Коли пишеш про всіх вітчизняних мариністів методично, то байдуже, на австро-угорському, російському чи британському флоті вони служили, байдуже, українською, російською чи англійською вони писали. Якщо обираєш такий підхід, то їхні творчі біографії починають відкриваються з несподіваного ракурсу. Це ж стосується й життєписів Джозефа Конрада і Олександра Гріна.

А почалося все з двох хлопчиків, Коженьовського і Гриневського, які народилися у сім’ях засланих після повстання 1863 року поляків. І навіть в тому, що батька одного з них спочатку заслали до Вологди, і він через кілька років добився переведення до Чернігова (через хворобу дружини), а батька іншого перевели до Тобольської губернії, і він так само випросив переведення до Вятки, – є якийсь диявольський паралелізм. Я не беруся порівнювати Чернігів та Вятку, і чи змінилась би їхня подальша письменницька доля, якби, скажімо, царська бюрократія переплутала призначення, і Коженьовських перевели до Вятки, а Гриневських до Чернігова. Що точно позначилося на кар’єрах письменників, так це те, що один з них втік з тієї Вятки в Одесу, а інший (з багатьма проміжними зупинками, як то Львів і Краків) – до Марселя і, зрештою, в Лондон.

Мариністами стали обидва. Але «Пурпурові вітрила» одного досі малюють собі на пузі голі романтики у віджатому в нас Криму, а іншого вважають основоположником англійського психологічного роману, і за його творами знімає кіно Голлівуд, а українські видавці в один рік ощасливили публіку чотирма перекладами його «Серця пітьми». Так, це Олександр Грін і Джозеф Конрад відповідно. Саме під цими псевдо вони увійшли в історію літератури.

Мариністика передбачає флотську біографію. В Конрада вона не вміститься на один аркуш, якщо писати тільки назви його пароплавів та вітрильників. 20 років у морі.  Він ходив спочатку на французьких кораблях, з Марселя на Маврикій в Індійському океані, а коли з’ясували, що він нелегальний мігрант і хотіли повернути в Росію, перебрався до Лондона, попри те, що не знав англійської мови (французькою говорив без акценту).

Отож, майбутній класик англійської літератури та неперевершений стиліст почав вивчати англійську у 21 рік, що має підбадьорити курсистів усіх мовних курсів Києва. Після цього він потрапив у британський колоніальний флот і більшу частину життя провів у Індонезії, Малайзії та Австралії, а не в Британії. Принаймні там ходили його судна. Коли йому хотілося змін, він просто наймався на судно, яке іде в інший край світу. Так, власне, потрапив на річковий пароплав на Конго, тодішню бельгійську колонію, після якого і написав «Серце пітьми». Його романи і були отією розширеною флотською біографією. Він навіть не змінював прізвищ своїх капітанів.

У 17 років матрос. У 27 років капітан. У 37 років перший роман.

У Гріна список кораблів виявиться кричуще коротким. Пароплав «Платон», що ходив так звані «кругові» рейси з Одеси до Батумі й заходив по дорозі чи не в кожен порт. І херсонський дубок, який віз черепицю з Одеси в Херсон (тривало це тоді тиждень, не на «Кометі»), на якому автор роздушив черепицю, бездумно гасаючи по палубі. Власник з нього вирахував за це із зарплатні й вигнав просто на херсонській набережній. Грін ходив скаржитися городовому, але безрезультатно.

Із закордонних портів – один рейс з паломниками до Єгипту, до Олександрії ще на якомусь пароплаві з Одеси. 

Правда, потім він перебрався з Чорного на Каспійське море, був волоцюгою у Баку, працював на нафтових промислах і в рибалок, був лісорубом і плотогоном на річці Урал, шахтарем на рудній копальні. Пішов у солдати, половину строку своєї служби просидів на гауптвахті, злигався з есерами, втік. Жив на нелегальному статусі й агітував у Севастопольському гарнізоні, бо матроси вважали його своїм (матроських словечок він все ж таки нахапався за час свої мандрів). Навіть друкуватися у газетах почав ще тоді, коли перебував у розшуку. Жандарми лише через кілька років розібралися, що автор газетних оповідань Грін і каторжник-утікач Гриневський – то одна персона. Зрештою вигадані ним чарівні міста Зурбаган і Лісс населяють не тільки моряки.

Окремо треба зупинитися на питаннях літературних «хрещених батьків». У Конрада ним виявився письменник Джон Ґолсуорсі, який мандрував до Австралії на Конрадовому пароплаві, і йому так сподобалися усні оповідки вахтового штурмана, що він вмовив Конрада їх записувати. На пам’ять про це у багатьох новелах Конрада залишається оповідач, капітан Марлоу – альтер его капітана Конрада. Слухайте рівний голос бувалого в бувальцях джентльмена.

В Олександра Гріна таким літературним «хрещеним» став член ЦК партії есерів Наум Биховський, який заявив своєму найкращому пропагандисту: «З тебе вийшов би письменник». Правда, сам Наум Якович у красному письменстві помічений не був, писав більше брошури про селян і земельні реформи. Але від такого «хрещеного батька» Грін успадкував і формат поширення своїх творів – його перше оповідання «Заслуга рядового Пантелєєва» було надруковане брошурою і конфісковане ще в типографії. Так і повелося: брошури, аркуш в газеті (не часто – розворот), сторінка в ілюстрованому журналі – природне середовище існування текстів Гріна. В «товстих журналах» його публікували тільки двічі. Він друкувався в пресі впродовж 1910-х. В ті часи за публікації ще непогано платили, але гроші в нього не затримувалися, все йшло на розгул та запій.

Мав нещасливе кохання з революціонеркою на псевдо Кіса, стріляв у неї з пістолета, коли вона його покинула (легко поранив, але вона його не здала жандармам), потім був одружений ще тричі й вважав, що головний здобуток революції – свобода розлучень. Один з його шлюбів протривав всього місяць.

(Конрад, до речі, теж стрілявся, і теж невдало, й кажуть, що теж через нещасне кохання з острів’янкою з Маврикію. Але цілив у себе, а не в кохану).

 В голодні пореволюційні роки Грін жив у будинку письменників в Петербурзі, де так-сяк виживала російська інтелігенція, палячи в буржуйках книжки та меблі. Саме там написаний його моторошний «Крисолов». І, несподівано, найприторніші, романтичні «Пурпурові вітрила». Він розкошував у часи НЕПу, коли друкували купу його покетбуків з оповіданнями та повістями. Єдиний раз, коли вирішили видати його 15-томове зібрання творів, на 8 томі видавця арештувало ГПУ. За життя Олександра Гріна друком вийшли понад 400 його творів. Перший роман, «Блискучий світ», був написаний в 1920 році. На гонорар купили квартиру в Пітері, потім обміняли її на будиночок у Феодосії (той самий, де зараз музей).

Останній його дружині здавалося, що варто вивезти його зі столиці, запої припиняться. Жив на березі моря, писав по роману на рік, з кожним роком поза столицями прилаштувати їх було все важче. Аж поки в 30-ті їх не розгромила пролетарська критика, письменників зігнали у спілку, а друкувати романи Гріна припинили взагалі. Від безгрошів’я Гриневські продали квартиру в Феодосії та перебралися в Старий Крим. Коли Олександр Грін помер, а його дружину посадили, в будиночку влаштували курник.

Конрад був надрукований одразу книжкою. Романом «Олмейрові примхи» у видавництві Едварда Ґарнета. Втім, видавець мав значні сумніви щодо мови роману. Одразу відчувалося, що думка автора рухається вздовж ліній неанглійського синтаксису та фразеології. Вирішальним став голос дружини видавця, Констант Ґарнет, яка переконала чоловіка, що симпатичний іноземний акцент цим текстам зовсім не шкодить, а в нескінченний складносурядних-складнопідрядних реченнях на сторінку, а-ля Оксана Забужко, є свій шарм. Забігаючи вперед, скажемо, що під шарм цих речень потрапили чи не всі англійські модерністи (і свідчили це власноручно, не покладаючись на проникливість критиків), і саме їм завдячує виникнення такого стилю, як «потік свідомості».

Після списання на берег єдиним джерелом прибутків Конрада стала публікація в товстих часописах і видання його романів книжками. Цього не завжди вистачало, він охоче брав аванси в журналах, тяжко їх відпрацьовував і якось тишком-нишком став широко відомий у вузьких колах британськихписьменників, з багатьма з них здружився.

Не в останню чергу тому, що не став повторювати помилок Гріна (але він і не міг повторювати, бо був старшим на 23 роки) – одразу купив будиночок в Кентербері, на березі моря, і англійська література сама залюбки приїздила до нього гостювати: Ґолсуорсі, Бертран Рассел, Бернард Шоу. Не в останню чергу через кулінарні таланти його дружини. Досвідчені англійці підказали йому, що Британська корона платить пенсію не тільки військовим, але й колоніальним службовцям, до яких прирівняні торгові моряки. Конрад її оформив, тож його фінансовий стан трохи стабілізувався. Це показує, наскільки погано розбирався він у житті метрополії, провівши на Сході двадцять років. З цієї причини він вважав несерйозним брати участь в англійських виборах, не розрізняв торі від вігів. Це не те, щоб писати листівки для соціалістів-революціонерів, агітувати солдатів та матросів Севастопольського гарнізону і рік просидіти за це в фортечній камері, як те було в Гріна. Втім, втеча в Феодосію після приходу до влади більшовиків має ще і таке пояснення: він був їх ідейний противник і не міг очікувати ні на що, крім знову тюрми, заслання й розстрілу, як те сталося з його «хрещеним батьком» Биховским.

І взагалі – отой наймерзенніший щур в «Крисолові», то Ленін. 

Стосунки ж Конрада з його «хрещеними» британськими батьками краще всього ілюструє такий літературний анекдот.

Джозеф Конрад і Герберт Велс прогулювалися набережною.

— Велсе, ви бачите цей двощогловий баркас з клівером, що полоще на вітрі; ви бачите це зловісне криваве світанкове сонце, що віщує жорстокий шторм від норд-весту, ці пінні океанські вали, що беруть свій розбіг від самих берегів півострова Нантакет на Американському континенті, цих мужніх людей, що кидають виклик стихії та самій долі на вутлій шкаралупці? Якими словами ви описали б усе це, Велсе?

— Плив човен, — відповів Велс.

Вже були написані всі найвідоміші його романи, і «Негр з «Нарциса»», і «Ностромо», і навіть «Лорд Джим», коли до Конрада прийшли слава й успіх. Його тринадцятий (!) роман «Шанс» (дамо простір для теорій нумерологам і містикам) отримав заслужену популярність, а з ним стали перевидаватися і всі попередні романи. Британська публіка розпробувала його прозу.
Звісно, можна писати про мотиви самотності сина Бердичева серед відморожених острів’ян, характерні для пізньої прози Конрада (власне і «Лорд Джим» був про таку самотність серед острів’ян, тільки малайських), або зацитувати лист когось з його літературних друзів після відвідин Польщі: «Вчора весь день провів у товаристві галасливих запальних поляків, виявляється, Конрад нормальний, такий, як всі вони», але мені здається це вже зайве.

Ви й так вже зрозуміли, скільки всього залежить від того, коли ви обираєте — в Марсель чи Одесу вам тікати з дому в моряки. Якби питали мене, я б порадив Херсон.