Каральна медицина
Наглядати та карати: практика каральної психіатрії проти дисидентів
Практика ізольовувати неприйнятних для суспільства людей чи групи людей подалі від соціуму – давня. Для єврейського населення в межах Російської імперії існували заборони для проживання в межах міста. Жінки на межі XIX-XX століть були переважною частиною носійок діагнозу «істерія» і, відповідно, змушувались лікуватись від неї. Гомосексуальність довгий час була поза законом, а дехто й досі проходить репаративну терапію під тиском соціуму. Суть цих дій однакова – неприйняття й намагання виправити до суспільної норми. У Радянському Союзі 1960-1980-х такою неприйнятно категорією населення були дисиденти. Їх не допускали до інтелектуальної праці, не друкували, арештовували, ув’язнювали, засилали в табори, а також застосовували до них методи так званої репресивної або каральної психіатрії.
Історія каральної психіатрії
Каральна психіатрія – феномен 1960-1980-х років, це форма боротьби з інакодумцями, дисидентами та політичними опонентами, що полягав у відправленні людини не до в’язниці, а до психіатричного закладу й лікуванні сильними препаратами, які підривали фізичне та психічне здоров’я.
Щоб уникнути гласності, будь-кого можна було назвати шизофреніком
і закрити в психіатричному закладі.
Це давало змогу не лише усунути людину, а й дискредитувати її діяльність,
підважити адекватність її суджень.
Головним центром психіатрії в СРСР став Інститут Сербського в Москві, чий директор Ґеорґій Морозов був однією з центральних фігур формування радянської каральної психіатрії. Четверте відділення цього закладу підпорядковувалось КДБ і не розголошувало особливості своєї діяльності.
У цей час існували звичайні й спеціалізовані психіатричні лікарні (також – «психушки»). Перші підпорядковувались Міністерству охорони здоров’я СРСР, другі – МВС, а отже, КДБ. Серед сумнозвісних психіатричних закладів цього штибу найвідомішою була Дніпропетровська спеціалізована психлікарня.
Що характерно, спеціалізовані психлікарні розташовувалися поблизу чи на території в’язниць. Дніпропетровська психлікарня була поруч із в’язницею, обидва заклади – за кам’яним муром із колючим дротом, через який пропускався струм. Як згадує дисидент і жертва каральної психіатрії Леонід Плющ, на ріжках цього закладу були вишки з автоматчиками, а в самому закладі пацієнтів вартували лікарі, наглядачі та санітари-кримінальники.
Серед людей, яких примусово ув’язнювали в психіатричних лікарнях, були письменники, громадські діячі Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Василь Рубан, Михайло Якубівський, Василь Сірий, Ганна Михайленко, Борис Ковгар та інші. Найвідоміший в’язень«психушок», який залишив нам детальні спогади про своє перебування там, це Леонід Плющ, а історію його арешту та перебування в психушці ми знаходимо в мемуарах «У карнавалі історії».
У 1951 радянські психіатри вирішили не давати західній науці впливати на радянську психіатрію. А в основі всієї психіатрії опинилось вчення невролога Івана Павлова. Хто був проти вчення, різко опинялися на пенсії і на менш відповідальних посадах. Фактичну монополію в психіатрії СРСР отримав академік Андрій Снежневський.
Він став головним радником Міністра охорони здоров’я з питань психіатрії, директором Інституту психіатрії, головним редактором єдиного радянського журналу з психіатрії.
Діагнози каральної психіатрії
Основний діагноз дисидентів – шизофренія повільного протікання, яка буцім мала легшу форму за звичайну шизофренію і, на відміну від інших видів хвороби, не розвивалась. Оскільки немає особливого прояву симптомів, лікарі мали змогу маніпулювати таким діагнозом.
Загалом поставити діагноз «шизофренія» означало в другій половині ХХ століття –
позбавити людину засобів захисту на суді, адже таких громадян могли судити без їхньої присутності.
Це був зручний спосіб усувати тих, хто не влаштовує систему. Те саме стосувалося і повернення до соціуму. Після «психушки» та діагнозу шизофренія в анамнезі людина отримувала інвалідність з приміткою непрацездатний і недієздатний.
Якщо зазирнути до переліку діагнозів, які ставили дисидентам, вони вражають своєю відірваністю від реальної медичної класифікації хвороб: гострий психоз на ґрунті націоналізму, реформістські делюзії, реформістська параноя, некритичне ставлення до власного ненормального стану, завищена самооцінка, погана адаптація до соціального середовища, ревізіонізм марксизму-ленінізму, шизоінакодумство, патологічний індивідуалізм тощо.
Назви ліків, що зроблять нас дуже спокійними
Поезію 1970-1980-х років називають метафоричною, проте її метафори насправді базувались на надто реальних і страшних речах. У поемі Грицька Чубая «Говорити, мовчати і говорити знову» є рядки про «назви ліків, що зроблять нас дуже спокійними».
Те, що в поезії могло звучати красиво,
на практиці було моторошним.
Якими речовинами «лікували» в спеціалізованих психіатричних закладах?
Галоперідол. Це синтетичний антипсихотичний препарат. Він викликав акатізію, відчуттям неспокою в тілі, що викликає потребу постійно рухатись, щоб зняти напругу. Цих ліків боялись, тож лікарі могли залякувати прийомом галоперідолу. Галоперідол часто згадує у своїх мемуарах «У карнавалі історії» дисидент Леонід Плющ. Від галоперідолу його тіло сильно напухло, він був апатичним і млявим, ледве розмовляв, мав сильно підвищену температуру. Іще одні антипсихотичні ліки, які згадує автор, трифтазин.
Сірка. Сірка не належить до речовин, які були небезпечними самі по собі, проте Леонід Плющ часто згадує про ін’єкції сірки, які робили пацієнтам як покарання. Після її ін’єкції температура підвищується до 40 градусів, місце уколу болить, а людина не може ходити й лежати. Також через ці уколи у хворих розвивався геморой.
Інсулін. Призначався у закладах каральної психіатрії як шокова терапія і міг призводити до коми.
Каральні «ліки»
Для чого застосовувся
для доведення до стану байдужості, з метою залякування
Ефект
Акатізія, відчуттям неспокою в тілі, опухлість, апатія і млявість, підвищена температура.
Для чого застосовувалася
для покарання
Ефект
Підвищення температури до 40 градусів, біль, обмеження рухливості, геморой.
Для чого застосовувалася
шокова терапія
Ефект
Міг привести до коми.
Для чого застосовувся
для доведення до стану байдужості, з метою залякування
Ефект
Акатізія, відчуттям неспокою в тілі, опухлість, апатія і млявість, підвищена температура.
Для чого застосовувалася
для покарання
Ефект
Підвищення температури до 40 градусів, біль, обмеження рухливості, геморой.
Для чого застосовувалася
шокова терапія
Ефект
Міг привести до коми.
Описуючи власний стан після прийому ліків, Леонід Плющ згадує, що вони зробили його байдужим до всього, крім думок про куріння і хабар санітарам, які б випустили додатковий раз у туалет. Інтелектуальна праця, нечасті побачення з рідними не викликали жодних емоцій. Лікування стрімко підривало здоров’я Плюща.
Побут психушки
Леонід Плющ готував себе до імовірного перебування в таборах чи «психушці». Як людина, що цікавилась психологією професійно, він знаходив для себе позитив у можливості спостерігати відхилення в чистому вигляді у психіатричному закладі.
У мемуарах він зізнається, що міркуючи так, погано уявляв «психушку» зсередини. Під дією нейролептиків його власні реакції, як і реакції інших людей, були змазаними. Тож будь-яке інтелектуальне життя швидко сходило нанівець.
Перше, з чим зіштовхнувся Плющ, це невідповідність кількості ліжок кількості пацієнтів. Хворих було дуже багато, настільки, що в карантинній палаті довелося зсовувати два ліжка, щоб покласти туди третім Плюща. Походи в туалет відбувались у визначений час і строєм, а в самих вбиральнях тривала боротьба за місце. Пацієнти підганяли одне одного, нервували, інколи зчинялись бійки. Протягом доби відбувалось 6 походів до вбиральні, під час трьох із них дозволялось курити.
Розповідаючи про«психушку», Плющ каже, що багато «хворих» були кримінальниками, що хотіли тут відпочити та підгодуватися, а тому симулювали хворобу.
Багатьом з них давали галоперідол у великих дозах і таким чином виявляли симулянтів. Також кримінальниками були санітари, які обирали як роботу догляд за божевільними, а не гарування в таборах.
Плющ описує випадки систематичного зґвалтування пацієнта та психологічного насилля – імітацію зґвалтування задля сміху, погрози вчинити наругу над близькими пацієнтів тощо. Були також спроби самогубства через жах перед ліками. Санітари могли бити хворих за «нахабну поведінку».
Якщо пацієнт «психушки» конфліктував з лікарями, медсестрами й санітарами, його життя перетворювалось на пекло. У такому разі йому одразу ж починали призначати великі дози ліків.
Також життя у «психушці» супроводжував сором: пацієнти ходили в подертих
підштанках і сорочках, підштанки не тримались на тілі, бо не мали ґудзиків і зав’язок.
Страх
У поемі автора 1970-х років Грицька Чубая «Говорити, мовчати та говорити знову» згадується психіатрична лікарня як моторошне місце, де
назви ліків
що нам допоможуть сьогодні вночі
передсмертні волання місяцеві
вислуховувати розважно
допоможуть нам бачити навіть поезію
в тому як він буде від болю корчитися
У Чубая не було досвіду перебування в закладах каральної психіатрії, та, вочевидь, страх перед «психушками» йому був знайомий. Радянська система використовувала цей феномен як механізм страху. Цікаво, чи сьогодні недовіра великої кількості українців до психіатрії не є породженням цього сумнозвісного феномену останніх десятиліть Радянського Союзу?
Симулювання божевілля
Що парадоксально, за кілька десятків років до появи феномену каральної психіатрії українські митці використовували божевільні як місце переховування від репресій та смертних вироків.
У тексті «Їх прийшло дванадцять» письменник і старшина армії УНР Юрій Горліс-Горський описував свій досвід перебування в психіатричній лікарні. Симулюючи хворобу, автор вдавав, що боїться, що його отруять, і тому інколи починав голодування. У цьому коротенькому тексті він описує, як його годують зондом, а він переборює себе, щоб справді не схопити шматок хліба і не з’їсти його.
Інша історія симулювання божевілля стосується Тодося Осьмачки. Ми не знаємо, що відбулось з цим письменником, проте знайомі стверджували, що він справді мав манію переслідування й тому мало довіряв людям. У доробку Осьмачки є твір «Психічна розрядка», де герой достоту як це ставатиметься в 60-80-ті, потрапить в «психушку» тому, що не вписуватиметься в радянську систему.
Серед відомих літераторів, які опинялися у «психушці», Володимир Сосюра,
який залишив для нас спогад про цей епізод у «Третій Роті». Також не можна не згадати «Народного Малахія»
Миколи Куліша, героя якого також помістили в «психушці» – на Сабуровій дачі у Харкові.
Це твір 1927 року, і в ньому вже лунають тривожні нотки й натяки про те, що не варто говорити все, що думаєш, адже хтось поруч, як натякає один з пацієнтів «психушки», все ретельно слухає.
Загалом психіатричні заклади в літературі відображали нездорову атмосферу в соціумі як першої, так і другої половини ХХ століття. Говорити все, що ти думаєш, мріяти та відрізнятись в СРСР вважалось божевіллям. І це божевілля каралось, чи то пак «лікувалось» великими дозами ліків.
У радянському союзі не було місця для інакших.
Їх треба було неодмінно перевиховати, переробити та «вилікувати» до прийнятної норми.
Авторка: Тетяна Петренко
Ця стаття є частиною спецпроєкту “Стирання слова”, створеного на підтримку виставки «Антитекст». Проєкт реалізовує медіа про книжки «Читомо» спільно із Харківським літературним музеєм, за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).
Використані джерела:
- Віталій Павлюк. Каральна психіатрія у боротьбі з інакомисленням (на матеріалі документальних свідчень літераторів-дисидентів)
- Леонід Плющ. У карнавалі історії. Свідчення. – Київ: Комора, 2018. – 720 с.
- Ксенія Савельєва. Каральна психіатрія в УРСР 1960-х – 1980-х рр. (за матеріалами его-свідчень)
- Широкова І. В. Каральна психіатрія в СРСР: наука на службі у держави (1960–1980) / І. В. Широкова // Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. – 2012. – Т. 130. – С. 33-36