У певному віці діти вперше замислюються над феноменом смерті. Це стається як із суто теоретичного інтересу, так і через пережитий досвід втрати. Дорослим буває напрочуд складно підібрати потрібні слова й нетравматичні ракурси для розмови з дитиною в таких випадках. Але добрим помічником може стати художня література.
До 4 років
Перші запитання про смерть дитина може поставити вже в 3-4 роки. Зазвичай у цьому віці діти ще не розуміють остаточності й неминучості смерті, сприймаючи її як тимчасову відсутність, сон, хворобу чи «поломку». Наприклад, помітивши мертвого голуба, вони можуть запитати батьків, чи можна його взяти додому й «полагодити».
Втрату родича діти переживають як відсутність людини, якої їм бракує. У цьому віці вони часто ще не вміють висловити емоцій. Помітити переживання малюка, за словами експертів, можна за зміною його поведінки, в іграх, малюнках, у незвичній тривожності чи дратівливості, порушенні сну чи в регресивній поведінці, наприклад, якщо дитина раптом забуває, як користуватися горщиком.
У таких випадках психологи радять не порушувати звичних рутинних ритуалів: діти мають відчути, що їхній світ у безпеці, що ви спокійні та піклуєтеся про них, що все триває так, як і раніше, кажуть науковці.
Дитячих книжок, центральною темою яких є смерть, для цієї вікової групи зазвичай не пишуть. Загальні уявлення про феномен смерті діти часто здобувають із казок, як фольклорних, так і авторських. Певна схематичність, абстрактність конфліктів робить ці тексти не травматичними для дітей і навіть має терапевтичний ефект.
4-9 років
У віці орієнтовно від 4 років діти часто виявляють природний інтерес щодо феномену смерті. Їм цікаво, як і чому люди помирають, чи це назавжди, і що стається з людьми чи тваринами після смерті.
У віці 3-5 років і навіть старшому нерідко спостерігається магічне мислення: діти вірять, що їхні думки й бажання можуть мати вплив на дійсність. Тож психологи нагадують, що діти можуть відчувати власну провину за смерть рідних і близьких, якщо, наприклад, перед тим вони сердилися на цих людей.
Приблизно в 6-7 років (часом раніше) у дітей нерідко трапляється перше глибоке усвідомлення неминучості смерті. Цей кризовий досвід важливо проговорити з дитиною спокійно, з турботою та розумінням. Дітям нерідко ще бракує слів і навичок, щоб сформулювати свої переживання й побоювання, тож їх можна заохотити до діалогу грою, малюнками, читанням тематичних книжок.
Прикладом спокійної, грайливої історії про природність відходу літніх людей може бути книжка «Беркиць проводжає дідуся»
Ольги Купріян. Беркиць і його дідусь – бобри, що бавлять час, маринуючи вербові гілочки. Одного разу дідусь зізнається Беркицеві, що коли він стане дуже старий і в нього випадуть геть усі зуби, настане пора попрощатися. Дідусь сяде на пароплав і попливе далеко-далеко. Беркиць довго не може змиритися із цією думкою, але спокій дідуся і час допомагають йому прийняти «від’їзд». Сам епізод прощання у книжці подано без трагізму, на неочікувано веселій, грайливій ноті.
Книжку-картинку «Моя Ба»
Тані Стус з малюнками Надьожної присвячено трепетній «аурі» любові, яка поєднує дитину і бабусю (чи прабабусю), яка невдовзі може відійти через вік і хвороби. Їхні стосунки сповнені радості й веселощів. Думаючи про можливу втрату, дитина знаходить для себе спосіб пережити її, «оселяючи» бабусю у своєму серці.
«Небеса Анни»
норвезького письменника й ілюстратора Стіана Гуле – вишуканий, глибокий і, попри тему, напрочуд теплий та обнадійливий зразок книжки-картинки про досвід переживання дівчинкою смерті її матері. За сюжетом, тато просить маленьку Анну збиратися швидше, адже вони можуть запізнитися. Але Анна ще не готова йти. Вона не піде, доки не проговорить для себе самої і для свого батька багатьох важливих речей. Навіть якщо на перший погляд вони здаються цілковитими нісенітницями. Книжка-загадка, книжка-інтрига, книжка-фантазія, книжка-надія – приблизно так можна описати щемку розповідь і дивовижні колажі Гуле. А ще в тексті жодного разу не згадується слово «смерть».
У книжці «Мій дідусь став привидом»
данського письменника Кіма Фупца Окесона з ілюстраціями знаної ілюстраторки Єви Ерікссон смерть стається з дідусем головного героя відразу на першій сторінці. А далі онук щоночі зустрічає привида свого дідуся, але це не страшно, а весело й дуже мило. Утім привиди не блукають землею просто так. Онук допомагає дідусеві згадати, яку важливу річ той не встиг зробити на Землі. Цей сповнений довірливих розмов між онуком і дідом «посмертний» час дає змогу письменникові показати смерть як природне завершення довгого, сповненого різних чудових подій життя.
В історії «Серце, плач»
ще одного данця Ґлена Рінґтведа до родини в дім приходить персоніфікована Смерть, щоб забрати бабусю. Онуки не можуть із цим змиритися й відволікають увагу Смерті усілякими хитрощами. Смерть не жорстока, вона теж журиться через те, скільки суму завдасть родині відхід бабусі, і розповідає дітям історію, яка допоможе їм прийняти неминуче.
У повісті шведського письменника Ульфа Старка «Чи вмієш ти свистати, Юганно?»
хлопчик Берра мріє мати дідуся, як і його найкращий друг. На щастя, Ульф знає, де такого шукати. Друзі йдуть до притулку для старих людей і знаходять дідуся для Берри. Вони приятелюють і бешкетують аж до смерті літнього чоловіка. У повісті «Моя сестра – ангел» уже знайомий нам хлопчик Ульф уявляє свою сестру, яка так і не народилася, ангелом. Їхнє зворушливе «спілкування» розчулює читачів.
Однією з найочікуваніших книжок у ніші є книжка-картинка «Качка, Смерть і тюльпан» від лауреата премії Астрід Ліндґрен Вольфа Ерльбруха. Її український переклад уже готовий і невдовзі вийде друком. Автор працював над книжкою близько 10 років і недарма: Ерльбрухові вдалося створити напрочуд збалансовану й цупку історію, що промовляє як до дітей, так і до дорослих читачів універсальним, глибоким змістом.
Одного дня качка помічає, що хтось ходить за нею назирці. Виявляється, це Смерть. Качка засмучена і налякана, але Смерть не прагне вбити качки. Вона пояснює, що всі трагічні випадки – це «парафія» життя, а не Смерті. Поступово Качка і Смерть знаходять спільну мову і навіть стають друзями. Качка навіть зігріває Смерть, коли та замерзає в холодній воді. Смерть розчулена – ще ніхто не робив для неї такого. Невдовзі качка тихо, непомітно відходить, а Смерть дбає про неї в останні хвилини. Надзвичайно зворушливий текст показує закінчення життя крізь призму доброти, ніжності і дрібки філософії.
8-12 років
Орієнтовно з 8-9 років діти вже добре усвідомлюють незворотність та неминучість смерті. Але досі можуть не погоджуватися, що з ними це чи їхніми рідними це колись станеться теж. Вони цікавляться фізичними аспектами смерті, наприклад, який вигляд має тіло, що відбувається з ним у землі. Вони не знають, як реагувати на переживання втрати іншими людьми та стурбовані тим, як «правильно» мають реагувати самі.
Діти передпідліткового віку можуть не хотіти ділитися своїми переживаннями на тему втрати чи страху смерті, їх можна делікатно заохочувати до розмови, наприклад, під час спільного перегляду фільмів або обговорення книжок.
Класичною книжкою про смерть для цього віку є повість Астрід Лідґрен «Брати Лев’яче Серце»
. Маленький Карл серйозно хворий. Від хлопчика приховували, що він невдовзі помре, тож він засмучений і наляканий, коли випадково довідується про це. Старший брат Юнатан утішає Карла, розповідаючи про чарівну країну Нангіялу, в яку люди потрапляють після смерті. Та стається так, помирає не один брат, а обидва. Вони й справді зустрічаються в Нангіялі, де на них чекають карколомні пригоди, рицарські подвиги та зустріч із потворою-драконом. Повість Астрід Ліндґрен можна читати і як захопливу пригодницьку історію, і як християнську притчу.
Анджела Нанетті у книжці «Мій дідусь був черешнею»
створює трепетну сімейну історію, розказану від імені хлопчика. Йому доводиться пережити чимало непростих подій: втрату бабусі, потім дідуся, яких він дуже любив, а невдовзі – розлучення батьків і переїзд. Герой важко переживає смерті рідних й обирає стратегію заперечення, уявляючи, що вони стали то деревом, то гускою. Утім іще більше зворушують читача перипетії, зумовлені не природними втратами, а поведінкою дорослих. Змусивши співпереживати та розчуливши до сліз, ця книжка винагороджує читача щасливим фіналом.
Ольга Купріян в оповіданні «Майори» зі збірки «Окуляри і кролик-гном»
описує переживання дівчинки, яка з батьками поїхала на похорон до бабусі. Авторка ювелірно точно зображає суперечливу гаму реакцій дитини, а також із м’якою іронією описує знайомі нам звичні ритуали та поведінку дорослих. Оповідання залишає щемке і дуже тепле враження.
«Що таке Смерть?»
Ейтана Борітцера – книжка у форматі англійсько-української білінгви, на 36 сторінках якої автор торкається різних аспектів смерті: коли й чому вона може трапитися, що відбувається з тілом, як проводжають померлу людину в різних культурах та ін. Хоча видавництво адресує книжку читачам від 4 років, насправді цей філософський верлібр зможуть подужати лише удвічі старші читачі. Утім книжка може стати чудовим посібником для дорослих і допомогти їм поставити правильні акценти у розмові з дитиною.
2019 року вийшов друком український переклад знаменитої книжки Катрін Патерсон «Міст у Терабітію», що здобула медаль Ньюбері 1978 року. Це історія-притча про дружбу двох дітей, трагічну загибель дівчинки і досвід переживання втрати її другом. Сама Кетрін Патерсон – лауреатка премії імені Г.Х.Андерсена 1998 року.
Книжки про смертельну хворобу
Художніх видань, які б допомагали батькам у розмові з дітьми про смертельну хворобу, на полицях українських книгарень обмаль. Серед найпомітніших варто згадати «У дзеркалі, у загадці»
Юстейна Ґордера. До смертельно хворої дівчинки Сесілії прилітає ангел Аріель, який допомагає їй подолати страх перед смертю.
«Шапочка і кит»
Катерини Бабкіної – вишуканий текст з ніжними ілюстраціями Юлії Пилипчатіної, адресований більше дорослому читачеві, ніж власне дитині. Шапочка – смертельно хворий хлопчик, до якого теж прилітає гість, але не ангел, а кит, і вони ведуть неспішні філософські розмови.
«Оскар і Рожева Пані»
– добре знаний в Україні роман Еріка-Емманюеля Шмітта, зокрема й завдяки театральній постановці з Ірмою Вітовською в головній ролі. Хворий на рак 10-річний Оскар знає, що невдовзі помре. Він почуває себе покинутим і ображеним на весь світ. Рожева Пані, яку Оскар зустрічає в лікарні, переконує його викласти свої переживання у формі листів до Бога. Читаючи ці 14 послань, ми сміємося, плачемо, розчулюємося й переживаємо.
Книжка-картинка Таіс Золотковської «Червона сукня моєї тітоньки»
з ілюстраціями Маргарити Вінклер – лаконічна, але глибока й прицільна розповідь про жінку, хвору на рак молочної залози. Хвороба змінила її життя, спонукавши її прожити відміряний їй час по-особливому, насолоджуючись кожною миттю. Книжку-картинку можна адресувати як основній цільовій аудиторії цього формату (5-8 років), так і дорослим читачам як історію виняткової сміливості та любові до життя.
«Моя тітка носить кумедний ліфчик. У ньому одна справжня чашка. Другу зроблено із силікону. Навпомацки – медуза, що потрапила в пастку»
Досвід батьків
Вікторія, Київ
Довелося говорити на цю тему, коли помер дідусь. Дівчинці тоді було 2,5 роки. Складно, але поки вона хоча б уже розуміє, що він був, і що вона його пам'ятає.
Наталя, Львів
Ми говоримо і читаємо. Про смерть рослин, комашок, тварин і людей, а також снігу, хмар... Читали «Брати Лев'яче Серце» Астрід Ліндґрен, «Маленький принц» Антуана де Сент-Екзюпері, «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті, «Каміння під косою» Ольги Мак, «Ізольда білорука» Лесі Українки та інші книжки.
Остап, Київ
Моїм 3 та 5 років. Книжок не читали, здається. Сказав точнісінько так, як вірю сам. Ми з мамою обов'язково помремо, сподіваюся, у старості. Вони теж помруть, теж, сподіваюся, у старості. Не знаю точно, що саме буде безпосередньо після смерті, але врешті ми воскреснемо.
Мама дівчинки 3-х років (анонімно), Київ
Про смерть ми почали говорити досить рано, десь від півтора - двох років. Не тому, що вважаю, що потрібно так рано починати, а тому, що за два роки до народження дочки помер мій тато, її дідусь. Власне, розказуючи про нього я і розповіла про смерть. Основна думка, яку я хотіла донести, і в якій переконана сама, полягає в тому, що смерть не є кінцем. Що існує душа, яка переноситься в інші виміри, і має вічне життя, перероджуючись. Дочка сприйняла і досі сприймає смерть як нормальне явище. Так само ведемо мову про смерть тварин.
Вікторія, Ірпінь
Дві прабабусі і один прадід моїх дітей ще живі. Коли дітям було роки три-чотири, відбувалося якесь свідоме обговорення родоводу з ними. Вони починали уточнювати про інших прабатьків. «Померли». Мабуть, так в нашому спілкуванні додалася тема смерті. Я вирішила не замовчувати її.
Років у п’ять-шість дітей хвилювало, чи помру я, їхня мама, чи помруть вони, чи можна зупинити час, щоб ніхто не помирав. Я пояснювала, що смерть є частиною буття (спасибі мультфільму «Король лев», де йшлося про велике коло життя), що було би нудно залишитися назавжди в одному віці й бути обмеженими можливостями та правилами того віку.
Ірина, Київ
Багато говорили про смерть. Був період, 4 роки, здається, коли син увесь час про це запитував і хотів говорити. Книжок спеціально на цю тему не читали. Самі шукали доречні слова.
Галина, Київ
У нашому випадку бабуся знала наперед про свою смерть і сама з онуком це проговорила. Причому не раз. І спокійно, у практичному ключі. Тоді це було дещо дивно, а тепер розумію, що дуже гарна ідея.
Катерина, Київ
Читали, говорили. Померли в нас два песики, і донька впевнена, що вони не зникли, а живуть на небі. Із книжок: «Парасолькове дерево» Бай Біна (про прощання і перетворення того, що ми любимо), «Іль, або Казка про народження» Наталки Малетич, «Птахи та янголи» Катерини Єгорушкіної (про тепло пам'яті).
Світлана, Глухів
Таке враження, що постійно говоримо про смерть, бо дітей четверо, і вони час від часу переймаються ще й такою темою))) З однією дитиною писали щось схоже на історію «Що буде після смерті».
Тетяна, Київ
Коли помер чоловік, синові було без шести днів три роки. Я збрехала, сказавши, що тато поїхав у відрядження. Це я говорила півроку. І прийшов момент, коли я зрозуміла, що мені огидно говорити неправду. Я від цього фізично погано себе почувала. Вибрала момент і сказала, що тато тепер живе на небі, що кожна людина колись буде жити на небі, що в нас, людей, це називається «померти», але тато дивиться з небес і, звісно, завжди його любитиме понад усе на світі. Син часто запитував потім, чи тато його бачить, чує, а чому не можна його побачити, поговорити з ним? Він і зараз, маючи вже 9 років, запитує і сам собі стверджує, що паралельно нашій реальності є інший світ, де живуть душі. Дитині потрібно звикнути із думкою, що десь є світ, який невидимий нашому зору, що там нас люблять і бережуть. Важливо знати, що люблять. Інакше світ – розбивається на друзки.