— У багатьох біографічних нотатках вас зараховують до неореалістів. Ви згодні з таким визначенням? Що ви про це думаєте? 

— Ну, це були 90-ті. Спочатку моя література була дуже насичена реалістичними темами. Потім я перейшов до історичних сюжетів, а згодом — до наукової фантастики. Люди казали: «О, ви так змінилися!» Але справа не в цьому. Я завжди цікавився соціальною реальністю. Іноді я дивлюся на неї прямо — звідси й реалістичні романи про святих. А іноді — крізь дзеркало заднього виду. Тобто це вже історичний ракурс. Щоб краще зрозуміти поточні події, я часто звертаюся до цього прийому. Наприклад, в Іспанії були внутрішні конфлікти з Profes у 2000 році і це переносить мене у середньовіччя. Тому я й звернувся до історії, писав історичні романи, щоб краще зрозуміти сучасність. Потім іде серія «Нове відчуття» — це наукова фантастика, але для мене це просто інший спосіб осмислення сьогодення. Як, наприклад, серіал «Чорне дзеркало»: це майбутнє, але воно настільки близьке до реальності, що майже ідентичне. Так ми використовуємо технології, щоб розмірковувати про теперішнє. У випадку мого роману — концепцію обміну тілами. Це лише інструмент для аналізу сучасних проблем: між багатими й бідними, чоловіками й жінками, старшими та молодшими. Можна навіть уявити обмін тілами між українським і російським солдатами — кожен новий епізод міг би розкривати інший аспект. Це спосіб обдумувати те, що відбувається зараз. Усе це пов’язано: я завжди прагну до реалізму, бо ми постійно намагаємося розгадати й зрозуміти реальність. Так я працюю вже 30 років — і для мене це цілком природно. 

 

— Ви вважаєте, що El Nuevo Realismo може бути логічним продовженням, логічним наслідком La Movida Madrileña?

 — Так, у моєму випадку це 90-ті, тож, звісно, це було відразу після La Movida. Це був дуже радісний період. Хоча, з іншого боку, це був початок кризи. Але ми все ще були там, ми вже були частиною Європи. У 80-тих, після диктатури, європейці почали їздити до Іспанії, розумієте? Туризм розвивався, усі були щасливі, відкривали для себе іспанське життя. А ми, іспанці, були щасливі, відкриваючи Європу, адже хотіли бути частиною неї. Ми були однією з найбільш європеїзованих країн. Така була атмосфера – дуже особлива. Криза вже починалася, але це все ще був свого роду кінець епохи. Ця Movida була наче велике свято, яке, як і кожне свято, мало й свій темний бік. У 90-х воно вже вироджувалося, але все ще було частиною того часу. Саме тоді я почав писати — мої перші реалістичні романи відтворюють атмосферу, в якій ми, молодь 90-х, росли. Так почалася моя письменницька історія.

 

—  Ви асоціюєте себе з якимись течіями, або колами, або літературними середовищами? 

—  Так, я зазвичай спілкуюся з такими людьми, як Райо Ріга, адже вони також починали у 90-х. Так само й Хуан Мануель Лебланк – з деякими друзями… Знаєте, я зустрічав одного з них тричі, іншого – чотири. 

У нас, іспанців, є щось спільне з німцями – ми любимо говорити про покоління.

Покоління 98-го року, 98-го, це було, знаєте, покоління Барохи, велике покоління. Це був саме той час, коли Іспанія втратила свою останню колонію — Кубу. Було багато роздумів на кшталт «що ми робимо з цим?». Потім було покоління 27-го — Лорка, адже всі вони йшли його шляхом. Це була нова хвиля поетів, натхненних Гонґорою. Потім було покоління 50-х. 

Це своєрідна традиція в іспанській літературі — говорити про покоління. Ми любимо пов’язувати авторів із певними подіями. 

У моєму випадку мене пов’язують із кількома авторами, але я не відчуваю цього зв’язку, гадаю, вони теж. Дехто навіть говорить про «покоління Ікс» або «покоління Кронен», взявши назву з мого роману. Це все досить заплутано, і я не впевнений. У будь-якому разі, ми не друзі. Але з іншого боку, ми всі почали публікуватися приблизно в один час, виросли в схожому середовищі, тому в нас є спільні теми. Думаю, можна знайти між нами зв’язок, і дехто це робить, а дехто — ні.

 

— Яка атмосфера або середовище формує нинішнє покоління письменників? Якими, на вашу думку, вони будуть? 

— Бачите, все змінилося, адже зараз у нас диктатура. А раніше, скажімо, у 80-х і 90-х, була та партія… І тоді настала криза, а сьогодні ми стикаємося з глобальною кліматичною кризою, війнами, новою хвилею фашизму — Нетаньягу, Путін і так далі. Трамп, на мою думку, дуже небезпечний.

Очевидно, ми усвідомлюємо глобальні зміни: вперше за багато років демократія під загрозою. Тому молодь має про це думати, а новим письменникам, гадаю, слід намагатися впливати. 

Мистецтво має силу. Великі твори, класика, вони залишаються, дають картину епохи. Це важливо: митці мають бути точними, яскравими, не бути байдужими. Можна створити великий твір, будучи пристрасним, як Орвелл у «1984» — це не пропаганда, а мистецтво, що розкриває суть сталінізму. Для мене важливим орієнтиром є Іонеско, «Носоріг». Іонеско через абсурд показав одну з найкращих картин часу. 

Зараз багато хто стає «носорогами» — праворадикалами, з яких колись глузували, а тепер вони набувають сили через Трампа та інших.

Найкращі художні роздуми про реальність свого часу — це ті, які залишаються актуальними й сьогодні. Я вважаю, що твори мистецтва передають цінності, ідеї, вони дуже виховують і, на мою думку, набагато важливіші. Хоча, звісно, не все так добре. 

 

— Гаразд, з якими викликами ви стикалися як письменник, як автор, починаючи з 90-х? Отже, спочатку 90-ті, потім 2000-ні, 2010-ті, а тепер – які були та залишаються труднощі? 

— Раніше це були реалістичні романи – я намагався точно описати те, що відбувалося. Потім історичні – я ніби повернувся назад, крізь призму минулого, щоб зрозуміти, якою була моя країна, Іспанія, як вона сформувалася. 

Я завжди намагаюся розгадати реальність і, гадаю, залишуся на цьому шляху.

Наразі я працюю над новою частиною серії «Юність» – це буде четверта книга, про жінку на ім’я Ева Герреро. Вона вийде наступного року, вже готова. І я вже думаю про наступну – завжди в процесі, завжди нові всесвіти, нові історії. Хороші історії, які допомагають краще зрозуміти світ на трьох рівнях: реалістичному, історичному та науково-фантастичному – це може бути способом дослідження, різними ментальними інструментами, щоб розпізнавати реальність. 

 

— Кого б ви назвали головними орієнтирами — точніше не «що», а «хто»: на кого посилалися в 90-х і на кого посилаються тепер? Хто був зразком у літературі? 

— Мій перший роман став класикою — і навіть через тридцять років її досі перевидають. Востаннє — кілька місяців тому.

Тож це одна з тих «точок відліку», на які посилаються, коли говорять про той період. Для мене хороша книжка — це акт прихильності, це дискурс, це рефлексія, яку ти виносиш у суспільство. Вона успішна, коли її читають масово, коли вона викликає дискусію і змушує людей сказати: «Ми про це навіть не думали» — або: «ми замало про це думали».

Моя книга мала саме такий вплив: вона примушувала питати, що відбувається, чому це саме так, чому це так близько. Трохи нагадує ефект Достоєвського — такий суспільний резонанс. І думаю, що вплив сучасних авторів полягає якраз в умінні дати суспільству твір, який змусить його мислити й реагувати.

За останні роки, наприклад, дуже важливою була книжка Фернандо Арамбуру — «Patria» [“Батьківщина – прим. редактора”], яка розмірковує над баскським конфліктом і дала голос жертвам, убитим ЕТА. Цю книгу масово читали, і вона справді мала вплив. Бо якщо люди не читають — якщо твір не знають масово — його немає; він мусить бути присутній у дискурсі. Згадайте великі твори — «1984» і подібні: час минає, більшість забувається, але кілька текстів лишаються, щоб засвідчити, що сталося. Отже, я б назвав декілька таких ключових робіт: роботи Арамбуру, Серкаса, Кроніна.

Мені подобається те, що робить Хав’єр Серкас. Він, наприклад, написав дуже влучну книжку про момент переходу від диктатури до демократії — Anatomía del instante («Анатомія миті»). У ній йдеться про спробу державного перевороту, коли Техеро ввірвався в парламент із мисливськими автоматами: тоді багато політиків упали на підлогу, і лише троє залишилися стояти — один із них був генерал, інший — голова комуністичної партії, а третій — президент. Серкас дуже детально аналізує цю мить; це надзвичайно цікава книжка, яка допомагає зрозуміти, як мислить іспанське суспільство.

Такі книги як «Батьківщина» та «Анатомія миті» розкривають важливі моменти історії, допомагають зрозуміти іспанців. 

 

— Які з останніх книг, на вашу думку, стануть важливими для майбутніх поколінь?

— Ці три — Серкаса, Арамбуру та “Historias del Kronen“. А з останніх видань мені дуже сподобалася Panza de burro Андреї Абреу — невелика, але вражаюча книжка. Мова Канарських островів має свою особливу інтонацію, і Абреу тонко передає цю локальну атмосферу. Це історія про двох підліткових дівчат, яка дуже вдало відтворює процес дорослішання; думаю, ця книжка теж стане однією з визначних у майбутньому. Але чесно кажучи, цього року я ще не встиг прочитати достатньо нових видань.

Ще один момент: нині багато помітних літературних імен — це жінки. Вони привертають дуже багато уваги, і це добре.

 

— Як іспанське суспільство ставиться до своєї історії? Як література відображає цю історію зараз? 

— Одна з останніх великих тем — це питання Франко: як він перетворив країну на диктатуру, як закрив її і змусив людей жити в ізоляції. Саме ця ізоляція породила цікаву літературу. Я вважаю, що найкраща література — та, що найближча до місцевої реальності; локальне часто стає універсальним. Джейн Остін говорила, що для хорошого роману достатньо знати кілька родин — і це правда: дуже локальні світи зрештою стають універсальними.

Література створює емпатію. Кожен роман — це вікно в інший світ; чим більше таких вікон, тим більше ми розуміємо різні точки зору. У світі, що дедалі більше потребує емпатії, це надзвичайно важливо.

 

— А як щодо імперського минулого Іспанії? 

— Воно нікуди не поділося. Колоніалізм і расизм — це те, що досі впливає. Це складна й неоднозначна спадщина. Адже майже половина Америки нині розмовляє іспанською — це величезний історичний вплив.

Я торкався цієї теми у своїх історичних романах: зіткнення двох культур, коли до Америки прийшли конкістадори. Для мене яскравий образ — коли Кортес прибув до Теночтітлана (який був містом посеред озера, з трьома мостами, собі на кшталт Венеції), з його пірамідами, вогнями на вершинах; і коли Монтесума й Кортес зустрічаються — обійми, «un abrazo». Ці обійми були початком чогось набагато кривавішого, але водночас це момент історичного зіткнення двох світів. Без розуміння Америки неможливо зрозуміти, що таке іспанська історія.

У моїх історичних романах я також звертаюся до цих тем: про дослідження і завоювання Америки наприкінці XV — XVI століть, про історії людей, що виявили нові світи. Це один із ключових пунктів іспанської історії.

Питання про те, чи вторгнення Росії в Україну посилило дебати про колоніальну свідомість Іспанії — ні, ми не пов’язуємо ці дві теми. Російське вторгнення більше змушує нас згадати Другу світову війну або порівнювати із громадянською війною в Іспанії; колоніальні дискусії — це інша проблематика.

Скрутно бути оптимістом зараз. Через зміну клімату в Іспанії дедалі частіше виникають пожежі — країна горить, і ми втрачаємо величезні території. Ми також стикаємося з геополітичними викликами: Путін робить те, що робить, у Газі йде війна, політичні лідери інколи схиляються до насильства — і це лякає. 

Ця система експлуатації, яку ми створили… Вона ж буквально знищує планету. Політ на Марс – це, звісно, серйозно, але нам треба спершу розібратися тут. Як цивілізація, я сподіваюся, ми цього не допустимо. Політично, думаю, ми знайдемо рішення. Опір – це біль, але я вірю, що ми можемо бути оптимістами. 

І наостанок: мені подобається визначення інтелекту, яке дає іспанський філософ Хосе Антоніо Маріна: інтелект — це здатність розв’язувати проблеми. Розумна людина може розв’язувати емоційні проблеми, розумна сім’я — сімейні, розумне місто чи країна — відповідні питання. Це гарне визначення. Але проблема в тому, що якщо визначати інтелект так, то як вид ми поки що виглядаємо доволі дурнувато. Ми не вміємо розв’язувати найсерйозніші проблеми, які загрожують нам як виду.

Я думаю, що політично справді кращі варіанти переможуть і поширяться. Але шлях буде темний — темний, як у 1930-х. Будуть жахливі речі, які ще стануться, є жахливі речі, які вже відбуваються й продовжують відбуватися. Та я думаю, що ми виграємо. Водночас, як вид… Я не впевнений. Якщо через два століття людей більше не буде — я б не здивувався. Тобто я досить песимістично дивлюся на це у глобальному масштабі. Я просто дуже сподіваюся, що помиляюся.