Що нас вбиває, робить сильнішими: як історія хвороб сформувала культуру

Коли ми читаємо класичну літературу, то зрідка замислюємося, що перед нами розгортається світ, де ніщо не може полегшити болю героїв, а всі найпростіші застуди можуть закінчитися фатальними наслідками. Це сьогодні нам доступне знеболювальне різної сили й можна говорити про полегшення страждань хворих. А тепер спробуйте уявити, що всі операції відбуваються без наркозу, а з аптек зникли таблетки від мігрені. Якби не медичне безсилля, ми б навряд отримали стоїчні листи Сенеки чи романтичну поезію, присвячену жінкам зі смертельними хворобами. Фрідріх Ніцше не став би таким мейнстримним філософом, а Ґюставу Флоберу батько просто не дозволив би стати письменником. Як література й філософія стали відповіддю на фізичний біль і недуги? Розберімося.

За часів Платона і Юлія Цезаря знеболювальні засоби якщо й виготовляли, то в доволі сумнівній якості: у широкому вжитку були відвари з рослин, вино та кровопускання. Тож не дивно, що теми хвороби, стоїчного ставлення до життя та гідної смерті так часто виринають в античних текстах.

Пригадуєте, як у міфах помирав Геракл? Підступно отруєний одяг в’їдався в його тіло і завдавав герою нестерпних мук. Здійснивши 12 легендарних подвигів, нездоланний чоловік залишився безсилим перед болем. Тому герой просить сина зупинити ці страждання й допомогти йому померти. І хоч би як складно це було, син виконує волю батька й спалює його. Цей сюжет повністю розкриває ставлення до хвороб і болю за античності: якщо біль робить життя нестерпним, а хвороба обтяжує близьких, то давні люди залишали за собою право на гідну смерть. Самогубство хворих за античних часів не піддавалося осуду.

Тема «добровільної смерті» також артикулюється в листах давньоримського політичного діяча Плінія Молодшого. Утрата близького приятеля, який успадкував подагру й був вимушений обирати між власним життям та смертю, надзвичайно засмутила Плінія. А пізніше в листі він зізнається, що саме зовнішній спокій та «неприродність» відходу покійного друга турбували його найбільше. Майже на дві тисячі років раніше за Ніцше Пліній оспівує силу духу, порівнюючи істинну терплячість хворого з псевдофілософуваннями напоказ бородатих мислителів. А в іншому листі Пліній пише про те, що хвороба робить нас ліпшими: адже, нездужавши, людина не думатиме про хтивість чи почесті. Тож автор закликає бути при здоров’ї такими, якими хотілося бути за недуги.

У трактатах XV-XVII століть був такий термін «ars moriendi» – «мистецтво вмирання», де зазначалися чіткі вимоги до цієї справи: запитання, які варто поставити людині на смертній постелі, як поводитися і які молитви читати. Тексти виникли після епідемії чуми, і спершу їх використовували як інструкцію для священиків, та згодом вони стали справжніми бестселерами.

Річ у тім, що за Середньовіччя медицина не вважалася наукою, а хворий мав спершу висповідатися, а вже потім міг просити про допомогу лікаря. Проти пандемії чуми такий релігійний підхід виявився зовсім неефективним. Саме тому за півстоліття невідомий монах тезово в шести розділах пояснює, чому помирати – добре, а боятися цього не варто; згадує про спокуси, які можуть виникнути на смертній постелі; а на противагу гріховним відчуттям зневіри, скупості та нетерпінню автор пропонує іти шляхами Христа.

Коротка версія «Ars moriendi», що вийшла 50 років потому, здебільшого відтворює другий розділ довгої версії (про спокуси, що виникають перед смертним і про те, як їх уникнути) – і спричинила не менший фурор, ніж першоджерело. До цих текстів поверталися впродовж наступних двох століть, нескінченно інтерпретуючи їх, а окремі їхні елементи й досі вгадуються в протестантській та католицькій традиціях.

Спостереження за власною смертю

У XVII столітті англійський поет Джон Донн пише «Звернення до Бога в лиху годину»¹ (Devotions Upon Emergent Occasions, and severall steps in my Sicknes), де буквально відображає власний досвід фізичного помирання. І що більше посилюється лихоманка, то міцнішими й критичнішими стають думки автора, суперечать усталеним поглядам на хворобу.

Найбільша претензія Джона Донна виникає до останнього розділу «ars moriendi» – правильних молитов, до яких має звертатися людина впродовж умирання. Текст Донна написаний у формі звернення до Бога, але це більше схоже на душевну розмову. Мовляв: «Слухай, ну от Ти ж розумієш, про усі ці родичі й знайомі, які жахливо бояться моєї хвороби, проте намагаються залишатися милостивими, – так дістали. Я просто хочу нарешті відпочити».

За допомогою метафор Джон Донн намагається осмислити свою хворобу й описати її для інших (а він, пробачте за спойлер, дивом виживає): для нього існує Фортеця Тілесного Здоров’я, навколо якої стає облогою Нежить і Зараза. Армія недуги може як відступити, так і заморити Фортецю.

Фрідріх Ніцше в контексті досвіду описування власної хвороби сприймається двозначно: з одного боку філософ тверезо описував свій фізичний стан, з іншого – постійно уподібнював чергове погіршення до натхнення. Філософ так ніколи й не почув чіткого діагнозу, він просто все життя був недужим, проте зумів стати «філософом своїх хвороб», витягуючи з неприємного досвіду основу для своїх теорій і текстів.

У листах Ніцше підкреслює, що неймовірна ницість його фізичного почуття зумовила прозорість та надмірність духу – надихнула на безупинну працю. Ця ж ідея надлюдської волі з’являється в «Так казав Заратустра» разом зі зневагою до безтолкового співчуття та до пустих забобонів про Царство Боже, та водночас із кричущою життєвою силою. І це все осмислює людина, якій приписують таку кількість хвороб, що для перерахунку не вистачить пальців обох рук.

Загалом усі згадані тези згруповуються в одну з головних ідей Фрідріха Ніцше: любов і повага до своєї долі – «amor fati». Сприйняття всього, що стається в житті, як даність і бажання отримати якомога більше досвіду – хорошого чи поганого, стражденного чи щасливого. У «Веселій науці» автор узагалі говорить про бажання відповідати на все «так», аби відкрити себе новим враженням. «Так ось це було життям? Гаразд! Живімо знову!» – наскрізна думка, яку протягує Ніцше у своїх текстах, дивлячись із презирством на тих, хто бачить буття як марноту.

Така прекрасна, хвора, трохи мертва

У великих поетів часто складалося так, що об’єктом їхнього натхнення та безмежної любові ставала недосяжна, не зовсім здорова або ж і зовсім мертва жінка. Красива лірика Данте й Петрарки розчулює і сьогодні, але навряд цим поетам вдалося б написати щось настільки піднесене, якби їхні дівчата були цілком здоровими чи принаймні доступними.

Данте бачив свою Беатріче лише декілька разів за дев’ять років, поки вона не померла; історія Лаури і Петрарки схожа, тільки тривала трохи довше. Однак ці поети не залишилися самотніми у своїй любові до хворобливих жінок, навпаки – за ними прийшов романтизм, де мрійливі сумні дівчата з блідою шкірою й водянистими очима стали шалено популярними. Велику роль в утвердженні цієї моди відіграв туберкульоз². Зеленувате обличчя, очі, що горять від лихоманки, надмірна худорлявість – усі ці ознаки хвороби стали каноном краси на майже півтора століття, а сама недуга (попри її невиліковність) була бажаною та вважалася виявом шляхетності.

На початку ХХ століття виходить філософський роман Томаса Манна, який викликає численні дискусії – книжка, у якій туберкульоз є суцільною метафорою, а стереотипи гіперболізовані до такої міри, що викликають сміх. Звісно, це «Зачарована гора», де Ганса Касторпа хвороба очищує, буквально вивищуючи в очах інших жителів туберкульозного санаторію, і просто робить надзвичайно цікавою людиною. Пацієнти санаторію тут зовсім не схожі на стражденних чи приречених: вони безупинно жартують, кокетують і говорять про високі матерії – їхнє буття виглядає настільки гармонійним, що Ганс Касторп прагне до нього долучитися. Однак навіть таке відверто сатиричне зображення туберкульозу ще довгі роки не могло розвінчати усталений міф, аж доки вакцина не набула широкого вжитку (а це сталося тільки після Другої світової війни) і не поступилася місцем новій «епідемії» – раку.

Хвороба як хвороба

У 1977 році з’являється книжка Сьюзен Зонтаґ, що безповоротно вплине на сприйняття людством слова «хвороба». Для американської письменниці Сьюзен Зонтаґ «Хвороба як метафора» стала відповіддю на діагноз, який вона отримала – рак молочної залози; для читачів це видання стало поштовхом до зміни стереотипів: хвороба більше не усвідомлювалася як вирок, очищення, прокляття, кара за гріхи чи дарунок долі.

Філософські погляди Сьюзен Зонтаґ неодноразово цитувалися й переосмислювалися, а книжка була абсолютним бестселером довгі роки, та згодом на скепсис письменниці щодо символічної ролі хвороби відповіли тією ж монетою. Чи справді метафоричне бачення хвороби завжди погіршує стан хворого? Адже більшість авторів, яких згадує Зонтаґ у книзі саме надихалися від своєї хвороби, вважали її своєрідним просвітленням і відкриттям нових обріїв та істин. Таке запитання ставить, зокрема, і філософ Володимир Єрмоленко у своїй збірці есеїв «Далекі близькі». Він пише, що набагато важливіше, які саме образи породжує хвороба: позитивні чи негативні, згадуючи Новаліса, Гофмана, Ніцше й Флобера. Усі ці люди так чи інакше мали слабке тіло, дехто прожив із діагнозом усе життя, як Гофман чи Флобер, для інших усвідомлення близької смерті стало стимулом до праці наприкінці життя.

З Фрідріхом Ніцше Єрмоленко порівнює іншого «колекціонера хвороб» – Ернста Гофмана, який творив не через слабкість тіла, а паралельно з нею: незалежно від ступеня болю він писав³. Оскільки для частини персонажів «Далеких близьких» хвороба сприяла роботі, а інших отруювала, Єрмоленко й сперечається із Зонтаґ: цінність метафори (і хвороби в тому числі) залежить від її філософського забарвлення.

Урешті за десять років після публікації книжки про рак, Сьюзен Зонтаґ видає «СНІД та його метафори», де міркує про те, що згодом людство припинило клеїти штампи на онкохворих. Але з’явився новий «звір» – СНІД, і він просто перебирає стереотипи на себе так само, як це колись сталося з туберкульозом та раком.

Навряд зараз масово віритимуть, що епідемії – це кара за наші гріхи. Можливо, хвороби справді роблять нас сильнішими й спонукають до прогресу. Але часом хвороба виявляється лише хворобою – без жодних метафор.