Трохи історії

1943 рік. Яну Чихольду 40 років. На той час ідеї, які він виклав у «Новій типографії» (1928), почали здаватися йому занадто радикальними. Співпраця з видавництвом Penguin, яка приведе до появи «стандартного покетбука», ще попереду. В цей час він уже жив у Швейцарії, куди йому вдалося втекти з Німеччини 1933 року.

У цей рік Чихольд ініціював конкурс «Найкрасивіші книжки Швейцарії». Тривалий час ним опікувалася швейцарська асоціація книготорговців та видавців, а нині — Федеральний офіс культури, який також відповідає за інші відзнаки у царині культури.

2020 року із близько 400 книжок — 19 назвали найкрасивішими (це число різниться від року до року).

Український конкурс «Найкращий книжковий дизайн» у 2016 році започаткував Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал» у співпраці з Goethe-Institut в Україні за підтримки Франкфуртського книжкового ярмарку та фонду «Buchkunst».

Якщо швейцарський конкурс має тривалу історію і тяглість, ми молоді — і все ще попереду.

Які книжки потрапляють на конкурс

Щоби взяти участь у конкурсі,  дизайнер видання, офіс видавництва чи офіс друкарні мають бути зі Швейцарії. Це дозволяє грати на дуже широкому полі. Наприклад, цього року крім швейцарських, перемогли видавці з Німеччини, Британії та Канади. Значну частину книжок було надруковано в Німеччині (причому дві друкарні надрукували одразу по кілька лауреатів), а одну (Vittorio Brodmann, я ще про неї згадаю) навіть у Талліні. Є книжки розроблені у співпраці дизайнерами на різних континентах. Та й швейцарському дизайнерові, як-от Матіасові Клотту (Mathias Clottu), зовсім не обов’язково жити у Швейцарії (він живе і працює в Лондоні, але на сайті написано, що це студія швейцарського дизайну та арт-дирекції).

З одного боку, це наче сигнал нашим дизайнерам і видавцям. Нині ще не так багато людей та організацій працюють з України для ширшого світу, і їх точно може бути більше. І цьогоріч український конкурс роздумував, чи брати до розгляду книжку, якщо її здизайновано та надруковано не у нас. Я гадаю, що на цьому етапі одна із задач українського конкурсу — стимулювати та підтримувати гравців власного молодого ринку. Якщо зробити критерії участі так само широкими, як у Швейцарії, ми отримаємо яскравіших переможців, але ризикуємо залишитися без українських імен серед лауреатів.

Ще кілька слів про видавців. Серед них були такі, які видають чимало красивих видань (фотокниг, візуальних досліджень, альбомів), для яких у нас поки немає ринку. Але прикметно, що серед них були також музеї, галереї та культурні інститути. 

Більшість із тих, хто зробили ці класні книжки, мають не посилання на платформи на зразок Behance, а власні сайти—від насичених та інтерактивних до сторінок з ім’ям та контактами. Найвинятковіший виняток—американський дизайнер Джефф Ган (Geoff Han), який, попри низку нагород й іменитих клієнтів, узагалі не має сайту.

Хто оцінює і на що звертають увагу

Міжнародне журі, нині очолюване Жилем Ґавіле (Gilles Gavillet), працює у нинішньому складі з 2017 року. Входять до нього переважно дизайнери, частина з них викладає, але всі—практики з актуальними проєктами у портфоліо. Наймолодший учасник—39-річний Рорі Макґрат (Rory Mc Grath) із Лондона. Ґеза Шнайдер, співочільниця Дому літератури у Цюриху, єдина не-дизайнерка у цій команді.

Українське журі має більш динамічний склад, і вже оприявнилася цікава традиція — залучати до участі переможців попереднього року. Цього року таким учасником був Ілля Жекалов (видавництво Red Zet) а минулого — Романа Романишин та Андрій Лесів (арт-студія «Аґрафка»). Це добре освіжає оптику.

Наріжні елементи конкурсу — дизайн та поліграфічне виконання. Всі швейцарські книжки об’єднує надзвичайна ретельність та увага до деталей у виконанні. Також журі враховує сучасні тенденції в галузі книжкового дизайну. Але тут питання: оприявнює чи задає? Безумовно, знайомство з книжками-переможницями впливатиме і на дизайнерів, і на видавців.

Результати конкурсу

У конкурсу «Найкрасивіші книжки Швейцарії» немає гран-прі чи поділу на секції та категорії. Всі книжки, які потрапляють у вибірку, — переможниці. Грошових винагород також немає. Із 1997 року також запровадили премію Яна Чихольда для дизайнерів, колективів та інституцій за визначні досягнення у царині книжкового дизайну. Її розмір — 15 000 швейцарських франків. Цього року відзнаку дістала швейцарська студія Maximage.

За результатами роботи журі видається каталог. Різні студії подають на пітчинг проєкти каталогів, і обрана реалізує часом дуже сміливі фантазії. Так, Maximage робили такий каталог для конкурсу 2013 року.

Також відбувається велика виставка у Швейцарії. Потім книжки два роки мандрують містами Європи. Цьогоріч у планах Прага, Лондон, Париж, Мілан, Фрайбург, Відень та Брюссель. Та, на жаль, через пандемію коронавірусу основна експозиція закрита для відвідувачів. Як і книжки з України, швейцарські переможці беруть участь у світовому конкурсі в Ляйпцигу.

Власне, про книжки

Одразу почну з книжки, яка мене найбільше здивувала. Це Etwas fehlt (видавництво Edition Patrick Frey, дизайнер Вінценц Майнер (Vinzenz Meyner)). І здивування викликає не формальна реалізація, а сам об’єкт. Це фотоархіви художника Алекса Ганіманна за 12 років. Тисячі фотографій, розміщені у дещо нерегулярній послідовності. Суміш структури і випадковості, супровідний текст, що так само хаотично іде одним рядком внизу сторінки.

Сюди ж включено інтерв’ю Ганса Ульріха Обріста із художником та кілька коротших есеїв. Текстову частину набрано одноколонником, дещо зашироким для великого формату видання. Словом, книжка вся не така і все в ній не так. Але щось, певно, чіпляє при зустрічі з нею, бо крім перемоги у Швейцарії, вона здобула особливу відзнаку в Ляйпцигу.

Найбільш «швейцарська», як на мене, книжка—це Kazuo Shinohara: 3 Houses. Видання присвячено трьом проєктам з різних періодів творчості архітектора Кацуо Шінохари. Команді з п’ятьох дизайнерів вдалося органічно поєднати ретельно перемальовані архітектурні плани, ескізи, фото споруд та супровідні есеї німецькою та японською.

Архітектурі присвячено ще кілька книжок, кожна з яких знаходить оригінальну подачу для своєї теми. Так, для каталогу колекції архітектурних малюнків Drawing Matter (Велика Британія) запросили 85 різних архітектурних фірм, щоби вони створили макети на основі малюнків. Потім ці макети сфотографували надзвичайно крупним планом і розмістили як фактурні деталі поруч із малюнками. Все— чималеньке — видання з’єднано як один зошит. Не знаю, чи це зручно, але точно незвично. Дизайнер видання — Маттіас Клотту.

Найбільш вигадливим за конструцією є також виставковий каталог. Норвезький художник Фредрік Верслев (Fredrik Værslev) зробив серію картин із рослинними мотивами, які розмістив у рамах із шести квадратних секцій. Це створило дуже специфічний досвід, схожий на розглядання шпалер крізь вікна. Дизайнерська група PIN (Самуель Бензігер, Росаріо Флоріо, Ларисса Каспер) працюючи над каталогом вступила у діалог з експозицією. Форзац, наклеєний на палітурку згори, наче перетворює інтер’єр на екстер’єр, а першу й останню сторінки книжкового блоку приклеєно прямо до палітурки.

У гру з традиційною книжковою формою вступає і тендітний каталог виставки малюнків рослин Modern Nature, 12 аркушів якого не зшито, а вкладено в обкладинку, як у папку.

Ще одна книжка, яку хочеться виокремити, — Vittorio Brodmann. Це мікроальбом замальовок художника Вітторіо Бродманна, які той робив на своєму смартфоні. Маленький дизайнерський жарт за десять умовних одиниць — на обкладинці вказано назву, а на звороті подано ціну тим самим шрифтом. Ну, і треба сказати, про видавництво Cornalito («Братик») мені не вдалося знайти нічого. Над цією штукою працювало троє дизайнерів: Ремі Брендон, Девід Кешав’є (один із творчого дуету Maximage) і Тео Шіфферлі.

Цікаво, що щонайменше два видання перегукуються із цьогорічною переможницею українського конкурсу, книжкою «ЗНАК. Українські товарні знаки 1960–1980» (упорядкування та дизайн—У,Н,А колектив (Уляна Биченкова, Ніка Кудінова, Альона Соломадіна)).

Це Almanach Ecart. Une archive collective, 1969–2019 — архів творчого колективу Ecart, який заснували у Женеві 1969 року, та Enghelab Street — дослідження іранського політичного видання на межі 70–80-х років. Обидві книжки використовують особливий папір для роботи зі своїми темами. Альманах Ecart має суперобкладинку з коричневого пакувального паперу, а у Enghelab Street окремий блок, присвячений зінам, надрукований на фіолетовому папері.

Також є трохи несподівана тематична паралель: видання Atomfieber. Eine Geschichte der Atomenergie in der Schweiz, що прісвячена історії атомної енергетики у Швейцарії. Напевно, це найбільш ужиткова і традиційна книжка із переможців, але оскільки конкурс дизайнерський, то макет у неї дуже класний. Дизайнерка — Сімоне Фарнер (Simone Farner) із Цюриха. 

Це швейцарське видання об’єднує під своєю обкладинкою дві інші характерні ознаки, крім пошуків нових способів обіграти книжковий кодекс. Це, по-перше, скрупульозна робота над усіма деталями типографії. Окремо на них звертають увагу хіба фахівці (повірте на слово, професійна деформація часом заважає), але разом вони створюють сильне цілісне враження, приступне кожному, хто бере книжку до рук.

А по-друге, робота зі шрифтами безпосередньо. Звісно, над більшістю книжок здіймається переможне сяйво гротесків (некарбованих шрифтів). Але, маю таке враження, частину цих шрифтів було розроблено спеціально під видання. Було дуже цікаво виявити, що цілий ряд дизайнерів об’єднує саме шрифтарство, ба більше, конкретна словолитня — Lineto. У цих книжках немає непродуманих випадковостей.

У підсумку

Журі швейцарського конкурсу, проглянувши сотні книжок, поданих амбітними видавцями та дизайнерами, зробило надзвичайно цікаву вибірку. Це непересічні книжки, частина з яких взагалі не призначена для вільного продажу. Можна довго роздивлятися їх, майже безкінечно блукати сайтами дизайнерів та видавців, досліджувати цифрові архіви. Дуже відкриті умови участі дозволяють залучати до книжок учасників з усього світу. Подальші експозиції у музеях Європи, супроводжувані лекторіями та інтерв’ю, впливають на тих видавців, друкарів та дизайнерів, які роблять книжки нам на щодень. Впливи ці не миттєві, та й книжки ці настільки органічні, що запозичити окремий прийом досить складно. Найбільше бажання після занурення в тему — відійти від екрана і взяти до рук гарну книжку.