Вибрані публікації з Facebook сторінки Лариси Денисенко фіксують ситуацію у тиловому Києві через розмови пересічних містян. Її герої і героїні міркують про стосунки і побутові питання, сваряться і ладнають з оточуючими, своїми ландшафтами і переживаннями. Кожен пост є мініоповіданням із самобутніми сюжетами, героями, проблематикою, зі своїми викликами та побутовими радостями.
24 квітня
Мій район не звик нехтувати традиціями. Угу, щас.
Я дуже радію, що не довелося це перевіряти облогою і запеклішими боями, але зараз відмінним є лише кількість людей. Менше.
Натомість ледь не кожна лавка як поминальна в Горобки ну, якщо більш жагожитно, як ринкова: шинка, яйця, зелена цибуля, Паски, бухлєцо, огірки, редиска + щось ще.
Люди вмазані. Говорять про різне. Наприклад: а за кого воює він, за кого воює? Хтось вже б’ється. Парочки підлітків намагаються триматися осторонь, але на їхню адресу різне прилітає.
Люццу пощастило, він: красавчік, хрюхрю, ай і красавчік, хрюхрю.
Люди мають право на свято і радість попри все. Я це ніби розумію, але не можу прийняти, стараюся, але не можу.
Втім, так чи інакше абсолютно не розумію, а нащо це пафосне щось (концерт чи просто що воно?) біля метро з воланнями в мікрофон: ІСУС ВОСКРЕС!!! ВОСКРЕСЕ УКРАЇНА!! І намаганнями як під час передвиборчих концертів просити людей підтримати все це вигуками?
Коли стільки всього болить, палає, розстрілюється? Я надто чутлива, може, і не права, є право на свято. Ймовірно.
А ось і повітряна тривога. Добре що святкування біля входу в укриття.
26 квітня
Мій київський район змінився. Ходою людей. Оця затиснутисть в кулак чи завмирання зародишеве трохи минається.
Відстежую по собі як організм, що відчував близькість ворога,трохи попускається, але все одне ходжу напружена.
З минулого тижня почали працювати локальні ресторації, вчора я там була вперше з з часів січня, бо ковід, потім війна. Була на зустрічі.
Фізіологічно дала тому раду десь на 40%. Не втекла, хоча накрило мене всередині сильно, пішла в туалет, не втекла. Змогла випити каву, їсти не змогла. Не можна мені туди поки заходити, або долати це якось, не знаю.
Окопи, пісок, мішки, оборонні споруди нікуди не поділися, район прикордонний, земля не розслабляється.
Київ відроджується, почалося маленькими крочками після того, як стишилася артилерія, а розмінування не лякає навіть птахів, зменшилася кількість тривог, поки нема прильотів, місто насичується весною.
Я думаю про те, що навчальний рік в школах мого району має розпочинатися із вдячністі і вшанування київського передмістя, яке грудьми, часто жіночими і дівочими, стримало і відбило ворога, відбило цей перший страшний і зухвалий напад. Щоб там не було далі, сподіваюся на позитивний сценарій, Київ має це пам’ятати.
А слова, інтонації треба підбирати разом з героїчними громадами Київщини.
Народження каштанового листя та квіту щоразу нагадує мені пташеня, яке починає розправляти крильця і поки підсліпкувато вдивлятися в наш світ.
Київ. +3 і смішне пся.
27 квітня
Діти мого району розїзджаються самокатами по укриттях.
– До отбою!
– Після відбою тут!
Вони співають про червону калину. Вони співають: Ще не вмерла Україна.
Вони евакуюють йорка. Йорк живе у небезпеці. Вони так кажуть по раціях “йорк в небезпеці”, “вирушаємо” і кажуть ‘тидих’ і свистять, це розриваються знаряди, а вони йдуть рятувати йорка.
Вони грають в комендантський час і “диригів”.
– Що ти хочеш від женщіни, клятий дириг?
-Пане поліцейський, воно мені дошкуляє!
– Все зараз як надо буде. Беремо цього гада!
Вони б’ють орків. Ніхто не хоче бути орком. То вони кажуть: б’ємо орків.
– Що, Авроро,- питає мама біляву вертляву доню. “Попанувала і все. Скінчилося твоє царювання, діти повернулися”.
Аврора тримає королівську паузу, легка усмішка, показово пряма спина. Я її памятаю з лютого. Аврора в рожевому, корона на обідку, її мама з баняками та баклашками з водою. Аврора танцює.
Діти мого району повертаються.
8 травня
Підлітки мого району зараз обговорюють ядерний удар.
Ті, хто доросліші, сидять на лавках або на спортивних спорудах, говорять про те, що робити, коли влупять саме тут, а що-якщо ближче до центра. Вони регочуть, злегка штовхаються, вони дуже сміливі, але цей регіт безумовно захисний.
Київські діти-діти дітей Чорнобиля говорять про 8, 9, 10 травня і свідомі того, що це може бути ядерний удар.
-А ти сказав Тані, що вона твій космос? – питає дівчина. Він сміється, обіймає її дружньо, я не чую, чи сказав він Тані, я не знаю, чи ця Таня існує чи існує ось ця дівчина, котру він легко обійняв за плечі і щось відповідає. Третій з їхньої зграйки мовчки п’є щось з бляшанки.
Ті, хто молодші, говорять про ядерну зброю дуже діловито. Вони на гойдалках. Тут можна почути: ти шо, дебіл? Ти придурок, ти нічого не розумієш! Отстань! Якщо таке буде, то всі помруть, але можна зробити собі спеціальну кімнату. Думаєш, це реально? Думаєш, її хтось зробив? Може Президент? Ні. Не можна бути живим, коли всі помруть. Ким він буде без нас? Без кого без нас? Без людей. Без України.
– Ей! Дістанете мене? А от і ні! Не дістанете! Ніхто не дістане! – каже мала лазунка, яка сидить на гілці яблуні, яблуня вся в квіту.
Ні, ніхто там не дістане тебе, яблуневе дівчисько. Київські діти та підлітки мого району говорять про ядерний удар.
8 травня. 2022. Київ
13 травня
Двійко хлопят 6+= років, мама і бабуся.
– А ти тоже чув вистрєли під вікном?
Інший хитає головою: ні.
Бабуся: Саша, єто тебе приснилось. Тут нет такого уже. Уже нет. Ми же утром поговорили.
Мама: Сашко, Колю не лякай, я ж тобі казала,що то робило чудовище, і уві снах тобі також то робить. Пам’ятаєш?
– Да.Чудовіще. Називається Росія.
29 липня
Миколаїв, Олешки, Оленівка, Харків.
Київ. Парк Шевченка. Зосереджена мама, маленький син, доросліша донька, в її руках лялька, в його-ведмедик.
– Ми хоробрі! Бо наші воєнні збивають ракети росіянців.
– Синку, не всі збивають.
– Я вела підрахунки. В блокноті, що ти питала, що там, думала що вірші до Микити. Там підрахунки. Скільки злетіло, скільки збили, скільки загинуло. Мама, не плач!! Не плач, будь ласочка. Дмитрик зараз почне. Мама там хороша пропорція, ми навіть з математичкою то обговорили.
Воєнна математика наших дітей.
1 серпня 2022
– Люди, поважайте людей в окулярах, вони заплатили чимало грошей, щоб ото вас бачити.
– Олю, ну чим ти грохочеш, Боже. Ти ж дєвочка!
– Дєвочкою я була в дитинстві. А взагалі життя змусило мене стати хлопчиком.
-Мілена, ти отримала зарплату чи нє?
– Та да. Сказала, якщо ви мені не дасте, я прийду з суровою подругою з сурових країв!
– Раніше я була одна Лєна. А зараз тут 5. І дивлюся, на моєму бейджі написано Лєна С. Я питаюся в адміністратора, що за С? Старенька? І та така: ну, старшАя, і з повагою, Леночка С, ваш директор!
19 серпня
#підслухане
Київ тиловий.
Повертаюся після розмови з клієнткою в рідний район.
Лавка, він, вона, стаканчики, серветки, пляшка вина, сир, хамон.
Він: Спасибо, что сидишь со мной, света сказала, что до нового года точно не вернется, чувствую себя дураком.
Вона: Та звертайся, Толік. Зі мною ніхто з бабів вдень не зголошується бухать.
29 серпня
Певне, це був квітень, вже йшло до травня, район стишився звуками пострілів, загомонів людьми, сонце пробувало силу, щоб зрозуміти, як просмажить це літо: з кров’ю, медіум чи сильно.
Маленький собачка вмить опинився біля моїх ніг та притиснувся, маленьке тепле тіло.
“Вишенкааа”, – почула дівочий голос. “Вишенка, где ти, где, боже, где, ко мне!”
“Вона тут! Не хвилюйтеся”, – озвалася я. Люцц здійснював нюхотерапію.
“Ой, я испугалась, что она испугалась, ми тут второй день. Ми из Мариуполя”.
Вона стояла в атласному халаті, хоча було не настільки тепло. Я була в светрі, здається, чи в джинсівці.
“Хочу что-то такое носить, как будто єтого всего не било. Єто странно, я знаю. Хотя я тут у незнакомого человека совсем. Ну как. Он мой папа. Я думала, его или не било вовсе или он умер, маму не доставала. Ей не до того било,чтоби мне папу придумивать. А сейчас вот она сказала: если что, знай, отец твой в киеве, я ему о тебе говорила, адрес дала. Вот я тут”.
І я розумію, що це якщо що-сталося, про маму вона не говорить.
“Он конечно не готов совсем. Ни ко мне, ни к Вишенке, хотя она ласковая очень, она соседская собака, я в нее вцепилась, так и поехали. Как же тут тихо! Но с ним я не смогу, или он со мной не сможет, не привик к такому. У него ж тоже меня никогда не било. Бежать надо, куда-то бежать”.
Я запитала, чим я можу допомогти, бо ось ця розмова, коли хтось з собачників до тебе прибиваться на короткий маршрут або це робиш ти, перетворилася на знання про майже все її життя, з дитинства.
Вона заперечливо похитала головою: Нет, нет! Что ви! Спасибо! Потягнулася до сонця, схопила Вишеньку і пішла.
Я завертала туди щоранку, щоб зустріти їх ще раз, але не зустріла.
Натомість з червня щоразу бачу її батька з Вишенькою на повідцю. Він йде тим самим маршрутом, тягне за собою пса або сам тягнеться за нею як котить камінь долі. В чорній “алкоголічці”, штанях, посивіле волосся зібране у хвіст.
“Та що ж ви так з собакою, тягнете, ви ж поговоріть з нею, вона ж на вас дивиться, дайте травичку поїсти, понюхати, що їй треба”, – зауважує хтось з собачників.
“Не било у меня никогда собак. Єто случай, временно”.
І доньки в нього також ніколи не було. Випадок. Тимчасово.