Ерве ле Телльє. Анатомія аномалії

Хтось сказав, що справжній твір — це маленька модель Всесвіту. Чи, працюючи над «Аномалією», ви малу таку амбіцію – створити окремий світ, новий вимір? Скласти мозаїку? Адже цей роман – дуже мозаїчний. 

Мені кортіло написати про двійників — але у формі новели. Та згодом я зрозумів, що новела — жанр для цього задуму надто короткий. Немає якоїсь єдиної реакції на зіткнення зі своїм двійником — усі реагують по-різному. Дуже важливо було торкнутися питань надання доступу до свого життя, готовності поділитись його частинкою, питання жертви, а також — можливості зникнути при появі свого двійника, і так аж до вбивства і самогубства. Однак усі ці рішення приймали різні особи. І тоді я замислився: за яких умов та чи інша особа може прийняти одне з цих рішень? Я змоделював з десяток різних життєвих ситуацій та швидко сконструював персонажів. Це правда, я дійсно «писав» персонажів, виходячи з ситуацій. 

Однак не всі ситуації та рішення були очевидними. Зрозуміло, що, зустрівши б свого двійника, я й не подумав би його вбивати. Тому, щоби заповнити цю функцію, я створив персонаж Блейка, найманого вбивці. Я створив персонаж Джоанни, щоби втілити ситуацію жертви: вона жертвує своїм коханням і зникає. А зникає чому? Бо, з одного боку, усвідомлює, що життя утрьох буде нестерпним, а з іншого – що це шанс не стати тією, ким їй начебто судилося стати. Деякі ситуації виявились кумедними. Так, письменник Віктор Мізель постає перед фактом зникнення книжки, яку він сам написав. Ситуацію співпраці між двійниками ілюструє персонаж співака Слімбоя. Ситуацію «уроку життя» ілюструє Андре, котрий навчає сам себе, як не варто чинити, виходячи з того досвіду, якого не мав інший двійник. 

Таким чином, вийшов «роман-новела», «роман-роман» або, якщо хочете, «роман-хорал». А щоби читачеві було легше розібратися в цьому лабіринті, я ототожнив кожного з персонажів з окремим літературним жанром. Найманий вбивця – «чорний» [кримінальний – прим. авт.] роман, Віктор Мізель – так звана «біла література» [тобто зразкова, офіційна, «правильна» – прим. авт.], Андре – інтроспективний роман, Маркл, який весь час помирає – «роман кінця життя». Утім, ви маєте рацію: це радше «роман-мозаїка», аніж «роман-хорал», себто роман, який відрізняється багатим розмаїттям і слабкою взаємодією між персонажами. Авжеж, я намагався зробити своїх героїв якомога правдоподібнішими, але вони майже не взаємодіють між собою. Найбільш незалежний – це Блейк, який починає і завершує роман; він взагалі ні з ким не має зв’язків. Єдиний момент, коли майже всі вони разом – це в ангарі за столом №14 (число обране невипадково: 14 – це двічі сім, двічі священне число). Власне, таким і був мій задум: кожен читач легко міг ідентифікувати себе з котримсь із персонажів. 

До речі, спершу персонажів було більше – зрештою я «викреслив» трьох. Один із них – підліток, який перебуває в конфлікті зі своїми батьками, і в результаті спостерігає сам за собою зі сторони. Він доходить висновку, що підлітковий «бунт» – поведінка вкрай нерозумна. Також була старенька з Альцгеймером, котра, опинившись віч-на-віч із собою, просто не усвідомлює, хто перед нею, і заводить справжню дружбу з пані, яка теж нічого не пам’ятає. Ще був пес. Він подорожував серед багажу. Врешті-решт я зосередився на восьми відомих вам персонажах.  

Чи можете ви сказати, що створена вами мозаїка – завершена? Чи не виникало у вас ідеї – зважаючи на сказане про персонажів, від яких ви відмовилися, – написати продовження? Чи розвинути когось із збережених персонажів?

Зазвичай автор у певний момент «залишає» твір, вирішує, що досить, уже кінець. Я в жодному разі не писатиму продовження «Аномалії». З іншого боку, роман має відкритий кінець, тим самим пропонуючи читачеві три версії прочитання закінчення. Перше: ця книжка була для тебе світом, але настав час залишити його, і я вважаю, що залишити книжку можна, знищивши її. Тобто реальний світ зникає разом з уявним. Друга версія, яку я пропоную: читач може сам дописати закінчення. Кінець складається з окремих літер і складів, які можуть бути складниками слів та речень – читачу пропонується самому скласти їх у текст. Третя версія: поглянь, що відбувається. Ми всі пливемо за часом, але через один дурнуватий випадок – роздвоєння літака – світ зникає. А може, і не зникає, а просто заново починається з іншого моменту. Ми живемо у 2021 році (а історія в книжці відбувається саме у 2021 році), а нічого цього не сталося, отже, момент, у якому (як ти думаєш) ти нині перебуваєш – це момент тієї «лінії часу», яка почалася заново. Виходить, ти живеш у ілюзії. 

Отже, резюмуючи: паралелізм між романом і реальним світом, потенціал книжки-fiction та множинність прочитань.  

Ви згадали про загадку фіналу вашого роману. У Мережі немало читачів намагалися вгадати приховану фразу. Комусь це вдалося? 

Ні, нікому. І винен у цьому я. Треба сказати, що я не дуже впевнено почуваюся з форматом «пдф». Тож у останній момент, надсилаючи рукопис видавцеві, я «підтирав» у фіналі ті літери, які хотів приховати, але в результаті все сплуталось, вийшов єдиний текст, без пробілів. Подальший поділ – штучний. Тож дізнатися, яким був початковий текст – неможливо. Ідея була у слові «sable» – пісок, час тече, мов пісок, пісок дрібний, французькою – fin, слово «кінець» – так само fin… Я розумію, що для перекладача це майже недосяжне завдання. Як ви переклали?

Якщо скажу – це буде спойлер, читачам буде нецікаво читати. Можу лише запевнити, що слово «fin» я намагався передати… А які ще слова ви зашифрували? 

Ще є слово «ulcérations», «виразки». Це назва книжки-вправи Жоржа Перека, яку він склав для своїх товаришів по літературному рухові Уліпо. Слово «ulcérations» містить одинадцять найуживаніших літер французької мови. «Вірш-виразка» складається з одинадцяти рядків, у кожному – одне слово, і кожне слово – анаграма попереднього. 

Ваш текст спонукає читача творити книжку разом із вами. Виходячи з вище сказаного, це не випадково… 

Я не вірю у випадок. Я би назвав це маніпуляцією (з мого боку) або, ще краще – комбінаторикою. Комбінаторика – як гід для випадку. Адже у слові «combinatoire» (комбінаторика) є слово «aléatoire» (ризикований, випадковий) – і це не випадково! 

Повертаючись до восьми головних героїв. Серед них є вкрай харизматичні, наприклад Слімбой і Блейк. Навколо кожного з них цілком можна побудувати окрему історію…

Так, ви вгадали! На жаль, я був обмежений в обсязі. Роман не мав бути більшим за 450 тисяч знаків. Звичайно, хотілося написати більше. Зокрема, Блейк – вкрай цікавий персонаж, кортить знати, що з ним сталося далі, чи підтримуватиме він контакти зі своєю родиною. Те саме зі Слімбоєм та Віктором Мізелем. Особисто мені дуже хочеться поміркувати над розвитком стосунків двох Джоанн: як перша з них, червнева, яка вирішує зникнути, влаштовує це «зникнення з радарів»? До речі, останній розділ дає кілька підказок щодо подальшої долі героїв, але без деталей. Для мене найцікавіша ситуація – це коли читач уже наприкінці книжки, залишається п’ять сторінок, і він замислюється: «Як викрутиться автор? Адже книжка – мов клубок, нитки тягнуться в різні боки, можливостей безліч. Як він розкладе це на п’яти сторінках?» І це викликає у читача фрустрацію, адже він ніколи не довідається, що буде далі. На мій погляд, головна сила роману полягає у цій фрустрації: читачеві завжди мало, недостатньо, він прагне ще. Роман – це не мальована сага «Тентен», наступного альбому не буде. 

А якщо є продовження? 

Це плентання по колу. Добра книжка мусить мати ліміт. 

Більша частина подій в «Аномалії» відбувається у Сполучених Штатах. Я помітив, що французькі письменники часто переносять події своїх творів до США. Чому? Це свого роду ескапізм, прагнення втекти з рідної землі, вийти за рамки чи прописане в генах замилування чужим? 

У моєму випадку – це тільки гра. Я хотів погратися в «американський бестселер». У цю гру я ще не грав. Я вирішив зробити книжку «а-ля Стівен Кінг». До того ж, рейс «Париж – Нью-Йорк» – дуже символічний, бо люди летять на канікули. З іншого боку, це не типовий для нинішнього моменту історії рейс: типовим був би, наприклад, рейс «Шеньчжень – Сеул» або «Шеньчжень – Лос-Анджелес». «Париж – Нью-Йорк» – це рейс підлітків 1970-х років. Коли мені було 17 років, ми їхали на крайній захід Франції – до Бреста – і уявляли, що там, далі, за обрієм. Тож, коли я починав писати «Аномалію», то віддався підліткові, який досі живе у мені. Тож я створив карикатурний рейс – однак у цій карикатурі є дещо, близьке кожному французу. Крім цього, треба розуміти, що Париж і Нью-Йорк – це два символічні міста. Нью-Йорк – місто, яке ніколи не спить. І головне місто ХІХ та початку ХХ століття – Париж. Два «світових» міста. Можна було використати чисто французький рейс – скажімо, «Страсбург – Марсель», але це мало кому було б цікаво. І я не міг використати рейс «Нью-Йорк – Париж», адже французам до нього байдуже, такого запалу, як у американців, у них немає, що їм з ним робити? Нью-Йорк важливий також через трагедію 11 вересня 2001 року. Адже ХХІ століття починається з 11 вересня, а дія відбувається у 2021 році. 

Поговоримо про науку, яка відіграє колосально важливу роль у книжці. Хто вам допомагав? Адже використані дані з математики, фізики, хімії, астрономії. Вже не кажучи про гуманітарні науки, зокрема етимологію та теологію. 

Для мене наукова інформація не складає жодної проблеми, бо я тривалий час (десять років) керував науковими виданнями і досі їх регулярно читаю. Звісно, усі наукові роздуми в книжці пройшли випробування фахівцями у відповідних галузях, але для мене писати ці уривки не було проблемою. Єдина проблема з науковим наповненням у книжці – як на це відреагує читач? Саме для цього у текст введені персонажі-президенти: скажімо, дурень-Трамп ставить дурні запитання (насправді не такі вже й дурні), а відповіді допомагають читачу краще зрозуміти, що відбувається. 

Ви вивели у книжці двох персонажів-пробабілістів…

Я й сам є пробабілістом. Я вже давно цим займаюся. 

Це вчені, які вираховують можливості і прогнози, частково використовуючи теорію імовірності. Отже, на вашу думку, що чекає на нас у найближчому майбутньому? 

Я не знаю. У пробабілістиці важливі дві речі: передусім формулювання запитання, по-друге – дані, які вводять для аналізу. Пробабілісти оперують даними. Наприклад, щоб отримати відповідь на запитання «Чи виживуть слони?», треба надати пробабілістові багато різної інформації: якої площі дикої природи потребує тварина, якої рослинності в якості харчування вона потребує і т. д. Отже, відповідь залежить не від пробабіліста, а від наданих даних.  

Зазвичай пробабілісти є одночасно логіками. Ми займаємося таблицями, формулами, теоріями граф та ймовірності. Я не є досвідченим пробабілістом. Серйозно я займався цим тридцять років тому. Однак базис залишився, та й книжка не така складна, як про неї пишуть. Дані у «Аномалії» – базові, формула – тільки одна, та й люди сприймають її, як пейзаж. 

Це гра!

Авжеж, та водночас – це реалія, справжня математична формула. Її показують, але не пояснюють. Бо вся книжка – пояснення формули. І формула, до речі, працює. 

Є книжка китайського письменника Лю Цисінь «Проблема трьох тіл», яка перегукується з вашою. І у ній він пише про «смерть науки», про несправжність «законів природи». Що ви про це думаєте? Які зміни чекають на науку в майбутньому? 

У мене немає відповіді на це запитання, хіба кілька зауважень. Скажімо, психологам зараз відомо, який важливий вплив на діяльність мозку мають деякі хімічні речовини. Тобто нині рівень наших знань на порядок вищий. Науки «не-точні» доповнюються нині завдяки наукам точним та медицині. Фізика, приміром, завжди прагнула до точності математичних знань. Теорія струн маніпулює математичними об’єктами, які іноді є і фізичними об’єктами й дозволяють пояснити деякі явища. Зараз ведуться пошуки «елементарної частинки гравітації». Гравітація не має власної частинки, а от світло – так, це фотон. Тож я гадаю, що деякі науки будуть зливатися – вже зливаються, зрештою – і всі науки прагнутимуть «математизуватися». Приклад: усім нам відомо, що таке вода. Водень плюс кисень. Оксид водню. Але як відбуваються зв’язки між молекулами водню та кисню? Є потреба у математичній формулі, яка б це пояснила. Тоді, наприклад, ми дізналися б, як вилучити водень із води. 

Жодна наука не зникла. Алхімія? Трансформувалась у хімію. Фізика? Нині ми її знаємо як квантову фізику. Не зникла й ньютонівська фізика – вона розчинилась у загальній теорії відносності. Різновиди фізики не зникають – просто знаходять іншу парадигму існування. 

До «Аномалії» ви написали чимало книжок – кількадесят романів, п’єс, навіть оперні лібрето, – однак жодна з них не зазнала такого успіху (майже «аномального»!), як ця. Це змінило ваше життя? І чи вплине це на ваш стиль у подальшому? 

Мені вдалося зробити дуже художню книжку, яка, втім, знайшла шлях до сердець читачів популярної літератури. У мене з’явилося багато нових читачів. Для письменника завжди щастя, коли книжка виходить не стандартним двотисячним накладом, а хоча б накладом у кількадесят тисяч примірників. Як, наприклад, моя автобіографічна повість «Усі щасливі родини» у 2017 році. Зараз вона вийшла у кишеньковому форматі і дуже добре продається. Несподівано «Аномалія» стала бестселером №1 у Німеччині. Мене це здивувало – не одну мою книжку переклали німецькою, але жодна не очолювала топи! Про мене навіть «Der Spiegel» написав! 

Не думаю, що мій стиль зміниться. Я писав те, що хотів, так, як писав і раніше. Другої «Аномалії» не буде. Я дописую зараз нову книжку, потім будуть інші. Єдине, що зміниться – це кількість читачів. А для будь-якого автора вкрай важливо вийти «в люди», збільшити коло своїх читачів. «Аномалія» продається найкраще з-поміж моїх книжок, але вона – не найлітературніша і не найцікавіша з них! Звичайно, приємно потрапити до клубу «найбільш перекладених французьких письменників» – Уельбека, Модіано, Ле Клезіо; 40 перекладів на різні мови за такий короткий час – це феномен. Цифра «40» у багатьох мовах означає «багато», згадайте хочу б казку «Алі-Баба і сорок розбійників». 

Якщо ми вже заговорили про інші ваші книжки, то яка з них – найулюбленіша для вас? 

Важко сказати, бо всі мої книжки – дуже різні. Серед романів я відзначив би три: роман у листах «Інуксук», де йдеться про подорож у край ескімосів, роман «Багато розмов про кохання» і, звичайно, «Аномалію». Щодо останньої – я отримав справжнє величезне задоволення від гри з кодами. Писав я і поезію, і драматургію. Є у мене дуже кумедна напівтеатральна книжка «Я і Франсуа Міттеран». У французьких театрах цей текст ставили двісті разів! Пишу я і невеличкі книжки-парадокси, наприклад, короткий роман-жарт «Я легко прив’язуюсь». Зрештою, в усіх моїх книжок справи непогані, однак, звичайно, у кожній царині – поетичній, драматичній, прозовій – є ті, які продаються краще. У Франції кажуть «un livre marche», тобто добре продається, коли позначки сягають 5-6 тисяч примірників. Принаймні це не провал. 

Дозвольте загальне питання. Для України французька культура завжди була зразковою. Під «культурою» я маю на увазі «civilisation», це французьке слово найближче за значенням: тобто це і кухня, і пам’ятки історії та архітектури, і література, і наука – буквально все. Франція завжди мала значний культурний вплив на нас – не тільки на українців, на весь світ. Чи змінилася її роль за останній час? Як ви, французький інтелектуал, бачите це зсередини? 

Як приклад, візьмімо кіно. За кількістю вироблених фільмів на першому місці – індійський Боллівуд. Але хто бачить це кіно? Другий – нігерійський Ноллівуд. Хто дивиться ці фільми? І тільки на третьому місці – Голлівуд. І ці фільми дивляться буквально всі. Чому? Бо справа не в кількості, а в якості. Індійський фільм коштує з десяток мільйонів доларів, американський – півсотні мільйонів. І все ж у Франції є потужне національне кіно. Кожен другий фільм, який дивляться французи, – французького виробництва. Французьке кіно звикло чинити опір конкурентам. Ми легко асимілюємо все, що є франкомовним. Ґодар? Він швейцарець. Але він наш, рідний! Бельгійське кіно? Теж наше, рідне! Така сама історія і з літературою. У Німеччині, наприклад, з чотирьох книжок на полиці тільки одна буде німецька, а у Франції – дві з трьох будуть французькі, написані французькою мовою. 

Франція – це не просто країна. Це ідея. Ми – єдина країна в світі, яка є і символом, і реальною державою одночасно. З чим асоціюється Франція? З правами людини, звичайно. На жаль, ми все менше відповідаємо цьому ідеалу «Декларації про права і свободи». Нам конче потрібно відновити у Франції гуманістичне і революційне бачення світу. Бо Франція більше не несе притаманні їй цінності – мігрантам відмовляють у притулку, французи все більш зациклені на собі. У Франції навіть з’явився власний Трамп – Ерік Земмур.

Це проблема комплексна – і культурна, і політична водночас. Інтелігенція не може вести життя, відірване від решти суспільства. Чим запам’ятався Париж двадцятих? Це були « Les années folles », шалені роки, коли одночасно буяли і квітли всі види мистецтва, усі прояви культури. Це була країна, до якої вабило цілий світ. Париж нуртував інтелектуалами з усіх континентів. Нині Франція не вабить світ. 

Культурне життя у Франції не може стояти на плечах самих французів, воно повинне живитися культурою ззовні. Добре, що у Франції досі багато перекладають, що показують кіно з усього світу, та водночас, поряд із такою відкритістю нам пощастило зберегти власне виробництво. Бо коли надто багато приймаєш, ризикуєш загубити своє.

***

Український переклад Івана Рябчія роману «Аномалія» буде презентований у Французькому інституті в Україні 3 грудня о 19:00. Під час заходу всі охочі зможуть із допомогою синхронного перекладача поспілкуватися з автором онлайн, а також поставити запитання перекладачу та директорці видавництва «Нора-Друк». Вхід вільний за умови наявності сертифікату про повну вакцинацію або негативного тесту на Covid-19. Зареєструватися на подію можна за посиланням.

Авторка анонсу – Олександра Одноліткова