Заслужена артистка України Ірма Вітовська-Ванца запам’яталася українським глядачам спершу як Леся з телесеріалу «Леся + Рома». Однак справжнє її творче життя – у театрі і серйозному кіно. Та, напевно, найпроникливішою і найемоційнішою з її ролей є Пані в рожевому у виставі «Оскар – мріяти і жити», прем’єра якої відбулась у вже далекому 2015 році. Цей спектакль зібрав декілька престижних премій, його режисер Ростислав Держипільський — Національну премію України ім. Тараса Шевченка, а окрім того, проєкт допоміг зібрати значну суму на благодійну допомогу паліативним хворим. Ми поговорили з Ірмою про майбутнє цього проєкту, та про книжки, що допомагають жити.
Ірмо, ти вже декілька років є обличчям кампанії позитивних суспільних змін щодо паліативних хворих. Коли ти вперше зіткнулася з темою паліативу?
Звичайно, в усіх нас є особисті родинні історії, пов’язані з паліативом. Я — не виняток. Системно ж працювати з цією темою я почала у 2011 році. Фонд «Відродження» попросив мене доєднатися до програми «Стоп біль!». Ми зняли відеоролик про доступ до знеболювального для важкохворих пацієнтів. З цього почалася наша дружба. Потім були виставки фотографа Русі Асєєвої — її роботи на мене дуже вплинули, і у 2012 році я запропонувала фонду зробити театральний проєкт.
Ідеї щодо твору вже були? Довго шукали матеріал для проєкту?
Ні, Ерік-Емманюель Шмітт з «Оскаром і Рожевою пані» виник практично одразу. Звісно, я шукала й інший матеріал — але майже нічого не знайшла. Сам по собі «Оскар» – емоційно дуже сильний твір, і в центрі сюжету — дитина. Тож я не вагалася. Заявку на проєкт «Оскар – мріяти і жити» ми подали у 2013 році, але тоді стався Майдан, почалася війна – було не до того. У березні 2015 року мені потелефонувала менеджерка паліативної програми Фонду «Відродження» Ксенія Шаповал і сказала, що проєкт нарешті підтримають. У травні ми вже зібрали творчу групу – це режисер Ростислав Держипільський, художники Андрій Єрмоленко, Нікіта Тітов і Олексій Березюк, хореограф Ольга Семешкіна та гурт «Океан Ельзи».
Хто живе у вас в домі?
Добре пам’ятаю, як практично весь зал ридав на прем’єрі… Ти вважаєш цей проєкт успішним?
Ми фактично зрушили з місця камінь. На виставу приходило чимало політиків. Особливо на прем’єру. Тема паліативної і хоспісної допомоги раптом стала цікавою широкій публіці, розпочалася дискусія в суспільстві. Дітям почали закуповувати препарати. Тепер проєкт уже не буде таким постійним. У Києві — раз на рік, три-чотири вистави в інших містах. Наші діти-актори виросли, у всіх інша зайнятість. Весною будуть вистави у Львові, Миколаєві та Одесі.
Чи буде наступний сезон – не можу сказати. Але вже те, що така складна вистава стільки подорожувала – багато про що каже. Це хороший приклад соціальної роботи. Кошти – це добре, звичайно, але головне – це інформаційна робота серед населення. Бо це проблема соціальна. Медики свою справу і так робитимуть, а от соціальна проблема залишається. Ці сім’ї – не на далеких островах, вона серед нас, біля нас. Я часто кажу: не довіряєте фондам, не знаєте, куди йдуть гроші? Роззирніться, подивіться, хто живе у вас в домі, можливо, є хтось, кому ви зможете допомогти. Це громадянська система адресної допомоги.
Чи існує альтернатива «Оскару»? Адже треба рухатися далі, робити щось нове.
Є «Парасоль», збірка оповідань відомих українських письменників на тему паліативу. Ці короткі тексти можуть бути використані для створення коротких соціальних фільмів. Але це вже не моя робота. Було б добре, якби Мінкульт і Держкіно профінансували такий проєкт. Напевне, знайшлося б медіа, яке транслювало такі фільми. Під час щорічного «Жовтня паліативної допомоги» можна було б використовувати ці фільми. Скажімо, на відкритті. Це вже має бути доросла історія – не дитяча. У нас є чимало інших проблем – зокрема, реабілітація військових, робота з самотніми старими, з інвалідами, захист тварин. Треба займатися цим.
Егоїст заражається гуманізмом
Чи змінилося твоє ставлення до паліативної допомоги, паліативних хворих після проекту «Оскар»?
Ще до «Оскара» у мене був особистий досвід — я ходила до одного хоспісу, прив’язалася до однієї дівчини. Її вже немає… І коли ти буваєш у хоспісі, то розумієш, що життя не таке однозначне, не таке, яким ти звик його бачити.
Тобто ти побувала у шкірі твоєї героїні — Пані в рожевому? І як ти вважаєш — Шмітт правильно все описав?
Абсолютно правильно і дуже точно! Ці діти дійсно проживають день за десять, тішаться простим речам, про які ми нерідко забуваємо. Повністю «Оскара» цим дітям не покажеш – туди треба везти читання п’єси, як ми це робили в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Або анімацію. Яку також ще належить зняти. Утім, Шмітт і його твір дуже мотивують. Адже текст про те, що немає значення, скільки тобі залишається, головне — якість цього життя.
Не було ідеї перетворити «Оскара» на моноспектакль, як це зробила Аліса Фрейндліх?
А навіщо? Рішення Фрейндліх вже є, воно прекрасне. Вона на сцені сама. Рішень насправді може бути чимало. Невдовзі я йду подивитися «Оскара» у ляльковому театрі. А Ростислав Держипільський — як і Шмітт у своєму фільмі, до речі — вирішував це інакше. У Шмітта Пані в рожевому — продавчиня в маленькій піцерії, наша героїня – учасниця різних телешоу. Ми дуже хотіли зробити свого роду оду волонтерам. Бо Пані в рожевому не відразу така хороша. Волонтером людина не народжується. Живеш собі як можеш, і саме життя навертає тебе на цей шлях. Це цікавіше з драматургійного погляду розвитку персонажа. Егоїст заражається гуманізмом і починає заражати ним інших.
Саме на цьому робив акцент Шмітт у книжці і – особливо – у фільмі. В Україні «Оскара» ставили і ставлять дуже багато. Але до вас ніхто наголосу на паліативі не робив. «Оскар» – це «сльозогінна» вистава, на якій можна непогано заробити… Але ми такої мети перед собою не ставили. Ми не робили просто виставу. Для нас (особливо для мене) було важливо, щоби грали діти, щоби було відчуття онлайн-історії. Андрій Єрмоленко придумав конфлікт кольорового світу дитини і чорно-білої лікарні. Реальності і відчуттів. На наших очах реальна дитина — хлопчик, ровесник — проживає цю важку історію. Нашим основним завданням була не мистецька якість – ми повинні були витягнути чиновника з крісла.
Які ще книжки – окрім «Оскара і Рожевої Пані» Шмітта – ти могла б порадити на цю дражливу тему?
Марк Геддон «Загадковий нічний інцидент з собакою»
Перш за все на думку спадає роман Марка Геддона «Загадковий нічний інцидент з собакою»
(інший переклад – «Дивний випадок із собакою вночі», під такою назвою роман побачив світ у «Кальварії» у 2010 році). Це зворушлива історія хлопчика-аутиста, який починає розслідувати загадкове вбивство собаки і виходить на глибші проблеми своєї родини. Звісно, це не паліатив, це аутизм, але історія дуже схожа на «Оскара». Тут дуже сильний соціальний мотив – хлопчик (того ж віку, що й Оскар у Шмітта) виступає для звичайних навколишніх людей свого роду «провідником» у світ аутистів. Востаннє ця книжка виходила українською три роки тому у видавництві «КСД». Також за цим твором іде вистава у Театрі російської драми ім. Лесі Українки у Києві.
Ерік-Емманель Шмітт «Мадам Пилінська і таємниця Шопена»
Порадила я б і одну з нових книжок Е.-Е. Шмітта «Мадам Пилінська і таємниця Шопена»
, яка побачила світ українською мовою у «Видавництві Анетти Антоненко». Один із мотивів – родичка автора, яка вмирає від раку, і тільки музика стає її останньою втіхою. Сам Шмітт зараз гастролює із цим твором Францією і Бельгією. Як і в «Оскарі», тут є мотив реінкарнації, у яку свято вірить Шмітт. І багато міркувань про смерть – знову ж таки, типова для Шмітта тема.
Жан-Домінік Бобі «Скафандр і метелик»
Можна згадати й історію Жана-Домініка Бобі, редактора модного журналу «Elle», якого паралізувало і який не міг рухатися. Цю історію ми знаємо під назвою «Скафандр і метелик»
, і нам вона більше відома як кінофільм, але у його основі – книжка. В інертному тілі Бобі рухається лише одне око, це і є його зв'язок зі світом. Цим оком хворий може блимнути один раз, щоб сказати «так», двічі – сказати «ні», і коли йому показують літери алфавіту, він здатен формувати слова. Так він написав цю книгу, ніжну і відчайдушну, дуже насичену, через яку стискається серце. Українською мовою вона ще не виходила. У Ж.-Д. Бобі, як і у Геддона, також важливе значення грає момент соціалізації головного героя, його адаптації до обставин і адаптації світу до нього.
Сьюзен Зонтаґ «Хвороба як метафора»
Якщо говорити про есе, то найкраще, на мою думку, тут – збірка «Хвороба як метафора»
Сьюзен Зонтаґ, яка кілька років тому виходила українською у «Видавництві Жупанського». Зонтаґ пише про рак і СНІД, про термінальну стадію ВІЛ. Коли авторці поставили страшний діагноз – рак молочної залози, – вона виявила межі, до яких у боротьбі з цією хворобою існувала міфологія, що часто спотворювала правду про хворобу та досі часто-густо ізолює пацієнта. Це обов’язкова книжка для всіх, хто цікавиться цією темою.
Ерве Ґібер «Другові, який не врятував мені життя»
На тему ВІЛ найкраща книжка – це «Другові, який не врятував мені життя»
Ерве Ґібера. Головний скандал початку 90-х років минулого століття. Цей роман минулого року побачив світ в українському перекладі у молодому видавництві «Пінзель». Автор помер через рік після виходу книги у світ – у 1991 році. Він описує відчай після звістки про свою хворобу – у час, коли достоту ніхто не знав, про яку саме недугу йдеться і як проти неї боротися. Біль, відчай, мужність, любов – головні рушійні сили цього напрочуд сильного тексту.
Ерве Ґібер «Мавзолей коханців»
Після смерті Ґібера виходило чимало творів цього дуже плідного автора – у тому числі цей щоденник,
у якому ми дізнаємося про іншу хворобу в його житті: смертельну хворобу матері. Поєднання СНІДу і раку в одному тексті, акцент на ставленні одного хворого до іншого (на загальному тлі життя Парижа кінця 1980-х років) дають на виході унікальний безпрецедентний текст. Ця книжка невдовзі побачить світ українською.
Ерік Сіґал «Історія одного кохання»
У культовому творі Еріка Сіґала «Історія кохання»
головне героїня хворіє на рак. Роман оповідає про зворушливе кохання студента, сина мільйонера, до дочки бідного італійського емігранта. Побравшись, молодята живуть у скруті, проте вони щасливі. Здається, ніщо не може їх розлучити. Але розлучає їх трагічна смерть Дженні від лейкемії. Ця книжка виходила українською мовою дуже давно, ще на світанку Незалежності. Сам автор чверть століття потерпав від важкої форми хвороби Паркінсона. Нам ця історія відома з її численних голлівудських кіноадаптацій.
Ая Кіто «Один літр сліз»
Якщо брати Азію, то найвідоміший твір – це «Один літр сліз»
Аї Кіто, японської дівчини, яка захворіла на важку хворобу спинного хребта. Ая змальовувала перебіг своєї хвороби, вела щоденник не тільки про те, що робила у повсякденному житті, а і про те, як і що відчувала, які труднощі вона має витримати. Спочатку мета щоденника полягала у фіксації хронічних вражень про вплив недуги на повсякденне життя. Проте, оскільки хвороба прогресувала, щоденник став єдиним виходом Аї для опису напруженої особистої боротьби, яку вона переживала. Як вона зазначає: «Я пишу, тому що хочу залишити письмове свідчення того, що я ще жива». За книжкою був створений однойменний фільм. Ая померла у віці 25 років після 10 років боротьби з хворобою.