Олексій Сивий

«Сім тижнів Харківської темряви»

(24 лютого – 7 квітня)

24 лютого

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Дивно з чогось починати, але о п’ятій ранку мамі подзвонив дядя Віталік з Циркунів – у нас тут розпочалась війна. Увесь день прислухався до неба, зі сторони Дергачей шумно, щось там вибухає.

Зараз нас троє. Я, мама і бабуся. Чекаємо на Артема з Олею. Дядя знімав квартиру на Дружбі народів. Каже там пекло. Довго лаявся.

Ми як усі пішли до магазинів. Черги, сварки, ще на касі не можна було розрахуватись карткою. Піддались паніці купили макарони, консерви, бабушка схопила масло. Мене послали за котячим кормом. Взяв з запасом. 

Пишу у вечері, увесь день бігали з кута в кут, нудно, відімкнули інтернет. Новини без перерви бубонять. Хоч нічого і не робив, але стомився. Мама займається світломаскуванням. Декілька разів ходив до ванної плакати. Ховав сльози у холодній воді. Соромно у двадцять п’ять. 

На руках спить Каштан, тільки кіт більш-менш відволікає. Навіть муркотить і так приємно лапками перебирає на животі. А що з ним буде, якщо нас вб’ють?

Ми зараз будемо спускатись до підвалу. Мені не хочеться вмирати, пишу і моторошно на серці. Якби не зайшла бабушка, ридав би. Сильно прикусив губу. Навіщо це відбувається? 

Не хочу опановувати цю реальність, торкатись, бачити її очима. Мрію лише писати. Показати світу усі свої чернетки, які перетворились на романи. А зараз мама шукає ковдру та нагадує мені вдягнути підштаники. У підвалі холодно. Ховаю ноутбук, якщо з ним щось станеться, я не допишу вже нічого. Так і залишиться в моїй голові літературна творчість. 

Задля об’єктивності краще зосередитись на чомусь сторонньому. Наша кума Олена, (здивован, що після сварки вона почала спілкуватись, що сказати війна), радить дивитись на сьогодення без зайвих почуттів. Якщо ця війна нас не вб’є нехай щоденник зафіксує метаморфозу нашої родини.     

25 лютого 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

За вікном більш менш стало тихо. Я стомлений, у підвалі ясна річ не спав, тому нервовий. Погодував кота кормом. (Навіщо я це вказав? Сім років годую одним самим кормом, після його хвороби шлунку). Благає про сон, вкладаюсь як є. 

Мама розмовляє на кухні з Віталіком. В Циркунах погано, їздять ворожі танки, вони весь час в погребі. У сусідів по вулиці зірвало дах, ще в городі лежить снаряд, виходить не розірвався. Каже люди намагаються бігти, але руський непотріб вже не пускає до Харкова.

Підмічаю, що усі присутні намагаються робити хоробрий вигляд. Якось підбадьорюють один одного, ласкаві і добрі словом, чого не часто буває у мирний час. Мабуть, це захисна реакція. Ніхто не хоче вірити, що це надовго. Відкладають погані думки на завтра та просто чекають. 

Не вдається нормально поспілкуватись з Катею. (Живе з батьками на Героїв праці. Вікна виходять на «Караван»). Вирішили перебратися до родичів на Кінний ринок. І що це як не дурний вчинок, безглуздий, тупий як можна туди поїхати якщо там частина національної гвардії??? Батько Каті завжди виставляв себе повним придурком, але зараз. . . він ставить під загрозу її життя, життя своєї доньки, жінки, як так можна??? 

А з іншого боку як я можу його засуджувати, якщо нікому невідомо, що правильно, а що ні. І де це безпечне місце, коли кожен куточок української землі під загрозою обстрілів. Може він правий, а може я краще заспокоюсь. 

***

Знову дзвонив дядя Віталік з Циркунів. Народився у сорочці. Їхав заправлятись, так снаряд влучив в дорожнє полотно, стверджує, що було близько. Тепер сидить в погребі. Їжі в нього нормально, але газ та електрику відімкнули. Зв’язок так сяк. 

Бачу як між родиною трапляються перші непорозуміння. Така поведінка більше нагадує мені сім’ю. Рідні брат та сестра, мама з Артемом, через щось знову зчепились. Вони підраховують продукти, планують раціон та походи в магазин. Обидва «полюбляють» сваритись, особливо подібне відбувається на свята. Між ними якась повна нелюбов, с самого дитинства на ножах один до одного. А ще Оля нагнітає нервову атмосферу. Скільки вони одружені з Артемом? Вичитує зовсім дикі новини, немов президент покинув країну, чи про п’ятдесят тисяч чеченських бойовиків, які нібито відправлені на захват Харкова. Вже на другий день її стає важко слухати. Родина ховається від неї по кімнатах. 

Ще одна «гарна новина», – втратив роботу. Через чотири дні мала буди заробітна плата. Звичайно ніхто і не думав її виплачувати. Директор компанії на шляху до Польщі, розмовляє грубо, нібито всяка мораль перестала існувати. Мабуть, воно так і є, коли ідентичні українцям створіння з руками та ногами починають винищення цивільного населення, яка тут мораль?  

По обіді стало гучно. Спочатку з родиною перебували в тамбурі, а потім спустилась до підвалу. Кота навіщось залишив в коридорі з зачиненими дверима. Але не забув про миску з водою та корм. 

***

Повернулись ввечері. Зголоднілі, з пильними обличчями, мовчки розійшлись по своїм кутам. Бабуся клопочеться на кухні, час від часу здригається від гучних звуків. Не розлучається з іконою Божої матері Скоропослушниці. Ось так за декілька днів вона набула релігійної свідомості, читає молитву, хрестить нас, хоча частіше щось собі бубонить під ніс. Не можу сказати, що я осторонь та змінив своєї любові до Бога. З’явились питання, які не має змогу уладнати мій паршивий ум. Як воно так відбувається, що є на землі місце де люди прокидаються з посмішками, а ми налякані кошенята не підіймає очей до сонця. 

Невже ми покинуті? Залишені сам на сам з тьмою. . .

Останній час ми мало спілкувались, та про смерть я дізнався з шкільного чату в телеграмі, але чому під обстрілами помер Антон? Всередині кружляє дивне відчуття. Усвідомлення гибелі. Смерть відчувається так близько, коли це не статистичні дані з новин. 

Пам’ятаю в дев’ятому класі ми прогулювали школу. Сиділи в нього вдома, грали на комп’ютері. Прийшов час йти до дому, та і його мама, мала вертатись. Я забув рюкзак, а він на дев’ятому поверсі, лінь йти тому попросив скинути. Рюкзак застряг на дереві. Так і не змогли зняти. А він досі там?  

***

Бабушка намагається відволіктись дзвінками і соціальними мережами. Але подруги усі як один не розуміють як реагувати на події війни, а родичі з росії відпускають свої погані коментарі. Провокують, пишуть пропагандистський бруд, навіть бабуся не витримує та просить заблокувати троюрідних сестер з Курська.

Зі смішного одна з далеких родичок, здається це була тьотя Віка, жалілась на кашель та звинувачувала нашого президента і США в побудові біолабораторій. А її донька стверджує, що бачила ролік як по Харкову кружляє «бандера-мобіль». Я думав всі ці історії то просто інтернет мем, а виходить це трагедія розуму. 

В якомусь сенсі вони рідні люди, не один раз були у Харкові, та ж тьотя Віка ховала у 2019 батьків, які доречи з Люботина, та і вона з Люботина. Гуляла містом, купляла одяг, відвідувала Львівську кав’ярню на Основ’яненка, а після цього вона присилає бабусі ролік в соціальній мережі. Де зображена нагнана проросійська маса перед пам’ятником Леніна на площі у 2014, та стверджує, що саме так місто зустрічає їхніх солдат. Ми підмічаємо, що пам’ятника вже давно немає і вона власними очима це бачила, натомість нас ігнорують, а потім зовсім блокують звинувативши в нацизмі.  

Дивує, що зовсім нема снігу. Скільки років в нас такі теплі зими? На початку лютого ще нічого, а потім суцільна каша під ногами. Добре було, коли ми з Катею відвідали декілька днів народжень. Насолоджувались побаченнями, мріяли зібрати грошей та зняти квартирку на Ф1 біля церкви. А, як зручно добиратись на роботу двадцятим трамваєм, по Клочківський, зупинка шкільна, а потім по Шекспіра до Ботанічного саду. Але зараз ми знову в спільному коридорі. Він на три квартири, ізольований. Сидимо на дивані, котрий витягли сусід з Артемом, пишу під лампочкою. За вікном тьма, справжня безодня.  

26 лютого  

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Всю ніч і ранок не втихають вибухи. Небо палає. Соціальні мережі сповіщають немов почались бої на околиці міста. Забороняю думати про цей жах. Чогось почали їсти по черзі. Оля більше за інших панікує, родина все частіше чує від неї: «Польща, Польща».  

Розмовляють між собою рвучко, часто відвертають погляд, промовляють речення немов з присмаком образи. На долю і світ в якому випало народитись. А за ранок більше нічого не написати, вільні години треба використовувати для сну. 

***

У бабусі проявляються симптоми застуди. Сподіваюсь то просто нежить. 

***

Виходить це не просто нежить. В неї 38,6. Немає сил, болять суглоби і голова. Благає залишити її в коридорі, а самим йти до підвалу. Оля вже там і тягне за собою Артема. Бо їй боязно одній знаходитись внизу. Шкода залишати бабусю. Вмовляю маму перебути втрьох в коридорі, там хоч є старий диван куди можна покласти бабусю. Так і залишаємось на усю ніч. Ніякого сну, навіть очі не зімкнути, лише здригаються на відповідь вибухам, аж серце холоне. 

27 лютого

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Нічого писати. Вперше чув стрілецьку зброю. В мережі купа відео як русня їде по Людвіга Свободи, проспекту Перемоги, заїжджає зі сторони старого Олексіївського ринку та прямує вглиб міста. Коли Артем підіймався до квартири, каже, що бачив як техніка без розпізнавальних знаків проїхали вниз на Клочківську до лікарні, розвернулась і назад. 

28 лютого 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Бабусі погано. Вип’є ліки і нібито краще, а посидить годину у підвалі починається кашель, її колотить. З вчора не спілкувався з Катею. Оля плаче, скавчить як недобита собака, задовбала. З дяді поганий чоловік. Ні слова, ні речення не промовить, що ж ти робиш, бери у свої руки! 

К вечору немов стихло, їли за столом. Артем оголосив, що буде шукати автівку і вибиратись звідси. Знову сварка. Мама ненавидить рідного брата. 

Родину лихоманить. Вони майже не спілкуються. Бабуся спить хворим сном, часто прокидається просить пити. Мама перестала їсти, лише тарілка супу за день і чай. Артем свариться, благає, вмовляє знайомих забрати їх з Олею. Ніхто не має вільного місця. Автівки набиті речами та родичами. Думаю марне діло. 

1 березня   

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Б’ють по самому центру. Кадри облітають соціальні мережі, знову співчуття від світової спільноти, а який з них сенс? Це справжній терор. Повне винищення, в них одна ціль: ЗНИЩИТИ НАС!

Коли пролітає літак, серце втрачає своє місце, ховається кудись до пальців ніг. Відчуваю себе непотребом, зайва людина яка займає чуже місце в чергах за гуманітарною допомогою. А про них і писати не хочу, справжній біль, очі мокріють від однієї згадки про чергу за хлібом. Ще неділю тому у людей були мирні обличчя, обличчя минулого життя, а зараз стоїмо під льодовим вітром, трусимось від прильотів по мікрорайону та благаємо тиші. 

Як же хочеться тиші. Тієї старої тиші, коли можна було спокійно посидіти в кімнаті, включити кіно, відчинити вікно і не думати про смерть. 

Мені соромно думати про смерть. Який я чоловік, якщо не у збройних силах, не займаюсь волонтерством, не маю змоги відвести родину у безпечне місце, та я навіть цього безпечного місця не маю. І я можу знайти сотні виправдань, що в мене незадовільний стан здоров’я, ніяких грошей і шляхів їх заробити. Але яка різниця, якщо на душі бридко від своєї слабкості. 

***

Дзвонила бабушка Таня. Вони з Миколою проживають на Іванова, вважай самий центр. Після того як ракета влучили в облраду, немає їх іномарки. Шість років кредиту в нікуди. Микола розвозив їжу на блокпости, тепер сидить мовчки, дивиться у стіну. 

Якщо коротко про родину. Бабусі гірше та гірше. 39 не падає. Мама на телефоні зі знайомим доктором, замислюються про лікарню. Артем напився, чого раніше ніколи не було, спав в туалеті. Оля ставить дяді ультиматуми, обіцяє розвестись, якщо він не владнає ситуацію, а як її владнати?     

2 березня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Вдарили по корпусу Каразіна, тепер не існує економічного факультету. А ще нещодавно Катя захистила магістра у цих стінах. Мені подобалось там. Особливо сходи. Не знаю чому саме сходи, я був там три рази, але вони якось залишись у пам’яті. Заходиш і одразу наліво, масивні, старі та якийсь приємний на них крок. Їдеш собі, поряд метушиться натовп, голосно. Тепер там один бруд, тріски та сміття. 

У підвалі стає менше людей. Першими стали їхати з маленькими дітьми. Може воно і краще. Малі плакали, холодилися, навіщо їм ця атмосфера безнадії. 

Кума Олена працює в ритуалі. Її відділ не закрили, чекають, що вона вийде на роботу. Збирала речі, перебирається до подруги на Полтавський шлях, там і пішки зручно дійти до контори. Перша стороння людина хто зайшов до нас з початком війни. Розповіла всіляких жахів. Спільний знайомий Михайло, мужичок за п’ятдесят працював з нашим дідусем, помер коли пішов до церкви Олексія, що біля джерела. Попав під обстріл. Донька Олени разом зі своїм чоловіком, викладачем з Каразіна застрягли в Малій Рогані. Селище знаходиться на шляху до Чугуєва, вроді як під контролем русні. З її слів там назріває гуманітарна катастрофа. Обстріли не вщухають ні на мить, волонтери не мають змоги дістатись, а продукти з першого дня війни не завозять. Сидять у підвалі школи, на околицях пожежа, а ніхто не гасить. Раді повернутись до Харкова, а тепер ніяким чином, через інтенсивність боїв. 

***

Не бачу, щоб мама спала. Здається вона весь час дрімає, встигає проявити неповагу до Олі, готує їжу. Скільки вона так витримає? Ще з листопада в неї почалися проблеми зі сном. Пропивала курс ліків, відвідувала лікарню за лікарнею. Але все одно лежала до четвертої-п’ятої ранку. Голова розривається від болю, а ти постійно у стані напівсну, ось, ось заснеш і ніяк.   

Я втратив Катю. Постійно була недосяжна, а зараз отримав повідомлення в телеграмі. 

Катя: «Прийняли рішення їхати до бабусі в Шестакове. В неї господарство, чотири корови. Тут зовсім немає зв’язку, кажуть працюють глушилки. Є одне місце я буду по можливості виходити туди пробивається мобільний інтернет. Не хвилюйся. Люблю».

Одразу обійняв сум. Важко давить на плечі, а на грудях липне ціла зграя чорних думок. Прикро, що я так і не встиг опанувати наше спільне життя. Який з мене чоловік, голова сімейства? Доля коханої у руках її батьків. Це справедливо, бо коли хлопець не може прокормити свій рот, куди йому брати відповідальність за ще один. Не вистачило часу, хоробрості, банальної впевненості у своїх діях, а тисячі людей скажуть, що це так просто. Живи, опановуй життя, але як з ним існувати, коли воно постійно вислизає з рук.  

3 березня  

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Восьмий день. На долю деяких випадають роки війни, а я вже на восьмий день благаю кінця. Болять суглоби, горло, вмовляю себе не захворіти. 

Сьогодні вперше тремтів підвал нашої шістнадцятиповерхівки. Сипався пил, жінки скавчали та охали, а їх чоловіки з гіркотою промовляли: «нормально, нормально». Втомився від людей. Чужого обурення, суперечок, нав’язування поглядів, а ще так званих експертів. Які роблять вигляд, що знаються на політиці, військовій справі, соціокультурних проблемах країни. То вони оголошують, що з Бєлгорода виїхала колонна у 800 одиниць техніки, то анонсують черговий штурм міста, а один чудак доводив, що 40 вертольотів вилетіло нас похоронити. Саме наш будинок на проспекті Перемоги. 

День ми намагаємось проводити вдома, частіше виходимо до коридору, ночуємо обов’язково у підвалі. Управдом о пів на десяту зачиняє двері та починає пускати лише по особистому телефонному дзвінку. 

***

Приходив службовець з ДСНС, оглядав підвал. Начебто все схвально, але сказав, що в разі чого складно буде розбирати шістнадцять поверхів, краще нам переходити до п’ятиповерхівки. Там легше та швидше добратись до людей. Може в нього такий професійний гумор?

З цікавого зустрів старого друга у черзі за гуманітарною допомогою. Ні про що було поговорити, жалілись на війну, згадували хто зі знайомих став військовим. Але більше Артур хвилювався за новий автомобіль. «Тільки у січні купили, а зараз дивитись як він тліє під обстрілами?». Після цього мені й нічого було сказати, а тим більш заперечити. 

***

Якщо у бабусі не спаде температура доведеться класти її до лікарні. За консультацією телефоном в неї може буди і запалення легень, сподіваюсь ні.   

4 березня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Вранці, та буквально тридцять хвилин тому коли підіймались сходами у квартиру мама втратила свідомість. Нічого не віщувало, було гучно як і в минулі дні, без надзвичайного. Намагаюсь бути корисним. Багато розмовляв, а вона попросила побути на самоті, лежить у своїй кімнаті. 

Помічаю, що наші очі набувають дикого виду. Складно опановувати себе, думати про інших, забуваю, що поряд рідні тобі люди. Все більше я. . .я. . . я. На кого ми перетворюємось? Особисто я. Ким я став, якщо ненавмисно полегшено видихаю, коли обстріли обходять мій мікрорайон. Але вони зачіпають других, там також люди, співвітчизники. А відеоматеріали з мертвим ворогом. Знав би я місяць тому, що буду отримувати насолоду від кадрів палаючої техніки, трупів, мабуть, вони теж колись були людьми до нападу чи ні? 

Які вони люди, якщо пішли на знищення інших людей.

5 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Кума Олена поділилась недобрим випадком. Їй подзвонила однокласниця та попросила забрати батька. Виявилось, літнього чоловіка вісімдесят років залишили у дворі приватного будинку. Помер, а родичі поклали старого на стіл, склали документи та набрали знайомій з «Ритуалу». Самі вони попрямували до Польщі. 

Про це я дізнаюсь у черзі за м’ясом. Біля станції метро роздають курей. З цього всього мене найбільше лякає, що я і оком не ворушу, всередині нічого не тремтить від почутого. А коли розумію, що починається обстріл району та я не встигну отримати курку, обурююсь несправедливості. 

Лише на платформі метрополітену через пару годин згадую про цей випадок. Знизую плечима та спокійно нотую історію у щоденник. 

***

Так має бути? Що це за час коли кровні родичі залишають діда як пса. Посеред неба. З ранку йшов сніг, а вітер наганяв хуртовину. Як усе це виглядало? 

Ні в якому разі не засуджую їх. Тільки розмірковую, а я полишив би свого дідуся? Який виховував мене замість батька. Огортав мене тією особливою турботою. Та і просто любив. Мій друг, взірець, авторитет. Пам’ятаю, як він відводив до школи. Слухав дитячу маячню, але завжди давав вимовитись. Єдиний хто вмів слухати. Якби дідусь зараз мене чув.    

6 березня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Бабусю все ж таки поклали до лікарні. Не розумію чому на Баварії у «Любові Малій». Ближче, мабуть ніяк, не знаю. 

Забув там працює Оліна мама. На жаль, у моєї другої мами, любій бабусі запалення легень. Сподіваюсь обійдеться. Вона в мене сильна. Пам’ятаю як в дитинстві забороняла мені хворіти. Це була така гра. Варила компот, я пив не менше двох літрів на день, мазала горло якоюсь пекучою штукою, а ще промивала носа морською сіллю. Зараз хочеться заборонити їй хворіти. По-доброму, щоб скоріше одужала.    

***

Сидіння у підвалі складно з чимось порівняти. Очікування наповнене болем. З усіх сил намагаєшся відволікти думки, а вони присвячені смерті, ще у такому не зручному становищі. Постійно мерзну. Повітря наповнене панікою та безнадією. Хочеться розім’яти ноги. А ще пил лізе в очі, люди дратують, (здається я про це писав). Доходить до божевілля. Дядя Ваня, що живе на шостому поверсі вмовляв пограти з ним в карти, потім випити, принести йому поїсти, вкрити ковдрою, а ще жалівся, що на лавці біля під’їзду дуже жорстко та інші не чують як він співає. Може колись мене це повеселить, я з усмішкою перечитаю написане, а зараз хочеться зламати йому ключицю. Зробити так щоб вона миттю зажила, та зламати знову. 

***  

Ці дні якісь гострі. Обстріли стали агресивнішими, цивільна інфраструктура нищиться, жертв все більше. Серед них діти. Маленькі янголятка. За що? Тепер їм не піти до школи, не станцювати вальс на випускному, не відчути першого кохання і розчарування теж не загрожує невинно вбитим дітям. 

Чую як хтось намагається виправдовувати росіян та акцентує провину на їх керівництві. Смішно. Усі вони такі невинні та не мають відношення до війни. Спортсмени, актори, інші лідери думок нічого не зробили та не збираються. НІЧОГО! Лише прикриваються сім’ями, ми хвилюємось за рідних, нам загрожує небезпека. . . Нехай вони скажуть про хвилювання за рідних та небезпеку у вічі Михайлу, який вчора втратив дружину під час обстрілу. Поцілено в гуманітарну чергу, де перебувала жінка мого колеги. Звичайні люди, вона бухгалтер, він працівник залу у книжковому. Нікому не відомі, нікому не потрібні. Для російських солдат це лише черговий обстріл. А вона була людиною!

7 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

А я і забув, що завтра восьме березня. Невже залишились якісь свята? У світі існує радість? А щось може приносити щастя окрім фото мертвої русні?    

Хотів купити мамі шоколадку, але пусті полки. Необов’язковий товар завозять погано. Знімав з картки гроші, виходить в нас не так все добре. Збереження мізерні.

***

Важко передивлятись новини. Гортаю автоматично, заради якоїсь інформації, яка навіть не залишається у пам’яті. Намагався почитати, не зміг. («Самотній вовк» Володимир Дрозд»). Речення плутаються та хитрують. Був змушений відкласти, але потім так само. Кіно або серіал також проходять повз. Проводжу час в роздумах та поглинанні інформації. 

Чи варто писати, що знову були обстріли мікрорайону? 

***

Війна народжує героїв. Окрім військовослужбовців існують маленькі, в цивільному полі. Без великих імен, проявів хоробрості та самопожертви. Але вони по своєму герої. 

Про Ірину я почув ще декілька днів тому. Її рідний брат організував волонтерську справу. Без організації та грошової винагороди, перевозив людей по місту. Якщо була можливість люди залишали йому на пальне. А Ірина в мирний час працювала вчителькою малювання, а зараз надає психологічну підтримку та здійснює комунікацію між волонтерами та людьми. 

Випадок, що стався вчора пробудив мою жагу до життя. Не паразитного існування. Коли треба їсти та спати. А до головного! Любові! 

Ірина обдзвонювала своїх учнів, знайомих, одна з сімей, що складається з сина та матері не відповідала на дзвінки. Вона пішла до них додому. Там побачила жахливу картину. У людей залишилась єдина буханка хліба. Бо ніхто не покидав квартиру. Голодні, через слабкість жінка мало рухалась, в неї болів шлунок, а хлопець мовчки сидів у шафі. Ірина нагодувала їх, а потім тягла речі сім’ї до Липового Гаю, щоб посадити на електричку. Через три години шляху їх зустріла сестра Іри та поселила в себе. Зараз з ними працюють психологи онлайн. 

Звичайно, що вона не зупинила танк чи не знищила колону ворога, але до того дня Ірина бачила їх не більше п’яти разів. Чужі. А для когось це перш за все люди. І що це як не справжня любов, якої так мало в наш час.  

8 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Сказав мамі приємні слова до свята, а вона й оком не моргнула. Останній час сильніше занурюється глиб себе. Ми майже не спілкуємось. Про їх сьогоднішні відношення з Артемом писати не маю бажання. Мабуть, вона так переварює стрес, а чи не зашкодить це її психічному стану? 

Оля хотіла випити вина, створити хоч якусь атмосферу, ми втрьох заборонили. До алкоголю відношення неприйнятне. Запаморочена голова, важкі рухи ніколи не сприяли швидкому переміщенню з квартири до підвалу. 

Доречі, в підвалі все менше та менше людей. Багато хто виїхав. Ніяких малят, лише ті кому нікуди їхати, або не вважають за потрібним по різноманітним причинам. Не стало краще, але дихається вільніше, хоч і тепер без натовпу пощипує відчуття самотності.    

***

Зустрів вчительку, її чоловік адвокат, в них двоповерховий приватний будинок як йти від «ХІОПА» до школи. Як і усі сьогодні жалілась на долю. В чоловіка інсульт. Є гроші, але його чомусь не можна перевозити, знаходиться в лікарні. Схлипує. А ще так неприємно тримала за долоню, що я засумував за шкільними роками. Намагався її хоч якось підбадьорити, нагадав про кумедні випадки. Наприклад, як ми зачинили хіміка в кабінеті, а він виламав двері сокирою. Після чого з’ясувалось, що чоловік десять років відвідував заклад освіти з сокирою у сумці. А вона навпаки, почала плакати від ностальгії за мирним життям. 

9 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Сьогодні попросили допомогти рознести гуманітарку літнім людям з будинку. Не дивлячись на те, що старі не спішили відчиняти двері, по декілька разів питали хто я такий, все ж таки впорався швидше ніж почався обстріл. А потім без поспіху спустився у підвал. 

*** 

Замислююсь чому батько Каті вирішив їхати до селища. Мабуть, він боявся вуличних боїв. Вважав, що оборона Харкова не вистає, тому максимально небезпечно залишатись на Салтівці в квартирі. А в Шестакова в них є господарство. Невже він хотів якось пересидіти? Але розташовано це місце на сході області. Виходить паніка стерла думку про окупацію, інших пояснень в мене немає. 

***

Дядя Віталік з Циркунів тримається з останніх сил. В лісопосадці стоять танки. Обстріли майже не вщухають. В город влучив снаряд, щастя, що не розірвався. Його діти ще підлітки. Не уявляю, як вони. Діма завжди був слабеньким хлопчиком, часто хворіє, якщо не помиляюсь в нього астма. А Уляна така маленька, як пір’їнка, худа, худа. Двічі намагались проїхати в Харків, їх не пустили росіяни, лише вказують дорогу на Бєлгород. Їжі все менше, тому активно їдять консервацію. 

***

Завтра Оля та дядя їдуть на вокзал. Нам нічого конкретного не кажуть, але знаю, що до потягів пускають лише жінок та дітей. Мама не реагує. Сьогодні була у бабусі їй нібито краще. Температура 37. 

10 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Більше ніж години Артем викликав таксі, Оля не особливо емоційно попрощалась, мама так і не вийшла зі своєї кімнати. Коли вони знову встигли посваритись? А головне через що? Яка причина конфлікту? Війна примирила їх на тиждень, що має статись для цілковитого сімейного миру? 

***

Чомусь не вірю в перемовини. Їм не можна довіряти, нікому не можна довіряти. 

***

Втомився перебувати у стані наляканого зайця. Більш-менш змирився з обстрілами, вже не страждаю хвилюванням та і серце не здригається від гучних звуків. Але страх мешкає під шкірою. Я наповнен їм від п’ят до маківки. Втратив відчуття безпеки. Мої думки тепер назавжди будуть опоганені війною. 

Вмовляю себе, що час виправить цю ситуацію, але як не існує білого бруду, так назавжди зі мною присмак підвального пилу у роті. Сумно це визнавати, ми жертви. Звучить якось образливо та і слово образливе. Але очевидна правда. Ворог знищує цивільних, хижо полює на мирних з кожним днем збільшуючи число жертв.   

***

З обіду не було світла. Тоді повернулись Оля з Артемом. Виснажені, злі, мовчазні та голодні. Їли кашу. Декількома реченнями розповіли, що Олі не вдалось потрапити на вокзал, спочатку почався обстріл, а потім не вистояла чергу, усе зайняли мами з дітьми. Артема не пустили. Завтра по новому будуть їхати.      

***

Мабуть, те що відбувається з нашою державою, це тест. Доля випробовує українську націю. Зараз багато хто каже про Фінляндію, та її протистояння з СРСР у Зимній війні. Майже сто років тому фіни вибороли право існування кров’ю, тепер наша черга. Або ми переможемо, або навіки будемо в оковах «малоросії».   

11 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Якийсь короткий день. Стояв у черзі, потім в іншій, вдалось трохи поспати. Як почало гупати вирішили з мамою не спускатись до підвалу, сиділи в коридорі. На годиннику 21-32. Нічого не відбувається. 

***

Оля все ж таки сіла до евакуаційного потягу на Львів. Артем поїхав до друзів на Холодну гору. Ночуємо вдвох. 

12 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

На вулиці прохолодно. Сніг уходить під землю. Забруднився. Будинки та голі дерева здаються особливо сірими. Навівають печаль. Вона липка, тільки доторкнись і вже не відмитись, сумуєш до наступного дня. 

Зустрічаючи перехожого, він обов’язково відвертає обличчя. Люди бліді, рухаються нетерпляче, уважно прислуховуються до неба. Лише безхатченки та інші маргінали радіють. В чергах за гуманітарною допомогою можна почути їх веселий настрій. Доречі, відчинились наливайки, а може вони не зачинялись?   

***

Чому ми з мамою поступово віддаляємось один від одного? Нічого не розумію. Навіщо ми грубіємо? Чого я зробив погано або неправильного? Коли прокинулись привітаюсь, починаю допомагати, намагаюсь розмовляти, підбадьорювати. Вона відповідає односкладно: «Так, ні, не клади, дай, почекай, тихіше». Питав, що з нею. Безрезультатно. Іноді чую, як плаче за стіною. Складно втриматись і не підійти до неї. Тільки мене побачить та накривається ковдрою, благає не втомлювати її. 

Невже так погано. . .  

13 березня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

В нас була кума Олена. Пили коньяк, мама більш-менш трималась, поводила себе активно. Донька Олени все ж таки вибралась з Малої Рогані. Їй з чоловіком та дітьми прийшлось йти більше двох кілометрів полем. Бо волонтери не мали змогу дістатись до селища. Каже, що під час їх шляху почався обстріл. Били по лісопосадці. Бігли, падали. Сильно забились, а ще у дитинки пішла кров носом, у вухах дзвін. Довелось кинути речі, окрім рюкзака з документами та грошима. Валізи лежать посеред поля. Нашого українського поля, яке потерпає від російського пекла. 

***

Вирішили спробувати спати в коридорі. Втомились від підвалу. 

***

Сьогодні знов допомагав розносити гуманітарні пакети. Це все Микола Іванович сусід з першого поверху. Його син працював водієм автобуса, а під час війни пішов волонтером та розвозить всіляке. Їжу на блокпости, хліб, гуманітарні пакети. Ось він і просить мене зекономити їм час та долучитись до справи.    

14 березня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Приїхав Артем. З його слів, Оля їхала 30 годин до Львова. Біля Києва потяг довго стояв, потім не заїжджав до міста. Звичайно в потязі задуха, нема чим дихати, волають діти, постійна ругань та сварки між мамочками. Що мене вразило, в неї закінчилась вода. Лише 0,5 води на 30 годин дороги. Але на вокзалі наливали чай. І десь потім на станціях давали чай ще їй перепали якісь вафлі, та своя їжа. Тільки спрага мучила.

***

Ввечері Артем випив зайвого. Жалівся на Олю, несправедливе життя, який він нещасний у свої сорок вісім років. Я не чіпав його, мовчки слухав, іноді схвально кивав головою. Йому потрібно вимовитись, мені нічого не залишалось як подарувати таку можливість. Мама зневажливо окинула оком брата та зачинилась у своїй кімнаті.   

15 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Вперше добрий настрій. Відчуваю сили. Мама з Артемом поїхали за бабусею. Останній домовився за автівку. По обіді мають бути. Намагався дізнатись чи не зарано її виписують. На мене лише недобре подивились. Сподіваюсь не буде ніяких ускладнень.

***

Бабуся схудла, але усміхнена. Бачу сумувала за домом. Не передати як приємно обійняти рідну людину. 

***

Залишок дня пройшов як і попередні. Стомився перелічувати одне і теж.   

16 березня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Пару днів тому в дяді Віталіка з Циркунів розрядився акумулятор автомобіля. Смартфон довго не витримав. Вони сиділи без електрики, газу, їжу не встигали готувати на вогнищі, обстріли посилились вдвічі. А сьогодні він зателефонував через телеграм з Бєлгорода. Сказав, що більше не міг терпіти. Діти не спали. В доньки почались істерики, відмовляється від їжі. Вони зупинилися в його колезі по роботі, немає ніякого плану, просто хоче перевести подих. Мама попередила, щоб не ставав ні на які обліки, списки та намагався не мати справи з документами. Рекомендувала пробиватися до Прибалтики. 

17 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Несподівано отримав повідомлення від Каті. Шестакове де вона перебуває з родиною захопили руські. До цього дня це була сіра зона, тепер її контролює ворог. 

Голова йде обертом. Тремтять руки, нудить. В мене був приступ, мама сказала я втратив свідомість. В середині нічого немає. Лише пустота. Суцільна пустош. Моя Катя перебуває в окупації. . .

18 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Весь день чекав її повідомлення. На годиннику 23-33. Тепер не розумію чи побачу я від неї ще щось. Вона писала, що в селищі є тільки одне місце де ловить мобільний інтернет. За їх городом до покинутої ділянки. Вважай близько. Я так розумію, що Катя дає телефон старшому брату, тільки він туди ходить. СМС пише заздалегідь, коли смартфон підключається повідомлення відправляються. 

Не знаю, не розумію як їй зарадити. Що я можу у своєму становищі. Дзвонив до волонтерських організацій, вони обіцяли поставити держорганам питання стосовно зеленого коридору на виїзд з селища. А більше нічого не можу. . . марна істота. . .  

19 березня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Прокинувся, а в телеграмі таке повідомлення. Катя: «Як добре, що нам порадили повісити білу ганчірку на ворота та дім. Коли зайшли росіяни, вони нас не чіпали. Лише батька покликали на розмову, питали хто проживає, чи є зброя, хто з місцевих був учасником АТО. А сусідам не пощастило. Ці сволоти вигнали їх на вулицю. Побили сусіда, сказали, що вони залишаться у них, щоб ті не вертались». 

Читаю, а очі наповнюються сльозами. Виходить перебуваючи в Харкові під обстрілами я не знаю, що таке справжня війна для цивільної людини. Не берусь порівнювати умови мирних та військових, про це навіть думати не можна. А на що я можу жалітись, якщо моя дівчинка прямо зараз. . . Немає сил писати. 

Навіщо все це? Навіщо я тут розписував почуття, образи, настрій війни очима звичайного громадянина, коли все це не має значення. Нікому не потрібна жалість двадцяти п’ятирічного хлопця, що не може опанувати своє життя.  

20 березня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка. 

Бабуся радить нотувати трагедію Каті. Це єдине, що я можу робити. Бути мовчазним наглядачем, писати і терпіти провину, за те що не зберіг її від жахіття окупації. 

***

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області. 

Повідомлення Каті: «Довго не могли зупинити кров на лівій нозі. Не хвилюйся це не поранення. До нас у двір заїхав танк. Зламали ворота та паркан перед домом. Кіт перелякався і вчепився мені в ногу, сильно подряпав. Батько з мамою ледве зняли його, киця сидить під диваном. Солдати заборонили виходити з будинку. Ми закрили вікна, ковдрами, шторами, щоб вони не заглядали. Нічого не пояснюють. Боюсь як би не прилетіло по цьому танку». 

21 березня

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області. 

Повідомлення Каті: «Сьогодні танк поїхав. Ледве витримувала стогін корів. Голодні, недоєні. Ще застрілили Барона, (наш дворовий пес), за те що постійно на них гавкав. Тепер на виїзді стоять два авто. Виродки розстріляли сім’ю. Родина жила в будинку на нашій вулиці. Сподівались прорватись до Харкова. Нікого не провокували, ніякі вони не військові і не родичі військових, просто хотіли поїхати. А руським потрібен живий щит. Один з них так і сказав, якщо ви усі поїдете ваші за годину вдарять по нам. Росіяни не люди». 

22 березня 

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області. 

Повідомлення Каті: «Розбиті вікна забили дошками. Добре, що котел дров’яний, в хаті тепло. Проблема, що немає електрики, не працює насос, змушені топити сніг. Телефон заряджаємо від акумулятора автівки, а так тримаю його постійно вимкненим. Сьогодні батькові заборонили ходити на ставок набирати воду, руські сказали усе навмисно замінують або застрелять його в наступний раз. Сусідка передала, що вбили Федора. Мужичок жив на сусідній вулиці, часто підвозив мене до Харкова в мирний час. Причина невідома». 

23 березня

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області.    

Повідомлення Каті: «Продуктів ніде не купити. Розмовляли з солдатами про гуманітарну допомогу, нехай пропустять наших волонтерів, чи вже привезуть щось своє. Відповіли, що їм нецікаво таким займатись. Дідусь зарізав корову. Батько перемалює коров’ячий ячмінь, мама робить маленькі коржики, потім їх жаримо. Такий раціон в нас вже десять днів. Слава Богу їмо багато молочки, є м’ясо. Якось буде. Хоча болить шлунок, тупий біль в області пупка. І ще проблема з водою. Хоч батько і наповнив чотири бочки, снігу немає». 

24 березня

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області 

Повідомлення Каті: «Після того, як снаряд потрапив до сусідів, я все ще жахливо себе почуваю. Скільки днів пройшло? А я погано чую. У вухах час від часу дзвін, таке відчуття немов поллється кров. Іноді не можу дивитись на світло. Піднімаю очі і одразу паморочиться голова. Після цього складно йти, як п’яна».  

25 березня 

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області 

Повідомлення Каті: «Коли я жарила на вогнищі коржики, (навіть картопля закінчилась), у двір заглянув солдат, спитав чому таке сумне обличчя. З посмішкою сказав, що якщо я бажаю, то може мене застрілити, щоб я не мучилася. Пропонував з ним випити. Вбігла до хати. Коржики згоріли». 

26 березня

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області 

Повідомлення Каті: «Сьогодні до нас прийшов сусідський кінь Дим. Голодний як і ми. Його відв’язали та покинули. Дід з батьком завели, буде з нами. Ячменя багато. Не знаю погано це чи ні, але в нас почав ловити російський оператор. Нога сильно опухла та болить, не можу вдягти черевик. Постійно сниться кошмар немов мене насилують. Дуже боюсь, з хати майже не виходжу. Постійно з братом або батьком, дідом».   

27 березня

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області 

Повідомлення Каті: «В нас по вулиці п’ять згорілих будинків і все ще нерозірвавшийся снаряд в городі. Руські нічого з цим робити не хочуть, сказали хай так буде, вб’є так вб’є, але вже не повинен детонувати».

28 березня

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області 

Повідомлення Каті: «Мати добу сидить в кімнаті. Зачинилась. Безперервно молиться, чую молитву Богородиці. Брат думає пішки бігти в сторону Харкова до наших. Бабуся постійно зітхає та благає якщо щось не кидати її тіло, а поховати в городі. Батько п’є, вже навіть не розмовляє, щось сам собі бубонить. Думаю скоро це закінчиться, самогону більше немає. А я навіть не можу сформулювати що коїться в середині мене. Просто існую, намагаюсь вижити. Ні про що не замислюсь, навіть не плачу, на таке немає сил. Терплю, бо можу, не знаю як пояснити».

29 березня 

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області 

Повідомлення Каті: «Сьогоднішня ніч – це пекло. Це в вечері, мене випадково у дворі помітив солдат, сказав що я йому подобаюсь. Ніяк не відреагувала, лише розповіла рідним. А близько третьої години, ми прокинулись від гупання у двері, (паркану з воротами в нас немає як такого). Це був той самий солдат, кричав що вони уходять з Шестакова і через 15 хвилин ЗСУ усе тут порівняє з землею. Вимагав щоб ми йшли за ним. Батько відмовлявся, той вдарив його та погрожуючи зброєю змусив мене, бабусю, дідуся, брата, маму та батька бігти з ним до якогось підвалу. Зачинив нас і все. Ми просиділи там до сьомої, поки нас не відчинили інші солдати. Ніякого обстрілу не було і звичайно русня не забралась. На наш протест нас лише послали та сказали йти. Перечитую і розумію яка все це маячня, повна дурниця. Але я просиділа в підвалі та гадала який на планеті Земля дурний світ, якщо п’яний непотріб з автоматом може відчувати себе господарем та бути володарем чужого життя».             

30 березня 

Шестакове. Вовчанський район. Харківської області 

Повідомлення Каті: «Боюсь батько помре. Йому важко дихати, побили на нашій дільниці. Лежить немов в гарячці, час від часу втрачає свідомість, кашляє кров’ю. До нас зайшло двоє солдат, вимагали відчинити сарай, дивились чим можна поживитись. Батько не витримав та почав лаятись, а вони його за це прикладами, а потім ногами били. Перестали коли дід з братом вийшли, а мама почала істерично кричати. Плюнули, бо в нас нічого брати. Сам піднятись не міг, винесли ковдри, якось поклали та в чотирьох несли до хати. Молюсь Богородиці про порятунок». 

31 березня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка.    

На годиннику 22-28. Повідомлень від Каті не було. Я перечитую усе що вона написала і мене окутує сором. Нестерпний біль за самого себе. Який я хробак, якщо жалівся на свої санаторські умови. В нас завжди була вода, їжа, навіть інтернет. Коли я здригався у підвалі від ударів по станції переливання крові та поліцейського відділення. В неї були прильоти в приватні будинки по вулиці. Це якихось сотні, п’ятдесят метрів. 

Я перестав боятись, більше не зможу сварити долю. Цей місяць безповоротно змінив мене, змінив кожного українця хто доторкнувся до війни. Звичайно, що будь-який військовий, що зараз перебуває на передовій розсміється цим словам про війну. Але я зіткнувся з її тиловою частиною. Підступною частиною, коли ворог обирає за ціль цивільні об’єкти.  

Я пройшов перековку, загартувався сумом і можу з впевненістю написати. Я більше не буду існувати – тільки ЖИТИ! 

1 квітня

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка.    

Все ще немає повідомлень. 

***

Пишу пізно в вечері. Ну, ось до нас дійшла черга. Мінометний постріл поцілив у наш двір. В дев’ятиповерхівки нема вікон. А наша шістнадцятка не так сильно постраждала. З першого по п’ятий поверх нема вікон і балконів, а все що вище цілі. Нам пощастило, що квартира дивиться на проспект. Під час обстрілу перебували в коридорі. Двері з прохідного балкона, що ведуть на сходи вирвало, а до тамбура де ми були встояли. Лише пилом обдало. Заблокувало під’їзді двері. Їх зім’яло, але за декілька годин нас випустили. Слава Богу без жертв.             

2 квітня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка.    

Мешканці будинку вирішили спільно прибрати сміття у дворі. Провозились до обіду. Повністю заповнили контейнер. Ще я визвався у бригаду, буду допомагати забивати вікна. Звичайно безкоштовно. 

Від Каті немає повідомлень. 

3 квітня 

Харків. Проспект Перемоги. Олексіївка.    

Робота йде добре, але повільно. Нас лише четверо. Сьогодні попросили допомогти будинку на вулиці Ахсарова. Мабуть, підемо, не хочеться залишати людей в біді. 

Мені значно краще. Хоч я нічого такого не роблю глобального в масштабах країни, а лише непомітну, маленьку справу. Як це називає наша бригада: «латаємо віконні дірки до кращих часів». Ось і я намагаюсь залатати діру у своєму серці. Більш-менш пристосувався та готовий до викликів долі. 

А ці записки нехай залишаться пам’яттю болі. Червоною лінію, котра змінила мирне обличчя хлопчика на тінь. Бліду, понівечену, але нескорену та живу. Бо життя є тільки під синьо-жовтим небом.  

P.S. Сьомого квітня Катя подзвонила з Бєлгорода. Батькові потрібна була медична допомога, тому вони відправились до ворожої країни. Всім виїхати не вдалось, пустили лише Катю та маму з батьком. Нібито він одужав. Сказала, що двадцять першого квітня вони з допомогою волонтерів мають їхати до Литви.