Вечір à la française: французька література в кіно

Сучасний погляд на людські взаємини

Флоріан Зеллер «Батько»

Головним діамантом 93-ї церемонії «Оскар» став фільм Флоріана Зеллера «Батько». Премію за найкращу чоловічу роль отримав 83-річний Ентоні Гопкінс, який востаннє ставав лауреатом ще у 1992 році. Чим же саме вразила глядачів і критиків історія з такою простою і водночас всеохопною назвою? 

Неординарною стрічка є хоча б тому, що знята вона кінодебютантом: Флоріан Зеллер не кінорежисер. Це відомий французький драматург, який написав п’єсу «Батько» у 2012 році як частину театральної трилогії «Батько. Матір. Син». Бентежно-трагічна й надзвичайно зворушлива п’єса полонила французьких – а потім і не тільки – глядачів своєю глибинною й болісною щирістю. Це історія про старість, самотність, залежність і хворобу Альцгеймера, яка вразила мозок головного героя – колись сильного і самостійного чоловіка, а нині – збентеженого й наляканого старого. Його донька Анна дуже хоче допомогти батькові, якого ніжно любить і пам’ятає зовсім інакшим, однак, попри всі зусилля, вона не може повернути його хворобу навспак. Просто в неї на очах батько перетворюється на маленьку, вередливу дитину – і їй лишається тільки спостерігати, як згасає його розум.

Для фільму Флоріан Зеллер переніс події з Парижа до Лондона, а головного героя перейменував з Ендрю на Ентоні, навмисно стираючи межу між персонажем та актором, який його втілює на екрані. Як у п’єсі, так і в фільмі глядач стрибає зі сплутаної свідомості батька до голови доньки (яку зіграла блискуча Олівія Коулман), щораз питаючи себе, де правда, а де гротескне жахіття хворого розуму. Весь фільм – абсолютно камерне дійство, як і його театральне першоджерело. Квартира Ентоні стає для глядачів справжнісіньким лабіринтом: росте непевність, клаустрофобія, напруга. Речі змінюють місце, колір і вигляд. Не спокусившись можливостями вивести персонажів на широкі простори вулиць, Флоріан Зеллер замикає свого героя у в’язниці власної свідомості. Не кожен глядач зважиться пройти із сером Ентоні цю виснажливу емоційну одіссею в глибини зруйнованої пам’яті, однак воно того, без сумніву, варте.

Ясміна Реза «Божество різанини»

По-справжньому цікаві історії не потребують масштабу. І вигадливі декорації їм також не потрібні. Фізичні вади та готичні собори – зовсім не обов’язкові складники захопливого дійства. Вистачить і однієї вітальні та двох подружніх пар. П’єса французької драматургині Ясміни Рези «Божество різанини» 2006 року, а також її дуже влучна екранізація від Романа Поланскі 2011 року відразу привертають увагу, послуговуючись мінімумом виражальних засобів.

Зав’язка проста: у сквері побилися двоє хлопчаків. Фердінанд вдарив Брюно палкою, пощербив йому два різці і пошкодив нерв правого зуба. Батьки Брюно запросили батьків Фердінанда, щоб вирішити все мирно. Власне, п’єса починається з того, що конфлікт уже залагоджено і герої історії  збираються розходитися по своїх справах. Але, як це часто буває, слово по слову, чай, пиріг, тюльпани… і ось уже світська бесіда перетворюється на локальний Армагеддон. Виховані й культурні, наділені, за словами матері Брюно, навичками співіснування, герої поступово здирають із себе маски цивілізації, відкриваючи справжнє обличчя заради поклоніння божеству різанини. Четверо абсолютно не схожих між собою людей, кожен з яких має свої ідеали та переконання. Простуватий добряга, який торгує різним побутовим приладдям, письменниця-пацифістка, безпринципний адвокат і домогосподарка. Усі вони продемонструють своє істинне нутро, і вгадати наперед, хто з них виявиться найгидкішим, зовсім непросто. 

Ясміна Реза працює як хірург, що робить точні надрізи у потрібних місцях. Її «Божество різанини» неможливо звинуватити в надуманості та силуваності. П’єса – квінтесенція чорного гумору. Ні, тут немає відрізаних кінцівок чи потоків крові – просто розмова. Але наскільки чудово вона оголює вади сучасного фарисейського суспільства, де за позірними балачками про політкоректність і мир у всьому світі ховається жага крові. 

Робота Ясміни Рези викликала неабиякий фурор на світовій сцені і у 2011 році на кіноекрани вийшов фільм «Різанина», який можна назвати еталонною постановкою п’єси. Фільму дуже пощастило з кастом: Кейт Вінслет, Крістоф Вальц (він сюди заскочив у перерві між зйомками в Тарантіно), Джоді Фостер та Джон Рейлі. Усі вони професіонали найвищого ґатунку і грають як по нотах. Кожен викладається на повну і ніхто нікого не затьмарює (хоча ні, Крістоф Вальц усе ж таки сяє трохи яскравіше за інших). Фільм дуже точно іде за текстом п’єси, змінюючи лише деякі незначні нюанси та додаючи кілька елегантних сцен, які неможливо було б реалізувати в театрі. Зник лише французький колорит, але важливим аспектом п’єси Ясміни Рези є те, що подібна розмова могла відбутися будь-де. І в Парижі, і в Нью-Йорку, і в Києві.

Давід Фоенкінос «Ніжність»

Укладаючи шлюб, закохані бажають жити довго й щасливо. Однак що робити, коли твій партнер гине, а ти лишаєшся сам-один із розламаним на «до» і «після» життям, де, здається, вже ніколи не засяє сонце? Наталі й Франсуа були ідеальною парою: не з тих, що бездоганні ззовні, але відчужені всередині, а справді ідеальною, гармонійною і дуже щасливою. Мало не з першої миті знайомства вони розуміли, що створені одне для одного, і планували пройти через життя, тримаючись за руки. Але доля вирішила інакше: трагічна випадковість забирає Франсуа в Наталі – і разом з коханим чоловіком зникає сенс її існування. Здається, всі почуття помирають у її душі, адже вдруге таке щастя не зустрінеш. Збайдужіла до чоловіків, Наталі з плином часу поринає в роботу і зовсім випадково цілує найбільш непідхожу кандидатуру на роль прекрасного принца – незграбного колегу Маркуса. З цієї пригоди й починається її повернення з порожнечі.

Ось такий він, роман французького письменника та кінорежисера Давіда Фоенкіноса. Виданий у 2009 році, він миттю захопив читачів і критиків, здобувши низку престижних нагород. Це історія про втрату й відродження, про життя всупереч всьому й про незбагненну силу кохання. Давід Фоенкінос описує нестерпну легкість буття із притаманною, мабуть, лише французам іронічною щемкістю. У його романі смуток і біль переплелися з надією та легким, ніжним гумором, які він разом із братом майстерно переніс на кіноекран в однойменній стрічці 2011 року. Головні ролі у «Ніжності» отримали Одрі Тоту й Франсуа Дам’єн: чудові актори бездоганно доповнюють одне одного, майстерно демонструючи глядачам дуальність людського буття. І фільм, і книжка сповнені ненав’язливих, але глибоких міркувань щодо вічних людських проблем – і тому, мабуть, припадуть до смаку всім франкофілам.

Марк Леві «Між небом і землею»

А зараз – найоптимістичніша історія з нашої добірки. Вона про дівчину в комі (і її напівпотойбічне життя). У 1999 році французький архітектор Марк Леві, що прожив кілька років у Сполучених Штатах, написав свій дебютний роман про Лорен Клайн, інтерна у лікарні «Сан-Франциско Меморіал», що одного ранку помчала на роботу, потрапила в аварію, опинилася в стані глибокої коми, а тоді як невидимий привид повернулася до власної квартири. Роман миттю став дуже популярним – і тепер ми знаємо Марка Леві як популярного сучасного французького письменника. 

У чому секрет? У легкому, ненав’язливому стилі, цікавих пригодах, доброму почутті гумору і симпатичних персонажах. Історій про привидів чимало – веселих і сумних, трагічних і комічних, розважальних та повчальних. Навіть для самого Марка Леві це не єдина оповідка про привида (є ще «Закоханий привид» 2019 року), але для дебюту він обрав формат романтичної комедії. Для романтики, як відомо, потрібні (щонайменше) двоє. Через півроку після нещасного випадку матір Лорен здає її квартиру в оренду архітектору Артуру, який несподівано з’ясував, що він у цій квартирі не сам. Привида Лорен не бачить ніхто, крім нього, тому найкращий друг Артура навіть возить того до лікаря. Герої проходять усі стадії стосунків – від неприйняття до глибокого і щирого кохання. Їхні пригоди дають можливість Марку Леві поговорити про життя, всесвіт та все інше. 

Уже через рік, у 2000-му, книжка отримала переклад на англійську мову, і майже відразу вийшла американська романтична комедія з Різ Візерспун і Марком Руффало від режисера Марка Вотерса. Сценарій фільму частково відрізняється від першоджерела, але, що важливіше, зберігає його стиль. Творцям стрічки вдалося відтворити затишну, приємну і легку атмосферу роману Леві та поговорити про серйозне з усмішкою. Обираючи цей фільм, ви отримаєте теплий вечір, гарний настрій та приємний акторський ансамбль: тут і білявка в законі, і молодий Брюс Беннер, який ще не став Галком. До честі історії, ніхто не намагається замішати шмарклі з цукром: від романтики у фільмі не верне, а герої не бісять (важливе досягнення для ромкому). 

Фільм, як і книжка, не є новим словом у жанрі. Звісно, «Між небом і землею» бракує глибини, щоб стати на один щабель з «Привидом» із Патріком Свейзі, але гарний настрій що роман Марка Леві, що фільм Марка Вотерса забезпечать.

Безсмертна класика

Гі де Мопассан «Життя»

Французький письменник-реаліст Гі де Мопассан був непересічною і дуже розумною особистістю. Його книжки розліталися, як гарячі пиріжки, а життя обростало безліччю легенд і анекдотів. Зокрема, Мопассан був одним із тих людей, які підписували петицію проти зведення Ейфелевої вежі в Парижі. Подейкують, що він регулярно ходив обідати у ресторан на Ейфелевій вежі, бо це єдине місце в Парижі, звідки він міг її не бачити. Друг, учень і послідовник Густава Флобера, Гі де Мопассан відомий насамперед як неперевершений новеліст, однак у його доробку також є романи, найвідоміші з яких – «Любий друг» і «Життя».

«Життя» – це найперший роман Гі де Мопассана. Історія має новелістичну структуру й розгортається в нормандському селі. Письменник дуже любив цей регіон, адже провів на нормандському узбережжі щасливе дитинство. Головна героїня – дівчина Жанна. Молода й романтична, вона тільки вступає в доросле життя, сповнена мрій і сподівань. Закохавшись, вона виходить заміж за Жульєна де Ламара і дуже швидко починає втрачати ілюзії. Подружні зради, тяжкий побут і непутящий син поступово занурюють Жанну в прірву страждань і депресії, від якої немає рятунку. Гі де Мопассан викриває жорстокість і лицемірство, що панували (та й досі панують) у суспільстві, надзвичайно реалістично і яскраво зображуючи тенета рутини, а також таврує безпорадне становище жінки у шлюбі. Його роман песимістичний і по-флоберівськи сумний, адже, на думку письменника, література «не має на меті розповісти історію, розважити нас чи заспокоїти, а змушує думати й розуміти прихований сенс подій». 

Однойменний франко-бельгійський фільм, знятий у 2016 році Стефаном Брізе, вельми точно передає головні мотиви та настрій книжки. Стрічка отримала приз ФІПРЕССІ, також відомий як Приз міжнародної кінокритики, на Венеційському фестивалі. Відмовившись від лінійної структури, режисер запропонував сучасний погляд на класичну історію. Стрічка дуже камерна: її мінімалізм суголосний душевній спустошеності Жанни – навіть музика присутня не завжди. Довгі статичні плани передають атмосферу порожнечі й самотності, що оточують героїню. 

П’єр Шодерло де Лакло «Небезпечні зв’язки»

Мабуть, усі письменники хочуть заслужити своєю творчістю безсмертя. Багатьом це навіть вдається, але мало кому вічну славу приносить один-єдиний текст. Французький військовий П’єр Шодерло де Лакло належить до когорти щасливців. Його епістолярний роман «Небезпечні зв’язки» – це золота класика не тільки французької, а й світової літератури. Опублікований у 1782 році, він потрапив до читачів у дуже цікавий час. Тоді у французькій культурі панували два ключові напрямки: рококо і література Просвітництва. Рококо в загальному сенсі – це мереживо, будуари, інтриги, гедоністичне кохання. А ще – моральний релятивізм, еротизм і спроби насолодитися життям, відкидаючи суспільні та релігійні умовності. Рокальна література вирізнялася увагою до приватного, до ігор у спокусу, натяків і напівтонів. Водночас низка тогочасних інтелектуалів, серед яких і Жан-Жак Руссо, виступали з різкою критикою лібертинажу, засуджуючи соціальну нерівність, відмову від класичних ідеалів та нехтування природними людськими пориваннями.

«Небезпечні зв’язки» – сатира на популярний тип рокального епістолярного роману. Автор нещадно засуджує тогочасну аристократію, яка кохається в розпусті й ставиться до інших людей як до фігур на шаховій дошці. Знуджені аристократи віконт де Вальмон і маркіза де Мертей укладають парі. Вона хоче помститися колишньому коханцю і просить Вальмона спокусити юну, а головне – цнотливу майбутню дружину свого ворога. Вальмон, зі свого боку, відкидає ці умови як надто прості, обираючи жертвою свого полювання добропорядну, набожну мадам де Турвель, яка саме приїхала в гості до його тітоньки. Винагородою за успіх для Вальмона буде ніч із маркізою, а поки що – вперед, на лови! 

Автор викладає історію через листи головних учасників цього дійства, пропонуючи поглянути на неї з різних точок зору. Подібна оптика дозволяє увиразнити характери та ідеї. Прагнучи максимально засудити розпусних аристократів, він зміг зобразити їх довершеними у своїй жорстокості та ницості. Роман викликав неабиякий резонанс у суспільстві, ставши одним із багатьох провісників Великої французької революції, яка відбулася всього через 7 років після публікації.

Кінодоля роману склалася теж доволі яскраво. Роман екранізовували кілька разів, часом навіть переносячи події у сучасність. Однак еталонною версією вважається однойменний фільм Стівена Фрірза 1988 року з Джоном Малковичем та Ґлен Клоуз у головних ролях. Насправді це адаптація п’єси Крістофера Гемптона за романом Шодерло де Лакло. Навіть іронічно, що саме ця екранізація вийшла найточнішою з усіх. Особливо яскраво контраст помітний, якщо поглянути на фільм Мілоша Формана «Вальмон», який вийшов через рік після роботи Фрірза. Щонайперше стрічку хочеться похвалити за ризикований, але довершений добір акторів. Ані Джона Малковича, ані Ґлен Клоуз не можна зарахувати до «голлівудських красунчиків», але у них є головне – харизма і неймовірний акторський талант. Тонко нюансована гра передає найдрібніші відтінки емоцій героїв, оприявлюючи їхній довершений макіавеллізм. Жертв, молоду Сесіль і благочестиву мадам де Турвель, не менш майстерно зіграли Ума Турман і Мішель Пфайфер, але, звісно, за злом спостерігати цікавіше. 

Зимнокровність, з якою Вальмон та маркіза граються чужими долями, знаходить своє відображення в холодній кольоровій гамі фільму. Тут немає яскравих барв – віталізм і грайливе кокетство подаються відсторонено та стримано. Можна сказати, що «Небезпечні зв’язки» – це дуже британський погляд на французьку фривольність. Тим він цікавий і тим він цінний.

Александр Дюма «Королева Марго»

Варфоломіївська ніч – одна з найвідоміших і найкривавіших сторінок французької історії. У другій половині XVI століття усю Європу трусило від жорстоких і безглуздих релігійних воєн. Франція не стала винятком: на її території точилася боротьба католиків із гугенотами (французькими протестантами-кальвіністами). Людські трагедії – надзвичайно поживний матеріал для літератури. Александр Дюма написав про цей період цілу трилогію («Королева Марго», «Графиня де Монсоро» та «Сорок п’ять»). 

Власне, подіям ночі на 24 серпня 1572 року і присвячено опублікований у 1845 році роман «Королева Марго». Починається він із весілля католички Маргарити де Валуа та гугенота Генріха Наваррського. Династичний шлюб, який мав покласти край чварам у країні, навпаки стає прологом до масової різанини. Хоч книжка і називається «Королева Марго», фокус роману зосереджено на постаті Генріха – майбутнього короля Франції Генріха IV. Воно і зрозуміло, адже французи дуже цінують внесок цієї людини у свою історію та обожнюють говорити про нього на сторінках різноманітних книжок (згадати хоча б знамениту поему Вольтера «Генріада»).

Як і більшість романів Дюма, «Королева Марго» закинула читача у прірву придворних інтриг ще до того, як «Гра престолів» зробила це мейнстримом. Насамперед автор зосереджуються на тому, як же Генріху вдалося уникнути всіх пасток його тещі, Катерини Медічі, і таки стати королем Генріхом IV, якому належать знамениті слова «Париж вартий меси». Наступна за важливістю тема – це людська жорстокість і жахіття релігійної ворожнечі. Сама Маргарита де Валуа постає у романі Александра Дюма, який і популяризував її прізвисько «королева Марго», прекрасною, жвавою, трохи ексцентричною, але дуже доброю принцесою, що під час Варфоломіївської ночі рятувала гугенотів від загибелі. Її драма – це кохання до молодого дворянина-гугенота де Ла Моля: у світі, де все вирішують політичні інтриги, а людські життя нічого не варті, закохуватися небезпечно.

А наскільки небезпечно – можна побачити у французькій екранізації роману 1994 року. Це не перший прихід «Королеви Марго» на кіноекрани і вже точно не останній, але, мабуть, найефектніший. Під час роботи з історично-літературним матеріалом Патрісу Шеро важливо було прибрати дистанцію між сучасним глядачем і тою епохою, про яку він говорить, тому його фільм здійснив маленьку революцію в жанрі костюмованих драм. Шеро говорить про сучасність, його персонажі спілкуються сучасною мовою, поводяться як панки і навряд чи часто миються. А ті криваві звірства, на які Александр Дюма лише натякав, показані з максимальною жорстокістю і увагою до найнеприємніших деталей. Режисер зазначав, що до зображення цих сцен його підштовхнули етнічні чистки під час Боснійської війни. 

Зірки французького кіно Ізабель Аджані та Даніель Отей зіграли у цьому фільмі, можливо, свої найкращі ролі – Марго та Генріха. Їм чудово вдалося відтворити душевні муки бранців обставин, які так хочуть просто насолоджуватися життям. Порівняно з романом фільм приділяє більшу увагу постаті Марго, ставлячи її в епіцентр подій і вибудовуючи катарсис фільму не навколо втечі Генріха з полону Валуа, а навколо особистої трагедії Маргарити. Фільм – масштабний, епічний, пристрасний (тут ерос і танатос буквально правлять балом) і надзвичайно красивий, хай краса ця і хвора (просто за Бодлером). Фанати костюмованих драм можуть бути розчаровані: двір Валуа вражає своїми пишнотами лише перші п’ять хвилин. Хоча яка різниця, що сукня королеви Марго в крові? Головне, аби посмішка була на вустах.

П’єр Буль «Міст на річці Куай»

«Планета мавп» належить хай не до найвідоміших фантастичних кінофраншиз, але до досить-таки вагомих. Проте мало хто знає, що в основі її лежить роман французького письменника П’єра Буля. А серед тих, хто про це знає, ще менший відсоток читачів знайомий із його реалістичними творами. У нас це пов’язано з тим, що автор мало представлений в українському культурному полі. Чотири публікації у журналі «Всесвіт» – та й по всьому. Однак П’єр Буль надто яскравий і самобутній, щоб про нього не говорити.

Роман «Міст на річці Куай» пропонує багато в чому унікальний кут зору на події Другої світової. По-перше, він розповідає про Тихоокеанський театр воєнних дій, а по-друге, хоча за формою роман П’єра Буля і є стандартною історією про будні військовополонених, його сетинг – лише тло для складних психологічних випробувань. Британські війська, що протистояли японській армії, не змогли втримати Сінгапур і були змушені оголосити про капітуляцію та здатися в полон. Серед них – і підрозділ полковника Ніколсона, вірного служаки британської армії. Звиклий коритися статуту, полковник ні на мить не замислюється про втечу чи саботаж будівництва важливого для японської інфраструктури мосту через тайську річку Квай. Понад усе він прагне продемонструвати вищість Британської імперії над «відсталими» японцями, навіть не замислюючись про доцільність своїх дій. Йому важить одне: виконувати наказ і керувати своїми підлеглими. П’єр Буль яскраво демонструє двоїстість характеру полковника Ніколсона. «Фанатик дисципліни» Ніколсон за всі роки своєї служби цим заробив собі добре ім’я в армії, але саме ця риса веде його до державної зради та звірств, на які не наважувалися навіть японські наглядачі. 

Багато в чому автобіографічний роман П’єра Буля, який і в полоні побував, і мости попідривав, було опубліковано у 1952-му. Вже за п’ять років на великі екрани вийшов однойменний фільм геніального режисера Девіда Ліна. Масштабній стрічці за 2 години 40 хвилин вдається уповні розкрити драму полковника Ніколсона. Точна акторська гра Алека Ґіннесса передає усі переживання героя. У деяких моментах фільм працює навіть краще, ніж роман. Друга сюжетна лінія з підривниками не перетягує ковдру на себе, як це було у П’єра Буля, а навпаки доповнює першу, адже сценаристи сплели їх воєдино. Стрічка «Міст через річку Квай», як і роман, є суворим вироком будь-якому імперіалізму. Повоєнна література та кінематограф узагалі цікаво прощалася з імперіями (якщо ця тема вас зацікавила, не пропустіть «Пагорб» Сідні Люмета із Шоном Коннері в головній ролі). Епічний, психологічний і дуже красивий, «Міст через річку Квай» належить до класики світового кінематографу, досі лишаючись динамічним, захопливим і цікавим для сучасного глядача.

«Висока полиця»

Борис Віан «Шумовиння днів»

 «Чоловік кохає жінку, вона захворіла й померла», – саме так одного разу Борис Віан підсумував сюжет свого роману 1947 року. Просто як у фільмі «Історія кохання» 1970-го, на що звернув увагу Фредерік Беґбедер у передмові до «Шумовиння днів». У цьому немає і крихти кокетства: фабула в історії проста – Борис Віан працює з іншим. 

Його книжка – це гра з темами, образами, метафорами і словами, вишукано-абсурдно пастка на читача. Розгорніть першу сторінку, зануртесь у барвистий фантастичний світ, де закохані на побаченнях катаються на хмаринках, віртуозна гра на «піаноктейлі» витворює синестезію музики і смаку, а майстерний кухар Ніколя подає до столу ковбасона, оздоблює страву кружальцями солодкого м’яса і чимдуж тікає… Зануртесь – а тоді безсило спостерігайте, як світ втрачає кольори, наближаючи героїв до дюрренматтівського фіналу, де все настільки погано, наскільки може взагалі бути.

«Шумовиння днів» – це казка навпаки. У звичних казках герої переживають страшні випробування, щоби зрештою знайти скарб / одружитися / завоювати царство. Натомість у Віана все починається прекрасно: безтурботний юнак Колен живе своє найкраще життя, зустрічає на вечірці «прекрасну принцесу» Хлою (дрібка античності та джазу, куди ж без них) і насолоджується весною, що, здається, не скінчиться ніколи. Їхнє кохання – чисте, вітаїстичне, природне – не знає перешкод, аж поки в легені Хлої не поселяється біле латаття. Після весілля не жили вони довго й щасливо, а вмирали – довго й нещасно. Зачаровує, як майстерно Борис Віан кидає читача у прірву безнадії.

«Шумовиння днів» – це закорінений у реальності казковий тест. Вишуканий чистий сюрреалізм історії бринить до болю правдивими нотами. Борис Віан легко та невимушено жонглює словами, виплітаючи дуже точні метафори. Яким би химерним і нереалістичним не був образ, ви точно знаєте, що за ним ховається. Історія повниться влучними літературними жартами (чого один Жан-Соль Партр вартий із графинею де Будуар!) і їдкою сатирою на конформістське суспільство у стилі Альфреда Жаррі.

Чи можливо екранізувати такий роман? Авжеж, ні: надто вже філологічний це текст. Тим не менш, «Шумовиння днів» екранізовували тричі: французи, японці і знову французи. Радимо кіноверсію Мішеля Ґондрі 2013 року. Тут розкішний візуал і чудові актори (Одрі Тоту, Ромен Дюріс та Омар Сі). Останні, щоправда, видаються трохи дорослішими, ніж задумував 26-річний Віан, коли писав свій роман, герої якого, як влучно зазначала дослідниця творчості письменника Крістель Ґонзало, «не старіють, а просто вмирають». Ґондрі вдалося зачарувати глядачів картинкою, як і Віан – словами. Спецефекти у фільмі навмисне гіперболізовано умовні – і саме це робить їх настільки яскравими. Його «Шумовиння днів» – гарна вакцина від фраз на кшталт «Це неможливо екранізувати».  Робота з мовою кіно досконала. Фільм такий само винахідливий, як і роман, – і такий само плавний. Дивлячись на клаустрофобне стискання простору навколо героїв, ви й не помітите, як яскраве кольорове кіно обернеться на чорно-білу стрічку. Милий ретро-футуристичний світ мрій показує своє «бразиліанське» нутро: відома антиутопія Террі Ґілліама і Тома Стоппарда відчутно вплинула на естетику Ґондрі. 

Фредерік Беґбеде «99 франків»

Хто не знає Фредеріка Беґбеде? Славнозвісного бонвівана, любителя вечірок і епатажного письменника, який увірвався в новий міленіум зі скандальним романом про закулісся рекламного бізнесу. Це була літературна бомба свого часу, що розійшлася накладом 500 000 примірників: її всі обговорювали, ганили та хвалили. 

Головний герой роману – безпринципний рекламник Октав Паранго. Для нього все – товар: він сьогодні точно знає, що ви купуватимете завтра. І його робота полягає в тому, щоби вам це продати. Життя Октава – хаотичне й безладне, воно позбавлене сенсу, зате наповнене сексом і наркотиками. Він покірна шестірня монструозної системи і навіть не замислюється над власним становищем, хоча й усвідомлює деструктивність рішень, які ухвалює. Беґбеде витворює яскравий світ глянцю й шику, пересипаючи роман їдкою сатирою на суспільство споживацтва та автобіографічними елементами – він також працював у рекламному агентстві й так само сидів на наркоті. Письменник зображає бунт свого героя проти правил, які ще зовсім недавно його цілком влаштовували. 

«99 франків» дуже кінематографічні: камера любить такі сюжети й таких персонажів. Однак, до екранів роман ішов довгих сім років. Фредерік Беґбеде жадав зберегти за собою творчий контроль, режисер майбутньої стрічки, Ян Кунен, славився своїми новаторськими підходами, а студії не дуже хотіли фінансувати фільм, який висміює світ реклами. На щастя, зрештою, всі зірки зійшлись і «99 франків» потрапили на великі екрани. Стрічка, як і книжка, стала помітним явищем французької культури початку 2000-х. Її окрасою стали візуальні експерименти режисера та виразна акторська гра майбутнього оскароносного Жана Дюжардена. Після цього фільму ви не зможете дивитися на рекламу так, як раніше.

Маржан Сатрапі «Персеполіс»

«Персеполіс» Маржан Сатрапі стоїть у нашій добірці трохи осторонь, адже для автобіографічної оповіді про своє дитинство та молодість в Ірані авторка обрала формат графічного роману. Було б неправильно зарахувати «Персеполіс» до літератури, адже комікси – це окремий вид мистецтва зі своїм унікальним набором виражальних засобів. Але голос Маржан Сатрапі настільки важливий та унікальний, що її витвір неможливо оминути. До того ж, «Персеполіс» також має екранізацію, ще й вельми незвичну.

Ця bande dessinée – історія дорослішання маленької дівчинки, якій не пощастило жити в часи великих змін. Її очима читачі бачать тектонічні зсуви в іранському суспільстві: прихід до влади ісламських фундаменталістів і початок війни з Іраком. «Персеполіс» не пропонує урок із політичної історії, це радше набір фресок, які крізь призму дитячого сприйняття викривають жахіття релігійного мракобісся, що обернуло цілу країну на руїни. Чорно-біла історія, що виходила з 2000 по 2003 рік, розповідає про різні прояви свободи: зовнішньої та внутрішньої. «Персеполіс» допомагає поглянути на Іншого, зрозуміти його і навчитися приймати. Авторка пропонує цікавий погляд на відмінності між західною та східною культурами, а також показує проблеми формування власної ідентичності за межами рідного соціуму.

У 2007 році «Персеполіс» отримав анімаційну екранізацію, здійснену самою Маржан Сатрапі та Венсаном Паронно. Мультфільму вдалося зберегти візуальний стиль графічного роману та серйозність політичного висловлювання авторки. Резонансна історія стала навіть предметом політичного скандалу: продержавний фонд «Іран Фарабі» надіслав ноту протесту Франції проти відбору «Персеполіса» до конкурсної програми Каннського кінофестивалю. 

І графічний роман, і його екранізація змушують замислитися, як легко втратити те, що ми вважаємо невід’ємною частиною свого життя – цивілізацію.