Олена Захарченко

Пости з Фейсбуку – щоденник війни, з 22 лютого до 16 червня – спершу Київ, потім Рівне і хутір під лісом, з 2 квітня – знову Київ. 

22 лютого 

Дивилась на ранкові київські вулиці – не знаю, що казати 

Вулиці мої, я тут життя прожила 

Намагалась дати дітям гарну освіту, думала, куди поступлять 

Працювала 

Жила, планувала, на цю весну багато мала зробити 

А потім все перекреслилось, і вже нема нічого, тільки чорна ніч

24 лютого 

В банкоматах черги 

На заправках черги 

Чули вибухи 

На виїзді з Києва на захід – пробки, по місту поки не бачу в телефоні позначених пробок

Паніки, здається, нема – люди ходять по вулицях ділові і спокійні. Носять воду в шестилітрових бутлях. 

Зранку мене розбудили діти – вони чули вибухи, два пропущених дзвінка від сестри 

Діти мали б сьогодні йти в школу 

В середу в меншого мав бути академконцерт, він дуже переживав 

В мене мали от–от вийти дві книжки 

Нічого цього не буде 

Бо якийсь дурень вирішив, що людське життя – ніщо

26 лютого 

Ми виїхали, з дітьми і котом, тепер в Рівному 

Тут як інша планета – тихо–тихо, люди спокійні і тихі, життя триває, не віриться 

Про дорогу не розкажу, бо зараз про це не можна 

Колись може потім 

З Києва нічого не взяла, зовсім, навіть одягу не взяла, мила, пасти. Ніколи не думала, що так зроблю – дітей в оберемок, все решта ну його

27 лютого 

Вчора були на хуторі 

Місцеві ходять по лісі, шукають мітки (я їх бачила багато до війни, тільки не знала, що це таке – думала, новий флешмоб) 

Коли були в лісі – завила сирена тривоги здалеку, з міста 

Гриць, тим часом, збирав листочки

“Мам! – сказав, – ми в школі маємо п‘єсу ставити, і там треба сухі листочки… ми її поки відклали… але потім треба буде” 

А я…

27 лютого 

Мої друзі, родичі, знайомі мені пишуть, а я пишу їм. 

Таня – операційна медсестра на Сході, вона не може стояти на ногах від втоми і не йде додому 

Тарас – ніч у терообороні на правому березі, а в нього дівчина на Дарниці, і він слухає вибухи цілу ніч 

Оля носить чай втомленим бійцям, що ловлять диверсантів уже третю добу 

Максим на фронті, з ним нема зв‘язку, але просять не хвилюватись, кажуть, так треба 

Петро ще дитина, він безперервно читає новини або плете сітки з волонтерами 

Світлана має мале зовсім немовля і сидить з ним у київському метро цілий день, бо комендантська година

Сергій з хлопцями вночі перепинив три танки, що йшли через їхнє село на Сумщині, і далі вони не пішли, Сергій досі в стресі, і сам не вірить, що вони так змогли 

Катя з дітьми стоїть в 50-тикілометровій черзі біля польського кордону, бо їй треба вивезти і врятувати тих дітей 

І всі ми разом

Всі робимо, що хто може, і робота, і життя кожного найцінніші

Бо в нас війна.

2 березня 

Написала дівчинка з Криму, колись добра знайома, тижнями в нас жила в Києві 

Сказала, що чула, нас бомблять, це погано, але ми не чули Донбас і Крим вісім років 

При цьому вона не запитала, як ми, чи живі, чи в безпеці 

Мені хотілось відповісти: 

Так, звичайно, ми співчуваємо Донбасу і Криму, але ти ніколи не прокидалась від вибухів, не чула, як виє повітряна тривога, не ночувала в підвалі, не намагалась вивезти дітей, не їхала полями, обминаючи траси, бо на трасах капець і смерть, не переймалась за рідних і друзів, чи вони живі, чи пережили цю ніч, не дивилась на меседж в чат «як ти?», не прочитаний уже цілий день, не кидала все, взявши тільки документи і ноутбук у маленький рюкзак. 

І так, коли все почалося у Криму, я тобі дзвонила щодня, турбуючись за тебе, бо я переймалась за всіх вас і не хотіла нікого з вас ні в чому звинувачувати. 

Але я не написала. 

Взагалі нічого. 

Бо нашо.

3 березня 

Діти плетуть сітки і носять каву на блок–пости 

Старший вчора помагав розчищати бомбосховище в тутешній школі – розказував, яке воно гігантське, і все завалене – вивезли багато тачок сміття, побитої цегли, піску, і ще там були навіть якісь зогнилі червоні прапори

І ще – казав – були сани. Великі. З дзвіночками.

7 березня 

Діти завжди беруть з собою в підвал кота при повітряній тривозі 

Кіт звик і сидить собі 

Але є така дивна річ – якщо кіт раптом скочив на підлогу і біжить до дверей, значить, за пару хвилин буде відбій тривоги

10 березня 

Ніби кажеш «поки в безпеці», але безпека зараз всюди відносна – виють повітряні тривоги вночі, виють вдень. Можна втікати далі, але куди втечеш, і де гарантія, що російський солдат не прийде до Польщі, де ти з уламків клеїш нове життя, чи бомба не впаде на американський дім, який ти собі збудуєш. Безпеки тепер нема, поки є вони

12 березня 

Коли постійно в волонтерстві, день і день і наступний день нічого не бачиш, голови не піднімаєш, тільки чужі емоції, багато чужого болю, страху, тривоги, злості. 

І от вийшла вперше в місто – а там каву п’ють, люди вештаються, плітки хтось пліткує, повільно прогулюючись, діти верещать, бігають, базар працює, перекупки як завжди «свіженьке–берем–дешевше–продам» 

І думаєш – ей, люди… люди… ви шо…

14 березня

На блок–постах мене питають кожен раз, дивлячись прописку в паспорті: «біженці? Далі поїдете, да?» А  я ж тут народилась

Важко, останнім часом, щось коментувати «іноземним медіа» розповідати їм про нас – це потрібно, кажуть мені всі, ти письменник – кажуть – і можеш трохи англійською, роби це 

А мені важко – от, я біженка, так мене називають, бо я забрала дітей з–під вибухів але тут теж тривоги частіше – ночами, і діти йдуть в підвал і година і дві і три, сирена виє, діти лежать на підлозі але не сплять, світяться їхні телефони

А потім буде день і я буду волонтерити і роботи буде багато і я знов не встигатиму і дні однакові, не знаю який день тижня, нема вихідних бо війна в нас йде без вихідних. 

Часом поїду, гляну на хутір, в лісі ще сніг. Постійно читатиму робочий волонтерський чат. Діти не хочуть їхати зі мною – діти постійно читають новини і стали дуже мовчазні, їм мало що цікаво. 

От так от, дорогі іноземні меді, отак у нас, – і відчуваєш себе при цьому забавкою, цирковим ведмедем.

16 березня 

Фотографії розбомблених будинків завжди сірі, там нема ніяких кольорів крім сірого 

Ніч минає в тривозі, холодно в підвалі, куртка, все–одно мерзнеш, десь далеко на вулиці монотонно виє сирена 

А зранку дивишся фото зруйнованих будинків в Києві – вчора було трохи лівіше від мого, сьогодні трохи правіше, або навпаки. Однаково – близько 

І завтра, після тривоги, чекаєш, ну – мій? Ні? 

Я ж так все там і залишила, навіть свої вишиті сорочки і свій фотоапарат

17 березня 

Досі страшно їхати через блок–пост 

По–перше страшно самого вигляду – це щось таке, чого не повинно було бути ніколи тут 

«Мам – каже старший – ці всі слова «блок–пост», «повітряна тривога», «ракетний удар», «комендантська година» – вони такі старі і такі архаїчні як з давнього тоталітарного минулого і я їх знав, але не думав, що вони стануть отакі от як «ложка», «тарілка».…»

А друга проблема блок–постів, що я боюсь, від паніки, в’їхати чи в стопку шин чи в бетонні плити чи в оті гостряки, що колеса дірявлять

Цього ж теж ніколи не повинно було б у нас бути.

18 березня

Якби я була ворожа розвідка то не сиділа б в соцмережах – ну довго ж, дорого, тяжко 

Я б пішла на базар.

Сонце пригріло, люди розговорились 

“Я не в ЗСУ я в терообороні, в нас там зараз…” – пішов перелік з прізвиськами разом і уточненнями хто шо робить і де на блокпості хто стоїть. 

“Знаєш, оце вони ракєтою канєшно… але…” – і пішла лекція, що зруйноване, що ціле і “якби били не так а отак то, знаєш…” 

Дві перекупки теж балакають:

“А шо твій, дзвонив?” 

“Да, розказував про…” – і пішло шо “твій” там робить і де саме “там” 

“А хто в нього командір?” 

І далі, я, поки кутаю огірок в пакет, дізнаюсь все про командіра і його родичів, хоч я просто собі огірок купувала. 

А потім ще трохи лірики:

“Ех, – каже пані, що йде з базару своїй подружці – А я думала, що ми будемо останнім поколінням, що застало ветеранів війни… а бач воно як.”

20 березня

Після дощів і снігу город на хуторі під лісом, з осені поораний – на ньому виступають черепки, битий посуд. Люди тут жили століттями до нас – старі горщики, тарілки з хитрими візерунками, небачені квітки на уламках чашок.

І ще помітні шматки кісток часом

Звірячих чи ні, не знаю тепер вже 

Люди приходили на цей хутір, люди жили, йшли, війни минали, губились патрони, падали бомби, тільки земля залишалась мовчазна, спокійна, жадібна, все забирала, все терпляче ховала

21 березня 

“Мам – сказала дитина, закриваючи онлайн–урок – А це ж мав би бути останній тиждень перед канікулами…. В нас же не буде канікул?” 

“Ні” – кажу я 

І бачу якусь альтернативну яскраву теплу реальність, де недавно були гості на день народження дитини, де скоро канікули, де спокійні новини, де ніхто не заходить на новинні сайти. 

Де в фб постять первоцвіти, Карпати і весняний вітряний Єгипет. 

Де найбільша проблема – хто поїде на Євробачення 

Де всі, хто уже загинув за цей місяць сліпої і тупої російської агресії – живі.

23 березня 

Невелика побутова дрібниця з історією 

На початку лютого я купила в інтернет–магазині шампунь 

Шампунь прийшов у відділення нової пошти але я за ним не пішла – та ну, чо бігти терміново, завтра сходжу, подумала. 

«Завтра» було 24 лютого – стало не до шампуня. Перші дні, перші години в Києві був шок, хаос і звуки вибухів. Машини. В потоці машин я навіть побачила сірий автомобіль старий–престарий як з воєнних фільмів, і він теж кудись їхав, когось віз. 

Коли ми за якийсь час виїхали звідти, забрали дітей і кота, і більш нічого зовсім, я засумувала і подумала – шкода, хоч шампунь був би а то геть нічого ж не взяли. І в додатку тикнула «переадресацію» але додаток не спрацював, хто привезе щось з Києва, нова пошта взагалі не працювала, інтернет–магазин з шампунем написав «вибачте», і закрив сайт. 

Минув місяць. І раптом сьогодні мені прийшло повідомлення з Нової пошти. 

В помнутій і потертій коробочці лежав той багатостраждальний шампунь. 

Це було як якесь чудо, як привіт з минулого.

28 березня 

Мій найстарший син акуратно накопав в лісі анемонів, які якраз цвітуть і посадив їх в свій домашній ліс.

“Тепер розростуться за пару років” – сказав 

Мені дуже захотілось плакати – я планувала багато чого, дуже багато, все розлетілось, нічого нема, я з початку війни вже нічого не планую далі ніж на два дні, я не знаю, що буде через місяць, боюсь про це думати. Кожен день несе жахи, зміни і невідомі загрози. 

А він садить анемони.

2 квітня 

Дорога до Києва темна, вокзали темні, особливо важка темрява в великому переході київського вокзалу бо там навіть заклеєні чимось напівпрозорим і матовим великі вікна і через це матове – вогні на коліях де–не–де а ліхтарі над коліями теж не горять, в переході світяться тільки табло з інформацією і кавові автомати 

На вокзалі збовтане слабке світло бляклих ламп

Волонтери в синіх тужурках сміються, кудись йдуть групкою, люди з автоматами перевіряють в когось документи, світячи в документи ліхтариком 

На маленьких станція, по дорозі, блок–пости, товарняки на пасажирських коліях, вночі чути слабкі вибухи, які поволі дальшають як поїзд їде. 

То мабуть наше пво – втішаєш сама себе.

Прадід у війну, як фронт пішов на захід зібрав родину на віз і пішов на захід теж з Сумської області (ворог народу, лагєря в минулому, воював, був в полоні – гарантія розстрілу) 

Але фронт спинився за десяток кілометрів від села і так тривало пару місяців

І тоді моя прабаба взяла на руки дитину і вернулась пішки додому сама через фронт

А дід ні. Він поїхав далі–далі аж до Америки 

Я не розуміла її вчинку – нащо?

Тепер, коли я їду поїздом до Києва – я її  зрозуміла. Дуже зрозуміла, знаю, що вона відчувала.

3 квітня 

Коли я їхала з Києва з дітьми – тоді в перші дні війни то навігатор повів нас через Бучу.

Там уже робилось хто зна шо але навігатор того не знав.

Ми їхали через неї багато-багато годин, я багато спілкувалась з тамтешніми людьми – одні нам помагали, з іншими я сварилась. 

Ми все–таки виїхали звідти 

Я завжди дуже погано пам’ятаю обличчя в людей, навіть записую собі (наприклад, Лариса – заколка з бантом) 

Але обличчя тих людей з Бучі стоять в мене перед очима досі – їх брови, колір очей, щербинка переднього зуба, чуб, колір помади, шапки, родимки, всі подробиці, всі обличчя тих людей, – я б кожного з них впізнала, якби побачила. 

Я подивилась одне відео з Бучі, в поганій якості. Я більш не хочу, я боюсь впізнавати їх. 

І ще одне – ці звірства ми тепер побачили, але росіяни захопили ще багато міст і сіл і ми не бачимо, що там зараз і це болить. 

І останнє – мені не подобається коли росіян називають ефемізмами, наприклад «орки» це ніби знімає вину з «вєлікого руского народа» бо це не він, це «орки».

20 квітня 

Київстар майже не працює 

Я знайшла роутер – він впав з підвіконня, напевне під час одного з ракетних ударів по Лук’янівці, казали вікна ледве втримались 

Інтернет є 

І є запахи і звуки хати і мого довоєнного життя – а от самого його нема 

Я чищу зуби довоєнною пастою, довоєнне мило трохи потріскалось 

Але тут так тихо – не бігають діти нема їх лементу, не їздять тролейбуси нема крику і бійок в моїй хаті, на порожній парті розкидані малюнки, колись давно, і ніхто не сидить не робить уроки. 

Район оживає – кажуть мені – в Форі біля дому я зняла з бонусної картки довоєнний бонус

Але я заходжу в темну свою кімнату і сонно думаю, що я знов вдома і намагаюсь зігнати з свого ліжка кішку яка там постійно спить – а кішки нема.

28 квітня
До війни друзі казали мені «тю, шо ти переживаєш – в тебе є місце куди втекти: ваш хутір в лісі»

Дві з чотирьох ракетних атак на Рівне були поруч з хутором. Першого разу «ракети свистіли прямо над хатами» – як сусіди казали 

Другого – вибухи було чути так сильно, що падав посуд

Хоча не знаю чого – це досить далеко, але напевне такий рельєф 

Зараз в Києві гуде повітряна тривога 

Я сиджу на підлозі і думаю – магазини напевне закрились а в мене нема води

Тривога вчора вила повітряна, так, вила, але дуже довго а в мене робота, сів лептоп в коридорі, то я собі пішла до віконця і працювала – коли воно гупнуло раз і другий аж стіл затремтів. 

Цікаво – не було страху чи паніки, нічого такого як той вікопомний перший день війни. 

Тільки береш лептоп і миш свою – і знов йдеш в коридорчик і думаєш – куди били? І наступна думка – їм треба помагати? Може люди…

Війна засушує

29 квітня 

Київ, Лук‘янівка, вулиця, б‘ються чужі наркомани з місцевими алкашами, лемент, люди збігаються. Наркомани бризнули балончиком, всілись в джип і поїхали. Джип покоцаний, вікна заклєєні скочем як в будинках клеять, не знаю нащо, водій добряче обдовбаний, джип їде як попало, алкоголіки, побризкані балончиком бредуть в дешеву піцерію, просять води. З піцерії – махровий рускій шансон з мілітарними російськими мотивами. 

Біля підвальчика–наливайчика згружають залізні бочки з пивом, бочки голосно гупають, люди лають: 

“На взриви ж похоже, шо ви робите?!!!”

“Война…. да. Нєрвні всі.” – зітхає той, хто розвантажує і знов гупає бочкою. 

На бійку, яка вже закінчилась, приходить терооборона – дуже старенький чоловік в камуфляжі і з собакою. 

Алкоголіки його агресивно посилають. 

Я йду і думаю, що про це не варто писати, пам‘ятати, згадувати і бачити – війна має бути красива і героїчна. А не оце.

7 травня 

Київ весною

Все ще повільне і насторожене місто. Очі стривожені в бабці в метро «шо?»

Повітряна тривога виє. «Давно не було» – іронізують люди. За ніч була тричі. 

Вулиці пахнуть квітами, черемхою, вишнею. 

«Глянь» – каже мій середній, показуючи на довоєнну вивіску ресторану «вечірка–відкриття 26 лютого» 

Ресторан закритий

В тривогу метро їздить тільки під землею не виїзджає на мости і на поверхню. Діти думають як воно там розвертається. 

Заходять в метро через відключені турнікети 

«Клас – каже старший – метро безкоштовне.»

«Ага – сміється найменший – А як їздив в школу – ти платив?»

«Так там треба було пікати учнівським!» 

Ну да – і зла тітка. Замість тіток в метро тепер поліція. 

Хтось купує лавандову каву і горішок до неї, горішок я забрала і половинку з’їла, каву не віддали. Нюхають і п’ють її по черзі. 

Каштани і магнолії все–одно цвітуть хоч і війна і тривог

Базар жваво торгує хоча частина ще поруйнована але полуниці по 100 гривень лоток, «беріть – зовсім ще свіжі, вчора привезли»

На райончику нова цікавина – ракета стирчить з асфальту, жахливо поруч проходити – мороз бере. 

Правила дорожнього руху порушує ісама поліція теж, а люди звикли переходити на червоне – вулиці ж були порожні, місць тому я переходила площу Перемоги без підземного переходу, згори по асфальту – всі ж пам’ятають, що там робилось до війни (вічна пробка, шість смуг, сигнали і сварки) а місцяь тому була цілком порожня, хоча тепер вже не перейдеш. 

14 травня 

Я постійно занурена у війну, в мене така робота але варто погортати стрічку френдів у фб,  аби перенестись в іншу реальність де мир–мир, влада знов винна в поганому смаку пиріжка на базарі

Це, напевне, добре 

Тільки вночі була гроза і я прокинулась і схопилась бігти бо вибухи, терміново, де діти? 

Але це ж гроза. 

Просто поки не можу сумісти разом ці два різних світа, які тепер є

15 травня 

Воєнний час тикнув мені сьогодні в руки чужий велосипед 

«Мусиш їхати бо куди його діти» – сказали мені 

І я поїхала 

Через півгодинки я зрозуміла, що я Дуже Давно не їздила ровером. І що сил моїх більш нема. 

Попереду на трасі був блок–пост

«О – подумала. – Зараз в мене спитають документи, в мене нема, я почну скачувати Дію, і трохи відпочину» 

Але на мене на велосипеді ніхто там і не глянув. Проїхала я між їжаками і блоками з бетону, сіткою прикритими – ну от, диверсанти на велосипедах не їздять, напевне. 

За блок–постом була траса.

По трасі йшли фури, тяжко вантаженні, багато і один бензовоз. 

Кругом траси цвіли жовті поля – ріпак. 

Дуже гарно, тільки в мене сил уже не було ні грама. Стала я біля траси і думаю – куди ж мені з велосипедом, кинути не можна, бо він чужий, вести в руках довго і тяжко. 

Постояла–постояла, зітхнула, сіла і поїхала далі.

25 травня 

Ранкове метро в Києві уже як колись – люди, натовпи, пищать турнікети, знов повернули плату за метро, часто їздять поїзди

Тільки на екранах показують війну. Тільки обличчя болісні, бліді, закриті. Тільки нема дівчат в спідницях, що біжать від метро, до метро. Дівчата ходять більше в штанах. Багато військових. І вийшовши побачиш не колишню розслаблену травневу метушню, пух літає, маршрутки лаються – а залишки блок–поста, зачинені на вихід одні з дверей, дошки замість вікон, де вікна були вибиті ракетним ударом.

26 травня 

Йшли з дитиною в школу – репетиція випускного в нього  а в мене справи в районі Хрещатика. Дитина фотографувала на телефон закриті мішками пам’ятники. 

Я ж йшла з ним і болісно згадував самий початок, перші числа квітня, коли тільки відійшли від Києва і ще навіть не знали про те, що робилося в Бучі і Ірпені. 

В поїзді до Києва було темно, квитки тільки почали продавати, постіль ще не продавали 

На вокзалах було темно теж 

Київ похмурий, сіро–коричневий, настродений, порожній, тихий 

Метро було захаращене чим завгодно, крім лежанок там стояли порожні ящики, дитячі візки, велосипеди, сумки, чимось заповнені. 

Люди сказали, що поїзд скоро буде – десь через годинку. 

Я подумала, що пішки дійду набагато скоріше ніж дочекаюсь метра і пішла, все–одно речей не було, в порожньому рюкзаку теліпався тільки робочий лептоп. Все моє залишалось в Києві.

Я перейшла площу Слави без підземного переходу по асфальту. Якщо ви не зрозуміли – там постійно три ряди машин в обидва боки і вічна пробка – тепер було порожньо. 

Блок–пости на вулицях, всюди–всюди. Після удару ракетою по деяких вулицях все ще валялись уламки.

Квартира була з іншого життя – по парті розкидані дитячі зошити, відкриті, робив уроки, кинув. По холодних уже батареях висіло прання, що я ще до війни повісила підсохнути, валялись ложки на столі, в тарілках недоїдений, посохлий сніданок, який діти похапцем їли більше місця тому, по всіх кімнатах речі в мирному порядку, кинуті якісь недороблені справи – той малював, той паяв, там розсипаний котячий корм, приготований на завтра кішці, так як було в тому далекому житті, нереальному, затишному і тихому житті якого ніколи вже більш не буде. 

16 червня

Біля фонтану біля метро Золоті ворота розставили столи літнього кафе – щороку розставляють, тільки набагато раніше, але цього року фонтану нема, він сухий

Столи стоять в більшості порожні, сухий фонтан як кістяк динозавра 

«Молодой человек – питає пані за сусіднім столом в мого старшого – а у вас сегодня ресторан и танци будут?»

На старшому стрічка «випускник», нам такі не в’язали, як я закінчувала школу, якраз вирішили на них зекономити. 

«Ні – кажу я – але добре, що ми тут і добре, шо нам в школі сьогодні урочисто вручили атестат – бо  ми і не надіялись»

Ми з пані поговорили про війну, традиційне київське – а ви виїздили на якийсь час? а де ховались? 

«Да – каже пані повільно злазячи в українську потягом розмови – в мене теж був ювілєй, 65 але я не празнувала – всі разом відсвяткуємо, після перемоги»

Приносять мою каву без кофеїну.