Цензурування рукописів
Від самого початку існування Совєтської держави цензура була провідним складником її політики у сфері поширення інформації та регулювання видавничої справи. Спершу справами цензурування, зокрема антирадянської преси, займався Революційний трибунал, але 1922 року влада більшовиків утворила Головне управління в справах літератури і видавництв, у тому числі й відповідні відділення на рівнях республік. Попри те, що Укрголовліт займався цензурою у найширшому сенсі цього слова, цензурування існувало і на інших рівнях державного апарату. Управління в справі охорони державних таємниць у пресі, партійний контроль, цензура бібліотек і державних комітетів – вся ця інфраструктура була покликана на те, щоби читач отримував лише «правильні» тексти. У 1963 році безпосередньою цензурою починає займатися і Державний комітет друку при Раді Міністрів СРСР.
Процес проходження книжки «цензурними лабіринтами» часом затягувався до одного року – поки текст пройде всі інстанції й виправлення, і це навіть попри те, що окрім інституційної цензури, у СРСР існувала і самоцензура з боку авторів і редакторів, які намагалися працювати на випередження, враховуючи у тексті фінального рукопису усі «проблемні» місця – державний цензор завжди міг знайти причини, чому текст не можна допускати до друку.
Деякі автори вдавалися до спроб обдурити цензорів. Так, наприклад, поети УРСР часто вдавалися до так званих «паровозів» – ідеологічно ангажованих віршів на початку поетичної збірки, які «протягували» решту віршів до друку. Наприклад, такі тексти можна знайти у збірках «Американський зошит» Івана Драча, «Пальмова віть» Дмитра Павличка, «Тиша і грім» Василя Симоненка та інших.