Жоель Діккер — французька мова

Жоель Діккер (нар. 1985 у Женеві) — сучасний французький письменник. Син власниці книгарні та вчителя французької, Жоель почав писати змалку. У 10 років заснував власну газету, яку вів упродовж подальших семи років, — за це його прозвали «наймолодшим швейцарським шеф-редактором». Жоель вивчав акторську майстерність та юриспруденцію. Першу свою новелу французькою він опублікував у 2005 році. Дебютний роман — у 2010-му. А в 2012 році написав свій другий роман «Правда про справу Гаррі Квеберта», який став бестселером. 

«Правда в тому, що я завжди хотів бути письменником, — зізнається Жоель Діккер, — або радше завжди знав, що писатиму, попри те, що усвідомлював, як це складно з фінансового боку; це певний виклик собі, проте я вирішив, що, хай навіть це не буде моєю офіційною роботою,  письмо — для мене все, воно супроводжує мене все життя, і не буває дня, коли б я в ньому не вправлявся». 

Жоель не помилився з рішенням. Це підтвердив успіх його франкомовного роману «Правда про справу Гаррі Квеберта», який приніс своєму авторові, на той час 27-річному, Гран-прі Французької академії за найкращий роман і Гонкурівську премію ліцеїстів. Після гучного старту у Франції роман набув популярності й був перекладений більш ніж 30 мовами. Український переклад цього і наступних двох його романів підготував для «Видавництва Старого Лева» Леонід Кононович.

«У Швейцарії чотири державних мови, а це означає, що кожна з цих мов формує в Швейцарії відмінну культуру, досить відокремлену від інших, і немає якоїсь офіційної культури, яка б усіх їх єднала. Є велика подія — Літературні дні в Золотурні. Та загалом кожна мова має свою географію і фактично не перетинається з іншою. Це стосується не тільки літератури, але й Швейцарії в цілому, — пояснює Жоель, і підсумовує сказане елегантним парадоксом: — Ми — маленькі незалежні країни, об’єднані, щоб зберігати свою незалежність».

«У Швейцарії не надто багато незалежних митців, адже ми пишемо чотирма мовами, і на кожну з них припадає не надто велика читацька авдиторія. Єдиний шлях — вихід на інші ринки: французький або німецький. До порівняння: у Швейцарії французькою говорить два мільйони, а у Франції — 60. Тож, звичайно, для книжки надважливо потрапити до Франції, на закордонний ринок, до того ж у Франції є дуже почесні нагороди: Гонкурівська премія, Гран-прі Французької академії тощо. Отримання такої премії дає швейцарському автору можливість заявити про себе світові», — говорить Жоель.

Саша Ґарцетті — німецька літературна мова + швейцарський діалект

Саша Ґарцетті (нар. 1986 у Цюриху). Вивчав германістику, історію та скандинавістику в Цюріхському університеті. Викладає в гімназії. Дебютував збіркою віршів «Про дозрівання зірок» (2010), а у 2011 році отримав поетичну премію імені Гайнца Ведера. У 2013 році взяв участь у поетичному проекті «Бабельшпрех» разом з авторами з Німеччини, Австрії, Південного Тіроля, Ліхтенштейна і Швейцарії. Найновіший його проєкт «На дні нічного казанка» («Am Kesselgrund der Nacht»), де він експериментує на межі літератури і музики.

Вірші Саші Ґарцетті звучали в оригіналі та українському перекладі на фестивалі Meridian Czernowitz 2017 та 2019 року. Деякі з них можна також почитати на Читомо.

«У Швейцарії чимало авторів, які живуть зі свого письма Проте не з продажів книжок, а з діяльності навколо свого письма: з читань, статей, майстерень, премій, стипендій», — розповідає Саша.

Як німецькомовний поет Саша може розраховувати на кількісно більшу аудиторію навіть на батьківщині, адже ця мова найбільш поширена на території Швейцарії. А також на підтримку від свого кантону: «У Швейцарії є численні інституції, які надають грошову підтримку. Деякі з них фінансує держава, є і такі, що закріплені за певною місцевістю або кантоном. Швейцарія — федеральна країна не лише з огляду на політику, але й з — фінансування культури. Наприклад, я живу в Аарґау. Тут було і є багато чудових авторів та авторок. Кантон надає митцям та мисткиням хорошу фінансову підтримку: є робочі стипендії, гранти, компенсації витрат на друк тощо».

У багатомовності Швейцарії Саша схильний вбачати радше можливості, ніж проблеми: «Те, що наша маленька Швейцарія не тільки говорить чотирма офіційними мовами, але й поєднує різноманітні культурні простори, — насправді непересічне явище. Ба більше, мов і культур, які з’єдналися в Швейцарії, насправді не злічити, їх значно більше, ніж офіційних. У країні регулярно проводять фестивалі та події, а також нагородження преміями,  що охоплюють усі державні мови. Взаємодія між ними,  у кожному випадку індивідуальна. 

Водночас багато німецькомовних авторів та авторок у Швейцарії мають більше контактів із колегами з Австрії, Німеччини та Ліхтенштайна, аніж із авторами Швейцарії, які пишуть іншими мовами. Багатомовність Швейцарії приваблива в теорії, та не завжди підкріплена практикою».

Педро Ленц — німецька літературна мова + швейцарський діалект

Педро Ленц (нар. 1965 у Ланґенталі). Пише в багатьох жанрах — як поет, прозаїк, драматург, журналіст, сценарист — літературною та діалектною німецькою. За свою кар’єру здобув численні нагороди, серед них премія Шіллера 2011 року, премія Золотурна та премія за найкращий сценарій за 2014 рік. Переможець багатьох поетичних слемів. Пише й озвучує казки для дітей на верхньобернському діалекті.

Педро Ленц працює як незалежний письменник з 2001 року. Зізнається, що не знає, скільки в Швейцарії загалом незалежних авторів та авторок, але припускає, що в більшості є додаткові професії: викладачі, доценти університетів, лікарі, журналісти. Його дохід складають продажі книжок, читання та літературно-музичні перформанси.

«Єдиної» швейцарської літератури, на думку Педро, не існує: «В усіх національних літературах трапляються специфічно швейцарські теми та особливості, проте однієї національної літератури, яка долала б кордони мов, у нас немає. Ми вважаємо себе радше представниками власної рідної мови. Це означає, що автор із франкомовної Швейцарії бачить себе частиною французької літературної традиції, а автор із італійськомовної Швейцарії надихається італійською літературою. Навіть я як автор, який пише діалектом, почуваюся приналежним до німецькомовних авторів, адже, зрештою, пишу швейцарським варіантом німецької мови. У ретороманців усе трошки інакше, тому що в них за межами Швейцарії немає «великої» мови, на яку вони могли б покликатися. Національні літературні премії у Швейцарії видають окремо для кожної мови. І немає єдиного літературного канону Швейцарії, який визнавали б у кожній із мов».

Педро наголошує , що верхньобернський діалект (Mundart), яким він пише, на його думку, нічим не поступається літературній німецькій (Hochdeutsch): «Не можу назвати нічого такого, що мені заважав би зробити в літературі мій діалект. Є, звісно, такі автори, а також германісти, які стверджують, що діалекті, тобто наша розмовна мова, наштовхується на власні межі, коли звертається до інтелектуально складної тематики. Це цілковитий абсурд. За 55 років життя я ніколи не відчував потреби перейти з діалекту на літературну німецьку, щоб сказати щоб таке, чого не можу висловити діалектом, і не чув, щоб у когось виникала така потреба. Усе, що люди хочуть подумати або сказати, можна подумати і сказати також діалектом».

Для Педро діалект — це спосіб передати, як люди думають або кажуть насправді: «Мені важливо характеризувати персонажів через їхню мову. Робочий повинен розмовляти, як робочий, школяр — як школяр, а психологиня — як психологиня. Для того, щоб відтворити в літературі потрібний тип мовлення, я використовую ту мову, яка мені найближча, ту, якою ми всі послуговуємося в побуті, ту, якою я сам говорю в повсякденні. Літературна німецька для нас, швейцарців, є мовою освіти, яку ми вивчаємо в школі, проте не мовою спілкування». Педро наголошує, що таке відтворення мовлення, як і все в літературі, є лише ілюзією реальності. А мова постає як інструмент, який правдоподібно конструює цю ілюзію.

В Україні з текстами Педро Ленца можна познайомитися за збіркою «Мій друг машиніст крана», яку 2018 року переклали Сергій Жадан та Євгенія Лопата для видавництва «Meridian Czernowitz», а також за романом «Кіпер — це я» в перекладі Юрка Прохаська для видавництва «Книги-ХХІ». Проте їх перекладають не тільки далекими від німецької мовами, а й літературною німецькою (Hochdeutsch). Ми запитали в автора про те, як він почувається щодо своїх «онімеччених» текстів:

«Для мене це ті самі книги. Авжеж, вони дещо втрачають свою безпосередність, але лише для мене, німецькомовного швейцарця. Для німецької публіки вони такі ж близькі до оригіналу, як і український переклад — для української авдиторії. Єдині читачі, яким чогось бракує в перекладах Hochdeutsch, — ті, які розуміють і читають мої книжки також в оригіналі. Проте це явище, характерне для всіх перекладів: вони дещо втрачають на природності, але і набувають — в ідеалі — нових звучань та ритмів».