Спеціальна тема:
УКРАЇНСЬКИЙ МОРСЬКИЙ КОРИДОР
Це перевидання книжки мандрівних нотаток Мар’ямова 1930 року, весь наклад якої знищили в Харкові, і єдиний, сигнальний екземпляр залишився у Москві в синів автора. Сучасному українцеві, який досі мандрував, як дихав, вже важко зрозуміти, чим же не влаштував комуністів звичайний тревелог рейсу криголама «Літке» з Севастополя у Владивосток. А все просто — Олександр Мар’ямов примудрився бути сучасним українцем ще в 1930-ті.
Уже сам факт видання цієї книжки переповнює гордістю за українську культуру, в якій не пропадає нічого. Річ у тім, що її наклад 5000 (та й на наші тиражі – ого!) примірників у 1932-му знищили, набір розсипали.
Про існування книжки пам’ятали тільки завдяки публікації уривків в українських часописах тих років, яких і вистачило, щоб харківські критики збили видання на злеті. У результаті всієї цієї катавасії ображений автор, журналіст кількох харківських видань, опинився в Москві, що й порятувало його від Сандармоху. А єдиний на всьому світі сигнальний екземпляр його знищеної книжки десятиліттями лежав собі в його московській домашній бібліотеці, яку після смерті автора успадкували сини.
Просто детективна історія, якщо доповнити її ще й розділом про пошуки тексту літературознавицею Яриною Цимбал в наших архівах та в Москві в цей гібридний час, коли сліди рукопису привели до правонаступників. І віднайдення цілого скарбу – отого єдиного примірника з видання 1931 року. І переправляння на батьківщину сканкопії. Українські шпигуни мікрофільмують не російські плани захоплення Парижа, а книжки. Так цей роман-подорож і перевидали в Києві вже у 2017 році. Через 86 років.
Як казав у таких випадках Роберт Льюїс Стівенсон:
Моряк з морів повернувся додому,
Мисливець з гір повернувся додому,
Він там, куди йшов давно.
Так, усе це про книжку Олександра Мар’ямова «Береги дванадцяти вод», що вийшла у видавництві «Темпора» 2017 року, і яка, окрім «титульних» мандрівних нотаток, містить ще збірку нарисів «Аеродроми і порти», а також незавершену повість про очаківських рибалок «Данилів» та кілька текстів, виданих раніше поза збірками.
Мандровану прозу «Берегів дванадцяти вод» про рейс криголама «Літке» з Севастополя у Владивосток доводиться читати й постійно намагатися у ній вгадувати, за що саме набір книжки в 1932 році наказали розсипати, а надруковане знищити. І не знаходити жодної крамоли, навіть як на застійні часи Брежнєва. Така собі мандрівна, настроєва проза, писана на тридцять років раніше від українця Леоніда Тендюка й росіянина Віктора Конецького (якщо «Солону кригу» Конецького читати в українському перекладі Анатолія Шевченка).
Ну, можливо трапляються якісь дражливі моменти, як ось зустріч з українським емігрантом, колишнім черкаським чиновником УНР, на Суецькому каналі в Єгипті, де він служить поліційним лейтенантом, і несподівана розмова українською на палубі супроти лоцманської станції в порту Суец. Так і в Тендюка є якісь несподівані українські емігрантки на Гаваях, одружені з вождем племені, який «працює дикуном» у тамтешньому музеї — їсть сиру рибу, співає під гітару пісень і навіть виступає по вечорах у реслінгу проти білих бійців.
А тут — лише чиновник, який утік із Севастополя разом із чорноморським флотом і відсидів інтернованим у Тунісі, перш ніж потрапив у Єгипет. Ну, вирізали б цей епізод і замінили б на славу партії, а рештунадрукували б. Ні, книжку знищили повністю.
Цікаво читати в Олександра Мар’ямова, наскільки вільно почувалися радянські моряки за кордоном у кінці двадцятих, у порівнянні зі своїми колегами всередині вісімдесятих, в часи Застою, коли заборон було найбільше. Сам я застав саме такий стан речей. Ну як, вільно. В усіх портах англійських колоній їх просто на берег не випускали, «англійка гадила», так. Але жодних підступів від своєї суднової адміністрації, жодних «помполітів» і сліжки всіх за всіма, аби тільки хтось з моряків не втік за кордоном.
Скажімо, двадцяті. В індонезійському невеличкому порту, де приймали вугілля (тоді голландська колонія), якийсь радянський кочегар за спиною полісмена на причалі тікає через дірку в квартал «червоних ліхтарів». А підбадьорений його прикладом Мар’ямов тікає через ту саму дірку, наймає автомобіль (!) і цілий день їздить по острову та слухає байки шофера.
У повоєнному Радянському Союзі такий «випендрьож» міг собі дозволити лише капітан-директор китобійної флотилії «Радянська Україна» Олексій Соляник, але й той свою машину «Волга-21» в Нову Зеландію привозив на борту плавбази з Одеси, а не розсікав на таксі — економив валюту.
А на Тайвані, Мар’мов узагалі знайомиться зі шпиком, який до нього приставлений, розпитує його дорогу, коли не знає, де театр гейш. Грає з хазяїном якогось ресторану в го, замість битися в залі з данськими матросами порожніми пляшками від пива. Моряки на березі тільки й шукають нагоди побитися з іноземцями. Все владнавши, шпик «відпрошується» в Мар’ямова ввечері додому, просячи ні у що більше не встрявати й повертатися на пароплав. Наступного дня з місцевим учителем їздить (знову винайнявши авто) на екскурсію по місту й навіть просить у поліційній управі дозвіл на поїздку поїздом до столиці острова.
І жодних згадок про помполітів, ходіння по місту «в складі групи» — «російської трійки» (3—5 осіб), політінформацій, інструктажів про міжнародну ситуацію й переваги соціалізму тощо.
Будь-якої зі згаданих Мар’ямовим матроських вольностей у 1980-ті вистачило б на довічне закриття візи. А будь-який моряк, який в умі перераховував усі ціни в інвалютні рублі, а потім у джинси, люрексові хустки й перуки, повісився б, а не тринькав гроші на гейш. Це теж не те, що ви подумали. Але Мар’ямов наводить і японські назви тих, про кого ви подумали, а гейші — то балет. Саме для того він і шукав театр.
От що значить, до 1933 року радянські моряки належали до міжнародної профспілки моряків. Їм платили нормальні зарплати. В архіві збереглися розписки Мар’ямова та Трублаїні за отримані на зарплатню долари. З урахуванням тодішнього курсу — можна жити.
Мені здається, харківські критики зробили стійку, як мисливський пес, саме на оцю «не положену» невимовну легкість буття, моряцьку вольницю, якою просотаний весь текст. Можна було викреслити будь-який крамольний епізод сам по собі, Але волю посеред океанських хвиль, яка впливала на пурхання й політ думки, не викреслиш. Тільки всю книжку під ніж. Можемо сприймати книжку «Береги дванадцяти вод» як штрафного моряка, якому закрили візу й списали в каботаж, як, мабуть, учинили із самим Мар’ямовим, відправивши з Владивостока до Харкова потягом (Трублаїні поплив далі, на острів Врангеля, записавшись у кочегари).
Наступні нариси й повість «Данилів» присвячені шаландам, дубкам, шхунам та Бузько-Дніпровському лиману, Очакову, Кізомису й острову Тендра. На них працюють рибалки, які ніколи не виходили за кордон. А їм і не треба. В них саме оселедці в Дніпро йдуть на тирло.
Усім, хто шукає морський родовід нашого народу, або навпаки, його заперечує, раджу прочитати цю повість про очаківських рибалок. Власне, я колись казав на одному радіо, що справжні наші азово-чорномоські рибалки розрізняють бичка за сортами, між тим, як у чехів немає окремої назви для тюльки, кільки, хамси й ставридки, але був не готовий до конкретики. Ось у Мар’ямова можна почитати, чим ті сорти бичків відрізняються. І взагалі — дуже повчальна повість про путину (це не те, що ви подумали, це сезон лову риби певної породи) на острові Тендра, де збиралися рибалки з усього північно-західного кутка Чорного моря на свої шаландах.
Найбільше мене тішить в цій повісті – короткий словник рибальської термінології, що вживається на лиманах та на Тендрі, а також зустрічається в «Данилові»:
Баламут — скумбрія
Барбет — піджак
Бунація — штиль, тиша на морі
Венцерада — насичена олією рибальська кирея
Вітри (місцеві назви)
Ну і так далі.
Цей словник уже сам по собі звучить, як поезія. Не дивно, що вірш з усіма словами водночас написав сам Майк Йогансен. За браком місця не наводитимемо цей вірш повністю, він доволі великий, але безсумнівно, що без Мар’ямова, який у кількох книжках і репортажах романтизував очаківських рибалок, не обійшлося.
Під парусами лежать ловці,
І дно парує під парусами
На морі штиль, і лінива синь
Полегом зелений обмилює камінь.
Бунація. – Стиха сказав старший. –
Проте виходьте. Буде левант.
Як двадцять п’ять лебединих ший,
Випливає двадцять п’ять шаланд.
Ось бачите, зі словничком Мар’ямова вірш Йогансена стає зрозумілим.
Ясно, що це не всі необхідні для вдалої риболовлі на бичка слова, але лише ті, яких не знав Мар’ямов. Спеціально для бригадирів зазначимо ще таке — до 31 року бригадирів рибальських артілей називали отаманами. Головний герой цієї повісті, Данилов, плюнув і списався на берег у гречкосії, коли його хотіли записати бригадиром і встановити йому план по бичках. А море планів не терпить. Ось такий каботаж.
В «Аеродромах і портах» частково тривають ці історії, що розпочиналися в так і не дописаному «Данилові». А частково — історії, появу яких спонукало відрядження Мар’ямова до Ірану й розвиток радянської авіації.
Можна й далі писати про тексти Мар’ямова, порівнюючи їх, скажімо, з «Планетою людей» Екзюпері (все ж таки пишу про літачки), але просто коротко зауважу — ті, хто хотів знищити цю книжку в 1930-х, просто вкрали в української літератури 30 років розвитку. Добре, що їм нічого не вдалося, й ці тексти повернулися домів хоча б зараз.
