«Як спроектувати справедливе місто?»
з Валентиною Зотовою

«Читомо» і CANactions за підтримки Представництва Фонду ім. Г. Бьолля в Україні продовжують розповідати про книжки, які можуть перетворювати міста та розширювати естетичниі й інтелектуальні горизонти – словами й руками архітекторів та урбаністів у спецпроекті «[Про] читання міста».

З виконавчою директоркою CANactions Валентиною Зотовою ми зустрілися на перехресті, між готелем «Салют» та парком Вічної слави, щоб обговорити видання «Як спроектувати справедливе місто? 8 коротких історій про справедливе міське планування в повсякденному житті» від Представництва Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні. Дивлячись з висоти на Лівий берег Києва ми разом прочитали всі вісім історій про справедливість в міському плануванні, наклали їх на реалії української столиці та згадали Міжнародний архітектурний фестиваль СANactions, який відбудеться уже 20 – 21 квітня 2018 року.

Історія перша. На поверхні

Говоримо про круті пандуси в переходах, мільйон непотрібних сходинок та бордюрів по всьому місту, а також про людей, для яких це є нездоланною перешкодою

З власного досвіду кажу, що прогулятися тут з дитячим візком – дуже важко. Подивіться на деталі. Ось навіщо тут ці сходи? В них немає жодної потреби. Буду цитувати Віктора Зотова: «Зайві непотрібні речі, які не функціональні – лише заважають».

Я думаю, що цей підземний перехід (навпроти готелю «Салют» – Читомо) – дуже показовий приклад непідготовленості та інфантильності нашого суспільства стосовно людей з інвалідністю. Мова не тільки про людей на візках. Люди з дитячими візочками, з валізами, з палицями… Взагалі такі, що трохи не відповідають загальноприйнятим нормам. У нас з цим не те що катастрофа, але інклюзивність міського простору перебуває в якомусь зародковому стані. Тут варто говорити не тільки про погану владу, поганих архітекторів, поганих планувальників чи просто поганих людей. Це комплексна загальносуспільна проблема.

Я не антрополог і не соціолог, але я думаю, що ще в Радянському Союзі всі «не такі» люди були, м’яко кажучи, незручними. Тому місто відповідно планувалося без врахування їхніх потреб. Зараз, після стількох років заплющування очей на цю проблему, нам потрібен час, щоб усвідомити, що це питання досить важливе.

Ось ці пандуси, що ми бачимо тут, в переході… Це все ілюзія. Це якісь перехідний етап. З одного боку – це певна спроба помітити цих людей. Хтось каже, що нам потрібне інклюзивне суспільство. І хтось ставить ці пандуси. Але є безліч матеріалів в мережі, які доводять, що ці пристосування неможливо використовувати ні в переходах, ні в аптеках, ні деінде. Вже є перші намагання, перші спроби дивитися в правильний бік, але в головах ще немає розуміння необхідності та важливості цього процесу. Ми ж не бачимо на вулицях людей з інвалідністю не тому, що їх немає в країні. А тому, що для них немає умов. І це не лише про підземні переходи. Згадаймо наш київський вокзал. Він неможливий для використання не тільки людьми з інвалідністю. Сподіваюся, це буде змінюватися.

Історія друга. Найкоротший шлях

Говоримо про пошуки найкоротших стежок крізь міські нетрі, а також про небезпеки міського планування на жвавих частинах дороги

Перший наземний перехід на вулиці ми можемо побачити ось тут біля школи. А наступний – вже біля Маріїнського парку. Я тут живу недалеко, і на моїх очах бабусю на перехресті біля Арсенальної збила автівка. По цій дорозі машини їдуть без перешкод, вони можуть легко розігнатися, а літній людині дуже важко спуститися в уже згаданий нами підземний перехід. Вона не може зробити це фізично. Та навіть якщо ти живеш ось тут біля готелю «Салют», і тобі потрібно на інший бік, ти просто перебіжиш дорогу. Якби була у нас нормальна статистика, ми б вжахнулися, наскільки багато людей гине і травмується на дорогах. Це дуже важливий шмат дороги взагалі для Києва.

Я думаю, що ця проблема повинна отримати так званий «push» з різних боків. І з боку простих людей, і з боку чиновників. Існує чималий тиск від міжнародної спільноти. Є певні іноземні організації, які намагаються впливати на ці процеси. І ці процеси не те що «проєвропейські». Вони радше «пролюдські». Я не бачу зараз активної позиції саме нашого українського суспільства, але існують зрушення зі сторони активістів та професійної сфери.

А взагалі пошуки ось цих коротких шляхів дуже легко прослідкувати на прикладі нашого Маріїнського парку. Зокрема, там є така протоптана неофіційна стежка, якою я сама частенько користуюся. І саме за цими протоптаними стежинами можна бачити хиби в проектування парків. Адже ось ці кам’яні доріжки повинні бути не прото для краси. Вони повинні бути функціональні. Вони повинні забезпечувати зручний та швидкий прохід для людей, натомість таке відчуття, що їх ставлять за якимись вигаданими правилами. До того ж, багато уваги приділяють неважливому. Наприклад, ось ця доріжка. Для чого тут ці червоні смужки? Просто хтось колись вирішив, що це красиво.

Історія третя. Сила проектування

Говоримо про ігнорування потреб літніх людей при проектуванні парків та місць загального використання, а також про важливість зворотнього зв’язку між людьми та владою

Я не суперексперт в предметному дизайні, але в принципі є вже розроблені та в вільному доступі речі, матеріали, механізми, які будь-хто може використовувати. Спершу повинне бути бажання. А також розуміння того, для чого нам це потрібно.

Ми в CANactions не віримо, що лише влада може все врегулювати. Хоча, звісно, соціальну функцію у нас виконує держава. Інші намагаються виправити те, що вже зроблено не так, або не зроблено. Знаєте, я взагалі дуже мало чую про протести з боку тих верств населення, про які ми зараз говоримо. Ці люди або втомлені, або вже не мають сил, чи часу, чи бажання. Можливо, вони вже не вірять. Не вірять і не знають, що в них є якісь права на зручний міський простір. Або не хочуть витрачати на це здоров'я, бо не бачать сенсу. Літня людина потребує спокою та тиші, люди з інвалідністю заклопотані, мама з візочком слідкує за дитиною. Ці верстви населення дуже незахищені, в них немає такої сили, як у, скажімо, велосипедистів або людей з двома ногами, двома руками та міцним здоров’ям.

Історія четверта. Сила проектування

Говоримо про стереотипи у проектуванні дитячих спортивних майданчиків, зокрема про те, що для хлопчиків створюють більше місць для дозвілля, ніж для дівчаток

Чесно, для мене це питання дискусійне. Я зростала дуже активною дівчинкою в плані спорту. Тут, мабуть, беруть до уваги глибшу та ширшу проблему дитячих майданчиків. Я розумію, навіщо це зроблено (огорожа навколо майданчика). Це безпека, це безпека вікон, м'яч летить всюди, на дорогу, на людей. Але я не дуже розумію цей зв'язок. Його досить важко мені сформулювати навіть в голові. В мене навіть думок не було таких, в дитинстві всі займалися спортом, і хлопчики, і дівчатка.

Історії п'ята та шоста. Місця, які викликають тривогу та Більше світла

Говоримо про недостатнє освітлення небезпечних провулків, віддалених вулиць та парків, а також про небезпеки, які ховаються за цим промахом міського планування

Думаю, це взагалі проблема нашої «централізованої» країни. Адже у нас в міських центрах і нормальні дороги, і освітлення, і все прибрано, пофарбовано. Але я от сама з Маріуполя, і я пам'ятаю, що все своє дитинство ти просто пробираєшся навпомацки по місту вночі, немає взагалі освітлення. І цей страх я пам'ятаю досі. Ти біжиш з музичної школи, тобі десь щось примарилося, і ти просто біжиш додому.

Те, що недостатня освітленість вулиць приваблює злочинців – і так зрозуміло. Тому тут вже знову говоритимемо про комплексну роботу комунальних служб, міських організацій і, звісно, самих людей. Коли люди самі почнуть вимагати кращих умов – вони такими ставатимуть. От, наприклад, в моєму під'їзді замітають сміття, але не забирають його. Чому так – я не знаю. І я свідомо витратила кілька годин, майже цілий день, щоб піти й в цьому розібратися. Звісно, вони тебе кудись відправляють, щось там відповідають. Звісно, є більш важливі речі в житті. Але отак крок за кроком ти вимагаєш на своїй вулиці, або навіть в себе в під'їзді порядку.

Чесно вам скажу, мої маршрути пересування по Києву досить обмежені. Але от двори, арки, нецентральні вулиці – всі темні. Я не дуже вірю, що все потрібно підсвітити стадіонними ліхтарями. Але давно є якісь інструменти, певні механізми, зокрема в цій книжці, про яку ми з вами говоримо. Все вже давно придумано, потрібно тільки почати це впроваджувати. І це все досить бюджетно. Тобто, ти розумієш, що в контексті потім буде менше криміналу, менше травматичності. Міська економіка від цього лише виграє.

У нашій країні людське життя, людське здоров'я не є пріоритетною цінністю. Подивіться на ставлення до насильства в сім'ї. Якщо жінка жива, не сильно постраждала, то ніхто не буде занурюватися в цю проблему. Так само і з освітленням на вулиці. Це не першочергове завдання, на жаль. Чому це не змінюється? Ми дуже хочемо, що все змінилося одномоментно, і ми відразу почали жити, як у Швейцарії, так. Або як у Нідерландах. На жаль, в нас інакша ситуація. Інакші історичні передумови, інакший менталітет. Нам потрібен час.

Історія сьома. Стереотипи щодо батьківства

Говоримо про гендерні стереотипи у міському плануванні, зокрема про розміщення пеленальних дитячих столиків лише у жіночих вбиральнях

А наскільки часто нам взагалі трапляються пеленальні столики у вбиральнях, так? Хоча б в жіночих. Та все ж. Як ти людині можеш вбити щось в голову? Ми можемо лише показувати приклад. Що цікаво, так це те, що ми в цих питаннях розвиваємося в рази повільніше, ніж Захід. У нас взагалі лише розпочалася хвиля встановлення пеленальних столиків хоча б в жіночих вбиральнях, або в окремих кімнатах. Ми просуваємося, але дуже повільно. Чому б не перескочити через один крок і відразу зробити правильно, сучасно?

Історія восьма. Зони без споживання

Говоримо про завантажені шопінг-центрами, магазинами та кав’ярнями частини міста, а також згадуємо успішний закордонний досвід подолання цієї проблеми

Я вам так скажу, що намагаюся якомога рідше з’являтися поряд з Хрещатиком і суміжними територіями. Адже пересуватися там просто неможливо: величезний потік людей, всі ось ці МАФи, магазинчики, тераси ресторанів, і тисячі туристів та киян. Ти просто не можеш почуватися комфортно. Так само є вулиця Ольги Кобилянської в Чернівцях – головна пішохідна вулиця міста планувалася, очевидно, як зручне та комфортне місце для відпочинку, для прогулянок. А перетворилася на щось захаращене терасами, лавками, людьми. У Львові ми бачимо таку ж ситуацію, особливо влітку, коли збільшується і кількість туристів, і, відповідно, кількість терас посеред вулиць. Пересування надзвичайно складне.

Я не кажу, що потрібно зносити всі магазини, заклади харчування. Просто, знову ж таки, є успішні історії інших країн, яким вдалося вирішити питання ось цих перевантажених зон споживання. До прикладу, у центрі Відня всі знають відомий жвавий бульвар Маріагільферштрассе. Урбаністи та архітектори створили успішний проект редизайну цього місця. Тобто, це досі відома торгова вулиця, але завдяки створенням місць, що не спонукають до споживання, а також відмежування комерційності від неформальності зробили цю вулицю можливою та приємною для використання містянами. Що цікаво, самі жителі Відня дуже протестували проти цього проекту, вони не хотіли нічого змінювати у тих місцях, до яких вони звикли.

Поза історіями. Справедливість міста

У нас навіть не місто несправедливе. В нас несправедлива ота інфраструктура, побудована людьми. А місто чудове. Погляньте! Де ще в світі в центрі міста є отаке Дніпро, і такий парк? Я бачила проект, що тут хочуть перекопати та зробити Музей голодомору без конкурсу, без тендеру. Оце жахливо. Цей парк – це пам'ятка ландшафтної архітектури. Тут взагалі не можна нічого робити. Це шикарне місце. Де ще в Києві ти можеш отак покататися на санчатах?

І будують проект ескалатора на станцію метро «Дніпро». Тобто на найменше відвідувану станцію, де три рибалки на рік – і все. От розумієте. Настільки це вже хворобливо. Можливо, тут проблема в цінностях? Варто визначити, що для нас є цінним. Якщо весь світ вже закопує автостради, сідає на велосипеди та ходить пішки, рухаймося в цьому напрямку. Це вже пройдений етап. Весь світ йде в певному напрямку, і в них виходить. Швеція без сміття живе. А ми кажемо: давайте робити ще три мости, вісім розв’язок, розширимо дорогу. А якщо наші цінності повернуться в інший бік… Це повинно відбуватися природно і поступово. Люди змінюються. От дивіться, десять років тому назад що було і що зараз. Це зовсім інші речі.

Насправді, все не так погано! Місто змінюється, люди змінюються. В мене був хороший знайомий, який казав: «Це – не проблеми, це – можливості». Це для нас кармічні, історичні уроки. Зробімо це достойно і залишимо нашим дітям більш достойне місто, більш дружнє місто.

Поза історіями. Міжнародний архітектурний фестиваль СANactions 2018

Ми часто спостерігаємо за армією урбаністів, які збираються, і щось постійно обговорюють і обговорюють… Ми їм скажемо: досить обговорювати, ходімо вийдемо в місто. Ось так, як ми з вами зараз, вийдемо, будемо дивитися, спостерігати, помічати деталі, розмірковувати. Отже, наш формат цього року – це архітури, вихід в місто. Два дні - і в перший, і в другий день вранці ми будемо ходити по найцінніших територіях Києва - прекрасних схилах Зеленої Крайки вздовж Дніпра, по Подолу, споглядати ось цю природну красу, яку з якихось причин ще ніхто не добив. Ми вийдемо під керівництвом наших спікерів, гостей, кожен проміжок нашого шляху ми будемо розглядати через призму їхнього сприйняття міста. Можна буде поглянути на Київ їхніми очима та зрозуміти, що вони бачать та про що думають. Це буде дуже цікавий діалог між визнаними світовими профі та нашою аудиторією. Сядемо на корабель, попливемо по Дніпру, ще раз переконаємось, яким недооціненним скарбом він є. На жаль, сьогодні Дніпро брудний, без доступу, ми хочемо привернути увагу до цього питання. В рамках архітурів фестивалю ми і подивимось на всі ті речі, які вважаємо важливими.

У Міжнародного архітектурного фестивалю СANactions немає прямої місії. Ми не прагнемо все робити самі. Ми за співпрацю, за взаємозв'язок, за комунікацію. Щоб взяти класний прогресивний досвід, не лише його скопіювати, а й адаптувати його, перенести ментально, накласти його на наші реалії. Тобто СANactions – це просвітницька діяльність. Це обмін думками, це професійний підхід до роботи, це тренди й ідеї, це те, чим живе прогресивна частина світу, а також це про те, щоб дати можливості тим, хто прагне змін. Тобто це всі ті речі, які дуже важливі для нашої команди. У нас збирається така спільнота однодумців, які є активними та діють в своїх сферах зацікавлення. Є такі урбаністи, які мають бажання та не мають ресурсів. Є ті, хто має ресурси, та не має навичок. Або не вистачає партнерів. Ми намагаємося побудувати спільноту людей, які справді просто роблять свою справу та прагнуть змін. Я не кажу, що як тільки пройде наш фестиваль, то відразу – бам! – і в нас тут Амстердам замість Києва. Але крок за кроком ці 10 років ми напрацювали певний об'єм роботи: архітектурні конкурси, воркшопи, школи урбаністики, грантові програми для міських проектів, менторська та фінансова допомога проектам. Ми навіть бачимо, як ці всі аспекти змінюють місто. Але це не ми виходимо з інструментами та робимо це. Ми шукаємо шляхи.

Наша спільнота СANactions, спікери, наші випускники – це постійні учасники міських проектів – як власних, так і інших. Вони всі проактивні, наші програми базуються на реальних інструментах. Ми не даємо умовну рибку – ми даємо вудку, або кажемо, як її зробити або де придбати. А вони вже діють. Наприклад, Юрко Филюк в Івано-Франківську. Він генерує ідеї разом зі своєю міською ініціативою «Тепле місто». Ми не кажемо, що ми все робимо. Коли двоє-троє людей в організації хочуть щось робити, то рано чи пізно з'являється щось нове та вартісне.

Міжнародний архітектурний фестиваль СANactions вперше в історії об'єднає на своєму умовному майданчику найкращі світові архітектурні фестивалі. Усі вони приїдуть в Україну для того, щоб стати кураторами цієї події. Ми стільки років працювали і над якісним контентом, і над запрошеннями великої кількості спікерів різного спектру професійної діяльності, що в цьому році це все збереться разом. До нас їде Йен Ґел. Він батько світової урбаністики, автор книги «Міста для людей», яку ми, до речі, перекладаємо спільно з Видавництвом «Основи». Також цього року на фестивалі чекаємо урбаніста та дослідника Харіса Піпласа, ландшафтного визайнера Кена Сміта, директора Швейцарського Музею Архітектури Андреаса Рубі, інженера-еколога Маттіаса Рамміга, архітектора та урбаніста Маркуса Апенцелера та інших видатних архітекторів та урбаністів сучасності.

Матеріал вийшов за підтримки Представництва Фонду ім. Г. Бьолля в Україні

• Текст: Юлія Клебан

• Фото: Маргарита Дідіченко