Шотландський письменник Алістер Маклін відомий низкою творів детективного та пригодницького жанру, а також своїми кіносценаріями. Не так давно у видавництві «Навчальна книга – Богдан» вийшов його роман «Коли проб’ють вісім склянок». Антон Санченко, який виступив перекладачем роману на українську, розповідає, чому варто читати Макліна й загалом цікавитися його творчістю.

Алістер Маклін – один з найтиражніших письменників світу і другий після Агати Крісті за накладами детективник. На цей час розійшлося понад 150 мільйонів примірників його книжок. Тому нітрохи не дивує, що його твори (як книжки, так і фільми) не обласкані критиками. Ці добродії вважають, що настільки популярне не може бути вартісним, і пишуть щось про картонних персонажів, непереконливі жіночі образи й незнищенний мачизм його головних героїв – як ось суперагент Калверт з його морського детективу «Коли проб’ють вісім склянок», бо крім того, що він бойовий плавець, неперевершений стрілець, урядовий агент і детектив, він ще й джентльмен, що не забере в дами пістолет, який вона на нього навела (просто за нагоди підпиляє в пістолета бойок). Здається це був спойлер, вибачте.

Тобто Калверт несерйозно ставиться до можливості бути вбитим жінкою і воюює натомість з диявольської сили цирковим гімнастом, що нападає зі спини на покинутому судні, та озброєними німецькими кулеметами сучасними піратами в шотландських водах. Пірати говорять з німецьким акцентом. Німці – підступні вороги в багатьох його творах. Яких треба знищити, щоб захистити друзів. Без вагань і напівтонів. Показово, що дія відбувається саме на півночі Шотландії, бо саме звідти наш автор родом. Цей твір просотаний любов’ю до дощів, припливів, мряки, мисливців на китових акул й десятків відлюдників на сотні островів, серед яких треба знайти зловмисників і золоті скарби. І попутньо порятувати зо два десятки заручників, бо агент Калверт – безумовно лицар добра, того, якому мало платять, але воно має бути з кулаками. І краще, коли він на вашому боці.

Алістер Маклін народився під Глазго 21 квітня 1922 року, його гельське ім’я Alasdair MacGill-Eain, тож він з дитинства вільно говорив гельською (шотландською) мовою, англійську ж остаточно вивчив уже після війни в Університеті Глазго, а згодом працював шкільним вчителем. Але до цього йому довелося пройти службу матросом на Королівському флоті з 1941 до 1946 року.

Найдовше він служив на крейсері «Рояліст», 1943 року побудови, який відрізнявся від решти крейсерів типу «Дідо» тим, що у його звільнені на ремонті приміщення втиснули дуже потужну апаратуру зв’язку – крейсер будували, щоб він став флагманом авіаносних з’єднань. В результаті екіпаж «Рояліста» збільшився з 400 до 600 моряків, тож навіть виникла проблема, де розселити стільки матросів. Ми знаходимо відлуння цього в уже згаданому детективі «Коли проб’ють вісім склянок» – на шпигунському катері «Файркрест», якого щойно витурили з Балтики, де він шпигував за Ленінградом, приховано дуже потужну радіостанцію, яка добивала б до Місяця, якби Британське Адміралтейство знаходилося там, а не в Найтсбриджі в Лондоні. Те, що суперагент Калверт зв’язується зі своїм начальником адміралом «дядечком Артуром» на ультракоротких хвилях замість коротких чи середніх, доводить нам, що по-перше, не варто вірити всьому написаному в детективах Макліна буквально, а по-друге, доводить, що на Флоті Його Величності матрос Маклін був не радистом, а торпедистом. Вірте мені, я начальник радіостанції. Не намагайтесь повторити агента Калверта на домашніх радіопередавачах.

«Рояліст» провів кілька арктичних конвоїв на Мурманськ. Кажуть, що це також і сумнозвісний конвой PQ-17, коли союзники втратили 24 транспорти з 35. Але ні, цей нещасливий конвой німецькі підводні човни та авіація розгромили в липні 1942-го, а «Рояліст» ввели в стрій лише у вересні 1943. Вже у статусі штабу авіаносного з’єднання він брав участь у нальоті палубної авіації на німецький лінкор «Тірпіц» на якірній стоянці в Альтенфйорді в Норвегії в березні 1944-го. Німецький лінкор тоді був відчутно пошкоджений. А ще його атакували спецпризначенці у мініатюрних підводних човнах. Наче з книжки Макліна, чесне слово.

Хай там як, саме служба Макліна в Арктиці на крейсері «Рояліст» лягла в основу його першої книжки «HMS Ulysses» 1955-го року. Хоча крейсер з книжки й гине у фіналі (що, мабуть, і послужило здогадам шанувальників, що це книжка про фатальний PQ-17), реальний «Рояліст» після року служби в Арктиці перевели на сонячне Середземне море. Героїчна оборона Мальти на той час вже закінчилася, Італія капітулювала. Маклін брав участь у висадці союзників на півдні Франції та звільненні від німецьких гарнізонів островів у Егейському морі. Мабуть, до цього часу відноситься захват Макліна перед англійськими командос, якому ми завдячуємо екранізованими книжками «Гармати острова Наварон» 1957-го та «Куди залітають лиш орли» 1967-го. Останній – довгий час був єдиним перекладеним українською романом Макліна. Над ним працювали Олександр Гриценко та Максим Стріха. 

Стиль Макліна, який міг накатати сторінку тексту про особливості спускового механізму й балістики кольта «Миротворець», чи про те, як закладати чи знешкоджувати вибухівку під мостом, натякає, що він теж був командос, і він цього таємниче не заперечував, аж поки не стався скандал в барі. Сп’янівши, письменник стверджував, що підірвав три мости в Індокитаї, а потім його катували у японському полоні. Крейсер «Рояліст» справді у 1945 році перевели на Індійський океан.

Маклін звільняв від японців міста в Бірмі, Малайзії та на Суматрі, однак жодних підтверджень бурхливої діяльності підривника в його особовій справі не залишилось, хоча торпедисти таки мають справу з вибухівкою. Його син поспішив зам’яти скандал, що перекинувся у пресу, сказавши журналюгам, що все це п’яні брехні ветерана. А я так думаю, а може й справді поспішив руйнувати батькову легенду? Теж мені Дорж Бату. Мені, правда, не дуже зрозуміло, чим торпедист гірше диверсанта, але вже нехай. 

З творчою біографією Макліна ясніше, без містифікацій. У 1954 році він виграв конкурс газетних оповідань Daily Mirror з морською новелою «Ділеас» (це таке гельське ім’я). Дружина видавця Ієна Чепмена з видавництва «Collins» вподобала це оповідання, Чепмени зустрілися з Макліном і вона переконала його писати роман. А щоб він не відволікався, Чепмен заплатив автору аванс $50 000 (плАчу). Через три місяці невпинної праці Маклін приніс Чепменам рукопис першого свого роману «Корабель Його Величності Улісс», в основу якого лягло все те, про що ви прочитали досі – військовий досвід арктичних конвоїв. І я чесно не знаю, чим це гірше за командос, до яких хотів примазатись Маклін.

В наших критиків, з тих же причин, що з Макліном, заведено зневажливо відгукуватись про ватно-ризького письменника Валентина Пікуля, автора численних історичних лубків «во славу русского оружія». З трафаретними жіночими персонажами й всюдисущими німцями. Між тим, принаймні одну вартісну книжку Пікуль написав – «Реквієм конвою PQ-17». Вона багато в чому перегукується з «HMS Улісс». Теж на власному досвіді, на флотських чутках і архівних матеріалах – він служив юнгою на Північному флоті СРСР, і вони з Макліном проводили одні й ті ж союзні конвої, якими в СРСР постачалися товари по лендлізу. 

Суворі, неговіркі, але гуморні чоловіки, здатні «через не можу» зробити те, що жодній скотині не під силу. В цих двох книжках нема жіночих персонажів. Ні переконливих, ні трафаретних – ніяких. Це героїчні саги, в якій герої гинуть один за одним, намагаючись дістатися до Мурманська попри крижані поля, шторми, полярний день, сльоту, німецькі підводні човни, літаки й убивчий лінкор «Тірпіц», а головний герой «Улісса» рятується, вчасно викликаний робити операцію (він корабельний хірург) на інший корабель конвою, і бачить загибель свого корабля зі сторони. Зовсім як Ізмаїл з «Мобі Діка».

Ось так, без жіночих персонажів, «КЙВ Улісс» продався у чверть мільйона примірників у твердій обкладинці за пів року й озолотив свого видавця. Видавцям таки треба прислухатись до жінок. Права на екранізацію придбали за 30 000 фунтів стерлінгів, але фільм так ніколи й не зняли.

Другий роман «Гармати острова Наварон» (1957) таки був екранізований. Під вигаданим островом Наварон всі без підказок впізнали грецький острів Мілос, який Маклін звільняв у 1944-му. Книжка була суперуспішною – за 6 місяців продалося 400 тисяч примірників. Маклін порахував, які податки він сплачує у Сполученому Королівстві зі своїх шалених гонорарів, і переїхав у Швейцарію. 

Тоді ж він заявив, що не письменник, а бізнесмен. Його бізнес писати книжки. І почав сам писати сценарії за своїми романами для Голлівуду. Мені смутно знайома ця філософія і ця практика. Якби Алістер Маклін жив в Україні, його б звали Андрій Кокотюха.

Не дивно, що і третій твір, драматичний, був про війну в Індокитаї – «Південніше мису Ява Хед». Все ще на власному воєнному досвіді. Але наступний, «Останній фронтієр», несподівано був присвячений угорському повстанню 1956 року. І в цьому й криється розгадка, чому другий після Агати Крісті автор детективних бестселерів був практично невідомий в СРСР.

В подальшому бізнесі сценариста і романіста Макліна було багато відкриттів і осяянь. Він кидав письмо, купував три готелі у різних курортних містечках, але бізнес готельєра йшов поганенько, він продавав готелі й повертався до сценаріїв. Хоча зауважував, що Голлівуд вбиває творчість й намагався стати тим, з кого починав, – просто автором романів.

Втім, його фільм «Коли проб’ють вісім склянок» з Ентоні Гопкінсом в ролі агента Калверта й дружиною Алена Делона Наталі в ролі шпигунки Шарлотти вийшов одночасно з фільмом «Кульова блискавка» – про Джеймса Бонда з Шоном Коннері та французькою красунею Клодін Оже. І довго було невідомо, чиї збори будуть кращими.

Так, якщо з ким і варто порівнювати Алістера Макліна, то з Ієном Флемінгом, який під час війни служив у флотській розвідці. В конкуренції ж суперагентів переміг красунчик Джеймс Бонд, що ставив майбутнє світу на карту в «Казіно «Руаяль»», з яким, мабуть, не змогла зрівнятися шикарна яхта грецького мільйонера «Шангрі Ла» у фільмі Макліна. І хоча Маклін вже теж додумався, що для каси в фільмі потрібні фатальні красуні, Бонд зосередився на дівчатах, а Маклін виголосив цілу ораторію, чим зрілі жінки кращі за молодих і недосвідчених. Його Шарлотта – літня знаменита актриса, що вийшла на покій і заміж за згаданого грецького мільйонера. Ні, він не натякає на жодного Онасіса й Жаклін Кеннеді. Втім в кінці книжки виявиться, що цій «літній» жінці аж (!) 36 років. І вона, всупереч правилу про «дівчат Бонда», ще й залишається живою і щасливою в кінці всіх перипетій. Ну хто ж так робить?

Ну і головне – попри всю карколомність пригод Калверта, він доволі реалістичний та шалено іронічний, без передавачів у запонках (хоча є радіомаячок у сигаретній пачці), стріляючих чорнильних ручок і броньованих автомобілів з ракетами під капотом. До того ж його гаджети відмовляють у вирішальний момент, і він, наприклад, мусить чотири години гребти веслами нічним морем на надувному човнику, щоб повернутися на борт свого наповненого секретами катера, бо, як завжди невчасно, зламався підвісний двигун. А викликаний ним військовий гелікоптер збивають в самому кінці пошукової експедиції, коли, здавалось би, він ось-ось все знайде. Тож перемагати зло доводиться дідівськими методами. У світі бондіани така ситуація неможлива. Але тут сталася дивна підміна: іронічний текст Макліна дуже серйозно зіграв Ентоні Гопкінс, а пафосний текст Флемінга дуже іронічно втілив Шон Коннері. Акторська іронія перемогла.

Отож, суперагент Калверт програв касу суперагенту Бонду, й продовження «8 склянок» писати й знімати не стали. І все ж це видатна книжка, хоча в статтях про Макліна її майже не згадують. Співають хвалу «Гарматам острова Наварон» як його opus magnum.

Річ у тім, що написана в 1966-му, десь на початку 80-х вона була перекладена російською й частинами друкувалася в галузевому журналі «Морской флот». Я пам’ятаю ці черги старих сивих капітанів в бібліотеку ім. Володі Дубініна поруч з «Югрибпромрозвідкою» в Керчі, коли приходив наступний номер «Морського флоту». В нудній стерильній мариністиці часів розвинутого соціалізму ця повістина справила ефект вибухової торпеди, її читали всі – від матроса до капітана. Навіть не знаю, чи звільнили тоді головного редактора «МФ».

У хвацькі 1990-і роки Маклін був контрабандно перекладений російською чи не весь, хоча не думаю, що бізнесмену від романістики перепала з того хоча б копійка. Він образився й помер у 1987-му. Стоп, тобто виходить, він спочатку помер, а образилась вже його друга дружина, якій відійшли всі права. Переклади були страшненькі, нашвидкуруч. Капітанам і матросам, які за звичкою шукали улюбленого автора, найбільше хотілося матюкатися. Але українською не було й таких.

Це вирішило виправити тернопільське видавництво «Навчальна книга – Богдан» і у 2022 видало «Коли проб’ють вісім склянок» в перекладі Антона Санченка та з ілюстраціями Віталія Січкарчука. Видавництво винесло прізвище перекладача на обкладинку – для підвищення його видимості.

Якщо серед ваших ближніх є старий сивий капітан або молодий бравий матрос – подаруйте їм цю книжку, і вони вам скажуть: «Дякую! Дуже дякую! Віддати носовий!».