Олена Лазун

3 березня

Ми ризикнули ночувати вдома. 

Я не спала.

Вночі сирена вила тільки двічі. 

Це те, що я чула. 

Могла якусь і пропустити.

Кожного разу вскакувала з підлоги й бігла до вікна дивитись у шпаринку, що там на вулиці. Не можу пояснити навіщо це роблю. Розумію, що нічого не побачу, нічого там немає. 

Будинки стоять темні, напівпорожні. Але відкрити кватирку, дихнути свіжим повітрям і поглянути хоч трішки на зовнішній світ – все це трохи знімає напругу.

Літаки.

Зранку постійно лунає тривога. Ми вже не біжимо щоразу в підвал. Навчились трішки розрізняти рівень небезпеки. Якщо десь вдалині бахкає – то майже не страшно.

А ось сьогодні я вперше почула гул літаків. 

Слово “страшно” не може передати всю ту палітру емоцій, які переживаєш в той момент. Коли ти стоїш біля вікна і розумієш, що бігти вже немає сенсу. 

Що за кілька секунд десь впаде бомба. 

Тільки молишся. 

Молитва рятує.

 Дедалі гірше.

 Коли я думаю, що гірше бути не може, з’ясовується, що поняття “гірше” – безмежне.

Все дуже погано. 

Над містом гудуть літаки і скидають бомби. 

Ми вже навіть не виходимо з підвалу.

Тільки що обстріляли житловий мікрорайон Чернігова. 

Район готелю Градецький. 

Потрапили бомби і ракети в багатоповерхівки. 

Верхні поверхи знищені. 

Я не знаю, скільки там було людей. 

Постраждала бабуся моєї золовки. Старенька маленька бабця, яка не в силах бігати в підвал, сиділа вдома. Від вибуху повилітали вікна, бабуся впала і сильно вдарилася. Її забрала «швидка». Їй пощастило.

Такого не творили навіть нацисти у Другу Світову.

Мій брат Роман з дружиною та її батьками був у підвалі неподалік місця, де російська авіація все розбомбила. Коли перестало гупати, він з тещею побіг до будинку бабусі. 

Роман каже, що такого ніколи не бачив навіть у фільмах жаху. І ніколи не забуде. 

Люди вили. 

Вили, як ота клята тривожна сирена. 

Навколо  кров, уламки будинків. 

На землі лежали людські кінцівки. 

Це чернігівці, які на момент вибуху були на вулиці. 

Вони не встигли нікуди добігти. 

Їх просто розірвало.

Ще десятки мирних чернігівців загинули у власних квартирах. 

Вони не встигли спуститись у підвал.

Немає емоцій. 

Немає думок. 

Немає слів. 

Суцільний жах.

Через кілька годин після жахливого обстрілу ми наважились ненадовго вийти з підвалу.

Забігли на півгодини додому. Швидко зварили вареники з картоплею та грибами. Їх чоловік купив, коли був у магазині. Зазвичай ми таке не купляємо. А тут згодилось. Матвію, правда, не сподобались.

Потім бігли в підвал. 

Була тривога повітряна. 

Тільки вскочили – почало гупати. 

А потім ревів у небі літак. 

І знову гупало. 

Тільки сильніше.

В підвалі сьогодні багато людей. Прийшли навіть ті, хто ніколи сюди не спускався. На поверхах залишились тільки старі та немічні, яким важко ходити.

Баба Зіна та дід Вова лишились в квартирі. Чоловік їхньої онучки Михайло заклав їм вікна подушками та ковдрами. А сам з дружиною та двома малими дітьми спустився в підвал. 

 Діти звикли до підвалу.

 Коли ми бігли вдень до підвалу, Катрусю довелось буквально стягувати сонну з ліжка. Моя дитинка була невиспана, зла і голодна. Дала їй печиво “Марія”. 

Вона стрімко схопила його своїми маленькими брудними пальчиками і почала жадібно їсти. 

Моя перебірлива, примхлива маленька принцесо. 

Як я тебе люблю!!!

Два дні до цього ми спускались в підвал тільки ненадовго. Катруся вже відвикла. 

А тепер знову сидимо майже увесь день. 

А потім ніч. 

Доньці не подобається. 

Матвій теж не любить сидіти в підвалі. Хоча коли його не чіпають і дають посидіти в інтернеті – згоден миритись.

 Нова нерухомість.

 Сьогодні ми “розбагатіли” на ще одну “нерухомість”. 

Поряд з нашою коміркою знайшли майже нічийний сарайчик. Точніше, він належить якійсь квартирі, але його і досі ніхто не зайняв. На дверях замок, але не закритий – висить «для годиться». Заглянули всередину – пусті картонні коробки та кілька дерев’яних ящиків. Але найголовніше –  тут є світло!!!

Кажу чоловіку – треба перебиратись сюди з нашої комірчини. Тут можна добре надути матрац і всім разом лягти. Так і вирішили.

Сміття винесли. Картонними коробками вислали підлогу та заклали бетонні стіни. Перенесли каремат, всі матраци та ковдри з подушками. Вийшло гарно. Просторо, є світло.

Чоловік каже – його наче хтось підвів до того сарайчика.

Увечері в підвал знесли всі запаси продуктів з квартири. Всі крупи, консерви, йогурти, каші порозкладали в нашому старенькому малому сарайчику. Вийшла така собі кухня-комора. Тут є все для підвального побуту. Не знаємо, чи вдасться завтра хоч на хвилину забігти в рідну оселю.

 Вечір.

 Тільки що були вибухи шаленої сили. 

Земля дрижала від тих клятих бомб. 

Люди в підвалі розгублено бігли коридорами. 

Кожен біг до своїх рідних. 

Було дуже страшно.

Мої діти спали в сарайчику. 

І я теж бігла до них. 

Треба бути всім поряд.

4 березня

Зранку піднялись в квартиру. 

З’їли гречку з яйцями. 

Пили чай і каву.

Потім знову бігли у підвал.

Били в наш район. 

Прибігли перелякані сусіди. 

Кажуть, в під’їздах повилітали вікна. 

Сусід Мишко з дружиною та двома дітками були дуже налякані. Вони ледь не загинули, коли йшли до підвалу. Обстріл почався раптово. Але був такої страшної сили, що навіть завжди радісний та позитивний Мишко вирішив таки спуститись вниз. Одягли дітей і вже збирались виходити з квартири в під’їзд. Мишко йшов першим. Його, дорослого чоловіка,  відкинуло вибуховою хвилею назад. Полетіло скло. 

Добре, що виходили саме в той момент, а не хвилиною раніше. 

Добре, що Мишко, а не його маленькі сини йшли першими. 

Ніхто не постраждав. 

Тільки дуже перелякались.

Сказали, будуть тепер ночувати в підвалі. 

До цього вони на ніч повертались до квартири.

А потім пішли ще люди. 

Багато людей. 

Прийшли навіть з собаками.

Баба Люба вмовила Мишка відловити її норовливу кішку Асю. В підземелля принесли її в переносці.

Підвал сьогодні був багатолюдний і багатозвіриний.

Раніше я з огидою спускалась сюди. 

Якщо чогось торкалась – потім довго мила руки. Тепер все інакше. 

Підвал став домівкою. 

На бруд та пил не звертаєш уваги. 

Все, що є в підвалі – картон, палки, ящики, клейонки, дошки – це не сміття, а корисний будівельний матеріал.

Стає все гірше.

З самого ранку гатило так, що земля гула. 

Ми молилися.

З кожним днем стає все страшніше. 

Над нами постійно гудуть літаки та ракети.

Один снаряд поцілив майже в наш будинок. Впав за метр від середнього під’їзду. 

Вибухом позривало балкони, повибивало вікна разом з рамами. А уламком пробило діру в підвал. Туди, де ми ховались. Добре, що саме в тому сарайчику нікого не було. Лише якесь обладнання.

Потім по будинку ходили рятувальники. Казали, що, ймовірно, снарядів було два. Можливо один влетів в чиюсь квартиру і не розірвався.

Дуже складно писати. 

Складно навіть думати.

Фотографувати будинок не можна. Так кажуть хлопці з тероборони. Одна жіночка хотіла зробити фото собі на телефон – мала неприємну розмову.

Коли вперше вийшли сьогодні з підвалу, було вже близько третьої дня. 

Вигляд мого старенького комфортного будиночку жахав і викликав жалість водночас. 

Він був наче поранений звір, який не розумів за що з ним так. 

Ми всі не розуміємо. 

За що з нами так.

Все дворище біля будинку було вкрите склом та рештками рам. На місці, де впав снаряд – воронка. Глибина – десь по коліно. 

Перше, на що я глянула – наша машина. Ціла! Принаймні зовні. Трішки уламків прилетіло в бампер, але то дрібниці. Сусідні дві автівки постраждали сильніше. В червону Таврію влучив шматок снаряду прямо в паливний бак, повилітало все скло. Трошки подалі в сірій автівці перекосило вікна. Можливо, є ще якісь пошкодження.

А наша ціла!!! Радію. 

Катруся одразу побігла до знайомої гойдалки і вмостилась на сидіння. Донечка задоволено посміхалась. Тато колихав, мама стояла поруч. Ми одразу і не помітили, що одна з двох міцних труб, на яких трималась гойдалка – відірвана. Точніше зрізана уламком, наче гострим ножем.

Мені навіть складно уявити, якої сили була вибухова хвиля!

Тепер наш будинок позначений війною. 

Дірка в стіні, перебита газова труба, здерта з дерев кора.

А в повітрі замість весни – запах газу. 

Поки ми приходили до тями від побаченого, дівчата з підвалу подзвонили газівникам. Ті приїхали, перекрили газ в будинку. Тепер гаряча їжа для нас – недозволена розкіш.

Добре, що я зранку, коли забігли до квартири, швиденько зварила каструлю вермішелі. Тепер,  коли прибігли вдруге – я її розігріла в мікрохвильовці з приправою, потім полила дешевим майонезом. Смакота.

Пообідали.

Знову виходимо на вулицю. 

Після обстрілу на подвір’ї людно, як ніколи. 

Люди мовчки снують вздовж будинку. 

Оглядають збитки. 

Ніхто не плаче. 

Ніхто не кричить.

Трохи оговтавшись, сусіди починають прибирати. Відтягують поламані конструкції балконів, замітають скло та биту цеглу. Діру в підвалі закрили картоном на трохи заклали камінням. 

Знову піднімаємось на кілька хвилин в квартиру. 

По дорозі на сходах зустрічаємо сусідку. 

Вона мовчки замітає скло, яке повилітало з вікон під час вибухів.

За годину два під’їзди та двір вже більш-менш прибрані. 

Дехто навіть встиг позабивати порожні рами дошками. 

Потрібно берегти тепло. 

На вулиці ще зимно.

В цьому суть українців – нас неможливо зламати. 

Ми все одно піднімемось і збудуємо своє життя по-новому.

На вулиці сьогодні неприємно холодно. 

Колючий холодний вітер пронизував до кісток. 

Під вечір довго не гуляли. 

Та й сирена не забарилась.

Вечеряли вже в підвалі. Зробила бутерброди з сосисками. Їх теж полила майонезом. Для калорійності.

Сама собі посміхаюсь. Ще півтора тижні тому я постійно рахувала калорії. Вермішель та майонез не їла взагалі. Мріяла схуднути. А все ніяк. Тепер їм шкідливі висококалорійні продукти і худну. Треба бути обережною з мріями.