Коротка історія літературних арештів по-українськи
Коли знайомишся з історією української літератури через біографії авторів і авторок, може здатися, що вона — плід фантазії людини глибоко маніякальної, поведеної на арештах, переслідуваннях, змовах і терорі. Не може ж бо бути так насправді! Не можуть настільки повторюватися, зациклюватися сюжетні повороти письменницьких доль! З десятиліття в десятиліття ті самі арешти, ті самі звинувачення в заколотах, ті самі заслання, а то й розстріли. Є ж якась різноманітність історичних умов і особистих мотивацій? Є якась теорія ймовірності, врешті-решт?
Але ні, все це правда. А «подолала теорію ймовірності» насамперед політика упокорення України, практикована Російською імперією, Радянським Союзом та нинішньою Російською Федерацією вже не одну сотню років, що передбачала та передбачає серйозні санкції до української культури. Політика, через яку творці та творчині цієї культури повсякчас опинялись (і опиняються знов) у тюрмах і на засланнях у далеких краях: як не в Карелії, то в Мордовії, як не в Казахстані, то на березі Охотського моря.
Деякі місця ув’язнення та заслання українських письменників і письменниць
Тарас Шевченко
Тарас Шевченко
Павло Грабовський
Багато письменників, ув’язнених у 1920-1930-ті роки
Остап Вишня, Володимир Ґжицький
Надія Суровцова
Василь Рубан, Микола Плахотнюк
В одному з таборів — Іван Багряний
Ірина Стасів-Калинець
Василь Стус, Олесь Бердник, Микола Горбаль, Іван Сокульський
Імперія підозрює
Українська література фіналу XVIII та початку XIX століть (тобто коли «народною» мовою українців стали писати книжки, і з’явилася «нова українська література») загалом була лояльною до імперії. Вона часто розглядалася не більше, ніж миле регіональне явище. Але поступово, зокрема з розвитком романтизму та університетської освіти, явище радикально розрослося, розквітло та стало входити в резонанс із суперечностями своєї доби.
Пам’ять про Французьку революцію, досвід повстання декабристів (виступ Чернігівського полку відбувався саме в Україні) і польського повстання, Грецької революції, події й на Балканах та в Італії, слов’янський рух в Австрійській імперії, мода на таємні товариства — все це надихнуло українських інтелігентів створити в Києві свою групу. В історію вона ввійшла як Кирило-Мефодіївське товариство. Історики сперечаються, чи була це справжня таємна організація, чи радше середовище, де відбувалися вільнолюбні розмови та дискусії.
Визначну роль у цьому колі відігравали одразу двоє помітних літераторів свого часу — Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров. «Кирило-мефодіївці» говорили про скасування кріпацтва, панслов’янську федерацію та рівність народів, християнську мораль та елементи демократії. До компанії пізніше долучився і Тарас Шевченко, натоді популярний і харизматичний автор.
Схоже, «кирило-мефодіївці» не були майстрами конспірації. Один із них, науковець Микола Гулак, познайомився зі своїм сусідом на винайманій квартирі, студентом Олексієм Петровим, і легко розповів йому багато всього про товариство і дав читати їхні папери. Студент Петров, як свідчать документи слідства, написав донос на Гулака і його колег (сам він у спогадах твердить, що не робив цього). Спершу російській владі та політичній поліції здалося, ніби вони мають справу з шалено важливим і небезпечним заколотом. Припускалось існування мережі змовників у різних країнах. Почались арешти.
Київ. Міст Метро. Електрички столичної підземки виїздять тут із пухких Київських гір та після короткої зупинки рушають мостом через Дніпро, через острови — й далі у лівобережні райони міста. Приблизно тут у ХІХ столітті мала бути переправа, на якій 5 (17) квітня 1847 року заарештували Шевченка. Є спогади, що доброзичливці намагалися при цьому скинути з порома в Дніпро валізу — на випадок, якщо там є компромат. Шевченко вертався до Києва з Чернігівської губернії на весілля Миколи Костомарова. Останнього теж заарештували.
Слідство досить швидко зрозуміло, що справа не аж така й серйозна. Що чутки і розголос набагато шкідливіші для спокою імперської влади, ніж сама «змова». Тому не стали займатися навіть такою «дрібницею», як суд. Вироки «братчикам» просто призначив імператор, який особисто цікавився ходом справи. Більшість фігурантів або отримали невеличкі строки ув’язнення (максимум — три роки), або були вислані з України. А от Тарас Шевченко дістав особливе покарання: рядовим до війська, без зазначення конкретного терміну, зате з забороною писати і малювати. Слідство довело, що він до товариства мав якнайвіддаленіший стосунок, але справа була не в товаристві: злочинними були визнані вірші Шевченка, з їхніми критичними настроями та романтичною ностальгією за козацькими часами, а особливо поема «Сон» із особистими випадами проти царської фамілії. Заслання у військо тривало для нього 10 років. Поет втратив здоров’я, зазнав багато знущань і страждань. Так, арешт і заслання додали Шевченку ореолу мученика, посилили його міф і славу. Але також, очевидно, скоротили його життя, завадили нормальній творчості та взаємодії з культурною інфраструктурою.
Заборонили писати й Пантелеймону Кулішу, його заслали до російської Тули. Але покаяння і клопотання дозволили пом’якшити вирок. Куліш провів у засланні близько трьох років та невдовзі повернувся до активної праці.
Боротьба з народниками
Від романтичних таємних товариств першої половини ХІХ століття політичне життя Російської Імперії еволюціонувало до революційних організацій 1870-1880-х. Замахи на губернаторів, убивства царів, підпільні друкарні. Енергійні часи! Епоха «народництва», з якого потім «виросли» та «відбрунькувались» і більшовики, й есери, й інші знамениті рухи. Одна з найвідоміших загальноімперських організацій – «Чорний переділ», поміж найхаризматичніших учасників — теоретик і пропагандист соціалізму Георгій Плеханов, революціонерка, соціал-демократка, меншовичка Віра Засулич. В українському Харкові до руху долучився юний поет Павло Грабовський, студент Духовної семінарії. Клерикальні освітні заклади непогано надавалися для поширення революційних ідей (як знаємо з досвіду, приміром, Іосіфа Сталіна). Уже у 18 років за зв’язок із «Чорним переділом» Грабовського виключили з семінарії та заарештували. Попереду була військова служба — типова «примусова мобілізація» для інакодумців, потім заслання до Сибіру.
Під час цих сумних пригод Грабовський зустрівся з іншою революціонеркою-народницею Надією Сигидою. Вона загинула у жіночій в’язниці. Пам’яті Надії Сигиди Грабовський присвятив прості, але зворушливі рядки, які, наприклад, я свого часу вчив у школі напам’ять:
Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої, —
Вже більше, мабуть, не знайти.
Таку не часто скинеш оком,
Такою тільки що марить…
А раз зустрінеш ненароком —
Навіки долю озарить!
Цікаво, що варіація на тему цього вірша стала типовою епітафією в сьогоднішній Україні — вона є чи не на всіх відповідних тематичних сайтах. Справжня “народня” слава як вона є.
Сам поет помер у 38 років — його термін минув, але до України дістатися він зміг. Навіть в ув’язненні та засланні він продовжував писати та перекладати.
Гулящий революціонер Винниченко
А в 1900-х роках на тлі посилення кризи та першої революції в Російській Імперії до в’язниці регулярно потрапляв найпопулярніший український письменник свого часу, модерніст і адепт утопічного соціалізму Володимир Винниченко. Як член спершу Революційної української, а потім Української соціал-демократичної робітничої партій він брав участь в антиурядових акціях, поширював заборонену літературу. Історики зазначають, що Винниченко сидів у «холодній» тричі. Зокрема й у таких знаменитих київських закладах, як Лук’янівська в’язниця та фортеця «Косий капонір».
Зрештою, Винниченку вдалося втекти за кордон. А тюремні враження виринали в багатьох оповіданнях
і, скажімо, в одному з найкращих романів письменника — в «Записках Кирпатого Мефістофеля».
Герой цієї книжки повернувся до Києва після революції 1905 року і з фанатика соціальних реформ та борця проти тиранії перетворився на знудженого циніка.
Імперія Романових, як бачимо, вміла повестися з українськими письменниками жорстоко. Але все ж робила це не аж надто часто — зрештою, літератори були доволі обережними.
Сфальсифікований процес «СВУ»
Після революції 1917 року, нетривалого існування незалежної України та хаосу воєнних дій країну опанували російські більшовики. Вони погодилися на існування Української радянської республіки, зняли багато заборон і обмежень, накладених на українську мову царською владою. Але запровадили натомість тотальну політичну, а пізніше й естетичну цензуру та набагато жорсткішу модель співіснування письменника/письменниці та держави. Розпочалась епоха системних репресій.
Можливостей опиратися тиску і вимогам більшовиків у творчої інтелігенції не було. Профспілки, суди, все хоч трохи потенційно правозахисне перебувало під повним владним контролем. Найсміливіші бунтівні автори могли хіба лавірувати між групами впливу, тримати дулю в кишені, часом вдаватися до Езопової мови та обурюватися не зустрічах із друзями (поміж якими практично гарантовано знаходились охочі або змушені доносити про такі розмови). Втім, сталінський режим вирішив, що цього мало, і для зайвої переконливості влаштував знаменитий процес «Спілки Визволення України». Він відбувся у 1929-1930 роках. Абсолютна більшість істориків сходиться на тому, що справу «СВУ» радянські органи повністю сфальсифікували, і такої організації не існувало. А до неї просто записали групу людей зі старшого покоління української інтелігенції, духовенства та колишніх політиків Української Народної Республіки — задля залякування всього українського суспільства, а особливо принишклих потенційних чи колишніх опозиціонерів.
Одним з так званих «лідерів» «СВУ» був призначений Сергій Єфремов. Літературний критик, науковець-літературознавець, журналіст, у минулому громадський і політичний діяч. В естетичних поглядах він був консерватором, «неонародником», у політичних питаннях — поміркованим демократом. Єфремова в той час можна назвати символом старої української інтелігенції. Найбільше, мабуть, прославився масштабною працею «Історія українського письменства» та вкрай критичними до радянських реалій щоденниками 1920-х років. За керівництво вигаданою організацією Сергій Єфремов отримав 10 років. Загинув у в’язниці в російському місті Владімір 1939 року.
Письменниця Людмила Старицька-Черняхівська отримала 5 років. Але того ж 1930 року її термін замінили на умовний. Втім, випустили з-під варти не аж так і надовго: у 1941 році, під час німецького наступу на СРСР, письменницю знову заарештували. Нацистські війська наближалися до Харкова, і арештантів вирішили евакуювати під конвоєм — саме під час цієї поїздки 73-літня Старицька-Черняхівська й померла.
До речі, за схожих обставин урвалося життя поета, не пов’язаного зі «справою СВУ», Володимира Свідзінського, автора віршів медитативно-пейзажних, метафоричних, ліричних і казково-романтичних, максимально далеких від будь-якої політики. 1941 року тихого і неконфліктного поета заарештували й так само вивезли з Харкова на тлі німецького наступу. Збереглися дані, що дорогою енкаведисти спалили живцем Свідзінського та ще кількох в’язнів у сараї — боялися, що не встигнуть їх вивезти, і така «стратегічна здобич» може трапити до рук німців. За моторошним збігом, смерть від вогню — образ одного з віршів поета:
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся…
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє (…)
Учасником «Спілки Визволення України» назвали ще Михайла Івченка, автора психологічної прози з елементами імпресіонізму. Івченко також був одним із тих, хто в 1920-ті активно нав’язував контакти української культури зі світом — у його доробку є переклади, наприклад, Бернарда Шоу та Рабіндраната Тагора (вельми модного в тодішній Україні; з ним Івченко листувався). Письменнику «присудили» три роки умовно. Ця історія стала, певно, сильною травмою для Івченка. Він довго не міг повернутися до письма. У 1930-х роках Івченко в розпал сталінських репресій виїхав з України, спершу до Росії, потім на Кавказ, де помер у 1939-му від сибірки.
«Письменницькі повстання»
Але справжньою взірцевою класикою поліцейського терору проти української літератури стали 1930-ті роки. Не те, щоб інші прошарки населення Радянської України були проігноровані пильними «органами», та все ж увага до письменницького середовища виявилась особливою.
За літераторів взялися після активної кампанії колективізації, яка в Україні закінчилася Голодомором, під час якнайактивнішої фази індустріалізації СРСР та паралельно з чистками поміж технічних і гуманітарних фахівців («спеців») і в самій більшовицькій партії. На рівні цілого Радянського Союзу і на рівні української республіки Сталін одержав переконливу перемогу в боротьбі за владу (проти «троцькістів», «бухарінців», націонал-комуністів та інших внутрішньопартійних лівих і правих «ухилів») та в боротьбі за подальший проект, за яким рухатиметься радянський режим. Настав час зачищати все, що здавалося чи могло здатися підозрілим.
Першим справді гучним літературним арештом стало затримання Михайла Ялового, котрий писав під псевдонімом Юліан Шпол. Автор експериментальних поезій та формалістичного роману «Золоті лисенята» був учасником літературної групи «ВАПЛІТЕ», яка в 1920-х роках дозволяла собі деяке фрондування, гострі полемічні випади та зв’язки з націонал-комуністами. Для багатьох із цих письменників, зокрема й для Шпола, важливим був пошук нових літературних орієнтирів, європейський контекст, орієнтація не на створення окремого радянського «замкнутого літературного циклу», а на вільний міжнародний обіг літературних форм та ідей. Це стало — поряд із непевним політичним минулим — однією з причин атаки на Шпола.
Його заарештували 1933 року. Голодомор став сильним ударом для рівноваги радянських письменників, які дотепер або підтримували радянську владу «в цілому», або принаймні мали виразні ліві чи й ліворадикальні погляди, що дозволяли миритися хоча б із частиною вибриків більшовиків, особливо для тих, які відчували свою відповідальність за побудову нового суспільства, брали в ній свідому участь. Після затримання Юліана Шпола його друзі на чолі з лідером колишньої «Вапліте» Миколою Хвильовим спробували через свої зв’язки в комуністичній владі з’ясувати ситуацію з письменником, вплинути на неї. Як дослівно відбувалися ці розмови, ми не знаємо, але схоже, що вони поглибили депресію. Микола Хвильовий застрелився — вочевидь, через загальну безвихідь становища, проте й не в останню чергу через історію зі Шполом: недаремно його передсмертна записка розпочиналася словами «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий (…)».
У чому звинуватили Ялового-Шпола? У приналежності до вигаданого представництва закордонної Української військової організації, у намірі зробити замах на одного з лідерів КП(б)У Павла Постишева та підняти повстання.
Архіви свідчать: спочатку Яловий на допитах розлого розповідав про свої знайомства, ідейну еволюцію,
каявся в «націоналістичних помилках», але про жодні організації, теракти чи повстання мови не було.
Та з часом відбувся злам — і ось Яловий уже змальовує абсолютно безумний план «письменницького повстання».
Підготування зброї (звісно, її ніяке слідство не знаходило і не шукало). Таємні наради. Перед літераторами — дуже серйозне «завдання»: «повстанські кадри» Ялового та кількох його колег мають захопити місто Красноград (нинішня Харківщина), письменник Юрій Яновський керує повстанням у Зінов’євську (Кропивницький), Микола Куліш — на Дніпропетровщині. А згадуваний раніше Олекса Слісаренко бере під свою оруду об’єднані повстанські сили Харківщини. Усі ці письменники, крім Юрія Яновського, були заарештовані та вбиті.
Хвиля арештів росла. Її два «піки», мабуть, 1934 та 1937 роки — відповідно, «кіровський набір» (репресії, прив’язані до вбивства більшовицького діяча Сергія Кірова) та «Великий терор». Загальна кількість ув’язнених українських письменників сягала сотень людей. Зрозуміло, який це був удар для літератури, культури, суспільства в цілому (читайте про розстріли українських письменників).
Сміх у тіні жаху
Фабрикуючи «звинувачення» та шукаючи бодай якісь натяки на «докази», радянські слідчі часом досягали трагікомічного ефекту. Так, у справі поета Олекси Влизька, який примудрявся бути одночасно неоромантиком і футуристом, виринає реальна історія: схильний до пригод Влизько якось виліз на бюст Владіміра Лєніна та збирався зробити те саме з бюстом Сталіна. А в справі лідера організації «Авангард» Валер’яна Поліщука з’являється, здається, перше в історії української літератури офіційне звинувачення письменника в порнографії — за публікації в керованому ним мистецькому журналі: це текст про те, як художник і дизайнер, конструктивіст Василь Єрмилов працює разом із дружиною над створенням спеціального «ліжка для кохання», а також гасло «Хай живе прилюдний поцілунок у голу грудь!».
І знов: заарештований Поліщук — один із лідерів літературного життя, той, хто особливо підтримував зв’язки між українськими авторами і авторками та колегами з інших країн, зокрема з лівим літературним рухом Європи. У камерах НКВД зник головний футурист України Михайль Семенко, визначний культуртрегер, засновник журналу «Нова Генерація», в якому охоче публікувались експериментальні митці з різних країн. Туди ж пішов його природний опонент — поет, перекладач, викладач і науковець Микола Зеров, котрий сповідував неокласицизм. І багато-багато інших. Усі вони, як правило, отримували приблизно такі ж абсурдні звинувачення, як і Михайло Яловий, і під впливом фізичних та психологічних тортур переважна більшість визнавали себе винними.
Літня ніч. У світлі вуличних ліхтарів — темна машина. Цей пейзаж Анатоля Петрицького «Харків уночі» 1934 року, можливо, «просто пейзаж». Але приблизно так закарбувалися в образній історичній пам’яті арешти 1930-х, та й 1940-1950-х років. Машина, відома як «воронок», на нічній вулиці, з якої вийдуть (або вже вийшли) енкаведисти, зайдуть у під’їзд та гучно постукають до квартири тієї людини, якій не пощастило саме сьогодні. Нерідко в неї вже зібрано речі — в атмосфері загального страху, створеній сталінським терором, очікувати арешту може кожен.
Пам’ять про терор
На щастя, не всі літератори загинули в тюрмах і таборах. Деякі повернулися на волю та повернулися до творчості, зберегли в своїх текстах пам’ять про пережите. Так, письменник Іван Багряний, якому під час Другої світової війни вдалося втекти на Захід, перетворив свої поневіряння у харківських в’язницях 1930-х років на несподівано життєствердний пригодницький роман «Сад Гетсиманський».
Борис Антоненко-Давидович, використовуючи досвід у ГУЛАГу, написав ефектний
і лаконічний цикл «Сибірські оповідання». Надія Суровцова створила вражаючі «Спогади»,
детальний та емоційний документ про волю і ув’язнення, про людяність у неволі.
А химерний поет, дитинний авангардист Андрій Чужий, після повернення з легендарного острова Соловки в Карелії (де в’язні радянського режиму жили і працювали в колишньому монастирі) та інших місць заслання згадував про неволю як про «Академію живого досвіду». І писав приголомшливо сонячні вірші:
ЯСНИЙ ВЕЧІР НА БІЛОМУ МОРІ
У Білому морі біля Соловків зі сміливими людьми —
з Лесем Курбасом, Ґео Шкурупієм і Миколою
Зеровим в ясні липневі вечори купаються Місяць
й білі зорі зі співзір’я Чюрльоніса.
А недавно недалечко від того місця, де я пас теличок
і телят, в Біле море впало — впірнуло Велике Сонце,
мов у колиску.
У поєднанні з декотрими творами тих письменників, яких не репресували (наприклад, Юрій Смолич, Іван Сенченко, Микола Бажан), ці та подібні тексти зберегли пам’ять і про терор проти, зокрема, української літератури, і про світ культури Радянської України 1920-х років, який був у цьому терорі знищений.
Примусова реальність
Після смерті Йосифа Сталіна 1953 року в Радянському Союзі та Радянській Україні відбулося деяке відпруження та полегшення порядків. Легше стало дихати зокрема людям, пов’язаним з літературою. Припинились арешти. Раніше репресованих почали «реабілітовувати», а тих, які вижили — випускати на волю і навіть допускати до праці та давати житло. На кілька дірочок послабили ремінь цензури. А ще до української літератури прийшло нове покоління, так звані «шістдесятники». Люди, котрі виросли, подорослішали здебільшого вже в радянській герметичній реальності.
На початках усе складалося досить добре. «Шістдесятники» мали норов, але радянська влада доби «відлиги» демонструвала мудру толерантність до молоді, яка часом ставить незручні запитання. Та потім усе змінилося. Емоційний радянський лідер Нікіта Хрущов накинувся на художників-«формалістів» під час скандальних відвідин знаменитої виставки в московському Манежі в 1962 році, що дало старт цілій публічній кампанії проти молодої культури по всьому СРСР. Влада вирішила, що «відлига» зайшла надто далеко, свободи стало забагато, і це в перспективі може загрожувати стабільності. Зі свого боку, й «шістдесятники» виявляли дедалі більшу активність, яка виходила за межі припустимого в радянській державі (читайте детальніше «Народження дисидентів»: 13 миттєвостей української «відлиги»).
У серпні-вересні 1965 відбулася перша серія арештів української інтелігенції. Це вже були зовсім не сталінські масштаби — затримали не сотні, а лише десятки людей. Поміж них, наприклад, літературознавець і поет Іван Світличний, який став одним із лідерів середовища дисидентів. Його, правда, через брак доказів відпустили — втім, знову заарештували та посадили вже в 1970-х. Або прозаїк Анатолій Шевчук (брат одного з ключових українських письменників другої половини ХХ століття, Валерія Шевчука) — його впіймали на виготовленні «самвидаву», отримав 5 років. Отримав свої два роки і письменник та журналіст Михайло Осадчий.
Ці дозовані репресії не налякали, а лише розізлили інтелігенцію, «шістдесятників» і дисидентів. Відбувалися не масштабні, але помітні протестні заходи, з’являлися публічні заяви та відкриті листи. І від 1972 року радянська влада взялася до справи серйозніше.
Деякі українські письменники та письменниці в російській/радянській неволі (в’язниці, табори, заслання і «поселення», солдатчина тощо)
Головна акція сімдесятих: операція «Блок»
Нову акцію проти незгодних — зокрема й письменників та письменниць — назвали операцією «Блок». Цього разу арештованих було набагато більше. Наприклад, поет Василь Стус, який сьогодні вважається класиком української літератури ХХ століття. Або Микола Холодний, поет іронічний і гострий. Холодного вдалося морально зламати, і він підписав покаянного листа, якого опублікували в газеті «Літературна Україна». Публікаціями таких зречень влада небезуспішно намагалася пересварити між собою непокірних чи бодай посіяти між ними недовіру. Просив про помилування також і головний «шістдесятницький» літературознавець Іван Дзюба.
Серйозні проблеми отримали від радянської влади Тарас Мельничук та Василь Рубан. Мельничука заарештували та посадили у 1972 році. Через три роки звільнили. У 1979 році знову заарештували і посадили. Поета і прозаїка Василя Рубана вперше затримали ще 1968 року за розповсюдження листівок із гаслами «Хай живе самостійна соціалістична Україна!», але через брак доказів випустили. А в 1972-му вже не схибили і «впаяли» примусове психіатричне лікування. Життя в цій примусовій реальності стало потім основою для цікавого романно-мемуарного тексту Рубана «На протилежному боці від добра».
Блискучий, масштабний і поліфонічний поет Грицько Чубай, який жив у Львові, провів під арештом недовго, лише кілька днів. Але за цей час радянським слідчим вдалося його залякати — і він дав свідчення проти поетів і дисидентів Ірини Стасів-Калинець та Ігоря Калинця. Вважається, що ці свідчення не мали вирішального характеру, та вони стали величезною моральною, психологічною проблемою для самого Чубая та зруйнували стосунки з більшістю його середовища…
***
Традиції Російської імперії, а ще більше Радянського Союзу щодо поводження з українськими письменниками та письменницями не лишилися без продовжувачів. Класичною стала історія режисера, сценариста і письменника Олега Сенцова, якого у 2014 році викрали російські силовики в окупованому Криму. Нічого нового: йому, як і в старі добрі часи, висунули звинувачення у створенні терористичної організації. А суд, традиційно без реальних доказів, дав йому 20 років. У 2019 році Сенцова вдалося визволити в рамках обміну військовополоненими з Росією. Того ж року обміняли журналіста і письменника з Донецька Станіслава Асєєва. Після окупації Донецька він залишився там та писав репортажі про події в місті. Асєєва утримували в легендарній в’язниці «Ізоляція». На цю в’язницю окупанти перетворили арт-простір «Ізоляція», котрий своєю чергою виник на місці колишнього заводу з виробництва ізоляційних матеріалів. Промовиста «еволюція» урбаністичного простору під «крилом» Росії.
Уже під час повномасштабної війни, у 2022-му, в селі Мелекіне під Маріуполем росіяни затримали 78-літнього письменника, журналіста і капітана Євгена Баля. Після трьох днів допитів і катувань його випустили — і невдовзі він помер. А в селі Капитолівка біля Ізюмом на Харківщині окупанти в березні того ж року затримали Володимира Вакуленка, автора поезії та прози в панківському дусі, дитячого поета. Про його долю довго не було відомо нічого конкретного, але зрештою розслідування показало, що Вакуленка піддали тортурам, зняли пропагандистське відео, а потім розстріляли…