Самвидав в Україні: 20 запитань, що пояснюють процес, контекст і безстрашність

03.04.2023

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Існує така закономірність: люди краще знають давню історію, аніж недавню; ця остання ще ніби й не історія – це ж було «недавно». А тим часом вона, ця недавня історія, непомітно «стирається» з колективної пам’яті, забувається, губляться важливі деталі та подробиці.

Чи не відбувається саме так, і то саме зараз, із явищем, із самим поняттям самвидаву? Ще живі ті, хто не просто читав тексти самвидаву, а виростав та формувався на них, – а тимчасом прийшли вже цілі покоління, котрі якщо й чули те чудернацьке слово, то не знають, що воно означає.

Читомо пояснює, що таке самвидав і чим він важливий.

Що спільного між «самвидавом» і «Держвидавом»?

«Самвидав» – то ніби обігрування назви «Держвидав», узвичаєного скорочення від «державне видавництво», що своєю чергою калькувало «государственное издательство» та, відповідно, «госиздат» (отже – «самиздат»). У Радянському Союзі справа книговидання, взагалі видання будь-чого, була категорично одержавлена від самого початку радянської влади, альтернативи не могло бути, як не могло бути інакодумства: сама підозра в інакодумстві вже тягла за собою суворе покарання.

 

У яких роках розвивався український самвидав?

Самвидав зазіхнув на монополію держави, на тотальний «партійний» контроль у сфері всякого дискурсу – цензурованого, неправдивого, – тобто це стосувалося навіть не лише книговидання. Микола Рябчук у своїй книзі «Дилеми українського Фауста: громадянське суспільство і „розбудова держави“» (Критика, 2000) окреслює хронологічні рамки радянського (отже й українського) самвидаву 60–80-ми роками — «від «пізнього» Хрущова, умовно кажучи, до «раннього» Горбачова». До цього, пояснює автор, суспільство ще жило інерцією, залишалося під гіпнозом жахіть тоталітарного терору.

 

Якими були перші самвидавні тексти?

Початково самвидав був переважно літературний, не політичний — як через ту інерцію страху, так і через ідеалістичні уявлення тогочасної інтелігенції, що систему можна поліпшити, відродивши «справді  ленінський» соціалізм «із людським обличчям». Цей ранній самвидав був, таким чином, чимось на зразок альтернативної частини літературного процесу. По суті, свідчить Рябчук у вищеназваній книжці, «політичний самвидав починається лише після брежнєвського перевороту 1964 року і згортання хрущовської «відлиги».

 

Як еволюціонував політичний самвидав?

Попри те, що Україна активно споживала самвидав загальносоюзний, вона не менш активно продукувала власний, який досить швидко оформився у явище самостійне та багато в чому відмінне. Тексти українського самвидаву 60-70-х років досить ретельно проаналізовані у працях Георгія Касьянова, Олеся Обертаса, того ж Рябчука; тут достатньо сказати, що попри талант і громадянську відвагу авторів тих текстів, сьогодні вони, особливо ранні, хоч і зберігають цінність – водночас вражають своєю… наївністю, про це свідчать навіть сама їхня форма: відкриті листи до влади, апеляції, відозви поширювалися як самвидав і становили суттєву його частину. Це відбивало не лише тодішній стан масової свідомості, а й світогляд авторів: адже всі вони виростали та формувалися саме в тій системі, проти якої повстали. Достатньо сказати, що більшість творів політичного самвидаву 60-х років писалася з марксистських позицій. Щоправда, почасти це диктувалося також міркуваннями безпеки, а головне – палким бажанням бути почутими, переконати владних опонентів та й взагалі імовірних читачів, котрі «родом» теж усі були із тодішнього «совка». У кожному разі із цією обставиною пов’язана подиву гідна стрімка світоглядна еволюція насамперед авторів самвидаву (назву тут лише імена Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Владислава Чорновола), а відтак і їхніх читачів.

 

Якою була аудиторія цих текстів?

Розгортання та подальший розвиток українського самвидаву переривалися арештами й судами, що відбивали ревне виконання «конторою глибокого буріння» владного наказу знищити «націоналізм», як самі виконавці казали – «до бацили». Як за таких умов міг виникнути увесь той корпус текстів (своєрідних контртекстів), що склав український самвидав – варто лише подивляти та захоплюватись самовідданою боротьбою тих людей. Історик Касьянов у своїй праці «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х років» (Либідь, 1995) говорив про інтенсивність цієї роботи, контакти між її учасниками як про своєрідну «партію самвидаву», яка, треба визнати, діяла в несприятливих умовах «непробудності» абсолютної більшості населення, а тому довший час залишалася маргінальною. У тому була драма українських дисидентів-шістдесятників: адже пересічна людина якраз не схильна до тієї стрімкої світоглядної еволюції! Виходило, як у сумному жарті: і тексти, і їхні автори були «широко відомі у вузьких колах». Втім, ті кола неухильно ширшали, саме це і непокоїло владу.

 

Яка основна відмінність українського й російського самвидаву?

Суттєву відмінність українського самвидаву від російського зумовили національно-визвольні пріоритети – попри те, що реально існував єдиний культурний простір Союзу. Російський самвидав був більше літературний, український – публіцистичний; там, наприклад, широко ходили ті повісті братів Стругацьких, яким відмовили у виданні («Гадкие лебеди») або публікація яких спричинила розгром редакції журналу та вилучення друкованих примірників («Улитка на склоне», журнал «Байкал»), там ходили у фотокопіях публікації журналу «Новый мир», той-таки «Один день Івана Денисовича» – літературний дебют Алєксандра Солженіцина. Тим часом тут, попри всю соціальну маргінальність україномовної інтелігенції, попри демонізацію «українського буржуазного націоналізму» – у численних машинописних копіях ходить праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Читання та поширення подібних текстів було значно небезпечнішим за «ігри» з самвидавом російським, де в той час поширювалися і лекція філософа Алєксандра Спіркіна про парапсихологію та біополе, і посібники з карате та з інтимних стосунків, і згодом багаторазово видана книга Дейла Карнегі «Як здобувати друзів і впливати на людей», і магнітофонні записи бардівських пісень, зосібна Окуджави та Висоцького.

 

Тимчасом у Львові 1970 року почав виходити позацензурний підпільний журнал «Український вісник». Його засновником, видавцем та редактором був В’ячеслав Чорновіл. Допомагали йому подружжя Калинців, історик Ярослав Дашкевич, дисиденти Михайло Косів, Микола Плахотнюк, Ярослав Кендзьор. У журналі друкувалися твори самвидаву, хроніка національного спротиву. Статті Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Святослава Караванського, Івана Дзюби, вірші Василя Симоненка, Василя Стуса, Ігоря Калинця були окрасою журналу.

 

Тепер уже важко навіть уявити собі реалії того процесу, адже «видавався» «Український вісник» на друкарській машинці – вся множильна техніка, як-от ксерокси, різографи, принтери, з’явилася пізніше. З тих перших примірників робилися нові машинописні передруки та фотокопії.

 

Короткі тексти, зокрема вірші, ходили також у рукописних списках. Пам’ятаю, як у літньому наметовому таборі дисидентів на Прип’яті читали саме так, від руки, переписаного Калинця, це звалося «калинцювати»… Але й перший уривок із «Інтернаціоналізму чи русифікації?» я ще студенткою читала також у «рукопису». У списках ходили вірші з невиданої збірки віршів Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Натомість уся збірка була через багато років надрукована у «Щоденниках без купюр» Леся Танюка, там і чимало інших самвидавних текстів та документів наведено: автор зберіг їх у своєму архіві.

 

Чому цензурні комітети брали на облік друкарські машинки?

Не дивно, отже, що друкарські машинки у приватному володінні вже самі по собі були предметом пильної та недоброї уваги тих, кому належало «пильнувати» (їх ще звали «мистецтвознавцями у цивільному»). Фактично такі машинки та їх господарі перебували на обліку в органах держбезпеки. Танюк розповідав про машинку для перевірок, на якій нічого “такого” не друкувалося – і дві інших, ретельно заховані.

 

Не знати достеменно, як вони обліковували машинки: чи за технічними номерами, а чи якусь свою нумерацію та ієрархію вели, але мета була зрозуміла – розпізнавати, на якій саме машинці виготовили певний матеріал або його копію. Сьогодні це звучить кумедно, а тоді було не до сміху.

 

Так само вже у 70-і роки перші ксерокопіювальні машини та комп’ютери в установах були під суворим наглядом «особых отделов»; проте жоден нагляд не завадив тому, що саме ця нова техніка суттєво змінила характер   самвидаву, зробивши його не тільки більш масовим, а й більш «читомим». Ну бо порівняймо яку-небудь п’яту-шосту-сьому копію машинописного тексту на цигарковому папері – і ксерокопію!

 

Які були можливості збільшення кола читачів? 

Існувала ще одна можливість суттєвого розширення кола читачів самвидаву: коли вони ставали слухачами, тобто коли західні радіостанції («ворожі голоси») передавали ці тексти, – якщо всупереч усьому вони таки потрапляли за кордон. Останнє було складно, загрожувало великими неприємностями, і все ж регулярно траплялося.

 

Щоправда, в Радянському Союзі «голоси» («Голос Америки», «Радіо Свобода», «Німецька хвиля») постійно глушили: слухач мав «ловити» слова крізь тріск та виття, але це не зупиняло ентузіастів; часом їхнє терпіння було винагороджено,  – коли раптом щастило досить чітко почути статтю, коментар чи поетичний твір… У згаданому наметовому таборі на Прип’яті в цьому сенсі була справжня розкіш: туди не сягали «глушилки», там можна було безперешкодно слухати «каламутні хвилі», як жартома між своїми звали ті радіостанції.

 

Чи існував російськомовний самвидав в Україні?

Схоже (та зрештою так і було), що до літературного російськомовного самвидаву наші «опікуни» ставилися не так суворо, навіть поблажливо. Бо це був, як слушно зауважує той таки Рябчук, спосіб «сублімації» та каналізації загалом властивих набагато чисельнішій російськомовній інтелігенції України протестних настроїв, пов’язаних із загальними вадами авторитарної системи, з обмеженням свобод, порушенням підставових прав людини. Проте в Україні (тоді казали «на Україні») «контору глибокого буріння» турбували не ці речі, а ті, що були пов’язані з «українським буржуазним націоналізмом». Уже була докорінно переписана історія, уже були міцно забуті або дискредитовані (попросту оббрехані) і національно-визвольна боротьба, і її герої, замовчана до повного невідання трагедія Голодомору – але самвидавні тексти проти утисків у сфері традиційного «культурництва», тексти з мовно-літературної проблематики сприймалися саме як прояви «націоналізму». Втім, так тоді сприймалися і вишиванки, і спілкування українською мовою: все це вважалося визивним та підозрілим.

 

Які тексти були культовими в 60-х?

Окремі твори самвидаву особливо суттєво вплинули на масову свідомість, зробили деякі важливі факти надбанням громадськості. Зокрема це стосується вже названої праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», де сама постановка питання вже мала промовляти до свідомості мислячої людини. Надзвичайно популярним став у середині 60-х років яскравий памфлет Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським». У ньому йшлося про пожежу 1964 року в Державній публічній бібліотеці Академії наук УРСР, коли згоріло чимало неоціненних старовинних книг. Текст поширювався як анонімний, у ньому гостро ставились питання «кому вигідно?» та про що свідчить ця невипадкова пожежа, у якій, як мовила пізніше Оксана Забужко, «пішло з димом ціле наше середньовіччя», чому таким «дивним» виглядав судовий процес над палієм, і чи випадковість, зрештою, що цей новітній герострат здійснив підпал саме в шевченківські дні… Той гострий політичний памфлет, як згадував пізніше Ігор Калинець, був, по суті, звинуваченням «комуністичної Росії в нищенні українського надбання. Той документ швидко поширювався, дістався навіть закордонних радіостанцій. І почалася нагінка, полювання за цим матеріалом»…

 

Характерний приклад. Фотокопії цих та інших самвидавних текстів у грудні 1965 року намагався вивезти за кордон українець з Чехословаччини, науковець Пряшівського університету Микола Мушинка, але на станції Чоп радянські митники вилучили в нього ті «ідейно шкідливі документи». Чергова невдача, – проте врешті ці тексти все одно діставалися зарубіжних радіостанцій і видавництв. 

 

Читайте також: Від визвольної боротьби до візуальної комунікації: перевтілення та інші пригоди самвидаву

 

Як перевозили самвидав за кордон?

Неймовірна відвага та відданість справі робили людей винахідливими: тонесенькі трубочки найтоншого паперу зашивали в одяг: адже в усі часи існували свої методи конспірації.

 

Допомагали перевозити самвидав комуністи. Як згадує в одному з інтерв’ю Осип Зінкевич, у Києві в ті часи відбувалися кожного року курси української мови. Найбільше їхали на ті курси українські прогресисти, комуністи, у багаж яких правдами й неправдами впихали плівки. Цих пасажирів майже не контролювали митники-кагебісти. Опинившись за кордонами СРСР, найважче було ті плівки потім витягнути з багажу.

 

Ще один спосіб – спортсмени, які представляли Україну на Олімпійських іграх, і які теж погоджувалися допомогти привозити самвидав. Далі потрібно було акредитуватися журналістами на ігри й зустрітися з перевізниками. 

 

Доставляли самвидав й українські моряки, що за межами СРСР передавали пакунки видавцям. Інколи до справи приєднувалися митники. Словом, способів провезти тексти винайшли чимало.

 

Як називався самвидав, який просочувався за межі Радянського Союзу?

Коли самвидавні тексти виходили друком «там» – це вже був «тамвидав», таку збірну назву дістала заборонена література, видана на Заході, а потім підпільно поширювана тут – з тими ж труднощами та наслідками.

 

Для того, щоб в Україні був виданий поет Богдан Ігор Антонич, спершу мали з’явитися його видання  у Пряшеві, у Нью-Йорку, – а тоді вже вийшло, з передмовою Дмитра Павличка, й вітчизняне видання «забутого» поета – бо вже не було уцди подітися.

 

Після трагічної загибелі у 1941 році поета Володимира Свідзінського частина його недрукованої спадщини потрапила  на Захід. Завдяки цьому з’явилися його поезії у зарубіжному емігрантському журналі МУР (Мистецький український рух), у закордонних антологіях української поезії, у знаменитому «Розстріляному відродженні» Юрія Лавриненка; нарешті вийшла там-таки велика збірка «Медобір» – і тільки тоді пішли публікації тут, а 1986 року вийшов і томик у серії «Бібліотека поета»… Упорядник, професор Василь Яременко, розповідав як курйоз, що довелося засадити студентів переписувати поезії з «ворожого» зарубіжного видання і видати їх за автографи, бо ж на те видання не можна було послатися!

 

Можна зробити висновок, що «тамвидав» старший за «самвидав», але ж і останній, якщо заглиблюватись у передісторію – не на порожньому місці виник. Адже ще Тарас Шевченко «сочинял стихи, на малороссийском языке, самого возмутительного содержания» – і саме від таких його «стихов» і царська, і радянська влада старанно оберігала читачів, тож вони поширювалися у списках (перші-ліпші приклади – поема «Сон», вірш  «Чигрине, Чигрине» з рукописної збірки «Три літа» – а з другого боку вірші, приписувані Шевченкові як найбільшому національному авторитету). І навіть ще раніше – дуже поширеним твором була анонімна «Історія русів», написана здогадно у 1810-х роках, а видана щойно у 1846!

 

Коли партія забила на сполох сильніше?

Коли з рук у руки передавалися «Собор у риштуванні» Сверстюка, «Лихо з розуму» Чорновола, літературно-критичні статті Світличного, Денисюка, коли все це так чи інакше потрапляло за кордон, а Радіо Свобода озвучувало ці тексти. 

 

Реакція влади була, ясна річ, відповідною: посилення репресивних заходів, арешти й суди. Вони розпочалися у 1965-66 роках саме проти авторів самвидаву.  У Києві, Львові, Одесі, Тернополі були заарештовані люди з середовища творчої та наукової інтелігенції  – «за антирадянську пропаганду та агітацію». Як згадував Ігор Калинець, «тоді люди були страшно голодні на літературу. Людей, причетних до передруків, масово арештовували, декого виключали зі Спілки письменників». Репресії набирали обертів.

 

28 червня 1971 року ЦК КПРС прийняв таємну постанову «Про заходи по протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». Невдовзі ЦК КПУ прийняв аналогічну постанову, посиливши в ній, ясна річ, акценти, спрямовані проти націоналізму.

 

Що таке спецоперація «Блок»? Яка була її мета?

Тоді ж таки КДБ на виконання вказівок «згори» почав розробляти  спецоперацію під кодовою назвою «Блок». Це були заходи для «нейтралізації» найактивніших «націоналістичних елементів» в Українській РСР, винних у розповсюдженні «антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів», інакше кажучи – самвидаву, а також і «тамвидаву», про який ще буде мова далі.

 

Нова хвиля арештів припала на Різдво 1972 року. Тоді заарештували вісім людей у Львові, ще одинадцять у столиці.

 

Серед затриманих були редактор «Українського вісника» В’ячеслав Чорновіл, поет Василь Стус, поет і критик Іван Світличний, письменник Євген Сверстюк та дружина Ігоря Калинця Ірина Стасів-Калинець. Усього ж протягом 1972 року засудили близько сотні чільних осіб, більшість – за «антирадянську діяльність». А полягала вона здебільшого саме у виготовленні й поширенні самвидаву. 

 

Кого читали у самвидаві у 70-80-х?

Є певний парадокс у тому, що саме в 70-і роки, на тлі суворих репресивних акцій режиму, – поряд з цікавою, дедалі різноманітнішою поезією в Україні з’являється самвидавна проза — оповідання й повісті Юрія Винничука, тексти Богдана Жолдака, Володимира Діброви, Володимира Кашки, Костянтина Москальця, Леся Подерв’янського —  аж до «армійських» оповідань Юрія Андруховича, писаних у 1984–85 роках, але легально опублікованих лише на четвертому році «перестройки». Всі ці тексти не мали шансу бути надрукованими, вони й писалися не для друку,  поширювались у машинописах, а також, сказати б, усно — переважно в авторському виконанні на богемних вечірках та інших «чаюваннях» і «збіговиськах».

 

Скільки номерів вийшло культового часопису «Скриня»?

На богемних вечірках і виник задум журналу-альманаху «Скриня». Ця історія невіддільна від імен Грицька Чубая, Віктора Морозова, Юрія Винничука та їхнього оточення. І хоч вийшов тільки один номер «Скрині» (другий готувався, але не вийшов, попри те, оскільки нині все це вже легенда, то можна почути чи прочитати, що вийшло «кілька номерів «Скрині») – це було явище, це була ціла низка знаних сьогодні імен. «Від інших позацензурних часописів «Скриня» вирізняється орієнтацією на чистий естетизм», – написав згодом авторитетний літературознавець Микола Ільницький. Тобто всередині самвидаву існувала оця амплітуда: від яскравої політичності «Українського вісника» до визивного естетизму «Скрині»; уже в цьому було переконливе оскарження соцреалізму із його регламентованістю.

 

Які самвидавні часописи були в 70-80-х?

Літературно-самвидавний ландшафт 70-х ще був порівняно небагатий; натомість у 80-х майже одночасно постали напрочуд різноманітні та цікаві вияви самвидаву. На Харківщині це так звані рок-видання – певні контркультурні рефлексії, «тексти навколо музики» («Рок-курьер», «Рок-н-ролльная Харьковщина», «Положение дел»). У Львові Михайло Осадчий, що вже відбув табори, в’язниці та поселення, редагує часопис «Кафедра»; подібним за спрямуванням є видання подружжя Калинців «Євшан-зілля», а ще там же виходить часопис Студентського братства «Віко». «Станіславці», себто іванофранківці, а конкретно насамперед Іздрик, видають «Четвер», у Дніпропетровську Іван Сокульський з однодумцями видає часопис «Пороги», у Чернівцях Роман Кухарук і група «Чернівецька Січ» ладують «Золоту долину» та «Грім», а брати Капранови у Москві, подумати тільки, видають україномовний журнал «Брати». Але це вже початок дев’яностих.

 

Хто переправляв самвидав за кордон, а “тамвидав” сюди?

Завезення «тамвидаву» також пов’язане було з чималими труднощами й небезпеками. Лише деякі імена самовідданих зарубіжних українців, що здійснювали цю місію, відомі: на жаль, завдяки тому, що вони ставали фігурантами викривальних злобних статей у пресі. Тепер, звичайно, про них говориться інакше, втім – рідко і мало. Ось недавно Вахтанг Кіпіані відгукнувся у фейсбукові на смерть Андрія Ребета. І розповів загалові, що батьки небіжчика були опонентами Степана Бандери, засновниками ліберально-націоналістичного осередку, який згодом дістав назву «двійкарів». Батько, Лев Ребет, загинув від рук зрадника Богдана Сташинського за два роки перед Бандерою. Дарія Ребет, мати, була до останніх своїх  днів активною діячкою націоналістичного руху, і саме вона ще навіть у 1989-90 роках передавала-пересилала всілякими шляхами до України й працю Миколи Лебедя «УПА: Українська Повстанська Армія»», і всі інші видання науково-дослідного центру «Пролог», і журнали «Сучасність».

 

Чи повернулися «тамвидавні» видавництва після незалежності в Україну?

Про славнозвісне видавництво «Смолоскип» та його засновника Осипа Зінкевича слід було б розповідати окремо, тим більше, що це «історія зі щасливим кінцем»: невдовзі після проголошення незалежності, «Смолоскип» переїхав до України і успішно існує вже тут, ставши одним із перших приватних видавництв, котре продовжило видавати письменників Розстріляного відродження та дисидентів-шістдесятників, але також започаткувало нові масштабні видавничі проєкти, молодіжні літературні конкурси та творчі семінари. Для нашої розмови важливо також, що при видавництві існує Музей-архів та документаційний центр самвидаву. Ця колекція, зібрана за багато років діяльності «Смолоскипа» ще у Сполучених Штатах і перевезена в Україну, коли переїхало і саме видавництво, тут поповнилася новими матеріалами.

 

Про історію «Смолоскипу» розповів у своїх «Щоденниках» сам Осип Зінкевич. Видані у створеному ним видавництві, вони заслужено номінувалися на Шевченківську премію…

 

Як самвидав перепрочитують нині?

Твори самвидаву часом приходять до нас уже зараз, доводячи, що всевладний час не завжди поглинає, стирає давні письмена. Десятитомник Чорновола удоступнив і самвидавні його тексти. Ось 2000 року Василь Ґабор у Львівській науковій бібліотеці імені Стефаника перевидав «Скриню», а 2017 року у львівському видавництві «Піраміда» вийшла чимала збірка давніх «львівських оповідань» вже кілька разів згаданого тут Миколи Рябчука, назву їй дало одне з тих оповідань: «До чаплі на уродини». Радіючи з цих перевидань, як не пошкодувати, що не дійшла справа й до «Літературного ярмарку», котрий так і залишився (якщо десь залишився) на цигарковому папері… У достоту блискучій післямові Москальця до збірки оповідань Рябчука слушно мовиться, що коли жодне з цих оповідань «не могло бути надруковане в жодному радянському часописі, вже не кажучи про видання в книжковому форматі» – типологічно споріднені твори «гротескного реалізму» прибалтів чи росіян все ж часом друкувалися! Тобто до України ті «герменевти в цивільному», як називає їх Москалець, таки мали особливу пильність…

 

На щастя, «перебудова», а далі Незалежність легалізували і самвидавні тексти, і їхніх авторів.

 

Проте це вже інша історія.

 

Український самвидав вартий нових досліджень, його реальні масштаби досі уявляємо лише приблизно, а шари ще не осмисленого матеріалу – поготів.

 

Читайте також: Самвидав: «Сам пишу, сам друкую, сам поширюю, сам за це сиджу в тюрмі»