Богдана Романцова

30 березня

Під час війни гостріше відчуваєш недоречність, неспроможність слів. На війні мова – досі моя ти єдиная зброя – постійно просідає. Мені бракує слів, я їх гублю, вони розлітаються. 

У дитинстві я намагалася плести з бісеру, не дуже успішно. Щоразу це дрібне дірчасте скло падало, стрибало підлогою, губилося. Потім я наступала на нього босими ногами. Щось таке в мене за відчуттями зараз. 

Вчора підійшла жінка із Маріуполя. Вона розповідала історію, дуже схожу на десятки інших: кілька тижнів бомбардувань, проблеми з водою та їжею. Наливаючи їй чай, я оптимістично сказала, що все буде добре. На що вона відповіла: та ні, 90% Маріуполя зрівняно із землею, не буде добре, принаймні не для Маріуполя. І навряд є слова, які її втішили б зараз.

Із гуманітаркою приїхали мадленки, на них так і написано – “Madeleine”. Запаковані акуратно в окремі пакетики, аби кожному була своя, особиста мадленка. Ми їх даємо дітям, і для мене це символічний акт. Кожен несе у майбутнє шматочок свого Комбре – так вибудовується тяглість спільної пам’яті. Так ми бережемо внутрішні міста, а їх жодному окупанту не зруйнувати.

3 квітня

Розповім історію одного біженця, яку я все не наважувалася переповідати тут. Бо для такого слів ніколи не досить. Навіть якщо все твоє життя  – це слова.

Два тижні тому до намету, біля якого я стояла, підійшов чоловік з Харкова. Моя зміна вже закінчилася, це був холодний вечір, і я сподівалася піти додому. Та він почав говорити, і “додому”, “вечеря”, “безпека” тоді для мене втратили сенс.

Це годі назвати діалогом, йому просто потрібно було комусь це сказати. А волонтери – як випадкові пасажири у купе. Безпечний варіант.

І він розповідав.

Що бачив, як окупанти розстріляли родину. На відстані ста метрів від нього. Цілу родину. Двоє дітей, хлопчик-підліток і менша дівчинка. Вивели з машини і просто розстріляли. Тіла лишили на дорозі.

Як виїжджав з Харкова і біля будинків лежали загиблі. Але гатило так, що він не міг зупинитися бодай прикрити їх. Він сподівався, що його діти не помітять. Але діти, знаєте, такі уважні.

Як після вибуху зауважив на землі чиїсь кросівки у крові. Вони відлетіли на багато метрів від місця самого вибуху. Тільки кросівки, розумієте?

Він виправдовувався: “Я хотів їх поховати, але вони стріляли по нашій машині, по всіх стріляли, я просто не міг вийти. Я не зміг їх поховати, розумієте? Боже, я не зміг їх поховати”

Він просто жалівся: “Обіцяли, що будуть евакуаційні автобуси, але з мене попросили 2000 грн за те, аби вони довезли дружину і двох дітей до Польщі. Дітям два і шість”.

Я не знала, що йому сказати. Як розрадити. Тому просто повторювала: але тепер ви в безпеці, може, принести вам поїсти, мені шкода, що ви були свідками такого болю, ми точно переможемо. Повторювала і не розуміла, що ще додати. Тоді я побачила абсолютне зло, відчула той запах паленої гуми і гнилизни. Раптом на фото усіх моїх російських знайомих і тих, хто там працює, проступили обриси черепів.

Він помовчав трохи і сказав: “Коли я зараз заплющую очі, бачу ті тіла, бачу ті кросівки. Уявляєте? Навіть тут я їх бачу”.

А потім пішов у намет і виніс нам каремат. Попросив віддати якійсь бідній родині, кому  згодиться, бо йому вже не треба. А комусь, може, не буде на чому спати.

Такі справи.

4 квітня

Сьогодні була біженка з Харкова, викладачка університету Каразіна. Вона чекала маму, яка саме мала приїхати, потяг запізнювався. І аби не стояти даремно, запропонувала допомогу. Нам саме потрібна була людина на бутерброди, тож наступні півтори години ми стояли поруч. Я – із надто солодким польським чаєм, вона – з не менш солодкими бутербродами з варенням. Така перетерта калина із цукром, що проступає крізь хліб моторошними плямами. Бутерброди ми загортаємо у серветки, але я все одно намагалася в той ящик не дивитися. 

Її мама – з тих, хто тримався у Харкові до останнього. Я починаю впізнавати райони чужих міст за описами, навіть якщо біженці їх не називають, тож ставлю на Горизонт чи Салтівку. Старша жінка 12 днів провела у підвалі, взагалі не виходячи. Бавила дітей, допомагала із приготуванням їжі. А потім піднялася взяти води у гуманітарці, і поруч прилетіло. Обійшлося. Далі прилетіло у їхній гараж. На третьому “прилетіло” у сусідській двір таки погодилася поїхати. Та й лише тому, що захворіла і не могла далі допомагати у підвалі, а в квартирі не посидиш, бо страшенний холод.  

Потяг прибув, смілива харківська мама в порядку і їде в Туреччину, аби там не мерзнути. Російська культура, російські автори, російські чгкашнікі, російські журналісти – всі йдуть нахуй. Не буде вам спокою в жодному зі світів мультивсесвіту. Не буде вам прощення, поки ми живі. За кожну харківську маму. За кожну маму з Бучі, яка вже ніколи до Львова не доїде.

8 квітня

Вчора людей із Краматорська було багато, дуже багато. Потяги прибували, люди підходили поїсти і поговорити. У нас саме була рисова каша на молоці – типова ранкова їжа, я таку не люблю. Закінчувалася кава, і ми думали робити далі какао. Дорослі насправді теж люблять какао, їм просто іноді незручно у цьому зізнаватися. Я шукала серед чорного чаю зелений, бо якась пані хотіла саме зеленого. Жартувала, що половину України ми нагодуємо польським тунцем, бо він буквально заполонив наш склад і витісняє звідти навіть сухе молоко. Знайшли півлітрові пляшки води, а ще я відкопала під завалами паштету цілий ящик шоколадних цукерок для дітей. Такі у смугастих зелених обгортках, ніби крихітні кавунчики. Буденні клопоти, дрібні радості, тунець – все, як завжди. 

А сьогодні вони б’ють по Краматорському вокзалу. І я не можу викинути з голови, що 30+ людей тепер не вип’є кави, не попросить чаю, не простягне своїй дитині цукерку у смугастій обгортці. Я не вмовлятиму їх на бутерброд із тунцем. Вони ж їхали до нас, ми ж уже знайшли для них каву. 

Я не знаю, чи є щось за межею. Але якщо є, там точно має бути найсмачніше у світі какао.

30 квітня

На львівському вокзалі зі мною працюють неймовірні люди зі всього світу. Іноді складно повірити, що стільки хороших людей зібралося в одному місці і всі вони годують біженців.

Ґлін. Ґлін з Британії, від його будиночка до моря – півтори години. Мешкає зі своєю дружиною та собакою, а тепер там ще й житиме українка Лідія. Ґлін невтомний, може роздати під сотня бутербродів за хвилину зі словами “Будь ласка, baby, будь ласка!”. Раніше він був волонтером в Африці, тож має досвід. Зранку пропонує “справжній британський чай з молоком, а не оце все”. Я щоразу відмовляюся, і Ґлін хапається за серце. Всім нам Ґлін каже, що країна нами пишатиметься. Ми заперечуємо: це ми пишаємося країною. Нещодавно Ґлін поставив окремий маленький намет для тих, кого любить найбільше – домашніх тварин і дітей. 

Вейн. Вейн – колишній морський піхотинець США, він уже вдома. Сильний, високий, усміхнений, як у фільмах. Патріот Америки до кінчиків американських пальців: стверджує, що справжня піца – тільки у Брукліні, джаз – лише в Орлеані. Не любить Ніксона, любить барбекю. Вейн викладав англійську у Житомирі, тож Україна для нього – другий дім. Дівчина була проти, однак Вейн все одно приїхав воювати в нашій армії. На жаль, щось із документами не склалося, тож він віддав своє дороге спорядження, бронік, шолом, геть усе нашим воїнам.

Гжегож. Поляк Гжегож міг би зіграти Гімлі, Дваліна, Баліна – та всю компанію у фільмі. У нього руда борода, виразний погляд і  завжди бадьорий настрій. Коли бачила його, завжди подумки додавала: “А ще, Фродо, моя сокира”. Зараз Гжегож на батьківщині, але його допомогу годі переоцінити. Він завжди падав як сніг на голову з усім потрібним, просто-таки античний бог з машини. Пів центнера цукру. 30 літрів свіжого супу, звареного просто тут, поруч, у його фургоні. Три ящики цукерок для дітей. 20 пачок кави. Нескінченно багато розчинних супів. “Богдано, тут же потрібен швидкий суп, так?” – “Тягни все, Гжегоже”, – так звучали наші щоденні діалоги. Гжегож працював доба за добою, іноді йшов спати на дві години вдень. І в нього завжди все було. Хобі Гжегожа – акторство “у дешевих і дуже, дуже, Богдано, поганих фільмах”. Наприклад, в останньому він зіграв безхатька, якого підбирає якась продюсерка і перетворює на розкрученого поета. Жалівся: “Дають ролі то вбивць, то грабіжників, от поета зіграв”. Питаю: “То через твою бороду?” Гжегож, впевнено: “Та то через усе”. 

Японець. Я його називала просто “Японець” або “Тімішоара”. Насправді ім’я звучало якось схоже. Тімішоара взагалі не знав англійської, української, німецької, польської. Єдина фраза, яку він зміг сказати, звучала так: “Я розмовляю лише японською”. Ніхто не знає, як він опинився в Україні і знайшов нас, як його прибило до цього берега. Але він працював щодня: мовчки приходив, мовчки робив кілька ящиків бутербродів і мовчки йшов. Багато усміхався. Кажуть, він уже в Іноземному легіоні і знайшов перекладача.

Юні. Юні – теж японець, саме такий, як ви щойно уявили. І коли він робить бутерброди, прибирає чи приносить воду, здається, ніби працює на велику корпорацію. Ні секунди спочинку, ні миті затримки. Весь хліб вирівнює по лінії, воду несе найоптимальнішим маршрутом. Рухи швидкі й максимально ефективні. Речі підписані, на панамці – латинкою ім’я та прізвище. Юні знає англійською лише під сотню слів, але нещодавно дуже чітко сказав відвідувачам українською: “У нас немає кави, тільки чай”. Коли ми сиділи у сховищі під вокзалом, показав фото свого собаки. Песика вже немає у живих, але він “завжди зі мною”. На цих словах Юні витягнув маленьку металеву коробочку з порохом. В останній день волонтерства він прийшов у хакі, де поруч з українським прапором був данський, одяг подарував йому якийсь данець. Тут поєднанню акцентів, прапорів, мішанині слів уже не дивуєшся. Вчора Юні поїхав у Київ, він воюватиме у нашій армії. З Юні, звісно, їде його собака. Я схрещу за них пальці.

16 травня

Це Річ. І він впевнений, що навіть у канапкоробленні є місце для творчості. 

Тут кожен додає щось своє навіть у прості процеси. Олег приносить фруктові чаї, аби напій пахнув малиною чи лісовими ягодами. Я одного ранку півтори години заварювала чай з жасмином і клала у дешеві пластикові стаканчики крихітні квіточки, що розпускалися від окропу. 

А ще є прекрасний австралієць Робін, якого не влаштовувала начинка із чистого тунця, тож він власним коштом закуповує кукурудзу, цибулю, спеції і майонез, аби робити “справжні австралійські сендвічі”. Коли я кажу “веджимайт”, його погляд теплішає. 

Минулого тижня була жінка з Донецької області. Вона виїхала за кілька днів до жесті. Поки я наливала їй чай, сусід подзвонив і сказав, що окупанти розбомбили будівлю, у підвалі якої вона ховалася. Та жінці більше боліла не страшна небезпека, якої вона насправді дивом уникла, а зруйнована поруч пилорама. “Боже, така красива була пилорама, ви бачили б! Така гарна”.

Тут багато місця для творчості та індивідуального. Тут багато людяності і краси. І навіть якщо жоден не помітив крихітних квітів у стаканчиках із зеленим чаєм, я знаю, що вони були. 

І що це було красиво.