Облікування друкарських машинок
Оскільки друкарські машинки можна використовувати для створення несанкціонованих самвидавних книжок, брошур, листівок та журналів, радянська влада впровадила суворий контроль за їхнім поширенням. Всі машинки мали власні реєстраційні номери, що дозволяло КДБ та іншим репресивним органам визначати джерело друку будь-якого незаконного документа. Кожна друкарська машинка залишає унікальний відбиток на папері – саме це і дозволяє з’ясувати, хто і де міг його видрукувати. У «Щоденниках без купюр» Леся Танюка йшлося, що були машинки для перевірок, на якій нічого “такого” не друкувалося, – і дві інших, ретельно заховані. Наприклад, письменниця і перекладачка Галина Кирпа змушена була знищити свою друкарську машинку, після того, як передрукувала на ній текст Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” (в розмові для Читомо вона розповіла, що розбила машинку молотками й викинула на дно озера).