Поезія

Пісторіус і Баумґартнер як Розенкранц і Гільденстерн, або Найновіша польська поезія після Вільяма Шекспіра, Тома Стоппарда і Йоганна Вольфганга Гете — в роки навчання Вільгельма Мейстера (бо «те, чим є і що роблять оці двоє, не може бути зображене одним»)?

Сучасну польську поезію я перекладаю і досліджую понад 15 років, але зараз — уперше — на початку аналізу — вирішила зреферувати уривок розмови між активними учасниками польського книжкового ринку в сегменті поезії: Пйотр Марецький, головний редактор журналу про культуру «Ha!art», спілкується з редакторами літературного щоквартальника «Wakat» Марією Циранович, Міхалом Чаєю, Беатою Гулею і Міхалом Каспшаком. Інтерв’ю відбувалося в травні 2012 року під час Третього Варшавського книжкового ярмарку і було опубліковане під назвою «Чи сучасна поезія має читача?». Я не виділятиму окремих реплік кожного з мовців, мені важливо окреслити порушене ними коло питань.

Поезія присутня на польському ринку, але не функціонує як один із ринкових секторів. Звичайний наклад поетичної книжки — від 300 до 500 примірників, іноді 1000 або більше, з яких зазвичай продаються від 10 до 30 відсотків накладу. Тому, попри невисоку собівартість видання, вкладені в книжку кошти найчастіше не повертаються. Творчу свободу (і несвободу) поетів значною мірою визначає ринок нагород. Функціонує велика група авторів — учасників цього ринку, яких щороку номінують до нагород, цей же ринок нагород формує певний запит, дебютанти та новачки намагаються так чи інакше відповідати цьому запиту. Цей запит враховують при формуванні списків журі, він впливає на критику, яка супроводжує чергові вручення нагород як найголовніші події книжкового року. Відповідно, нагорода сприймається як подія, саме по собі видання книжки подією не є.

Ринок нагород прямо пов’язаний з ієрархією видавництв, які видають поезію. Видавництва, книжки яких отримують нагороди (а нагороди отримують насамперед книжки, які рецензуються або потрапляють в огляди у виданнях з найбільшими накладами, до 100 тисяч примірників, — на кшталт «Polityka»), вважаються оптимальними на ринку нагород, усі інші видавництва претенденти на нагороди ігнорують. Таким чином відбувається жорстка сегрегація на «добрі» і «погані» видавництва. «Добрі» видавництва беруть з авторів «данину» — треба писати огляди і рецензії на порталах видавництв і т. п. Складається парадоксальна ситуація «без читача», коли поети «обслуговують самі себе», творячи абсолютно закритий ринок: пишуть книжки, пишуть про ці книжки в оглядах і рецензіях, висувають їх на здобуття нагород, як члени журі нагороджують їх у різноманітних конкурсах. У масовій свідомості існують тільки «автори з короткого списку», тобто вони існують лише на ринку нагород, бо фактично їхні книжки видаються накладом 300-500 примірників, при цьому продається тільки частина накладу. Ці кількасот примірників читає тільки «вузьке коло»: поети, критики, редактори. Тільки незначна кількість поетичних книжок потрапляє до рук «справжніх читачів», решта знають про автора, що він добрий, тільки тому, що його було номіновано на здобуття нагороди. Ці нагороди — єдині реальні гроші, коли йдеться про видання поезії, бо поети не отримують гонорарів за публікацію текстів у журналах, в інтернет-ресурсах, майже ніколи не отримують гонорарів за свої поетичні книжки.

Нагороди також стимулюють книговидання: майже вся поезія в Польщі видається нині на дотації — міські чи міністерські, а якщо автор вже отримував якусь нагороду, ці дотації легше отримати. Тому більш бажаний варіант для видавця, який розраховує на дотацію чи до фінансування, — видати не дебютанта, а ще одну книжку вже відомого автора. Централізація цього ринку нині є системною і зводиться до того, що дотації на поетичні книжки отримують лише декілька найвідоміших видавництв. У масштабі літпроцесу платнею за це є занепад малих видавництв, які не можуть конкурувати з тими, що розраховують на додаткові кошти, а самі поетичні книжки уніфікуються до певного «неписаного» стандарту. Ситуація поступово стає патовою. «Мікроринок» перетворюється на «спільноту», яка налічує лише від кількасот до тисячі осіб і де дуже сильною є конвенційність. Є кілька поетик, які домінують над іншими (Сосновського, Свєтліцького тощо), і сотні поетів, яким притаманна «дикція середини», серед усієї маси поетів є тільки кілька молодих авторів з яскравим власним голосом і цікавими поетичними проектами. Щороку в коротких списках фігурують одні й ті ж імена. Наприклад, з поетів на «Ніке» 7 разів був номінований Ружевич, 6 разів — Гартвіг, Ліпська, 5 разів — Мілош, Римкевич, Подсядло, 4 рази — Ткачишин-Дицький, Свєтліцький, Загаєвський, 3 рази — зокрема Шимборська, Ружицький, Відеман тощо. Але якщо йдеться про те, чи сучасна поезія має читача, то головна проблема навіть не в цьому. Проблема в тому, що потенційні читачі перестають вміти читати поезію.

Ця надзвичайно розлога майже цитата є вкрай необхідною, бо без розуміння структури актуального польського літпроцесу огляд сучасної польської поезії не отримає необхідного контексту. Отже, перша теза, яку важливо озвучити услід за шановними учасниками наведеної розмови: найновіша польська поезія втрачає (а фактично, вже майже втратила) зацікавленого і компетентного читача поза межами власне літературної спільноти. Приблизно про те ж говорить і Пйотр Слівінський, один із найцікавіших і найавторитетніших польських літературних критиків, у матеріалі «Найкраща поезія після 2015 року. Сьогодні великих поетів більше немає? Є. Але читачі змізерніли», опублікованому в «Gazeta Wyborcza» 28 грудня 2016 року.

Слівінський підкреслює, а я з ним цілком погоджуюся (зокрема як перекладач польської поезії): сучасна польська поезія має справжніх, великих, геніальних поетів, але нині вона вже майже втратила свого особливого читача. Цього читача (одного з найкращих у Європі), по суті, не стало приблизно між 2009 і 2013 роком. Якийсь час тому я писала у себе на Facebook: «Подумалося, що однією з причин того, як зараз змінилася і продовжує змінюватися Польща, є те, що сучасна польська поезія майже не чинить культурного опору. […] Зараз мені згадалися слова Ірини Прохорової (цитую з пам'яті), що опір передбачає розмову не так про політику, як про те, де і як може генеруватися і регенеруватися свобода — чим би не була виражена та несвобода, яка їй протистоїть. Культурний опір поезії багато в чому зводиться якраз до виробництва свободи. Взагалі мистецтво — це фабрика свободи. А в Польщі якісь епізоди жорсткої, хоч і неофіційної, а суто «звичаєвої» цензури, яка стосувалася творів мистецтва, я пригадую з середини 2000-х».

Але зараз, перечитуючи книжки польських поетів, видані впродовж останнього десятиліття, я зрозуміла, що була значною мірою не права. Насправді польська поезія чинить культурний опір — і чинила його завжди. Книжка Тадеуша Ружевича «Купи кота в мішку» (2008) була політичним жестом своєрідного відречення (на кшталт Міцкевичевого відречення від поезії) — і водночас симптомом; Ружевич безпомильно відчув трансформацію, яка сталася з читачем: «(...) хіба важливо хто/засіяв, ні! важливо/хто позбирає...».

tadeush

«Змізернілий читач» не бачить поезії навіть тих авторів, які на початку 1990-х раз по раз збирали на своїх читаннях повні зали на кілька сотень, тисячу чи дві тисячі місць, — насамперед Анджея Сосновського, Марціна Свєтліцького, Яцека Подсядла, але також і Еугеніуша Ткачишина-Дицького; молодші від них Томаш Ружицький і Роман Хонет, Кшиштоф Сівчик, Марта Подгурнік, Яцек Денель, Марцін Цецко дебютували в момент буяння довколалітературної інфраструктури і були якщо не почутими, то принаймні прочитаними кількома тисячами зацікавлених — про це свідчать наклади літературних журналів і поетичних антологій початку 2000-х. Нині культурний опір — бо добра поезія, просто в силу своєї природи, зазвичай є політичним висловлюванням — чинять наймолодші, зауважені на «ринку нагород», зокрема Юстина Баргельська і Барбара Кліцька; і якраз їхні поетичні книжки вже практично не доступні в книгарнях. Це не означає, що їх взагалі неможливо купити, але купити ці збірки, зрештою, видані мінімальним накладом, зуміє лише той, хто знає, як і де шукати.

Польський літпроцес після 2010 року самоорганізувався таким чином, що поезія виявилася звуконепроникно відмежованою від читача, який не те що не хоче читати поезію — просто вона весь час опиняється ніби за межами його поля зору. З одного боку, в практично безцензурному (хоч і надзвичайно конвенційному) літпроцесі на ринку представлено всі поетичні покоління і традиції, щороку — десятки (хоча польські критики стверджують, що на порядок менше) цікавих дебютів, і є навіть досить багато інструментів для репрезентації авторів ще до виходу їхньої першої книжки (серед наймедійніших — додебютний «Połów» видавництва «Biuro Literackie»; слово «полув» означає «ловіння риб та інших водяних тварин»), з іншого боку, здається, за останні двісті років актуальна поезія в Польщі ще ніколи не опинялася так далеко від свого актуального читача, і це при тому, що стало як ніколи багато можливостей якщо не опублікувати, то принаймні оприлюднити текст, зокрема через соцмережі, на YouTube тощо.

Згадана вище ініціатива видавництва «Biuro Literackie», одного з ключових гравців на «ринку нагород» у царині поезії, «Połów» — конкурс для наймолодших поетів, призом у якому є видання поетичної збірки. На сьогодні за підсумками «Połów» «Biuro Literackie» видало 12 альманахів та відповідну кількість дебютних книжок. Але щільність поетів на ринку є такою, що, як сказала мені учасниця одного з цих альманахів, коли ти не отримуєш впродовж декількох років якої-небудь значущої в середовищі нагороди, ти зникаєш. До слова, саме лише «Biuro Literackie» з 1996 по 2018 рік видало понад півтисячі назв поетичних книжок (у середньому — 40-50 за рік), а середня сумарна кількість опублікованих у Польщі за рік поетичних книжок перевищує 850 назв.

polow

У руслі сказаного про «ринок нагород» симптоматичною є сторінка видавництва у «Вікіпедії» (оновлена в січні 2018 року). Загалом вона лаконічна. Але після приблизно вісімдесяти рядків інформації про діяльність «Biuro Literackie» та про його авторів іде довжелезний перелік нагород і «номінацій»: усього вказано 57 нагород і понад 80 номінацій для авторів видавництва за період 2000-2015 р.р. Отже, за цей час «Silesius» отримали автори «Biuro Literackie» Марцін Сендецький, Мартина Буліжанська (за дебют), Дарек Фокс (за творчість загалом), майже 80-річна на момент вручення премій Кристина Мілобендзька (у 2009 — за збірку «Гублене», 2013 — за творчість загалом), Еугеніюш Ткачишин-Дицький, Богдан Задура, Пйотр Соммер (за творчість загалом), Яцек Подсядло (за творчість загалом), Юлія Шихов’як (за дебют), Анджей Сосновський, майже 90-річний на момент вручення премії Тадеуш Ружевич (за творчість загалом).

«Ніке» з-поміж авторів того ж «Biuro Literackie» отримав Еугеніюш Ткачишин-Дицький, Варшавську літературну прем’єру — Юлія Фєдорчук. Літературну премію «Гдиня» з-поміж його авторів отримували Анджей Сосновський (двічі: звичайна і спеціальна нагорода), Марта Подгурнік, Еугеніюш Ткачишин-Дицький (двічі), Войцех Бонович, Адам Відеман, Марцін Свєтліцький, Юстина Баргєльська. Нагадую, я наводжу ці довжелезні переліки нагороджених зі сторінки видавництва «Biuro Literackie» у Вікіпедії, але цей список далеко не повний. Крім того, в ньому не згадано деяку кількість інших престижних премій, якими нагороджені автори видавництва, насамперед — Премію Косцєльських (а її — в різний час —отримували і Сосновський, і Ткачишин-Дицький, і Яцек Денель). Серед кільканадцяти наймедійніших, а отже, найважливіших польських літературних премій, які вручають поетам, є також «Паспорт «Політики», Літературна премія ім. Шимборської, премія Столичного міста Варшави, Шльонський Літературний Лавр, Літературна премія ім. Галчинського «Орфей», Премія ім. Норвіда і численні інші (при тому що всього у Польщі літературних премій, які вручають поетам, включно з локальними преміями та преміями окремих видавництв та ЗМІ, — до півтисячі). За цим дійсно дуже цікаво спостерігати. На маргінесі зазначу, що у 2017 році, послідовно, впродовж двох днів, я побувала у Кракові на двох літературних подіях. То були урочиста церемонія вручення Премії ім. Віслави Шимборської і поетичний вечір Романа Хонета (на мою скромну думку як його перекладача — одного з найкращих польських поетів XXI ст.) Ці дві події збіглися в часі з проведенням Четвертого Всесвітнього конгресу перекладачів польської літератури. На церемонії вручення премії ім. Віслави Шимборської в Краківському конгресовому центрі були заповнені всі місця, включно з усіма балконами — а його зал вміщає до 2000 осіб. На поетичному вечорі Романа Хонета за день до того присутніх було всього лише шестеро: чотири його перекладачі, видавець його нової книжки і одна мила пані, яка, властиво, і становила «публіку». Можна сказати, читання відбувалися заради цієї пані.

Додам іще одну важливу деталь: інформацію про вечір Романа Хонета у своїх інформаційних матеріалах мали всі гості Фестивалю Конрада (який також проходив у ці дні), усі гості Всесвітнього конгресу перекладачів польської літератури, крім того, вона була розміщена на всіх вуличних афішах. Фактично, «перерозподіл престижу», про який згадує Пйотр Слівінський у своєму згаданому вище матеріалі, — «перерозподіл», який обіцяє своїм громадянам уряд РП, не відбудеться, бо він уже відбувся — тоді, коли «ринок нагород», причому не лише в царині поезії та, ширше, літератури (при тому, що все і робилося і робиться з найкращими намірами), став каталізатором тотальної підміни понять, що, своєю чергою, на сьогодні зумовило деяку кількість майже безповоротних процесів у польській культурі.

Зроблю один невеликий відступ. У 2015 році побачила світ книжка поезії Анджея Сосновського «Дім ран» (цитата: «Дім ран, дослівно» — місце, де сім років тримають зв’язаним, і водночас «Dom ran» — «random»: випадковість, «абиякізм», «якнебудьдизм»), у 2017 — «Траверс» (двадцята книга віршів поета; до речі, у назві обігрується слово «рядок»), обидві вони гостро політичні (неполітично-політичні) і є реакцією поета на сьогодення, а відтак — спробою культурного опору. Тематизувати вірші, які увійшли у «Дім ран», можна через постаті, до яких у текстах є прямі чи завуальовані відсилання (Рембо, Міцкевич), або через метафізику, або через бароко чи символізм. Сосновський на те і Сосновський, що читати його можна дуже по-різному, його поезія по-справжньому незглибима. Але я сягнула по ці дві його збірки, обдумуючи кризу читання поезії, зумовлену, не в останню чергу, «ринком нагород», і мене вразило, що їх можна тематизувати також через «змізерніння» посполитого читача поезії та самого читання.

У вірші «Гегель» Сосновський пише: «Таких поетів, в яких треба вчитуватися/Таких поетів, в яких треба вчитуватися і з якими треба дуже довго спілкуватися/Таких поетів, в яких треба вчитуватися і з якими треба дуже довго спілкуватися, якщо є бажання пізнати життя/Таких поетів, в яких треба вчитуватися і з якими треба дуже довго спілкуватися, якщо є бажання пізнати життя слів/Таких поетів, в яких треба вчитуватися і з якими треба дуже довго спілкуватися, якщо є бажання пізнати життя слів і глибоко його осягнути, —/таких авторів, у яких можна шукати/таких авторів, у яких можна шукати не тільки проминущих думок,/таких авторів, у яких можна шукати не тільки проминущих думок, але й глибокої та істинної насолоди/таких авторів, у яких можна шукати не тільки проминущих думок, але й глибокої та істинної насолоди, немає настільки багато, як могло би здаватися./Увійде в історію, так як Пісторіус. Така дитина, а вже Баумґартнер і Пісторіус». Навмисне наводжу тут не уривок, а цілий вірш, бо цитувати вірші Сосновського неможливо. Саме цей вірш має безпосередній стосунок як до сказаного вище, так і до того, на що я хотіла би звернути увагу далі.

Для розмови про польську поезію значущими є кілька моментів. По-перше, мова цього вірша, попри позірну простоту, «темна», як середньовічна латина, до того ж нашпигована алюзіями і цитатами (але ж «поет у ялові часи» залишається непрочитаним). Отже, «Гегель», бо «Феноменологія духа»; але, крім того, Сосновський апелює до кількох афоризмів Гегеля; ось два із них: «Звичайний царський шлях у філософії полягає в тому, щоби за допомогою читання передмов і рецензій отримати приблизне уявлення про предмет»; «Рецензенти — грабарі» (адже «треба вчитуватися в поетів»). По-друге, Пісторіус і Баумґартнер у вірші «Гегель» — як Розенкранц і Гільденстерн у Шекспіра; та є ще одні Пісторіус і Баумґартнер — і вже вони як «Розенкранц і Гільденстерн мертві»; Шеллінг, Шіллер, Гете (покровитель Гегеля), Шекспір, «Роки навчання Вільгельма Мейстера» («Те, чим є і що роблять оці двоє, не може бути зображене одним,» — цитата з Гете, співвідносна з двоїстою структурою вірша Сосновського), Гессе з його «Деміаном» і т. д. Зовсім за дужками опиняється «Берег утопії» Тома Стоппарда, де герої, на шляху до нагороди (а це Бакунін, Бєлінський, Станкевич, Тургєнєв, Герцен, Огарьов), весь час повторюють: «Кант, Гегель, Шеллінг, Фіхте». Загалом, вірш «Гегель» можна в якомусь сенсі вважати «коротким змістом» розмов персонажів «Берега утопії» Стоппарда. По-третє, «Афоризми» (Aphorismen), властиво, перша частина «Афоризмів» (а це Єнський період діяльності Гегеля (1801-1807)) вперше була опублікована К. Розенкранцем у «Konigsberger Literatur-Blatt» (1842, Mai-Juli), потім К. Розенкранц їх впорядкував і видав як додаток до біографії Гегеля (Берлін, 1844). При цьому одні Баумґартнер і Пісторіус — властиво Г. М. Баумґартнер (дослідник філософії зокрема Канта, Гегеля, а також поетики Шіллера і Гете) і Й. Г. Пісторіус (філософ-каббаліст, а водночас — винахідник надзвичайно ефективного «самогонного апарата Пісторіуса» (патент на винахід «Pistoriusscher Brennapparat» датований 1817 роком), причому Пісторіус увійшов в історію саме завдяки самогонному апарату, а не завдяки філософії). До слова, самого Гегеля в школі називали «маленьким старим». Проте існують альтернативні Баумґартнер і Пісторіус, а відтак інтерпретаторові відкриваються цілком інші сюжети, бо ж сказано: «Така дитина, а вже Баумґартнер і Пісторіус». Наш сучасник, Фелікс Баумґартнер — один із найзнаменитіших бейсджамперів світу, зокрема він — перший парашутист, який у стрибку подолав звуковий бар’єр і перший стрибнув із парашутом зі стратосфери. Має судимість за завдавання тілесних ушкоджень.

Наш сучасник, Оскар Пісторіус — єдиний у світі безногий бігун (ампутант), шестиразовий чемпіон літніх Паралімпійських ігор, увійшов в історію як убивця (застрелив свою дівчину Реву Стенкамп). Парашутист і бігун — як діти, «не-читачі». Сам же Сосновський — «такий поет, у якого треба вчитуватися», як треба вчитуватися і в його бодлерівський жест. У кожному разі, чи то інфантильний, чи то «біологічний» читач (термін Марка Павлишина), читач, який не розпізнає особливостей форми та принаймні частини алюзій, не побачить багаторівневої гри, іронії та пародії. У вірші «Примітка», також у «Домі ран», де обігрується шопенгаурівський «світ як воля та уявлення» (формула Сосновського — «світ як неволя і заміна»), знову фігурує читач. Тобто читачі. Які «не знаходять того, чого прагнуть», бо змушені прагнути лише того, що можуть знайти. Гра відображень ускладнюється тим, що свого часу Сосновський написав «Вірш для читача» — якраз тому, що всі інші вірші він писав і пише «не для читача». «Не для читача», але в його поезії є і «революція», і «бароко».

Подібним чином реагують на тенденції останнього десятиліття (які так чи інакше зводяться до «інфантилізації» читача віршів і вихолощення масового уявлення про «останні речі») й інші ключові польські поети. Якщо вчитатися, повноцінним політичним висловлюванням на цю тему виявляються окремі вірші, збірки Богдана Задури, Пйотра Соммера, Ришарда Криницького, Адама Загаєвського, Дарека Фокса, Тадеуша П’юра, Марціна Свєтліцького, Яцека Подсядла, Адама Відемана, Еугеніуша Ткачишина-Дицького, Йоанни Мюллер, Кшиштофа Свічика, Едварда Пасевича, Марії Циранович, Яцека Денеля, Тадеуша Домбровського, Анети Камінської, Каміли Яняк, Юстини Баргельської, Кристини Домбровської, Томаша Ружицького, Щепана Копита, Марціна Цецка, Юлії Шихов’як, Павела Козьола, Барбари Кліцької та ін. Це поети, які, перефразовуючи Щепана Копита, «не пишуть TV-реклами».

Це важливо підкреслити: поети — лауреати найпрестижніших польських премій, поети, які були номіновані на ці премії, а також поети, яких ніколи не номінували на жодну з цих премій, — гордість європейської і світової поезії. Кілька десятків польських поетів, яких я постійно читаю і перечитую, перекладені мною ще на початку 2000-х, задовго до майже всіх премій і номінацій, але я перекладаю їхню поезію досі, можна сказати, я перекладаю їх завжди; вірші Ткачишина-Дицького і Відемана в моєму перекладі вийшли в Україні окремими книжками — з моїми ж таки передмовами; про Ткачишина-Дицького, про Сосновського, про Подсядла, про Ружицького, про Хонета, про Ружицького, про неолінгвістів тощо я писала великі есе; останнім часом опубліковано кілька моїх статей про сучасну польську поезію. Саме тому я говорю зараз не про поезію як таку, а про «ринок нагород» у цьому специфічному сегменті книговидання, бо це нині світова тенденція, глобальна і надзвичайно небезпечна.

Сучасна поезія радикально відрізняється від поезії попередніх епох: чим вона краща, цікавіша, інтенсивніша, тим складніше її цитувати поза контекстом, тим більше вона потребує осмисленого, глибокого занурення у читання. В ідеалі ці вірші треба читати циклами — чи навіть окремими збірками, причому ці збірки сприймаються як єдине ціле — на тлі літератури, помисленої як єдине ціле, чи навіть — на тлі декількох літератур. Відтак добрі вірші найкращих сучасних поетів неможливо вписувати у «валентинки», їх важко (чи навіть неможливо) читати, якщо не вміти читати таку поезію. Ідеальний читач Сосновського прочитав усі його збірки, починаючи від «Життя на Кореї», але, крім того, він прочитав і Шекспіра, і Норвіда, і всю англомовну та польську поезію після них Великий російський поет Григорій Дашевський в одному з інтерв’ю незадовго до смерті сказав, що поезія — самовчитель: чим більше людина читає поезію, тим більше вона рухається вглиб: від простішого — до складнішого, при цьому «форма поезії» творить «форму» людини. Поезія — чи не єдине, що може протистояти (і протистоїть) кризі мови, кризі волі, кризі культури.

Останнім часом я не раз натрапляла на думку, що, починаючи приблизно з 2010-х, у всьому світі відбуваються процеси, співвідносні з епохою Середньовіччя. У Середньовіччі література (те, що ми нині вважаємо літературою; власне поезія) писалася латинською мовою, її читали всього лише кількасот людей, решта — не вміли або не хотіли її читати. Отже, друга теза, яку я хочу озвучити: коли люди перестають уміти або хотіти читати поезію, в суспільстві починаються зміни на гірше. Поезія є безпосередньою, хоч і невидимою, підвалиною суспільства. Роль поезії не можна недооцінювати. Мало «мати великих поетів», треба, щоб їхня поезія була складовою повсякденної реальності культури.

За трохи більше ніж одне читацьке покоління до нині Польща мала двох живих поетів — лауреатів Нобелівської премії (Чеслав Мілош — у 1980 (помер 2004), Віслава Шимборська — у 1996 (померла 2012)) і поета — Папу Римського (помер 2005). Саме тоді відомий критик (і теж поет) Ярослав Клейноцький ствердив, що можна дозволити собі сказати, що «поляки своїх прозаїків поважають, але поетів обожнюють». У 2001 році сказане було значною мірою справедливим. Між 1995 і 2010 рр. у Польщі щороку виходило в середньому понад 1000 збірок поезії, регулярно проводилися численні, в тому числі вуличні фестивалі поезії, в кільканадцяти великих і малих містах проводилися регулярні «Ночі поезії» (або «Ночі поезії і музики»), в самій лише Варшаві постійно діяли кільканадцять майданчиків з регулярними поетичними читаннями.

З літературних журналів, де постійно публікувалися вірші, виходили легендарний «Бруліон» (1987-1999), легендарний «Нови нурт» (1994-1996), легендарний журнал «Лампа» (з 2004; нинішня «Лампа» є продовженням легендарного самвидавівського журналу «Лампа і Іскра Божа» (1989-2002), видавався також як «Іскра Божа»), «Студіум» (1995-2011), «Ha!art» (з 1999), «Твурчосьць», «Зешити Літерацкє» (з 1990), «Декада літерацка», «Акцент», «Одра», «Діалог», «ФА-Арт», «Фраза», «Пограніча» (1994-2012), двомісячник «Топос» (з 1993), «Ріта Баум» (з 1998, з 2009 виходить нерегулярно), щоквартальники «Ред» (2006-2013), «Енігма», «Креси» (з 1989), «Нова околіца поетув» (з 1998), «Зешити поетицкє» (з 2003), «Портрет» (1995-2010), «Вакат» (з 2006), «Тигель» (з 1991), «Шафа» (з 1997), «Опц’є» (з 1993), «Околіца поетув» (з 1998) та інші. Були ще легендарний усний журнал «НаГлос» («номери», що імітували паперовий журнал, оприлюднювалися у форматі поетичних вечорів, перший відбувся ще в грудні 1983 року, останній — у травні 1989 року, причому присутня на цих читаннях публіка, за словами головного редактора «НаГлос» Броніслава Мея, — становила 1000, 1200 чи й більше осіб). До травня 1989 року відбулося 25 «усних журналів», далі, з квітня 1990 до 1997 року, «НаГлос» видавався як звичайний щомісячний журнал.

Частина перелічених видань — загальнопольські, частина — локальні, але разові наклади абсолютної більшості з них у 1990-х і на початку 2000-х, особливо в період 1998-2003, перевищували 2000 примірників, а в окремих журналів (як-от «Зешити Літерацкє») разові наклади перевищували навіть 10 000 примірників. Це означає, що в цей період, за найбільш скромними підрахунками, читачів поезії, причому послідовних читачів, у Польщі мало бути не менше 30-40 тисяч.

Роки заснування більшості цих видань і роки припинення діяльності засвідчують певну закономірність; видно, що після своєрідного літературного буму середини 90-х минулого століття ситуація різко змінилася, а після 2010 почався період стагнації, коли запорукою виживання для більшості періодичних видань, які вціліли, стала повна або часткова фінансова підтримка з боку держави, муніципалітетів чи інших інституцій. Навіть далеко не повний перелік польських літературних журналів і щоквартальників вказує не тільки на зміни, пов’язані з появою нових медіа і з трансформаціями, яких зазнав процес читання, а й на докорінні перетворення в самій структурі книжкового ринку та на радикальне зменшення групи читачів сучасної польської поезії.

Коли у 1989 році впала Берлінська стіна, польська поезія була набагато більше, ніж 2010 році (не кажучи вже про 2017 рік) включеною в суспільне і політичне життя, вона «боролася» і «перемагала». «Бруліон» (із його незмінним редактором Робертом Текєлі) — ровесник «Солідарності», за назвою цього журналу назване ціле покоління, т. зв. «покоління бруліону». Читачами «Бруліону» були, так чи інакше, симпатики «Солідарності», загалом цей журнал доволі регулярно читало, передаючи його з рук у руки, за деякими оцінками, до 170 тис. чоловік. Від перших років існування «Бруліону» на його сторінках була не просто представлена поезія ключових сьогодні польських сучасних поетів — «Бруліон» створив поетичний канон, властиво, кілька канонів, і створив цілі дискурси довкола цих канонів, вписуючи ціле покоління польських поетів, народжених у 1950-х і 1960-х, які дебютували до 1987 р., у цілком нові контексти, безпосередньо впливаючи на формування або просування нової естетики.

Одним із яскравих прикладів цього «просування» є знаменита дискусія, започаткована Кшиштофом Келером (Krzysztof Koehler) у «Бруліоні» (1990, № 14-15). Келлер у статті «O’харизм» (від імені американського поета Френка О’Хари, чия збірка віршів під назвою «Твоя поодинокість», опублікована 1987 року в перекладі Пйотра Соммера, справила величезне враження (а згодом і вплив) на молодих польських поетів) дійшов висновку, що «о’харистом» є зокрема Марцін Свєтліцький. Розголос цієї дискусії був таким, що перша книжка Свєтліцького, «Холодні краї» (датована 1992, але фактично побачила світ 1993), видана незабаром, розійшлася по цілій Польщі — з огляду на феноменальну популярність її автора. Протягом неповних 6 років (до 2009) Свєтліцький видав 17 поетичних збірок (а за наступні майже 10 — іще 5, причому суттєво меншими накладами). Це, хоч і непрямо, може свідчити про те, що попит на сучасну поезію в Польщі нині став, можливо, навіть на порядок меншим. Або про те, що масовий читач, сформований поезією Великих Майстрів, вирішив, що поезія «не таких великих майстрів» йому в принципі не цікава.

Окремі критики пояснюють різкий спад читання поезії тим, що поезією було програно «боротьбу за увагу», оскільки загалом найрадикальніший спад читацького інтересу до віршів у Польщі стався саме тоді, коли у глобалізованому світі поширилися нові медіа. Але якраз поетична книжка, яка в усьому світі влилася в ринок нових медіа, у Польщі значною мірою залишається паперовою, принаймні поетичні електронні книжки до 2017 року займали відносно невелику нішу. Більше того, Анета Камінська, Павел Козьол, інші цікаві поети на базі власних текстів у різні роки (після 2000 р.) створили надзвичайно якісні мультимедійні проекти, але вони залишилися доволі маргінальними і не надто відомими. Згадуваний вже Пйотр Марецький, який займається сучасною літературою, а також її зв’язками з новими медіа і візуальними мистецтвами, зокрема з кіно, польською кібернетичною поезією (яка розвивається надзвичайно активно, але становить, фактично, замкнуте середовище), оцінює групу реципієнтів цієї поезії у кількасот чоловік. При цьому останнім часом автори, які представляють цей напрямок, отримують сприятливу критику. Дві дебютні збірки – «Клаббінг» Каміла Бревінського і «Репетиторій» Мацея Таранека (автори активно пов’язані з порталом liternet.pl) були номіновані до «Сілезіуса» (2014), тобто автори стали учасниками «ринку нагород» — але наразі цілком «нішевими».

Моя третя теза — на місце великої і доволі однорідної групи читачів Великих Майстрів (Мілоша, Шимборської, Бараньчака, Ружевича, Герберта) прийшла велика кількість розрізнених чи навіть узагалі сегрегованих груп: прихильники творчості окремих видавництв, окремих авторів і/або поетик, прихильники «локальних» поетів (за принципом «свій до свого по своє»), при цьому їхні очікування щодо поезії, радикально змінившись, залишилися радше незадоволеними; читачі виявилися не готовими до багатоманіття, до необхідності «додумувати» канон, бо це вимагало б від кожного зокрема великих зусиль. Відтак читачі, чиї очікування в царині рецепції поезії не виправдалися, стали активними читачами прози.

Але в далекій і більш глобальній перспективі відсутність поезії в повсякденному обігу культури вкрай небезпечна. Бо поезія забезпечує літературі, і ширше — суспільству зв’язок з майбутнім. Саме читачі поезії — найактивніші громадяни. Саме читачі поезії безпосередньо впливають на формування метанаративів. Але читачів поезії має бути справді багато. Герберт свого часу сказав: «Будь вірний. Іди. Бо тільки так здобудеш благо, що його не здобудеш». Перефразовуючи Герберта — «Будь вірний. Читай». «Таких поетів, в яких треба вчитуватися/Таких поетів, в яких треба вчитуватися і з якими треба дуже довго спілкуватися/Таких поетів, в яких треба вчитуватися і з якими треба дуже довго спілкуватися, якщо є бажання пізнати життя/Таких поетів, в яких треба вчитуватися і з якими треба дуже довго спілкуватися, якщо є бажання пізнати життя слів/Таких поетів, в яких треба вчитуватися і з якими треба дуже довго спілкуватися, якщо є бажання пізнати життя слів і глибоко його осягнути…»

Треба залишатися вірними читачами поезії. Доки не все ще втрачено. Доки не пізно.

Читайте такожусі матеріали спецпроекту «Польський акцент»

Матеріал вийшов завдяки підтримці Польського інституту у Києві

Текст: Маріанна Кіяновська
Дизайн: Анна Сезон
Координація: Юлія Кушнір
Редакторка спецпроекту: Катерина Котвіцька