1. Франсуа Війон (1431 – після 1463, точна дата смерті невідома)

Трикстер від літератури, бунтівник, грабіжник і майстер слова, Франсуа Війон захоплює і понині. І справа тут не лише в його текстах – написаних канонічною на ті часи римованою формою, але протогуманістичних за змістом і тематикою, дотепних, зрозумілих, іронічних, гедоністичних і навіть часом сороміцьких. За самою лише біографією цього паризького хлопчака, відданого матір’ю-вдовою на виховання священнику Ґійому Війону, чиє ім’я він візьме згодом, можна зняти ефектний блокбастер.

На долю Війона випало чимало пригод: навчаючись у Сорбонні, на той час оплоті схоластичного мракобісся, він поринув у бурхливе студентське життя з його нестримними витівками; затим ступив на ще слизькішу й маргінальнішу стежку злодійського ремесла. Війон читав свої вірші при дворі герцога Орлеанського – і водночас не раз отримував смертний вирок. Дивовижно, але щоразу він відбувався хіба тюремних строком і кількома віршами, написаними напередодні кожної страти, яку з тих чи інших причин скасовували. Ось і ця «Балада остання» з його Великого тестаменту, тобто заповіту – зовсім не остання, хоч і добре резюмує авантюрницьке життя автора.

БАЛАДА ОСТАННЯ

Скінчився тестамент Війона —
Життя порвалось, наче нить.
На цвинтарі зачувши дзвони,
На похорон його прийдіть,—
Червоні шати одягніть,
Бо був він страдником кохання,
Хоч жартувати міг — не нить,
Коли настала мить остання.

Ламав він кожну заборону,
Знав каземат, канчук і пліть,
Та звідси аж до Русільйону
Його згадає кожна віть
І кожен кущ, де юну хіть
Задовольняв він без вагання,—
Та що про це вже говорить,
Коли настала мить остання!

Він помирав у ніч безсонну,
Ще за життя устигши стліть,
Але в тяжку хвилину скону,
Коли душі вже не зцілить,
Амур спромігсь його вжалить —
І з смертю він відчув злягання…
Не знав пекельних він страхіть,
Коли настала мить остання.

Мій принце! Що він міг зробить?
Останнє вдовольнить бажання —
Сулій вина перехилить,
Коли настала мить остання.

Переклад Леоніда Первомайського. Цитовано за вид. Великий Тестамент та інші поезії. Франсуа Війон. Видавництво «Дніпро», Київ, 1973.

2. Віктор Гюґо (1802-1895)

Віктор Гюґо – брила, яку ніяк не можна обійти, говорячи про французьку поезію (про літературу загалом годі й казати). Саме Гюґо доклався своїм однойменним романом не лише до того, що натовпи туристів, опинившись у Парижі, першим ділом біжать до собору Паризької Богоматері, а й до того, що ця готична будівля в принципі не пішла на будматеріали на хвилі перебудови міста початку ХІХ століття – книжка вже культового на той час письменника привернула увагу громадськості до важливості збереження старовинних пам’яток архітектури.

Що ж до власне поезії маестро, то вона наскрізь просякнута романтичним духом своєї епохи. Зокрема Гюґо – автор поеми «Мазепа» про українського гетьмана, чиї легендарні пригоди юності зробили з нього улюбленця європейських романтиків, а заодно стали символом нескоримості українського народу. Окрім того, в доробку світила французького романтизму – і громадянська поезія, і народні мотиви, і, звичайно, любовна лірика. Водночас у його віршах часто помітно впливи класицизму, який безроздільно панував над Францією упродовж кількох століть до того і позбавлятись якого почнуть уже поети-модерністи; наприклад, сценка з наведеного тексту неначе зійшла зі старовинного полотна якогось видатного художника-академіста.

Я берегом ішов і там зустрівся з нею —
Сиділа в комишах, розпатлана й пручка;
Здалось мені на мить — я бачу босу фею,
І я спитав: — Скажи, ти підеш до ліска?

На мене глянула покірно й гордовито, —
Так жінка дивиться й здається на любов.
І я сказав: — Це нас кохати кличе літо,
Зі мною підеш ти у затінок дібров?

І ноги витерла об зелень побережну,
І вдруге глянула — на відповідь мені,
Ховаючи в очах задуму обережну…
О, як тоді птахи співали в гущині!

О, як вода несла до берега цілунки!
І ось я вздрів — іде в густі очерета
До мене дівчина, збентежена дикунка,
Закривши косами усміхнені вуста.

Переклад Михайла Литвинця. Цитовано за вид. Поезії. Віктор Гюго. Видавництво «Дніпро», Київ, 1978.

3. Шарль Бодлер (1821-1867)

Сучасник Гюґо, Бодлер уже належить до зовсім іншого поетичного покоління. Обираючи одного з так званих «проклятих поетів», французьких символістів, які одними з перших почали ламати усталені канони літератури на користь модерністської естетики, важко не згадати меланхолійно-звукописного Поля Верлена чи його буремного коханця-експериментатора Артюра Рембо, який сказав у поезії все, що хотів, до 21 року, а потім перестав писати й подався в мандри. Однак Бодлер – найстарший і, можливо, найперший з них усіх, а ще чи не найбільше з усіх поплатився за своє революційне мислення.

Коли 1957 року світ побачила нині класична збірка «Квіти зла», пурєдні французи не стерпіли «образи суспільній моралі» й піддали видання нещадній цензурі, а самого поета притягли до відповідальності. Тепер Бодлера цінують за те, що він одним із перших оспівав потворне поруч із красивим, показав, що навіть огидні речі на кшталт трупа коня можуть стати предметом поетичного опису та аналізу, а крім того, багато зробив для розвитку жанру поезії в прозі, який французи люблять і понині. Образ поета як вигнанця, незрозумілого натовпу, не пристосованого до життя в суспільстві обивателів, увічнено в програмовому тексті Бодлера – «Альбатрос».

Альбатрос

Щоб їм розважитись, веселий гурт матросів
Серед нестримних вод розбурханих морів
Безпечно ловить птиць, величних альбатросів,
Що люблять пролітать слідами кораблів.

На палубу несуть ясних висот владику.
I сумно тягне він приборкане крило,
Що втратило свою колишню міць велику,
Мов серед буйних вод поламане весло.

Мандрівник зборканий знесилено ступає!
Плавець повітряний незграбний і смішний!
Той тютюновий дим у дзьоб йому пускає,
А цей, дратуючи, кульгає, мов кривий.

Поет подібний теж до владаря блакиті,
Що серед хмар летить, мов блискавка в імлі.
Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій
Він крила велетня волочить по землі.

Переклад Миколи Терещенка.

4. Ґійом Аполлінер (1880-1918)

Постать Ґійома Аполлінера неможливо осягнути, говорячи лише про поезію: він загалом був помітною фігурою в авангардистських мистецьких колах свого часу, працював журналістом, писав критичні нариси про літературу й живопис, дружив із багатьма «зірками» тодішнього культурного життя, зокрема й Пабло Пікассо, і загалом, як прийнято казати в таких випадках, вів богемний спосіб життя.

Хоча саме Аполлінер вигадав термін сюрреалізм, під яким пізніше об’єднаються поети молодшої генерації (Бретон, Супо, Елюар), його власну творчість важко загнати під рамки певної течії. Це наскрізно модерний поет, який оспівує сучасність і винаходить нові художні форми, більш відповідні його епосі. Він одним із перших відмовляється від знаків пунктуації, адже його магматичні, нестримні верлібри наділені власним ритмом і не потребують подібних милиць. Ще одне відоме новаторство Аполлінера – жанр каліграм, або фігурних віршів, який він хоч і не вигадує на порожньому місці, але виводить на новий естетичний рівень.

Є

Є корабель який завіз кудись мою кохану
Є в небі шість ковбас вночі сказав би то личинки що з них визернюються зорі
Є ворожий підводний човен що має храп на мою кохану
Є тисяча ялинок навкруги обчухраних оскіллям
Є піхотинець осліплений задушливим газом
Є вщент роздовбані кишки-траншеї Кельна Гете і Ніцше
Є туга за листом що забарився
Є в мене у планшеті кілька фотокарток моєї коханої
Є полонені що бредуть понуро
Є батареї де обслуга вовтузиться коло гармат
Є військовий поштар що трюхикає шляхом попри окремо ростуче дерево
Є кажуть десь шпигун що шастає тут невидимкою
Укрився підступно невидимим обрієм і злився з ним
Є високий лілейний бюст моєї коханої
Є капітан що тривожно чекає радіовісті про становище на Атлантиці
Є солдати в нічному наряді що пилять дошки на труни
Є жінки-мексіканки що лементуючи благають маїсу у кровоточивого Христа
Є Гольфстрім такий літеплий і благодатний
Є за п’ять кілометрів цвинтар утиканий геть хрестами
Є там і сям окремі хрести
Є фіги берберійські на алжірських кактусах
Є довгі гнучкі руки моєї коханої
Є чорнильниця зроблена мною з гільзи її не приймають на пошті
Є сідло моє мокне собі під дощем
Є кохання що лагідно веде мене за собою
Є чи то пак був полонений бош що тягнув на собі кулемета
Є на світі мужчини що зроду не були на війні
Є на окупованій території жінки що вивчають німецьку мову
Є індуси що дивляться зачудовано на поля Європи
I думають сумно про тих що хтозна чи судилось їм знову побачить
Бо вміння бути невидним зросло за війну неймовірно

Переклад: Микола Лукаш. Цитовано за вид. Від Бокаччо до Аполлінера. Переклади. Микола Лукаш. Видавництво «Дніпро», Київ, 1990.

Vers libre (дослівно - «вільний вірш») –
форма поетичного твору, у якій немає ритму (тобто типового для силабо-тонічного віршування чергування наголошених і ненаголошених складів у рядку) та рими.

5. Сен-Жон Перс (1881-1975)

Якщо Аполлінер – співець модерності й безпосередньої реальності, Сен-Жон Перс – невтомний шукач істини в абстрактніших широтах. Відомий «в миру» як Алексіс Леже, він відділяв дипломатичну кар’єру від поетичного шляху за допомогою псевдоніма. Напередодні Другої світової йому, поборнику рішучого опору нацистській Німеччині, довелося виїхати до Англії, а потім і до США, де він залишився жити й надалі. 

Поезія Сен-Жон Перса вплинула на багатьох митців з усього світу, включно з українськими поетами так званого «витісненого» покоління, хоча її часто вважають важко зрозумілою. Можна подумати, наче так вважав і Нобелівський комітет, 1960 року присуджуючи поетові премію з літератури за «вільний лет і сугестивну образність його поезії, яка по-візіонерськи відображає реалії нашого часу». Слід визнати, що його тексти точно не пасують до того, аби постити їх в інстаграм поруч із красивими картинками; це епічні полотна поезії в прозі, поеми, в яких розгортаються стихійні, вселенські, духовні колізії, але щоб зорієнтуватися в них, радимо, замість напружено вникати в сенс кожного слова, віддатися цьому, справді, вільному лету уяви.

Хваління

ІІІ

З червоних пагорбів пливуть додолу гордливі ритми. Котяться в провалля,
Немов брунатні зорі, черепахи.
І рейди поринають у сновиддя, і голови дитячі сняться їм…

Будь чоловіком зі спокійним зором, будь чоловіком, ладним розсміятись,
Невелемовним, ладним розсміятись, під супокійливим розкриллям брів та досконалістю високого польоту (і саме так з-під непорушних вій він повертається до знаних вже речей, верстаючи шляхи оманливого моря… І саме так з-під непорушних вій
Не раз він провіщав нам острови,
Мов той, хто обіцяв молодшому: «Побачиш!»
І він дійти порозуміння годен із тим, кому належить корабель).

Переклад Михайла Москаленка. Цитовано за вид. Сен-Жон Перс. Поетичні твори. Юніверс, Київ, 2000.

6. Філіп Жаккотте (1925-2021)

У певному сенсі можна сказати, що повоєнна французька поезія йде врозріз із абсурдистськими ідеями, панівними у тогочасних прозі й драматургії. Адже Філіп Жаккотте і його покоління (Ів Боннефуа, Жак Дюпен, Андре дю Буше…), яке виходить на літературну сцену в 1950-ті роки, відмовляються від туманних і заплутаних висот сюрреалізму на користь своєрідного «спойлера» сучасного метамодернізму – нової щирості, правдивості, якої вони бажають досягнути в поетичному слові.

У віршах Жаккотте не знайдеш апломбу й пафосу, поет промовляє до читача напряму, бажаючи показати істину через прості, мало не повсякденні ситуації. Тому його поезія – в тонкощах, у ній немає зайвих чи порожніх слів, і, можливо, саме тому ці тексти такі зворушливі й довірливі. Власне, тут залишається тільки дати слово самому автору.

Таємниця

Недовговічний скарб птахів. Одначе вічно
яскріти може він у мерехтливім сяйві!

Можливо, вогкий ліс його оберігає,
мені здалось: привів сюди нас вітер з моря,
ми спину бачили його, неначе тінь…
Проте й тому, хто йде зі мною поруч, навіть
цій пісні не скажу, що нам заповідає
кохання ніч. Хіба не ліпше дати волю
плющеві, щоб здирався на мури він, безмовні,
щоб зайве слово нам не роз’єднало вуст,
щоб весь чудовний світ не обернувсь в руїну?

Про те, що навіть смерть хтось оберта на просвіт
серед світання, птах розкаже слухачеві.

Переклад Олега Жупанського. Цитовано за вид. Філіп Жаккотте. Поезія 1946-1967. Юніверс, Київ, 2003.

7. Венера Курі-Ґата (нар. 1937)

Курі-Ґата чудово ілюструє тенденцію другої половини ХХ – ХХІ століття, коли у франкофонному просторі стають усе більш вагомими письменники арабського походження. Уродженка Лівану, письменниця з 1973 року мешкає у Франції, але від цього не стала менш закоріненою в культурі та міфології своєї батьківщини, яка постає в її текстах у вигляді рідного високогірного села й тісно пов’язана з постаттю неписьменної матері-селянки, яка вийшла заміж за французького офіцера.

Littératures francophones (франкофонні літератури) –
поняття, яке останнім часом приходить на заміну вужчому й конкретнішому «littérature française», тобто «французька література»; позначає літературу, писану французькою мовою, як європейських держав і Канади, так і колишніх колоній (Магриб, Ліван, інші африканські держави тощо).

Часта гостя на французькому телебаченні, членкиня журі багатьох престижних премій у світі франкофонії, лауреатка Гонкурівської премії з поезії, ця тендітна пані з густо наведеними очима скромно й не без лукавства говорить про себе як про «звичайну собі жінку» і при цьому, не претендуючи на звання Вчителя чи Пророка, пише про вічні, універсальні речі. У світі її поезії, де, здається, одна збірка перетікає в іншу, зливаючись у єдиний твір, істоти, предмети та стихії поводяться за законами міфічного мислення, які є спільними для всього людства на ранніх етапах розвитку і які досі залишаються в глибинах нашої психіки. Можливо, саме тому вірші Венери Курі-Ґати, образні й легко впізнавані, справляють невитравне враження.

Орди дерев з назвами які неможливо вимовити наступали на наше передмістя
На схилі часів
Вступали в сутичку з нашими що стали трав’янистими від медитації
Чагарник з кривою стопою закутаний в пальто позичене у вовка
Дуб з барабанними перетинками пробитими докірливими птахами
Дика олива чорна від виділень цвинтарів
Ми вичікували їх з палицями сокирами та собаками що їдять кору
Наші вдови переслідували їх гавкотом
Місяць посилав їм свій надлишок каміння та блискіток
Вони повертали назад не зазирнувши в щілину кохання жодної троянди
Не торкнувшись волохатої потилиці жодного козолисту
не показавши рани на колінах цілющому буку
Відступали до самої ріки де вивертали кишені повні хрущів

Ми спостерігали за ними через просвіти в пейзажі
пробоїни в повітрі періоду спеки
Скуйовджені
Розтріпані
кіптява їхньої душі лишалася на нашій білизні
серце матері тягнулося до простих дерев
до в’яза який стримував сон на порозі пекла
до суничника з золотими очима
їхні фото на наших стінах заміняли знімки предків що переганяли овець на пасовисько
знімок брата що помер за те що написав книгу зі словами про гренадерів що
забризкували наш поріг слиною кров’ю
не існує щасливого пейзажу

Переклад Елли Євтушенко.