. Нікого не готували в цій сповненій комфорту сучасності до того, що можна легко стати зниклим безвісти на війні, правда ж? Просинаєшся в такому дивному протиставленні: щаслива бачити ще один світанок без втрат і з бажанням не існувати взагалі. І в ненависті. Як же щастить, коли є кілька або хоча б одна людина, через існування з якою поруч життя видається хоч трохи цікавим. Ті хто таких людей у житті не має зазвичай з таких війн як ця – не повертається першим.

На щастя, апатія, вигорання – це те, чого не можна дозволяти.

А от характер лагідним вже ніколи не стане. І це взагалі не втрата.

26 липня

Сьогодні завдяки одній ситуації я зрозуміла, що в містах та селах поза лінією фронту  папірці та бюрократичні процедури важливіші за повагу до військових, їхнього досвіду. вони важливіші за солідарність емпатію. Номер автомата, записаний у воєнніку, важливіший за відірвані частини тіла та за стан військового, коли з ним таке трапляється. 

А військові типу мене – що вдруге на рік на кілька днів можуть проїхати цивільним містом аби відвідати похорон загиблого друга-бійця вашої сім’ї на простріляному джипі, на якому є невитерті сліди крові, з сумками медицини, волонтерки, техніки для розвідки всередині, який до того ж запаркований на території госпіталя – викликають не стільки повагу та спокій, а бажання подзвонити в поліцію з заявою “підозрілий джип” і викликати наряд для шмону. 

Рідкісні порядні працівникіи поліції та всп трохи врятували цю ситуацію, коли приїхали та побачили мене. Але від бюрократичних процедур це не врятувало, ні їх, ні мене. Тому відчула себе сьогодні злочинцем, злочин якої пробує розкрити десять цікавих облич, поки ти пробуєш знайти в баулах речі для травмованої людини в госпіталі. Ти така стоїш у формі заляпана кров’ю, а на тебе купа правоохоронців по черзі складають купу папірців.

Ненавиджу ваш блядський совдепівський світ з бюрократією та відсутністю людяності. Після таких днів як цей близька до бажання побажати всім хто доклався до його творення – просто по-тупому здохнути. Щоб ані тіла, ані спогаду, ані емпатії, яка чужа для цього світу. Але вже колись підписалася на боротьбу з ним, тому залишається вкотре зціпити зуби.

І не питайте мене про конкретику, нічого все одно не розповім, крім цього осяяння. Є правда, яка нікому не потрібна. 

9 серпня

Згадую, якою доброю та відкритою, була на початку свого шляху на війні пару років тому. А тепер дивуюся і не дивуюся водночас, скільки гніву, злості, ненависті до людей і до себе, виявляється, може вмістити в мене те, що називають душею. Так от на фоні суцільної дегуманізації військових, про що я колись напишу, я дозволила собі дегуманізувати саму себе. Але все це байдуже, бо у світі, якого я хочу для цієї країни, людина може дозволяти іншим себе ненавидіти, не сприймати, і бути байдужою до цього. І сторонитися дегуманізації всіма силами.

Хребет Карачун, який випало пробігом побачити в дощову пору, передає вітання. Як добре, що він наш.

20 серпня

Ось і я дожила до того, що завела  фронтового кота, який здійснює переміщення разом із нами. Поки що успішно. Єдина істота, яка дарує трохи спокою. Чорні коти – це якась моя карма. Двічі заводила тварин у своєму житті, в обох випадках це був кіт, і в обох випадках – повністю чорний і зі своїм цікавим характером.

Сподіваюся, він не загубиться в якомусь черговому двіжі, і вдасться забрати Мордатика в Київ. Поки що вилікувала його від стригучого лишая, дістала йому нормальний корм і він тепер не линяє і має лискучу шерсть. Відгукується миттєво на своє ім’я.

21 серпня

На згадку про те, що їзда на завдання та їзда під час евакуації пораненого, попри щоразові ризики не повернутися, – це все одно любов. 

Не знаю, що мене ще чекає попереду на війні, але я ніколи не була такою щасливою, як тоді, коли воджу авто по розбитих дорогах і полях. І обстріли це відчуття не забирають.

26 серпня

[плоди війни]

епіграф: «Зморшками довкола її рота, вона приховує межі свого нещастя. Наступного дня вона знайде ще одне, воно поруч з нею. Чи потрібно оберігати це нещастя, яке не переллється через вінця, і цю журбу, що важча за обидві руки?»

(с.) Поль Елюар

—-

я хочу розповісти вам про плоди війни і хочу промовчати про них

плоди війни збираються тихцем і

приїздять пролитими і витеклими ніби старі дерев’яні чаші 

на давніх весіллях. 

насміх лишають по собі почуття виконаного обов’язку,

навзавжди роблять сильнішим переламане через коліно життя –

того хто впав і того хто жав жнива

війни.

плоди війни ніколи не бувають спілими

у всіх війнах, що не скінчилися, заведено мовчати про плоди війни.

дозволено хіба що слухати як ворушаться вони 

немов невидимі щури в надто кольорових портьєрах покинутої хати в сірій зоні.

ось я перекидаю на бік тіло жінки, що врятувала кілька життів, але не своє.

століття тому мішок 200 назвали б білим саваном для ангела у плоті.

назвали б століття тому, але я не назву.

я пожинаю плід війни, що може виросте у міфи, 

що навряд процвіте пам’яттю більше ніж в одній непомітній квітці випадковості, в моїх напівдаремних очах свідка,

але завжди він вижметься у забуття.

адже плоди війни – це втрати, що залишаються невидимими та забутими для всіх очей 

окрім кількох.

і їхня вага вимірюється кількістю 

і їхня спілість – це літровість залишеної крові у евакмобілях

на обземлених військових штанях 

на ношах, які немає сенсу відмивати, 

на рукавичках, які порвуться на руках,

це розсіяність серед землі 

і серед міста 

відірваних частинок тіла 

коли серед сходу і заходу, серед відсутності сонця 

тебе кличуть трьома словами по рації 

жати плоди війни. 

спілі плоди війни – це сліпі спокої вбережених міст.

плоди війни ніколи не співають про перемогу на війні

плоди війни – це завжди поразка заради перемоги, яку побачимо не ми і про яку забудуть у майбутньому.

червоні алі бетонні цегляні скляні плоди війни 

які збирають ті, що прямують шляхами болю у світ, де згоріло страждання і з попелу з’явилася робота.

у бажанні йти на війну аби знайти її плоди – є щось хворе 

(але це обачно звуть героїчним, бо той хто організовував війни добре знає, що збирачі плодів війни – це ще одні плоди війни)

плоди війни не можна з‘їсти 

ними можна тільки попирхнутися

але їх завжди можна випити до дна ніби чашу яка не оминула тебе 

про жатття плодів довгої війни багато знали серп і молот,

але ще більше знає кінець серпня.

війна проростає гіллями провини і листя на цих гілках – вічнозелене, хвойне, як настоянка, яка довго випивається до дна.

я ніколи не зберу усі плоди війни 

бо моїх рук замало 

вони вже самі скоро доспіють

коли йдеться про жаття плодів війни жодної кількості рук

не буде достатньо для їхнього жаття 

для життя збирачів,

що невдовзі самі стануть плодами 

дай відваги випити усі плоди війни і після цього –

зберегти здатність 

просто усміхнутися

2 вересня

– Це дєвка чи шо?

Кинула бабця дідові, дивлячись в мій бік, коли ми йшли групою через їхнє фронтове село, а вони сиділи на лавочці.

– І не страшно їй оце?

🙂 

Хочу дожити до часів, коли дівчина в групі нікого не вражатиме.