Сьогодні ми добре знаємо, що хвороба – це не метафора, і що причина туберкульозу – не душевний розлад, а туберкульозна паличка. Але доки людство не дізналося цього, воно було схильне шукати причини згасання від сухот в гріхах, божественній карі та інших небіологічних причинах, а разом із тим романтизувати цю хворобу. Хтозна, Що означав туберкульоз у давні часи, адже характерні для нього ураження знаходили на єгипетських муміях, а от в 19 столітті сухоти були провідною смертельною хворобою Європи. І той самий туберкульоз, що добряче косив літературних персонажів 19 століття, був також синонімом меланхолії і хворобою доби.
Людські пристрасті як збудник хвороби
Почнемо з медичних книжок. У «Домашньому лікарському пораднику» Конрада Кіліана (ХІХ століття) опис причин виникнення сухот нагадував хворобу не тіла, а душі. Серед причин туберкульозу: неправильне харчування, вживання завеликої кількості шоколаду, кави, чаю, алкоголю, надмірний спокій, сум, скорбота, сором, гнів, нещасна любов та інші душевні пристрасті. І це не жарт, а майже дослівна цитата.
Звісно, якщо сухоти спричиняють надмір кави й нещасливе кохання, з лікувально-профілактичною метою варто обходити стороною всі спокуси та душевні хвилювання 
. Крім того, порадник рекомендує вживати ісландський мох, насіння водяного кропу, вапняну воду, сік моркви й буряка, козине молоко. Хворобу це не вилікує, а от полегшити біль і кашель дійсно може.
У цьому ж виданні описується, як хворий з часом згасає, що, однак не перешкоджає йому мати марні сподівання на одужання й будувати собі плани на майбутнє, якого в нього чи неї, втім, не буде. Бо, як знаємо ми сьогодні, насправді меланхолія і філіжанка кави ще нікого не довели до туберкульозу, а уникання пристрастей і козине молоко навряд чи когось вилікували.
Житія меланхолійних святих
Сьогодні жанр житій святих і мучеників є дещо призабутим, хоч він має безпосередній зв’язок із романтизацією туберкульозу.
Поети зробили все, щоб смерть від сухот (принаймні серед літературних персонажів) була більш ніж почесною. Туберкульоз став аналогом перста Божого, який забирає найкращих, адже хворі неодмінно згасали у розквіті сил. Це були прекрасні жінки й чоловіки, натхненні письменники й інтелектуали та інші непересічні особистості. Скажімо, англійські поети Кітс і Шеллі, що померли від туберкульозу юними (25 і 29 років), стали чимось на кшталт мучеників для літератури. Вловлюєте? Померлі від туберкульозу, але стали новочасними іконами. Жанр популярних колись житій набував світських рис, а хвороба заміняла диких звірів і злих переслідувачів ранніх християн з мартирологів.
Курорт чи чистилище?
«Це щось на кшталт альтернативного виміру, й там можна за відносно короткий проміжок часу повністю відівчити молоду людину від сучасного й активного життя», – писав Томас Манн про життя у Давосі, популярному курорті, куди з’їжджалися хворі на туберкульоз. Німецький письменник знав про це немало, оскільки жив у Давосі з дружиною, хворою на сухоти, а також описував це місце у своєму відомому романі «Зачарована гора»
. І прекрасна лікувальна місцевість курорту, яка мала рятувати хворих чи принаймні полегшувати їхні останні дні, постає в Манна досить таки безрадісним і затхлим царством мертвих.
Курортна локація в романі відмежована від решти нормального світу, а герой «Зачарованої гори» Ганс Касторп порівнюється з Одіссеєм у царстві тіней. Спочатку мешканці санаторію проходять обряд забуття: звичні земні звички забуваються, натомість хворі вчаться отримують нові ритуали: Загортання в ковдру для лежання на свіжому повітрі, якому Ганс довго вчився, дуже нагадує загортання мумій, що теж відносить нас до думок, що всі жителі гори є мерцями чи принаймні готуються ними стати. Час для хворих теж іде інакше, ніж для смертних. Ганс помічає, як тягнуться 7 хвилин, протягом яких треба вимірювати температуру. Врешті час втрачає свою значущість, а персонажі абсолютно не помічають його змін, змінюючи звичний людський час на абсолютний час потойбіччя.
Зрештою, Манн писав, що життя на курорті створює меланхолійний настрій і перетворює пацієнтів на овочів, що можуть думати лише про санаторійний розпорядок.
Чому курорт так нагадує монастир
«Врешті решт, бурчав він, в монастр ідуть не для того, щоб там було затишно, це тобі не курорт духовний; туди, треба вважати, йдуть, щоб спокутувати свої гріхи, щоб приготуватися до смерті», – це цитата із «Собору» французького декадента Жоріса-Карла Гюїсманса. Його персонаж не хворіє на туберкульоз й не відвідує реальні курорти, однак він вирушає відпочити від світу в монастир, який виконує аналогічну функцію, що вся інші санаторійна зона в згадуваній нами літературі.
Монастир – це простір, який є повною протилежністю міста: там нема спокус, світських і чуттєвих розваг, а також пошлих безцільних розмов. Схожого результату прагнув досягнути й інший персонаж Гюїсманса з роману «Навпаки»1 – дез Ессент, але радикальніше, через аскетизм і цілковиту відмову від спілкування. Як і будь-який інший курорт чи санаторій, дім дез Ессента має чіткий розпорядок та правила. Дюрталь під час перебування в соборі також дотримується щоденних молитов та інших регулярних ритуалів. Уявлення про ідеальне життя в монастирі обох персонажів — це уявлення про життя на «духовному курорті». Це має бути прекрасне місце зі старовинною архітектурою, де можна інколи провадити мудрі бесіди про важливі речі. Систематичність виконання певних дій, простір для роздумів, спілкування з гідними людьми, містицизм, символізм речей, старовинні книжки — ось чого хочеться дез Ессенту та Дюрталю.
Від чого лікуються персонажі Гюїсманса, спитаєте ви. А від хвороби доби 
, від надміру, світськості й безцільності. А якщо джерелом хвороби є соціум і його надмірності, то й ліки треба шукати в минулому, в містиці, в монастирі, в старовинних текстах, у вишуканості мистецьких творів, які дають змогу якщо не вилікуватись від хвороби доби, то принаймні стануть дозою знеболювального, опієм, притулком та «духовним курортом», тимчасовою територією вигадки, яка є світом навпаки до того світу, який не приймає Гюїсманс.
Лікувальні властивості еротики
Як ми знаємо із «Повісті про санаторійну зону»
Миколи Хвильового, єдина втіха для мешканців санаторію — бігати в малинник і там порушувати розпорядки й сексуальні табу. І хоч у Хвильового йдеться не про справжніх хворих, а за істерією анарха ховаються ідеологічні зміни, та життя в санаторійній зоні не менше занудне, аніж у Маннових цілющих горах. Від усіх вимагають строгого дотримання розпорядку, а малинник виникає не знічев’я.
«Робилося усе можливе, аби сексуальний потяг у них асоціювався із відчуттям смерті, яку вони викашляють зі своїх легенів», — сказано про санаторій Манна в біографії псохоаналітика Вільгельма 
, написаній Крістофером Тернером . Секс і флірт були останньою рятівною соломинкою життя, єдиною цікавинкою в цьому напівмертвому розпорядку. Частина психоаналітиків першої чверті ХХ століття схилялась до думки, що і сухоти, і неврози мають психосоматичний характер, а пацієнтам просто бракує сексу. У Манна в романі для еротичної терапії виникає доктор Кроковський, а в реальному світі існували Георг Гродек та Вільгельм Райх, що активно проповідували цілющі властивості сексу.
Але проблема була не тільки з еротикою. Коли Альберт Ейнштейн відвідував Давос, він зробив невтішний висновок, що в пацієнтів немає стимулу для одужання. Вони нагадували йому «експонатів ботанічного саду», що дбали лише про свій санаторійний розпорядок і повністю випадали з життя. Тож крім еросу, що завжди протистоїть танатосу, пацієнтам вкрай важливо стежити за життям, діставати нову інформацію і враження. Принаймні так думав Ейнштейн, який збирався започаткувати у Давосі університетські курси.
Ненормовані дози життя
Як бачимо, допомога туберкульозним хворим у літературам зводилась до того, щоб закрити їх в санаторійній зоні, не випускати за межі дому й змусити жити їх за спеціальним оздоровчим розкладом, що фактично було аналогічною дією до запихання хворих до монастиря, де вони мали готуватися до життя вічного (на випадок, якщо воно існує). Однак така паліативна допомога не влаштовували самих хворих, тож вони знаходили інші способи полегшити свої страждання.
Якщо придивитись до персонажок романів Ремарка
, то всі вони хворі на щось невиліковне й важке (чи то рак, як у «Ночі в Лісабоні», чи туберкульоз, як у «Житті у позику» чи «Трьох товаришах»). Пацієнтки свідомі своєї хвороби, але не бажають терпіти важке лікування, а натомість віддають перевагу насолодитися останніми днями свого життя. Тому вони ризикують, багато п’ють хорошого вина, їдять смачну їжу й віддаються любові на повну.