Україна та Литва мають спільне минуле, зокрема і колоніальне. Упродовж десятиріч обидві країни зазнавали мовних, політичних, культурних утисків радянської влади, яка не могла забути їм, волелюбним, ані УПА, ані Братів лісових. Відповідно теми, які б мали стати центральними для біографій чи книжок про історію, чия популярність серед читачів є незмінною протягом багатьох років, втратили своїх героїв. Писати про науку в атмосфері параної змов, яка панувала у СРСР, теж було неможливо. В таких реаліях важко уявити появу книжки на кшталт «Хіросіми» Джона Герсі… З корисного максимуму — видання про лікарські рослини, словники та енциклопедії. 

 

Як зауважує відома литовська літературознавиця Юрате Чершкуте, «нон-фікшн у Литві має свою непросту історію — протягом половини ХХ століття цей жанр був дуже сильно підданий політизованій цензурі», аж настільки, що став недієздатним і майже зник. За час радянської окупації Литви її книговидавнича галузь суворо контролювалась. За художню літературу відповідало видавництво “Vaga”, за нон-фікшн, а точніше публіцистику, — “Mintis”. Не забуваймо, що в СРСР домінувало книговидання російською мовою. 

«У радянські часи публіцистика як жанр особливо піддавалась пропаганді, що чудово реалізовувався популярним серед читачів жанром літературної замальовки, що виконував соціалістичну доктрину, – пише Юрате Чершкуте. – Поряд з ними процвітала серія перекладених біографій, які вважалися придатними для нової радянської людини». 

 

Зрозуміло, що будь-який розвиток літератури став можливим лише за лібералізації влади та довгоочікуваного «вітру змін». Тому знаковою для історії литовської документальної прози стала поява книжки спогадів Далі Ґрінкявічюте «Литовці біля моря Лаптєвих» про її заслання до Сибіру, що вийшла 1988 року. 

 

Здобувши незалежність, Литва потребувала часу на побудову нової країни. Коли ж відбувся остаточний перехід від комунізму до демократії, настав час переосмислювати минуле, робити видимим те, що старанно приховувалось. За це взялась науково-популярна література, розквіт якої у Литві припав на 2010-ті роки.  

Отже, історичний нон-фікшн. Він залишається для Литви центральним. Цей напрям має кілька тематичних розгалужень. Перше – збройний опір радянській владі після Другої світової війни. З деякими зразками цього напряму український читач може познайомитись завдяки перекладеному «Щоденнику партизана Льонґінаса Балюкявічюса-Дзукаса» (видавництво «Кальварія»), у якому йдеться про рік життя, сповненого небезпеками, сміливості та запеклою вірою у боротьбу, чи мемуарам «Браття лісовії» Юозаса Даумантаса (видавництво «Крок»), що розповідають про те, як німецьких окупантів змінили радянські, з чим не захотіли змиритись тисячі литовців, бо не мали іншого виходу. Тему продовжує біографія партизанки Моніки Алузайте, написана Маріусом Емужесом (“Partizanė: Monika Alūzaitė – moteris laisvės kovose”), на жаль, не перекладена українською. 

Наступною потужною темою литовського історичного нон-фікшну є Голокост. За даними Яд Вашем у 1939 році у Литві мешкало 250 000 євреїв, наприкінці 1941-го – 40 000… Про поляків, що залишились у Литві й рятували євреїв під час Голокосту, про людей, що пережили пекло концтаборів, чи чинили опір нацистам, про жінок, чия молодість припала на ці страшні події – про все це і більше написала у своєму документальному романі “Jehudit. Pasaulis galėtų būti toks gražus” Анета Андра. «Щоденник з Вільнюського гето» (“Vilniaus geto dienorastis”) п’ятнадцятирічного єврейського хлопця Іцхака Рудашевського став одним з найважливіших письмових свідчень жахів Голокосту у Литві. Записи юнака були знайдені 1944 року на горищі одного з будинків гето. У них йдеться не лише про особисті переживання юнака, але й про боротьбу за виживання всієї єврейської громади міста. Книжка Зігмаса Віткуса “Atminties miškas. Paneriai istorijoje, kultūroje ir politikoje” («Ліс пам’яті. Паняряй в історії, культурі та політиці») присвячена місцю масових страт євреїв, ромів, поляків та радянських військовополонених у передмісті Вільнюса.  

Коли йдеться про минуле, кожна нація прагне відшукати в ньому своїх героїв, моральних авторитетів. Звідси інтерес до біографій чи мемуарів. Наприклад, у книжці «Магнітна Північ. Бесіди Елен Гінсі з Томасом Венцловою» (видавництво «Дух і літера») йдеться про литовський дисидентський рух і його представників, заснування Литовської Гельсінської групи. Видання листів братів Адолфаса та Йонаса Мекас до матері „Gyvenimo lai(š)kai”, що летіли із США до невеличкого литовського селища, щоб поєднати найдорожчих людей, колись розділених війною, розповідає не лише історію окремої родини, а й охоплює майже сорок років суспільно-політичних, культурних змін, демонструють, яким різним є життя, коли йдеться про свободу та утиски. Життєпис Они Шимайте “Epistolophilia: Writing the Life of Ona Šimaitė”, Праведниці народів світу, бібліотекарки Вільнюського університету, яка рятувала євреїв під час Другої світової війни, переховувала від нацистів цінні книги, не лише подає біографію видатної особистості, але й засвідчує наявність ще одного важливого культурного явища – літератури литовських емігрантів чи вже їхніх нащадків, які зберігають національну ідентичність, працюючи з темами історичної пам’яті. 

 

Отже, багате минуле Литви дає чимало матеріалу для історичного нон-фікшну. Імперські амбіції Князівства Литовського, трансатлантичний переліт і загадкова загибель литовсько-американських льотчиків Стасіса Ґіренаса та Стяпонаса Дарюса, насильницька депортація литовців до Сибіру, втечі з ГУЛАГу й повернення на батьківщину заради боротьби з окупантами, таємниць Вільнюса, культура сексуальності та її заборона у радянські часи, литовська архітектура міжвоєнного періоду, розвиток дизайну за холодної війни, розвиток суспільства з точки зору психології травм – все це розмаїття тем допомагає формувати образ країни, яка була до і залишилась після розвалу тоталітарної радянської імперії. 

 

Зосередженість на історії оприявнила дефіцит нон-фікшну, який би описував важливе у житті сучасної Литви – книжок з культурології, політології, журналістських розслідувань, видань про природничі чи точні науки тощо. 

Ми почали цей матеріал зі згадки про спільне минуле України та Литви. У ньому обидві країни мали спільного ворога, який нікуди не подівся і знову намагається завоювати, підкорити, а краще знищити зовсім те, що вціліло й відродилось. Усвідомлення загрози, вдячність українцям, що стримують російського монстра, спричинили появу поки скромного, але важливого напряму литовського нон-фікшну про російсько-українську війну. Він представлений книжкою “Donbass Jazz” Йонаса Охмана. У ній литовський журналіст шведського походження розповідає про свою волонтерську діяльність – допомогу оборонцям українського Сходу, міркує про анексію росією Криму й про те, що країни Балтії будуть наступним об’єктом для зазіхань агресора, пише про наратив нескінченної боротьби за свободу, характерний не лише для України, а й Литви. Відомий литовський журналіст Довідас Панцеровас 2017 року випустив книжку “Kiborgų žemė: pasakojimas apie Rusijos karą prieš Ukrainą” («Земля кіборгів: історія війни Росії проти України»), яка висвітлює події Революції Гідності та початок російської окупації українських територій. Панцеровас подав матеріал, максимально наближений до життя, позбавлений політичного пафосу, наголошуючи, що лише ті країни, які не так давно пережили радянську окупацію, розуміють, що війна в Україні надовго… 

 

Із вдячністю литовцям за підтримку, в очікуванні перемоги України й книжок про шлях до неї, які неодмінно будуть написані, ставимо крапку в цьому огляді, але аж ніяк не в «Литовському акценті».