Нарешті наша мариністична серія дісталася до того моменту, коли мені треба не вичитувати, а пригадувати, й не розтягувати, а скорочувати. Бо мав щастя особисто знати обох корифеїв радянської мариністики, української та російської відповідно. Мені не потрібен Гугль, щоб обрати книжки, про які писатиму, бо книжки Леоніда Тендюка та Віктора Конецького стоять просто на книжковій полиці над письмовим столом, і кілька з них, останніх прижиттєвих, – з автографами цих достойників. Досить простягнути руку. Що я і роблю.

«Солона крига» Конецького в перекладі на українську Анатолія Шевченка. Текст, який показав мені, як гарно звучить настроєва і дуже професійно заангажована «штурманська» проза українською, і який я прочитав раніше російського оригіналу. Це збірка кількох повістей, видана 1982 року. І так само збірка повістей Тендюка «Пояс Оріона» 1995-го. Зі вже згадуваною в попередніх статтях повістю «Штормами хрещений» про молодого Джека Лондона. І всім вже зразу ясно, що найприродніший морський жанр – саме повість.

Це безумовно метри мариністики. Моряки відтворюються читанням книжок. І саме сумно-дотепна проза Конецького, якого спіткали, здавалося б, усі невдачі кар’єрного моряка (але він тримав хвіст пістолетом, ще й примушував гомерично реготати над долею злодійкою всіх своїх читачів і читачок), свого часу підштовхнула мене до морехідного училища. Люблю колективи дотепних людей. А моряки його книжок – перш за все неперевершені дотепники, і так воно і є в дикій природі.

Є в нього така новела «Про невезучого Альфонса». Стовідсоткового невдаху, під яким провалювалася підлога другого поверху в училищі, коли рота «давала ніжку», поспішаючи на камбуз, а на корабельній службі в прилад керування стрільбою потрапляв тарган, замикав контакти, і Альфонс, який командував артилерією есмінця, давав залп з перельотом по власному флагману. За десять років служби він «дослужився» до молодшого лейтенанта – на звання нижче, ніж випустився з училища. Його списали з флоту за першим же скороченням ВМФ під час Розрядки, варто було лише Хрущову замиритися з Кеннеді і відкласти Третю світову. Мало хто з тих, що реготали, задумувався, що це, власне, була гіпертрофована автобіографія і самоіронія самого Віктора Вікторовича, яка у його викладі набувала отаких пантагрюелівських рис.

В училищі він «всього лише» губив гвинтівку, яка випала з дверей вагона на перегоні поїзда з курсантами з Мурманська у Ленінград (гвинтівку героїчно знайшов, пробігши марафон вздовж колій, а потім, вже в літньому віці написав про це оповідання). Він не вважався пропащим курсантом. Але коли його розподілили не в підводники, а на судна-рятувальники у тому ж Мурманську, першим «вітанням» капітана на борту рятувального судна було: «За що тебе сюди, лейтенанте?»

Він не знав. Це було десь в особовій справі. Але штрафний лейтенант Конецький в результаті написав кілька повістей про життя й смерть рятувальників, а також сценарій картиниГеоргія Данелії «Шлях до причалу», який композитор Петров «зіпсував своїм художнім свистом». Так коментував потім сам Конецький «Пісню про друга», написану для цього фільму.

Коли ми ледь познайомилися з Леонідом Тендюком, про що я писатиму трохи згодом, Леонід Михайлович дуже лаяв Конецького за його зауваження в якомусь зі своїх романів про «психологічні помилки» в «Лорді Джимі» Конрада. Мовляв, хто Конрад, а хто ти, смертний, щоб помилки в нього шукати. Все то так, але помилки в нього Конецький знайшов, так би мовити, експериментально. Десь в гирлі Білого моря під час шторму обірвався буксир на старому середньому риболовецькому траулері, і його понесло на камені. А Конецький, як бравий штрафний лейтенант, був якраз на траулері в аварійній партії, а не на рятувальному судні, і вони всі, не змовляючись, полізли по зовнішніх вертикальних переборках надбудови, як мухи, чіпляючись за кожен виступ та ілюмінатори, – повище і подалі від палуби. Конецький ліз з вахтовим журналом в зубах, як начальник, і думав, що подібний епізод втечі команди з судна, що тоне, в «Лорді Джимі» написаний непереконливо, екіпаж і капітан поводять себе геть інакше, ніж у Конрада. І це було так, наче фізик-експериментатор знайшов помилку в розрахунках Максвелла чи Ньютона.

Повертаючись до пісні композитора Петрова, друг завжди поступитись готовий місцем в шлюпці, рятувальним кругом і навіть коханою. Це точно було не за Конрадом.

Після звільнення з лав Збройних сил, з дипломом військового штурмана замість цивільного, він певний час перебивався «на перегонах» – підробляв по півроку, переганяючи з Європейської частини СРСР на Далекий Схід каравани річкових суден та малих сейнерів Північним морським шляхом. Туди збиралися всі «неблагонадійні» моряки без відкритої закордонної візи та просто феєричні шибайголови. Це було гарно для літератури. Бо писати про дисциплінованих моряків нецікаво. Так і повелося.

Півроку Віктор Вікторович ганяв пароплави через Діксон та Певек, а інші півроку сидів у Ленінграді, писав повісті й видавався в журналах. Сам собі хазяїн. Ну й випивав, не без цього. Трапилась колись фотографія з засідання ленінградського «Клубу знаменитих капітанів» з архіву онука Марка Вовчка Бориса Лобача-Жученка (морського льотчика і яхтового капітана, гардемарина з останнього випуску Морського кадетського корпусу 1917 року). Вони там тих, хто запізнився, примушували пити «Кубок Орла» з якимось портвейном чи що. На фото з архіву запізнився і тримає той кубок двома руками Конецький.

Я вже писав про «пастку Станюковича», коли мариніст 40 років пише про єдиний рейс корвета «Калевала» довкола світу, а публіка не дає йому писати про щось інше. І за три роки до битви броненосних ескадр в Цусимській протоці, мариніст все ще пише щось про кліпери, корвети й шторми, що рвуть вітрила.

У цю пастку так чи інакше потрапляють всі мариністи. Бо література – таке ж служіння, як і море. А щоб стати письменником, треба бути на березі, бо тут є свої складнощі. Через якихось десять років на флоті вже все змінилося так, що тебе можуть читати й розуміти вже самі ветерани й дами. Вже торпеди й бездротовий телеграф, а не матроси по вантах бігають. Це правило діяло на всіх, кого з мариністів не візьми. На всіх, крім Віктора Конецького.

Це його відкриття – ніколи не зрікатися назавжди ні берега, ні моря. Йти, щоб повертатися. Як в оповіданні «Прощання з Антверпеном», яке насправді прощанням не є, адже капітан, що збирається списуватись на берег після цього рейсу, передумує. І завжди бути готовим змінити амплуа письменника на моряка і моряка на письменника. За найменшої ж нагоди. В повісті «Солона крига» він так взяв аванс і поїхав кореспондентом «Огонька», щоби писати про «біломорські круїзи» щойно збудованого пасажирського лайнера «Вацлав Воровський» на Соловецькі острови.

Аванс проїв і прогуляв в барі лайнера, статті не написав, і коли капітан лайнера спитав, чи з собою у нього штурманський диплом, бо потрібно підмінити третього помічника в рейсі зі змінними рибальськими екіпажами на промисел тріски, Конецький без сумнівів дістає з валізи свій морський диплом, залишаючи«Огоньок» і без авансу, і без статті – з носом. Шукай вітру в морі.

Це була така немислима свобода і для моряка, і для письменника, що вартувала Нобелівської премії. Коли йому вкотре нічого не залишалося, як йти в перегін Північним морським шляхом (а він написав про це вже все, що можна, про кожне чукотське село і кожну скелю на цьому перегоні), він у відчаї пише відкритого листа в ЦК з проханням дозволити йому ходити в закордонні рейси. Не для себе, а для літератури, мовляв. І ЦК КПРС… несподівано дає добро.

Ось так, немислимим фланговим маневром він пробився через отой безнадійний запис у своїй особовій справі, про який знали всі кадровики й особісти, які ні за що не подали б документи на візу для «невиїзного». Візи тоді нам видавали не в’їзні, а виїзні – не німці з італійцями, а Радянський Союз, який не випускав більшість своїх громадян за кордон. А потім вже все інше. І навпаки, коли Конецький видавав дуже критичний до радянської дійсності Балтійського морського пароплавства роман «Вчорашні турботи», він спеціально «ховався» у рейсі в Арктику. Мовляв, що з нього взяти, він і так затертий крижинами під Діксоном, стоїть вахту шість через шість на крилі містка в кожусі. Як його ще більше можна покарати?

Тож нові книжки були. Про наукові судна, про Африку, Середземне море, американські автомобільні звалища, в яких порпаються радянські моряки в пошуках запчастин, про рейс на пасажирському пароплаві в Антарктиду. «Подорожні портрети з морським пейзажем», «Третій лишній», вставні новели Петра Ніточкіна з усіх приводів життя й «драйвер Фома Фомич Фомічов» – капітан, який з переляку весь час поводився як герой. І скрізь ота невимовна легкість буття моряка, про яку ми писали в статті про Мар’ямова, і ставлення до всього глобусу як до письменницької майстерні.

Він винайшов новий жанр – роман-мандрівку «Серед міфів і рифів», який після кожного рейсу доповнювався новими главами, новими томами, новими флотськими брехнями, подорожніми нотатками штурмана й замальовками з відвіданих портів.

Він непогано малював в прямому сенсі слова – пензлем і фарбами. А щоб ми не сумували, якесь ленінградське видавництво, поки сонце зійде, видавало книжкою попередню версію цього мега-роману. Книжки одразу ставали дефіцитом. Але за незрозумілою радянською логікою, їх не перевидавали.

А ось з капітанством якось не складалося. Не за дипломом, адже диплом капітана далекого плавання він, звісно, давно виплавав, але працював переважно капітаном-дублером. Була така посада на тому ж Північному морському шляху – другий капітан на судні, який підміняє капітана справжнього при плаванні в кризі й так само несе всю повноту відповідальності за судно, в тому числі й кримінальної. Його гарне знання Арктики зіграло з ним злий жарт – Конецького тепер завжди посилали таким дублером, замість того, щоби дати свій пароплав і послати в тропіки.

Всього за життя він пройшов Північним морським шляхом, здається, 19 разів. Кожен «раз» – це три-чотири місяці в один бік, тільки влітку. А потім сиди й пиши сценарій «Смугастого рейсу», про тигрів та левів на палубі одеського сухогруза на здоровля. Моя дружина, попри те, що сама дитина моряків, вважала правдивою цю циркову історію про тигрів на палубі, і тільки тоді, коли я пояснив, що від Бриндізі, де намагався потрапити на судно з вертольоту італійський дресирувальник, до Одеси, де тигрів загнали в клітки, – йти вісім діб повним ходом, вона образилася і на Конецького, і на мене, і на свого батька, заявивши, що всі моряки брехуни. Мені  нема чого заперечити.

Кумир всіх радянських моряків. Для завоювання неабиякого авторитету на новому судні достатньо були взяти з собою в рейс одну з його страшенно дефіцитних книжок. Поговорити про прозу Конецького було з ким навіть на баржі Дунайського пароплавства з екіпажем у дві людини – шкіпер і матрос. А про що ж іще говорити двом морякам на довгих нічних вахтах, як не про прозу Конецького? 

Ми ось так говорили колись вже в «етіх ваших інтернетах» на одеському сайті такого собі Дмитрія Скафіді про книжку Конецького «Морські сни». Скафіді був другим помічником капітана на грецькому балкері і в цей час писав десь з міської бібліотеки в американській зоні Панамського каналу.

На його сайті тусувалися всі недорощені одеські мариністи, бо публікуватися, крім цього сайту, було нам ніде. І тут хтось вибачився, привітався і сказав, що йому дуже приємно, що хтось ще досі читає і обговорює його давні книжки. Звісно, ми спочатку думали, що це містифікація, і пробивали його по «айпі». Конецький виявився справжнім, зі справжнім е-мейлом, хоча в нас у молодій нарваній голові не вкладалося, як «70-літній стариган» так легко розібрався «з етім нашим інтернетом». Скафіді, на жаль, вже помер. Сайт його зник з мережі десь за півроку, бо не було кому проплатити за хостинг, тож маєте вірити мені на слово. Так ми з Віктором Вікторовичем і познайомилися.

Вже пізніше, коли він почитав рукопис першої моєї книжки і ми почали листуватися, він попереджав, що попри такі очевидні вторинні статеві ознаки мариністики, де, здається, досі немає жодної авторки, 80% читачів морської прози – жінки. Ну так, де ж їм ще почитати про справжніх чоловіків і суперменів.

– Дорогенька, в житті кожної жінки може бути тільки одне велике і світле кохання.
– І хто ж був твоїм великим і світлим коханням, бабусю?
– Моряки!

У другій частині статті поговоримо вже про життя та творчість Леоніда Тендюка.