Громадянська війна та диктатура Франко

Трирічна громадянська війна (1936-1939) та диктатура після неї, яка тривала 36 років, стали найболючішими подіями історії країни ХХ-ХХІ століть. Навіть сьогодні в Іспанії не вщухають суперечки щодо значення громадянської війни, а сама війна й диктатура залишаються улюбленими темами митців.

 

Цих творів так багато, що відомий письменник Ісаак Роса навіть назвав один зі своїх романів «Ще один клятий роман про громадянську війну» (2007). Саме так часто реагують іспанці, дізнавшись про вихід чергової книги, фільму чи телесеріалу про війну та диктатуру, але все одно продовжують читати і дивитися їх, адже в історичних сюжетах можна сховатися від проблем повсякдення.

 

Сучасні романи, новели та оповідання про період 1936-1975 років умовно можна поділити на три групи:

1) Твори, що детально і майже з насолодою розповідають про жахи війни й диктатури Франко, щоб підкреслити, наскільки гарним та безпроблемним у порівнянні з тим історичним періодом є життя у сучасній Іспанії. Серед персонажів цих творів завжди є чіткий поділ на ідеалізованих, майже безгрішних республіканців та монструозних націоналістів. Подібні книжки мають велику популярність й часто екранізуються.

 

У цьому жанрі працювала, наприклад, Альмудена Грандес, письменниця, яка присвятила значну частину своєї кар’єри романам про повоєнний період. Грандес нещодавно пішла з життя й вважала себе комуністкою. Вона писала про іспанських комуністів в жанрі, схожому на агіографію чи життєпис святих. У подібному ключі пишуть Дульсе Чакон (наприклад, роман La voz dormida (2002)) та Марія Дуеньяс (чия книжка El tiempo entre costuras (2009) стала міжнародним бестселером і була покладена в основу популярного серіалу). Автори цього напрямку створюють легке, розважальне мило, де складні питання війни та диктатури залишаються поза увагою.

 

2) Твори, в яких обережно висловлюється думка про те, що напередодні та протягом громадянської війни та диктатури обидві сторони скоїли велику кількість злочинів. Іспанська громадянська війна – це трагедія єдиного народу, який був розколотий на дві частки, і саме це відрізняє її від визвольної боротьби проти іноземців. Перемога в війні проти російських загарбників стане великим щастям для України.

 

В Іспанії ж, хто б не виграв війну, це було б гіркою перемогою.

 

Андрес Трапьєльо та Хав’єр Серкас є найвідомішими письменниками цього напрямку. Роман Серкаса «Воїни Саламіну» став мега-бестселлером у 2001 році й був виданий в Україні у чудовому перекладі Петра Таращука.

А Андрес Трапьєльо написав не тільки потужний роман про важливість національного примирення під назвою Ayer no más (2012), але й філософсько-історичне есе Las armas y las letras (1994) про помилкові спроби вилучити з історії країни твори всіх митців, які не підтримали республіканців у війні. Трапьєльо, до речі, є одним з найбільш палких та послідовних захисників інтересів України в іспанському культурному середовищі. «У цій війні росіяни мають монополію на жорстокість… Вони б охоче отруїли навіть електричний струм в домах українців, як у Середньовіччі труїли джерела та колодязі ворогів. Але вони не тільки хочуть винищити всіх українців, вони перед знищенням бажають підкорити їх своїй пропаганді», – написав Трапьєльо у газеті Ель Мундо.

3) Твори, де автори використовують драматичні події війни, щоб створити цікавий сюжет і розповісти про речі, які мають велике значення сьогодні. Одним з таких є роман Mala gente que camina (2007) Бенхаміна Прадо, і цей твір може стати особливо важливим для українців, тому що в ньому розповідається про крадіжку дітей як інструмент геноциду, яким користувалася диктатура Франко щодо своїх співвітчизників.

 

Дітей, викрадених у їх справжніх батьків, примушували щоденно співати фашистський гімн «Лицем до сонця» («Cara al sol»), дивлячись на портрети Франко та засновника іспанської фашистської партії «Ла Фаланхе» Хосе-Антоніо Прімо де Рівера. Тих, хто відмовлявся це робити, не годували та били. Вважалося, що ці засоби матимуть благодійний вплив на дітей та вилікують їх від ідеологічних захворювань їхніх батьків. Це все страшно схоже на те, що російські загарбники сьогодні роблять з викраденими українськими дітьми, і тому роман Прадо заслуговує на те, щоб про нього знали в Україні.

 

Мова і сепаратизм

 

На відміну від України, Іспанія має реальний, історичний сепаратизм. Причому, не один сепаратизм, а декілька, наприклад, баскський, каталонський та галіцийський. Ці народи не мають власної суверенної держави, тому змушені розвивати свою мову та культуру в межах статусу регіонів Іспанії.

 

Існування власної мови, літератури та культури і є тими складовими, що роблять сепаратистські рухи реальними, на відміну від вигаданих у Кремлі «сепаратизмів» на території України. Можна по-різному ставитися до прагнення басків чи каталонців здобути національний суверенітет, але не можна заперечувати, що ці народи мають свою визначну культуру, яка існує вже багато століть.

 

Для українців може стати цікавим і важливим досвід басків, які мають схоже з нашим ставлення до значення свободи та власної мови. Баски також історично мали сильну сільську культуру, яка не завадила їм створити найуспішнішу промислову зону в Іспанії.

 

Внесок басків у культурну спадщину Іспанії, – країни, яка їх поневолила і зробила все можливе, щоб винищити їхню мову та культуру, – можна порівняти з величезною роллю української інтелігенції в спробах «окультурити» та якось цивілізувати російську імперію і СРСР.

 

Іван Боднарук, один з провідних мислителів української діаспори, вважав, що боротьба басків за незалежність має багато спільного з прагненням українців до створення власної суверенної держави. «Той народ для нас, українців, дуже симпатичний і нам треба від нього вчитися завзяття і непохитності в боротьбі з ворогом», – зауважив Боднарук в 1971 році. Філософ Михайло Драгоманов (1841-1895) та соціолог Ольґерд Бочковський (1885-1939) також цікавилися басками та їх боротьбою за національне самовизначення. 

На жаль, сьогоднішні баски не схильні бачити боротьбу України за незалежність як джерело натхнення. Баскські провінції Іспанії – це регіон, де рівень підтримки України є одним із найнижчих у країні. Тому серед провідних баскських письменників, на жаль, не варто шукати серйозної підтримки України. Візьмемо, наприклад, Бернардо Ачаґу, який, майбуть, найбільше переклається іншими мовами. У 2017 році у Видавництві Анетти Антоненко вийшов український переклад його книжки «Мемуари корови».

Але за весь час війни росії проти України письменник не знайшов можливості висловитися щодо свого ставлення до руйнування нашої країни. Коли мадридський журналіст Мануель Льоренте прямо запитав його про Україну, Ачаґа перевів розмову на минулі помилки західноєвропейських країн: «Так, це жахливо, але подумайте ще раз, дозвольте м’ячу відскочити в протилежному напрямку: коли так траплялося, щоб не було війни? Війна завжди є. . . Наприклад, спогадайте про відповідальність Бельгії та Франції у повстанні хуту і тутсі».

 

Здається незрозумілим бажання обговорювати стародавні гріхи Бельгії та Франції в Африці замість того, щоб хоча б натякнути, що у війні бере участь така країна, як росія. Не Бельгія вчинила геноцид у Бучі, і не Франція здійснює бомбардування Харкова та Одеси. Але Ачаґа віддає перевагу аналізу помилок західних країн в минулому.

 

Серед баскських авторів, цікавих для українських читачів, може можна відзначити Рамона Сайсарбіторію.

 

У 2012 році він опублікував роман «Мартутене», який швидко набув канонічного статусу в баскській літературі. Події відбуваються в часи, коли Країна Басків жила під постійною загрозою терактів з боку озброєних сепаратистів ЕТА. Персонажі твору усвідомлюють, що кожного разу, коли вони сідають в автівку чи заходять до кафе, може статися вибух, і цей день може бути для них останнім.

Але, попри страх, вони не дозволяють терору відволікти їх від глибокої зацікавленості питаннями збереження культури. Цей контраст між сепаратизмом, який тероризує своїх власних братів та сестер, і націоналізмом, що створює можливості для збереження національної культури, є головною темою роману. Припинити підтримку мови та культури не можна ні на хвилину. Мова – це душа нації.

 

Без гучних гасел і зайвих вигуків, персонажі роману (і, звісно, сам автор) не тільки зберігають, а й розвивають свою культуру у важкий для рідної землі час. Якщо є в баскській літературі тематика, яка може привернути увагу українців, то це саме ця відданість захисту рідної мови та культури. «Чому нам намагаються перешкодити вирішувати, чи ми бажаємо бути незалежними?», – питає один з юних персонажів роману, і це не може не відгукнутися в серці майже кожного українця.

 

Українські письменники в Іспанії

 

Поняття «іспанська література» сьогодні містить ім’я українських митців. Це письменники, які емігрували з України в 1990-х роках, коли були ще дітьми. Вони пишуть іспанською, але розмовляють українською, говорять про проблеми України й роблять усе можливе, щоб привернути увагу міжнародної спільноти до української визвольної боротьби. 

 

Одним з цих митців є Димас Причислий, який народився у 1992 році у Кропивницькому. До Іспанії він потрапив у семирічному віці, тому іспанською володіє як рідною. Це дозволило йому стати іспаномовним письменником, лауреатом кількох премій у поезії та прозі. Попри повну інтеграцію в іспанське суспільство, Причислий не змінив своє українське прізвище, яке важко вимовляється іспанцями, і залишився українцем у всьому, що стосується його творчості. Так, він пише іспанською, тому що Іспанія – це країна, де він прожив майже все своє свідоме життя, але українська тематика знаходиться у центрі його думок.

У березні 2023 року вийшла збірка поезії Причислого під назвою Materlingua, що латинською значить «рідна мова» або буквально «мова матері». Такі митці, як Причислий, створюють своєю поезією і прозою місток, по якому можуть рухатися ідеї, знання, візії та почуття з України до Іспанії.

 

Літературні твори передають читачам весь жах нашої історії краще за будь-які лекції, тому що художня творчість має набагато більш насичений емоційний заряд ніж суто навчальна проза.

 

У своїх віршах Причислий розповідає, як страшні події української історії, такі як Голодомор, геноцид, світові війни та російські вторгнення, торкнулися його родини.

У 2020 році побачив  світ роман Desencajada письменниці українського походження Маргарити Яковенко. Частково події, які відбуваються у першому художньому творі письменниці були натхненими подіями у її власному житті. Родина Дар’ї, головної героїні роману, емігрувала з України до Іспанії у 1990-х роках, коли дівчинці було сім років. Подорослішавши, Дар’я отримує іспанське громадянство, але усвідомлює, що завжди почуватиметься аутсайдеркою і ніколи повністю не впишеться в іспанське суспільство.

 

Дар’я вирішує повернутися до Маріуполя, свого рідного міста, сподіваючись знайти в Україні почуття приналежності, якого вона не знайшла в Іспанії. Як і її персонажка, авторка роману також не забуває про Україну. Протягом повномасштабного вторгнення Маргарита Яковенко робить усе можливе, щоб іспанці знали про страхіття знищення її рідного Маріуполя російськими військами.

 

Нескінченна криза

 

Глобальна економічна криза 2009 року примусила іспанців замислитися над тим, чому сьогоднішня молодь має значно обмеженіші  можливості у порівнянні з поколінням своїх батьків. Щороку з’являються романи, збірки оповідань, п’єси та поетичні книжки, де розглядаються такі аспекти нескінченної кризи, як відсутність стабильного працевлаштування, брак економічних перспектив для молоді та неможливість придбати житло й народити дитину.

У багатьох таких творах відображується життя персонажів, які втратили надію вижити у великому місті та повернулися до вимираючих сіл. До цих книжок належать, зокрема, романи Los asquerosos (2018) Сантьяго Лоренсо, Feria (2020) Ани Іріс Симон, Un hipster en la España vacía (2020) Даніеля Гаскона та Un amor (2020) Сари Меси.

 

Депопуляція сільської місцевості є однією з найболючиших проблем країни, і значна кількість авторів пов’язує погіршення ситуації у іспанському селі з наслідками недбало проведеної інтеграції у Євросоюз.

 

Майбутнє України — безумовно європейське, і саме тому українським читачам може бути цікаво дізнатися, як уникнути тих помилок, яких припустилися іспанці на шляху євроінтеграції.

 

Звісно, неможливо охопити все розмаїття сучасної іспанської літератури в одній статті, але хочеться вірити, що українські читачі зацікавляться тими напрямами, які я окреслила. Між Іспанією та Україною існує великий потенціал для налагодження культурного діалогу, і знайомство з сучасною іспанською літературою може стати важливим кроком у цьому напрямку. Через літературу ми не лише краще розуміємо іншу країну, а й відкриваємо нові способи осмислення власного досвіду, викликів і прагнень.