Літературна географія

Якщо поглянути на карту поширення чотирьох державних мов – і, відповідно, чотирьох читацьких «спільнот» – сучасної Швейцарії, складається враження, що їхній розподіл більш-менш чіткий, а двомовні території займають набагато менше місця порівняно з тими, в яких домінує одна мова спілкування та письма.

І німецька частка видасться тут найбільшою: цією мовою сьогодні говорить 63% восьмимільйонного населення Швейцарії, французькою – 23%, італійською – 8%, романською – 0,5%. Приблизно однакова, якщо не ще більша, відсоткова прірва між німецьким книжковим ринком і ринками інших трьох державних мов. Німецькомовна література має, як ми вже писали, непоганий ринок збуту (принаймні для її найкрупніших видавництв): окрім Швейцарії, в Німеччині, Австрії та Ліхтенштайні. Франкомовна література Швейцарії орієнтується, відповідно, на Францію і переважно знаходить там зацікавлення, натомість італійськомовна та ретороманська літератури і література, написана швейцарським діалектом, майже ніколи не сягають своєю славою за межі країни.

Швейцарія настільки негомогенна, що 1992 року на світовій виставці у Севільї навіть прозвучала формула: «La Suisse n’existe pas» («Швейцарії не існує»), яка спровокувала палкі дебати. Чим Швейцарія, і зокрема її література, відповіла на цей нищівний внутрішній сепаратизм? 2014 року, ставши «гостьовою країною» тогорічного Ляйпцизького книжкового ярмарку, Швейцарія,  представила свою «літературну карту» – 140 місцин Швейцарії, описаних як вітчизняними, так і світовими авторками та авторами. Над створенням цієї вигадливої карти працювали літературознавиця Барбара Піатті та картографиня Анне-Катрін Вебер. У рамках їхнього онлайн-проєкту були представлені одна масштабна карта і п’ять менших, тематичних:

За словами організаторок, такі карти оприявнюють дивовижні сусідства епох, культур, націй та доль: Петер Штамм «перетинається» у регіоні Боденського озера з Карлом Штернгаймом та Францем Год’яком, на Женевському озері Жан-Жак Руссо, Стефан Цвайґ та Ґустав Мейрінк «зустрічаються» з В.Ґ. Зебальдом, а в Цюриху «мало не зіштовхуються» Альфред Дьоблін, Клаус Манн, Франц Голер та Мелінда Надь Абоньї – усі в пошуках натхнення на швейцарських землях. Вони наполягають, що літератури, які співіснують у Швейцарії, задіяні у формуванні спільного культурного спадку для цієї території і для всього світу. Фактично Швейцарія повертається до формули Макса Фріша: швейцарський письменник – це «громадянин світу»: неупереджений, мультикультурний, багатомовний. Рекомендуємо і видавництвам, і читачам поклацати швейцарські тематичні карти – там можна знайти найцікавіші збіги та несподівані прізвища.

Літературна історія

Особливістю швейцарської літератури було і  досі лишається поєднання в собі чотирьох культур: німецької, французької, італійської та ретороманської. Це пояснюється сусідством із відповідними країнами (за винятком ретороманської культури). 

Ретороманську, або романшську, попри те, що цією мовою розмовляє наразі лише 0,5% швейцарців, інколи називають «справжньою» швейцарською мовою. Вона виникла приблизно в 15 р. до н.е. на території сучасного кантону Граубюнден як гібрид латини, мови римських колонізаторів, та ретійської, мови місцевого населення. І хоча наразі носіїв цієї мови лишається дедалі менше, її збереження є предметом національної гордості.

Німецькомовна швейцарська література тримається на трьох «китах»: Ієремія Ґоттгельф (1797-1854), Ґоттфрід Келлер (1819-1890) та Конрад Фердінанд Мейєр (1825-1898), класиках реалістичної літератури. Але не менш відомою є письменниця Йоганна Шпірі (1827-1901), літературну славу якій принесла персонажка двох дитячих книжок на ім’я Гайді: її переклали на приблизно 50 мов світу. 

На межі ХІХ-ХХ століть популярним у Європі стає швейцарський письменник Карл Шпіттелер (1845–1924), який писав під псевдонімом Карла Фелікса Тандема. 1919 року він здобуває Нобелівську премію в галузі літератури за свою поему «Олімпійська весна» (1900–1905 рр.). Натомість швейцарцем, якого співвітчизники не оцінили за життя і який належав до улюблених письменників таких авторів, як Германн Гессе, Курт Тухольський, Роберт Музіль та Франц Кафка, був Роберт Вальзер (1878-1956), перу якого належать численні прозові замальовки, як от новела «Прогулянка» (1917), а також романи «Сім’я Таннер» (1906) та «Помічник» (1908). Він, як і сучасні йому Пауль Ільґ, Якоб Шаффнер чи Рут Вальдштеттер, шукають на початку нового століття і напередодні Першої світової війни нових, модерних форм на противагу звичним на той час «альпійським» та «селянським» романам.

Другого «Нобеля» в галузі літератури отримав німецький письменник Германн Гессе (1877-1962), який від 1923 року став громадянином Швейцарії. У другій половині ХХ століття літературну сцену Швейцарії ділять між собою швейцарський письменник та драматург Макс Фріш (1911-1991) та прозаїк і драматург Фрідріх Дюрренматт (1921-1990).

Класична франкомовна швейцарська література – це передовсім народжений у Женеві філософ, письменник, педагог та композитор Жан-Жак Руссо (1712-1778), Бенжамен Констан (1767-1830), а також Блез Сандрар (1887-1961) та Жак Шессе (1934-2009), до яких популярність прийшла спочатку у Франції і лише потім – у рідній Швейцарії. До найвідоміших авторок та авторів ХХ століття належать також поет, прозаїк та перекладач Моріс Шаппаз (1916-2009), франкомовний письменник Шарль Фердинанд Рамю (1878-1947) та угорсько-швейцарська письменниця Агота Крістоф (1935-2011), яку критики помітили одразу по виданні першого роману під назвою «Товстий зошит» (1986) Її історію про братів-близнюків, які потрапляють у горнило Другої світової війни, екранізував Янош Сас 2013 року. А також Коріна Бій, Ніколя Був’є, Філіп Жаккотте, Жанна Ерш, Анна Кюнео, Іветта З’Грагжен, Аліса Ріва та інші.

Гордість італійськомовної Швейцарії – Франческо К’єза (1871-1973) та його сучасник Джузеппе Цоппі (1896-1952). Найвищу літературну нагороду Швейцарії – премію Шіллера – поряд із Ф. Дюрренматтом та М. Фрішем одержав також італійськомовний поет і письменник із кантона Тічіно, Джорджо Ореллі (1921-2013).

Біля витоків ретороманської швейцарської літератури стоїть «Пісня війни в Мюсі» (1527) авторства Йоганна Траверса (1483–1563), поза яким приблизно до середини ХХ століття літературне виробництво обмежувалося релігійними та теологічними текстами, театральними п’єсами, сценаріями тощо. І що було б, якби не з’явилася «Ретороманська Хрестоматія» Каспара Декуртінса (1855–1916), який, мов ті німецькі брати Ґрімм, зібрав до своєї антології ретороманської літератури казки, саги, народні пісні та п’єс, що побутували до кінця XIX століття лише в усній формі. Сьогодні особливої уваги з цього регіону заслуговує, наприклад, Арно Каменіш (нар. 1978), випускник швейцарського Літературного інституту Біля, володар численних літературних премій та автор «Sez Ner» (2009) та «Ustrinkata» (2012).

Літературна економіка

І все ж: де шукати прізвища без випадкового клацання по картах? Тут для українських видавництв, що зацікавлені в перекладах зі Швейцарії, існує декілька варіантів.

Літературні премії

Премія Шіллера, яка існувала в Швейцарії з 1920 до 2012 року, заслуговує на увагу: багатьох авторів в Україні іще не знають. Розміром у 30 тисяч франків, вона винагороджувала швейцарського автора чи швейцарську авторку з будь-якого регіону за творчий доробок. 

Швейцарська літературна премія, яка з’явилася 2012 року після неї і щороку визначає короткий список із 7 авторів та авторок, а також переможця чи переможницю Літературного ґран-прі та Премії за переклад. Лауреанти 2020 року – за посиланням.

Премія Яна Міхальскі, дотована 50.000 франків, яку письменник чи письменниця отримує за певний літературний твір – неважливо, роман це, оповідання, новела, літературний репортаж, п’єса, біографія, автобіографія чи есеїстика. Журі вже назвало довгий список 2020 року, до якого потрапив, між іншим, і роман Юрія Андруховича «Коханці Юстиції» у перекладі Сабіни Штьор. А у 2014 році Сергій Жадан отримав премію Яна Міхальскі (50 тисяч франків) за роман «Ворошиловград». 

Премія Макса Фріша від міста Цюрих, яка існує з 1996 року та винагороджує німецькомовних письменників та письменниць що чотири роки сумою в 50.000 франків. Її лауреатами стали в різні роки: Танкред Дорст (1998), Йорґ Штайнер (2002), Ральф Ротманн (2006), Барбара Гоніґманн (2011), Роберт Менассе (2014) та Майя Гадерлап (2018). 

Terra nova розміром у 5000 франків, яка видається письменникам та письменницям, які заявили про себе яскравими дебютами. Лауреати 2019 року – за покликанням. 

Schweizer Buchpreis, премія за найкращі книжки Швейцарії, тринадцята за рахунком, на яку цьогоріч подали 83 книжки від 54 видавництв. Нагородження відбудеться після серії читань на літературних фестивалях, у тому числі Франкфуртському книжковому ярмарку 18 жовтня 2020 року. 

Літературна премія Золотурна – щорічна премія, яка присуджується на Днях літератури у кантоні Золотурн – фестивалі, на кому можна почути найновіші твори з усієї Швейцарії. Ця премія винагороджує автора чи авторку за загальний літературний доробок сумою у 15.000 франків.

Stiftung Buchkunst, яка нагороджує книжки за найкращий дизайн. Швейцарія пишається тим, що з року в рік займає призові місця конкурсу. А цьогоріч, як ми повідомляли, навіть виграла найвищу винагороду за «Альманах Екарт».

Бестселери

Найкраще в (німецькомовній) Швейцарії продається белетристика (31,6%), як свідчить статистика 2019 року; далі йде нон-фікшн – 24,1%, дитяча та підліткова література – 22,9%, туристична література – 7,3 %, фахова література (природничі, гуманітарні, правничі науки) – 7,6% та підручники – 6,5%.

Списки бестселерів можна дивитися на сайті SBVV (Schweizer Buchhändler- und Verleger-Verband – об’єднання, до якого належить переважна кількість швейцарських видавництв та книгарень), а ще в симпатичному онлайн-журналі «12 швейцарських книжок» від Pro Helvetia, у якому щороку збираються книжки, рекомендовані для перекладу іноземними мовами.

Видавництва

На німецькомовному швейцарському ринку орудують гіганти: «Diogenes Verlag», «AT Verlag», «Kein & Aber» та «Orel Füssli». Вони орієнтовані не тільки на Швейцарію, але і на закордон, адже саме звідти цей ринок отримує до 85% свого прибутку.

Менші видавництва — такі, як «Bilger Verlag», «Christoph Merian Verlag», «Unionsverlag» або «Zytglogge», привертають менше уваги до себе і лишаються регіональними, щонайбільше внутрішньошвейцарськими відкриттями, як, наприклад, роман «Кіпер — це я» Педро Ленца, який, написаний 2010 бернським діалектом німецької мови, став бестселером у бернському регіоні. 2012 року його переклали на «літературну німецьку», а 2014 року зняли однойменну екранізацію. Так само не витримують конкуренції і закриваються маленькі німецькомовні книгарні, які поглинає «Orel Füssli Thalia», з одного боку, і «Amazon» – з іншого.

Цікаво, що і на літературні премії на кшталт Швейцарської книжкової премії можуть подавати заявки лише ті швейцарські видавництва, які є членами SBVV. Ті, хто не може фінансово дозволити собі членства в об’єднанні, до конкурсу не допущені.

Швейцарія: нейтральна зовні і сповнена протиріч усередині. Все ще батьківщина Вільгельма Телля і Гайді – а також щось зовсім нове, мультикультурне, незвідане і своєрідне. Розхристана між країнами-сусідами і єдина та гордовито незалежна. Вона об’єднує письменників із різними ідентичностями і робить їх «своїми» на літературній карті. Час упевненіше нанести і яскравіше розфарбувати її на літературній карті для української читацької авдиторії.