Читаю есей Марти Ребон зі змішаними почуттями. Я вдячна і зворушена цією щирою спробою зрозуміти українську культуру, витягнути її з тіні замилування російською класичною літературою, віддати належне самому факту її існування. Мені хочеться дякувати за це зусилля, не легке ні інтелектуально, ні психологічно.
І водночас мене трохи дратує ментальна схема, яку в есеї накреслено для читача. То тут, то там натрапляю на слова-тригери, але найбільший із них – сюжет про Авеля і Каїна, двох братів, один з яких із заздрості вчиняє насилля над іншим. Наче все сходиться: Москва (Каїн) претендує на спадщину Києва (Авеля) і тому не відпускає, ніч-у-ніч обстрілюючи його сотнями дронів, балістичних і крилатих ракет. Навіть цієї ночі неподалік від мого дому російський дрон влучив у житлову багатоповерхівку. Загинув крихітний, двомісячний, хлопчик і його мама, директорка авторитетної неурядової організації 100 відсотків життя.