Яна Малига

Мій щоденник, розпочатий 24 лютого 2022 року – то книга про власні думки, переживання, рішення та розпачі, з якими стикнулася я та моя родина, перебуваючи в окупації, та які залишились зі мною, коли було прийняте рішення рятувати життя втечею. Життя під час окупації і рятівний шлях до себе.

У моє південне місто на Херсонщині російські війська зайшли в перший же день війни. Моя розповідь про кожен день втраченої весни, про два місяця окупації, про втечу від війни і пошук себе в українських містах та селах. Про розгубленість, відчай, заповнення пустот, які утворила війна, про батьківство, зрадництво, страх, людяність, зневіру та відновлення. Про те, як ми виживали, про інформаційну війну, про зміни та віру, про шляхи та перепони. Розповідь про те, до чого не готує життя, але з чим стикнувся кожен в Україні цієї весни. Правда про мовчання в окупації та мій голос в інших частинах України. 

Опис деяких днів включає хронологію військових подій, які відбувались під час цієї війни, розповіді свідків військових злочинів. Проєкт не закінчений, бо війна триває, а надія повернутися до звільненого дому щодня коливається через отримані новини. Ми стаємо розумніші на одну книгу – це підручник з історії України, який пише сьогодні кожен з тих, хто вижив.

Для того, щоб українці знали правду про те, що відбувається  в окупації, звідки інформація фактично не потрапляє на широкий загал, через відсутність зв’язку на окупованих територіях та постійне блокування інтернет – сполучення, я збираю данні від людей, які залишаються на території окупованої Херсонщини, нотуючи це у своєму щоденнику. Наразі там вже більше 165 дописів.

Поки що майже уся робота зосереджена на папері, через відсутність обладнання, яке через війну залишилося вдома. Викладена далі розповідь – то витяг зі щоденних нотатків про двомісячне знаходження в окупації і шлях порятунку.

МОЯ РОЗСТРІЛЯНА ВЕСНА

ШЛЯХ БЕЗ «ЗЕЛЕНИХ КОРИДОРІВ»

(період 24.02 – 30.04.2022)

Я  саме та людина, ім’я якої вам не відоме. Я з’явилась майже нізвідки, виїхавши з окупаційного міста на Херсонщині, в якому зустріла війну. Їхала з донькою під обстрілами, і вже тоді знала, що досить намовчалась в окупації, де ціною слова ставали людські долі. Зелених коридорів з окупованої Херсонщини не було з самого початку військового конфлікту, не було їх і тоді, коли ми три рази намагалися вирватися із свідомої пастки, де кожен день ти шукаєш їжу та очікуєш невідомо чого, але страшного. 

До 24 лютого цього року «пригнічені націоналістами» українці, одружувались, розлучались, будували домівки, продавали та купували житло, робили ремонти в квартирах, їздили на відпочинок. Повернувшись із відпочинку, планували куди поїхати наступного разу. Десятки мільйонів людей, ймовірно, з кимось сварились, а потім, звісно ж мирилися. Відзначали свята і саджали картоплю. Ходили на роботу, гуляли з собаками в своїх парках, їздили на дачі, сиділи з вудками на березі річки, планували майбутнє, вчились, мріяли! І щороку, 31 грудня, піднімали келих шампанського, бажаючи один одному, щоб наступний рік був кращій та успішний. І головне, щоб усі рідні та близькі були живі та здорові! Я також відносилась до усього, що відбувалося навколо, з іронією. До самого початку того, з чого дуже хотілося вибратися. До усвідомлення слова «війна» у своєму житті.

Війна без умовностей прийшла на Херсонщину 24 лютого. В перший же день місто Нова Каховка зранку відчуло усі жахи того, що багато хто назвав тоді «нісенітницею» та «оманою». Хтось просто не вірив у кривавий перебіг подій. В той перший день «звільнення», разом із шестирічною Софійкою, російські окупанти в Новій Каховці вбили її маму, дідуся, бабусю та, щоб братик не кричав, рашисти випустили кулю у півторамісячне дитя.

«О 17:13 я подзвонив мамі і почув, як їх вбивають, – згадує трагічні події рідний дядько Софійки, – Я чув, як влучили в мою племінницю, Софію. Моя мама почала кричати: «Це ж дитина, що ви робите!». Чув, як було три автоматні черги і вбивали батьків, братову дружину. Маленький Іван кричав, плакав. Потім почув постріл – і малий замовк… У момент, коли слухав, як вбивають моїх рідних я розумів, що нічого вдіяти не можу».

Потім були декілька днів невимовного пекла, у яке починали вірити навіть запеклі прагматики – окупанти, зайшовши на Каховську ГЕС, не могли рухатись далі через супротив правобережжя. Перші розтрощені будівлі, школи, долі, та постійні струси через вибухи – повітря, свідомості, розуміння, уяви. Питання «Як ти?» стало невід’ємною складовою свідчення любові до ближнього. І невідомість на доданок. 

В кінці лютого підірвали дамбу Південнокримського каналу, пустивши воду до посохлого за вісім років Криму. Підпорядкували Каховську ГЕС, заборонивши фахівцям втручатися в роботу підприємства. Спустошили вулиці та надії новокаховчан… 

В Херсон росіяни зайшли 01 березня. Тоді ж почалися зачистки. У Бузковому парку в Херсоні росіяни розстріляли наших тероборонців. Приблизно сімдесят людей. А потім зранку натовпом росіяни йшли і просто по вулицях стріляли всюди: по вікнах, по будинках, якщо траплялися люди – розстрілювали і їх. Офіційно вбитих в день наступу на Херсон – 40 осіб. Люди почали викладати фотографії вбитих в місцеві групи, щоб родичі та знайомі могли упізнати розстріляних…

Розстріли припинилися, але терор на Херсонщині продовжувався. Особливо після того, як в міста, замість регулярної російської армії, зайшла росгвардія. Почалося виламування дверей, почали забирати людей і вивозити їх у невідомому напрямку. Деяких тримали тижнями. Деяких «ламали» тортурами, приниженнями та погрозами близьким.

Вночі вони їздили по місту на БТРах та кількох машинах і світили у вікна прожектором – не зрозуміло для чого. А ще обшукували подвір’я під час комендантської години, яка тривала з 18:00 години вечора до 8:00 години ранку. 

Спершу проблеми почались з ліками. Вони закінчились вже через 2 тижні після початку окупації. Спочатку розібрали все від тиску, перев’язочні матеріали, заспокійливі. Волонтери почали ввозити, але їх розстрілювали, на блок постах росіяни і відбирали ліки.

В перші тижні березня стояли в черзі за хлібом по 5-6 годин. Ти йдеш в магазин, займаєш чергу, стоїш і не знаєш, чи буде в магазині бодай щось. В черзі стоїш, бігаєш, займаєш чергу в інші крамниці, бігаєш між ними, щоб щось купити. Потім українські продукти почали закінчуватися. 

В якийсь момент безкоштовно роздавали курей з чорнобаївської птахофабрики, на якій в певний момент забракло можливості годувати птахів, через окупацію. Ми їх обскубували, готували, їли. 

Ми сиділи в окупації і думали, що нас звільнять. Кожного дня думки про це. Поки вибухи були близько – ми раділи. Не боялись, що нас розбомблять, головне, щоб звільнили. Нам вже було байдуже, якою ціною. Але поступово звуки активних боїв стихали. Натомість російські ракети полетіли з Херсона в бік Миколаєва, під житловими будинками з’явилась важка техніка.

З березня почали відключати інтернет та телефонний зв’язок. Щоб не мали змоги повідомити скільки техніки та військових заходить до міста. Ти не можеш дізнатися, що з рідними, не можеш подивитися новини або просто викликати швидку, ти повністю ізольований, і не знаєш, що буде завтра. Потім зникли українські телевізійні канали – усі разом. На їх місці з’явились російські новини, з яких виходило, що ми вже звільнені ними і маємо радіти новому життю. Тоді ж розстріляли усі камери відеоспостереження, які були в місті Нова Каховка, побачивши прямі трансляції свого вторгнення та безчинств і розстріляного Дніпра та правобережжя.

Потім вперше майнула думка про виїзд, були планування, тяжкі розмови з близькими, розпач, зневіра та розуміння терміновості кожної ситуації того часу. І усвідомлення того, що «пригнічений» український народ зараз лікує росіян від їх багатовікової омани про власну винятковість. Але ліки ці – чиїсь втрачені життя.

Шляхом мого порятунку стала четверта спроба на Великдень. Саме це і врятувало, бо через свято змістили термін комендантської години і ми встигли перетнути близько сорока російських блокпостів до настання нового терміну заборони. До «сірої зони» заїхали за якихось п’ять хвилин до початку. Рухались навмання за великою колоною автівок та мікроавтобусів, поки не побачили блок-пост з українським прапором. Вже там дізнались, що ми були майже останніми щасливцями, яким сьогодні вдалося зустріти військових ЗСУ. А за нами шеренга з автомобілів, у понад 16 кілометрів, повинна була зникнути на ніч з траси, щоб ловити завтра наступний шанс…

Всю дорогу молилися за усіх, кого знали, називаючи у своїх молитвах усі українські імена. Тому що це наші імена… Саме це допомагало заспокоїтися та тримати стрій до наступного блок – поста.

Майже опівночі дістались Кривого Рогу, де стомлені заночували прямо в машині, посеред міста. Там вперше почули звуки повітряної тривоги та змогли прочитати українські новини. Потім був потяг, на який зранку записувались у списки, а ввечері за номерами сідали у вагони, і в повній темряві їхали на захід. Вночі залізну дорогу по нашому маршруту обстріляли у декількох місцях. Через пошкодження залізниці курс потягу був змінений, ми вже просто їхали кудись, не зупиняючись на станціях. 

Ввечері був Львів. Сумний. З важкими грозовими хмарами. Волонтери зустрічали прямо біля вагонів і пропонували послуги виїзду за кордон. Люди розгублено озиралися, дехто прямував у автобуси, в які заводили зневірені юрби з евакуаційних потягів. Ми з донькою вирішили залишатися в Україні – як не як, а ближче до дому. Весняний грім на Львівському вокзалі нагадав вибухи, і ми купили квитки на Івано-Франківськ – шлях набирав інших обертів. Вже в дорозі шукала можливість наступної зупинки. 

Івано-Франківськ прийняв привітно. Залізничний вокзал був перекритий. За залізним парканом, перед пероном, стояли військові, яких відправляли саме туди, звідки щойно вибрались ми. По цій стороні вокзалу, біля дороги, стояли ті, хто проводжав та сподівався, що ненадовго. Там вперше стало спокійно, ще й через те, що нас зустріли, нагодували та огорнули турботою. На ранок наступного дня я вже розуміла, що можу робити, а ще три дні пішло на те, щоб я зрозуміла – де саме.

Так ми з донькою опинились на Закарпатті, біля самого кордону, де не було принаймні звуків вибухів та тривалих комендантських годин. Де були такі самі розгублені, як і ми в дорозі, люди, які втратили через війну можливість робити звичні речі. Вони жили в шелтерах, розташованих в звичайних сільських школах. В класах, на зроблених з дерев’яних піддонів ліжках, разом зі своїми собаками та котами. Люди з різних областей, міст, але з однаковою проблемою – їм не було куди повертатися. Все що в них було – вони самі. 

Саме тут почалася моя волонтерська діяльність у співпраці з громадською організацією, представники якої допомогли мені ще у Франківську. Зразу допомагала, щоб не мати часу на сумні думки. Потім почала організовувати майстер-класи для дітей та проводити психологічні консультації для дорослих, і намагалась розповісти через свою творчість про життя в окупації, про жахи війни, свідком яких була. Давала інтерв’ю, писала вірші, які стали тим емоційним підґрунтям, що надихнуло мене не зупинятися і розповісти людям, які бачили війну своїм поглядом, що робить вона з кожним з нас. 

Вже тут, у відносній безпеці, аналізуючи свій шлях, усвідомила, шо ця війна – то велика крадіжка окупантів. Вони крадуть усе. Мені навіть складно вигадати, що вони не крадуть. Ми ніколи не бачили крадіжки у таких масштабах: починаючи від дитячих іграшок і закінчуючи ящиком овочів, що підгнили.

Вони бояться, бо у містах в окупації постійно розклеюють листівки. Наші листівки із українською символікою. Коли ЗСУ будуть близько, то мешканці Херсонщини голими руками та зубами розправлятимуться з нечистістю. Вони це відчувають. Тож поспішають.

А ми зачекаємо… Зціпимо зуби, стиснемо кулаки до оніміння в пальцях і чекатимемо. Тому що нам є заради чого чекати.

Щоб покінчити з цим раз і назавжди. І щоб цієї нечисті не лишилося в Україні. Щоб усі вкотре пригадали, шо Херсонщина – це Україна.

А потім митимемо звільнені міста і села.

Довго… І з натхненням. Щоб навести лад вдома.