Французька як інструмент перекладу та міжкультурного діалогу: роль мови на книжковому ринку Франції

Що і скільки перекладають у Франції

Згідно з останніми даними Національної спілки видавців Франції, близько 16% усіх французьких видань – переклади, і ця пропорція майже не змінюється вже понад 10 років, хоча до початку 2010-х років частка перекладів (14,9% 2011 року) активно зростала – в середньому на 3% на рік. Проте не слід робити поспішні висновки про те, який «патріотичний» французький книжковий ринок – адже якщо зважати на те, що йдеться про частку від усієї друкованої продукції (включно з довідковими виданнями, підручниками, науковою літературою тощо), цей відсоток уже не здається таким малим.

На початку нашого століття Франція взагалі вважалась однією з найбільших країн-перекладачів Європи і світу (13% усіх перекладів світу 2004 року), і в абсолютних цифрах, імовірно, цей показник досі значний (враховуючи, що Франція загалом має масштабний книжковий ринок). Ще десять років тому кожен третій роман у Франції був перекладний, і навряд чи ситуація разюче змінилася, враховуючи стабільний відсоток загальної частки перекладів. 

На жаль, порівнювати ці показники між країнами дуже важко, адже статистичні дані не співмірні: скажімо, Книжкова палата України зараховує до перекладів словники, водночас може не враховувати повної кількості художних перекладів. Можна лише констатувати, що за останні пару років, згідно з офіційною статистикою, з усіх видань в Україні перекладів вийшло приблизно ті ж 16%.

Попри приблизно однаковий відсоток перекладів серед загальної кількості назв упадає в око, що для французьких видавців переклади в меншому пріоритеті. На відміну від їхніх європейських колег, більша частина французів зменшила кількість перекладів у своїх виданнях після економічної кризи 2008 року (відповідно до даних опитування європейських видавців 2012 року). А «ковідного» 2020 року частка перекладів у французькому книговиданні впала на 36% – неймовірно, якщо враховувати, що в Україні в цей же період, за даними Книжкової палати, частка перекладів навіть трохи виросла. Із цього напрошується висновок, що для французького читача, а отже, й видавця, в пріоритеті залишаються саме автори-співвітчизники.

Що ж до мов, із яких французи найчастіше перекладають, перше місце (близько 60%) тут належить англійській мові – така ситуація спостерігається в усьому світі й не змінюється з початку ХХІ століття. А от друге місце – японська з її 16% усіх перекладів – свідчить про любов французів до коміксів і манги, адже 64% перекладних видань цього жанру походить саме з Японії.

Читайте також: Некомікси: 7 французьких bandes dessinées про котів, роботів і міжгалактичні подорожі

Варто додати, що французька тим часом – друга мова з найбільш перекладуваних у світі після, звичайно, англійської. І справа не лише в поширеності й престижності французької мови та культури і якості їхньої літератури, а й у фінансовій державній підтримці перекладів за кордоном. 

Книжковий імпорт: сусіди і франкофони

2020 року Франція імпортувала книжок на 698,2 млн євро. У першій п’ятірці країн, у яких Франція купує книжки, – сусіди (Італія, яка очолює цю статистику вже не перший рік, Іспанія, Сполучене Королівство й Німеччина), а також Китай. Однак у цю статистику входять також книжки, надруковані французькими видавництвами в закордонних друкарнях (на жаль, їхня частка серед загального імпорту невідома), а серед книжок іноземними мовами багато підручників і довідкових видань. 

Ціни на імпортні книжки, хай то французькі чи власне іноземні, також контролює держава: з 2004 року діє закон, згідно з яким завезена книжка не може продаватися зі знижкою понад 9% від фіксованої імпортером ціни (яка своєю чергою, у випадку імпорту з країн ЄС, не може бути нижчою від рекомендованої іноземним постачальником).

Унаслідок перевиробництва друкованої продукції у Франції видавцям з інших франкофонних країн (як-от із канадської провінції Квебек) важко пробитися на французький ринок, хоча деякий попит на такі книжки є. Також поширена практика купівлі прав на канадські твори французькими видавництвами. Цікаво, що оскільки мова Квебека відчутно відрізняється від «французької французької», то канадські тексти у французьких виданнях інколи «підправляють» у мовному плані.

Книжки регіональними мовами: мода на лінгворізноманіття

Попри те, що політика уніфікації «мови Вольтера» розпочалася ще в XVI столітті, у Франції досі розмовляють і пишуть регіональними мовами – хоча кількість їх носіїв, як і самих цих мов, увесь цей час зменшується. Особливо стрімко цей процес відбувався в ХХ столітті, коли обов’язкова освіта, урбанізація та інші соціальні трансформації сприяли переходу мовців на стандартну французьку й поширенню комплексу меншовартості серед носіїв регіональних говірок.

Утім на півдні Франції досі можна почути окситанську мову, старовинним варіантом якої колись писали трубадури, на північному заході – бретонську, в Новій Аквітанії на узбережжі Атлантичного океану – пуатевинсько-сентонжську, а ще південніше, на кордоні з Іспанією, розмовляють баскською, якою частина дітей навіть навчається в школах. А в останні десятиліття, із поширенням моди на все локальне та автентичне, бачимо протилежну тенденцію: до таких мов застосували термінологію зоозахисників, і «мови під загрозою зникнення» почали зберігати й поширювати.

Книговидання – один із найпотужніших інструментів у цій справі. Цей сектор французького ринку хоч і нішевий, та доволі динамічний, а перші видавництва в ньому були засновані ще в 1960-1970-х роках. Принаймні частково це був відголосок подій травня 1968 року. Наприклад, саме цей спалах бунту й свободолюбності сприяв усвідомленню власного коріння середовищем баскськомовних письменників, із якого пізніше, у 1980-х, постали журнал і видавництво «Maiatz» – про це згадує в інтерв’ю Люсьєн Ечесааррета, який очолює їх і досі. 

На сторінках журналу можуть випробувати себе молоді поети й прозаїки, а в каталозі видавництва переважають сучасні баскомовні письменники. Головною метою «Maiatz» завжди було об’єднання середовища й розвиток баскського красного письменства. Книжки-білінгви тут публікують хіба в порядку виключення, хоча такі видання часто затребувані з боку самих авторів: вони хочуть бути доступними ширшій аудиторії. 

Останнім часом спостерігається ще одна тенденція – перекладати світову класику мовою басків. Проте серед її мовців і просто мешканців цих країв затребувані не лише високі літературні зразки. За останні десятиліття почали з’являтися баскськомовні видавництва, орієнтовані радше на широкий загал: наприклад, «Matahami» спеціалізується на баскомовних і білінгвальних дитячих альбомах для вивчення азів цієї мови та навчання читанню. 

Баскська мова у Франції, втім, доволі обмежена географічно, адже більшість із близько мільйона її мовців усе-таки проживає на території Іспанії. Набагато більш видимою є окситанська, відома також як провансальська. Вона генетично споріднена з французькою (на відміну від баскської), має свої діалекти та поширена на всьому півдні Франції.

Обидві мови, французька та окситанська, – це нащадки народної латини, яка прийшла на галльські землі й розділилася, відповідно, на північну групу діалектів (мови «ойль», що означає «так») і південну (мови «ок» – звідси й назва, окситанська). Коли виникла потреба уніфікувати мову держави, саме північна мова, а точніше її паризький діалект, лягла в основу національного стандарту. Та хоча французька тепер є панівною мовою повсякденного спілкування у всій країні, не говорячи вже про офіційні комунікації та освіту, окситанська все ж налічує, за різними оцінками, від одного до чотирьох мільйонів мовців і є доволі літературно розвиненою. 

Кожен її діалект має свою писемність, а от єдиний літературний стандарт занепав наприкінці Середньовіччя з політичних причин. Нині, втім, існує стандартна, «велика» окситанська («Occitan large») – плід роботи групи лінгвістів 1970-х років. Крім того, паралельно з класичним правописом, ґрунтованим на старопровансальських нормах, функціонує друга правописна норма, наближена до французької задля полегшення читання франкофонами: її ще в ХІХ столітті на основі провансальського діалекту розробив письменник і лексикограф Фредерік Містраль, лауреат Нобелівської премії 1904 року.

Тож не дивно, що цілий ряд видавництв – до прикладу, «Letras d’òc», «L’Aucèu Libre» – не просто мають у своєму портфелі книжки окситанською, а й спеціалізуються виключно на цій мові або навіть окремому її діалекті. Чи не найдавнішим із таких є «Per Noste», засноване 1960 року, яке видає книжки ґасконською окситанською або у двомовній версії, а з 1966 року ще й журнал «País Gascons». 

Видання-білінгви, загалом поширені серед окситанської продукції, покликані не лише охопити ширшу аудиторію, а й сприяти, власне, вивченню цієї регіональної мови. Регулярно з’являється чимало навчальної та довідкової літератури з окситанської мови, а видавництво «Per Noste» пропонує на своєму сайті курс з окситанської, розроблений у співпраці зі шкільними викладачами. У місті Лімож функціонує перша в Новій Аквітанії цілковито окситанська книгарня, відкрита Інститутом окситанських студій Лімузену. 

Під набагато більшою загрозою перебуває пуатевинсько-сентонжська мова, у яку з ХХ століття об’єднують дуже близькі пуатевинську й сентонжську говірки. Типологічно «ойльська», тобто північна, ця мова зазнала значного впливу окситанської і є перехідною між цими групами як за лінгвістичними ознаками, так і за географічним критерієм. Водночас, як і інші мови «ойль», набагато ближчі до стандартної французької, ніж окситанська, пуатевинсько-сентонжська має значно менше носіїв (адже вони легше та охочіше переходять на загальнонаціональну французьку) – усього близько 200-300 тисяч осіб, більшість із яких – літні люди та мешканці сіл. Свою мову вони часто називають просто «парланж» — «говірка».

Хоча «парланж» вивчають в університеті Пуатьє, поширення цієї майже забутої мови тримається на плечах лічених ентузіастів: у названому виші є лише один її викладач, і, схоже, така сама кількість видавництв створює книжки нею і про неї. Ідеться про видавництво «La Geste», яке виросло з руху народної освіти в 1970-х роках. Нині це найбільше видавництво регіону Нова Аквітанія, але книжки, присвячені «парланжу», складають лише невелику частину його каталогу. Нині таких найменувань близько сорока, і переважно це словники, довідкові видання, фольклор або ж давні літературні зразки.

Попри приблизно таку ж кількість мовців, значно активнішим є книговидання бретонською – кельтською мовою Бретані. За даними Громадського бюро бретонської мови, щороку нею видається близько 120 найменувань середнім накладом 500 примірників. Хоча відсоток дітей, які вивчають бретонську в школі, складає мізерні 2%, цей показник зростає впродовж усього ХХІ століття, що стимулює видання дитячої та підліткової літератури. Бретонською також перекладають світову класику – це входить у план із мовної політики, прийнятий Регіональною радою Бретані 2012 року.

З усіх видавництв Бретані книжки бретонською мовою мають у каталозі близько 10%. Багато хто, як і у випадку з іншими регіональними мовами, випускає білінгви, але є й видавництва з принциповою позицією, як-от «Keit Vimp Bev»: засноване ще 1982 року, воно спеціалізується на літературі виключно бретонською, а з 2000 року видає дитячий щомісячник «Louarnig» цієї мовою.

І хоча всі міноритарні мови у Франції зазнавали утисків за історію свого існування, мало якій морально дісталося так, як пікардійській: її презирливо називають «шті» та асоціюють із малоосвіченим, бідним населенням Нор-Па-де-Кале. Про ставлення інших французів до «шті» яскраво свідчить комедія Дані Буна «Лашкаво прошимо» – сама назва вже промовиста. 

Не дивно, що більше волі пікардійська мова має в Бельгії – ще з ХІХ століття там часто друкувалися автори, яких гнала туди французька цензура. Там видавництво з двохсотлітньою історією «Casterman», яке подарувало світові знамениту серію коміксів про Тентена, іще з 1980-х років видавало пікардійські адаптації мальопису, які розходилися десятитисячними накладами. Там і досі видають ці та інші класичні дитячі твори пікардійською.

Але не перекладами єдиними. Федерація Валлонія-Брюссель (одна з трьох закріплених у конституції мовних спільнот Бельгії), проводить конкурс оригінальних коміксів регіональними мовами цієї частини країни (переважно пікардійською, але і валлонською тощо). Потім їх видають як білінгви. 

І все ж, попри зростання попиту на видання регіональними мовами, всі ці позитивні тенденції були б неможливі без державної підтримки – дотацій і грантів. Наприклад, у Бретані регіон фінансує до 50% вартості друку нових видань бретонською мовою й до 25% двомовних видань (для перевидань цей показник становить 25 і 12,5% відповідно).

Важливими чинниками підвищення видимості таких видань є літературні премії – як-от премія Ксав’є де Ланґле для прозових творів і поетичних збірок бретонською – і книжкові салони, наприклад, в містах Каре і Ґеранд у Бретані, салон баскської літератури в Дуранґо (Іспанія) тощо. 

Хоча регіональні мови у Франції залишаються міноритарними, а до їх опанування сучасних французів спонукає радше інтерес до власної історії, немає сумнівів, що принаймні частина їх житиме й далі. Французька ж останнім часом перетворюється з засобу пригнічення на, навпаки, мову-посередницю, за допомогою якої дрібні мови й літератури можуть стати видимими та знаними не лише у своєму регіоні, а й у всьому світі. І як часто підкреслюють активні захисники міноритарних мов, сама французька від цього тільки збагачується.