Цьогорічний конкурс проводиться під егідою Херсонської державної морської академії за підтримки компанії Marlow Navigation. І присвячений 185-літтю заснування в Херсоні училища торгового мореплавства (1834)

СтаттіНовини

Леонід Тендюк: що ви п’єте о цій порі доби?

Ось і Леонід Тендюк, класик української мариністики, який при першому знайомстві почав обговорювати зі мною прозу Конецького, і я почув оте засудження пошуку помилок у Конрада, про яке писав у попередній статті. Це крім десятка дуже важливих зауважень щодо мого власного тексту, головним посилом яких було, що автор пише не міліцейський протокол, а художній текст. Тож нікого не цікавить «як було насправді», цікавить стрункий чи «розхристаний» сюжет повісті.

 

Криза графоманського оптимізму

 

Пора вже, мабуть, написати, як ми з ним познайомилися. У мене був якийсь безнадійний період із моїм судноплавством, все сипалося під три чорти, а з писаннями взагалі просвіту не очікувалося – я навіть не знав, що далі робити з рукописом, хай я його вже й написав. У моєму життєвому плані захоплення Парижа було щось про публікацію у літературних часописах, як починали всі метри в радянські часи. А часописи, як на зло, в 90-ті банкрутували один за одним, варто їм було похвалити мій рукопис, або просто відмовляли в публікації, не пояснюючи причин.

 

І ось в один з днів цієї повної безнадії мені прийшла в голову геніальна ідея відправити рукопис Тендюку на адресу видавництва, вказану на його останній книжці. Навіть до пошти я тоді не дійшов – кинув конверт у поштову скриньку просто під домом. Який же був мій переляк, коли наступного ранку мені додому зателефонував сам… Леонід Тендюк. Якось дуже швидко спрацювала пошта, він саме був у видавництві, отримав повість і за ніч прочитав… двічі. Один раз просто було цікаво, а другий – з олівцем, дивився, «як воно зроблене». А о восьмій ранку, на капітанській вахті, взяв телефонний довідник і зателефонував мені та з непідробним своїм гумором спитав:

 

– Що ви п’єте о цій порі доби?

 

І вже через годину ми зустрілися в парку Шевченка. Він виявився високочолим добродієм із характерними видмуханими вітром моряцькими залисинами. Як-небудь покажу, що це за зачіска (добре, нагадаєте). По ній моряки безпомилково бачать одне одного здалеку. 

 

Ми гуляли по парку, говорили про літературу, а в мене було таке відчуття, ніби я щойно випив пива з Жуль Верном. Бо книжки Конецького я почитував, а на книжках Тендюка виріс. І навіть під враженням від них обирав на розподілі після навчання в училищі таку саму, як була в нього у Владивостоку, науково-дослідну управу в Керчі, а не промислову в Севастополі. Мовляв, всіх грошей не заробиш, а світ, океанські острови побачити хочеться. В принципі не прогадав, і навіть на островах в океані висаджувався. На Сокотрі. Один раз. Було в роботі дослідних суден і щось таке, про що Тендюк не писав. І я, до речі, теж ще ні. Бо давав підписку зберігати таємниці на 20 років. Підписка давно вже закінчилася, країна, якій я давав чесне слово, розвалилася, а я за звичкою ті таємниці радіозв’язку бережу.

 

Шлях до причалу

 

Конецький під час навчання в морському училищі писав рапорти, щоб йому дозволили вільним слухачем відвідувати лекції на філологічному факультеті. Так і уявляю дівочий переполох, коли на пари приходять два курсанти з палашами (це шаблі такі, в ті часи належали курсантам за формою). Тендюк закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, був модним молодим поетом 60-х, і дівчата-філологині при зустрічі з ним коридорі жовтого корпусу шарілися зовсім не через палаш. Вродливий був парубок.

Так, поету вийти з жовтого корпусу неодруженим і в наш час практично неможливо, тож і модний поет Тендюк одружився зі студенткою російської філології, та ще й росіянкою, уродженкою Ясної Поляни, Ладою Федоровською, яка після університету геть несподівано стала… українським літературним критиком. До того ж – дуже суворим критиком. З усіх критичних жанрів більше всього шанувала розгромні статті в московській «Літературній газеті». Друзі Тендюка, молоді українські поети та прозаїки її побоювалися.

 

Далі кілька цитат з книги мемуарів Михайла Слабошпицького «З пам’яті дзеркала».

«Екс-дружина поета Леоніда Тендюка особливо неприємно вразила мене ще двома моментами. Перший — це агресивна чванькуватість. Вона… із міщанським снобізмом почала глузувати з Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Романа Андріяшика, чим просто мене роздратувала …

Друге, що неприємно вразило: “она вся из себя была русская” і “только по-русски изъяснялась”. А на хліб насущний (та й на масло до нього, бо гонорари були високі) Лада Костянтинівна заробляла українською, повчаючи українських же письменників, як і про що їм належить писати. До речі, тоді було в критиці таких індивідів чималенько… Вони вважали себе літературним бомондом, бо вони, бачте, не “від плуга”, як переважна більшість українських письменників — сільських дітей».

 

Леонід Тендюк був якраз сільською дитиною і розгромних статей на своїх друзів терпіти не став. Як бачимо, в цій цитаті вона вже екс-дружина. Ну так, за Григора Тютюнника я сам з ким хочеш розлучився б. Ось так нещасне кохання робить мариністом.

 

Бо редакція газети «Молодь України» послала його у відрядження на Далекий Схід. Так би мовити, слідами Трублаїні й Мар’ямова, у Зелений Клин, місце компактного проживання переселених Столипіним українців з центром у Владивостоку, в якому, втім, вже не видавали українських газет, бо не було кому їх читати. Обрусіли вже нащадки українських переселенців. І вже там, у Владивостоку, українець-капітан запропонував йому піти в море на флагмані наукових суден «Витязь». Ну, не зразу, спочатку треба рік десь «візу наплавати» в каботажі. І Тендюк, зовсім як Конецький в епізоді зі статтею про лайнер для «Огонька», дає телеграму в київську редакцію, що звільняється, і на рік йде матросом на… звіробійне судно. Тепер вам вже зрозумілий його пієтет до «Морського вовка» Джека Лондона, де шхуна «Привид» теж вирушає на промисел котиків під Командорські острови? А я зауважу про здоровий авантюризм як необхідну рису характеру кожного справжнього мариніста.

 

Але рік пройшов, візу отримано, матрос Тендюк потрапляє на обіцяний «Витязь», і одразу стає знаменитим на флоті через те, що стоячи вахтовим на трапі, не пустив на борт судна самого керівника всього науково-дослідного флоту СРСР, колишнього начальника дрейфуючої станції «Північний полюс-1», Івана Папаніна. Бо в того не було з собою посвідчення моряка. А вуса і підробити можна. Це був скандал, коли молодого матросо-поета ледь не вигнали з судна, а потім, охолонувши, визнали його правоту за Статутом морського флоту, добре запам’ятали. Потім Папанін ще залюбки написав передмову до його першої книжки подорожніх новел (слова тревелог ми ще не знали) «Альбатрос – блукач морів». Закінчується вона словами: «Автор – людина уважна і добра. Такі і його книжки».

 

 

Хто-хто? Кусто!

 

Щоб покінчити з автографами, скажу ще, що також в Леоніда Михайловича був автограф капітана Жака ів Кусто на томику Антуана де Сент-Екзюпері, який він отримав, коли «Витязь» зустрічався з «Калліпсо» в Індійському океані. Книжки самого Кусто, на жаль, на борту не було, і Тендюк «викрутився», підсунувши іншого француза, автора «Планети людей».

Він ходив у море на наукових суднах шість років. Побував на Гаваях, на островах Полінезії, в Новій Гвинеї на березі Маклая, у В’єтнамі, на Маврикії, в Сан-Франциско. Водив матросів по Окленду в пошуках пабу легендарного капітана шхуни «Привид» Вовка Ларсена (там досі зберігають його місце за столом в «надії» що він повернеться). Посидів на місці Ларсена, випив келих пива за скажені гроші.

 

Різножанрових книжок за мотивами подорожей виходило в нього багато. Подорожні нариси: «Одісея східних морів» (1964), «Шукачі тайфунів» (1965), «Люди з планети Океан» (1968). 11 романів та повістей.

 

З «пасткою Станюковича» він теж боровся досить оригінально: писав книжки чи не у всіх відомих морських жанрах. Робінзонада «Мандрівка на острови відчаю», історична повість про Джека Лондона «Штормами хрещений», розвідка «Витязь» про однойменний корвет (сидів у архівах), художній репортаж з купою фото тубільців Соломонових островів «Люди з планети Океан», подорожні нотатки «Одісея східних морів», настроєва мандрівна проза «Альбатрос блукач морів», гостросюжетний бойовик «Останній рейс «Сінтоку-Мару», дитячі книжечки «Дивовижна риба мурена» та «На коралових атолах». Наче одна людина намагалася закрити собою всі можливі жанри мариністики, бо сподіватись було більше ні на кого. 

 

 

Мариністика справа самотня. Але поступово, непомітно, навіть не змінивши імені головного героя матроса Солоного, скотився з реалізму в фантастику. Теж, звісно, морську. Тобто підводну. Хіба важко, маючи серед знайомих самого Кусто? І є повно колишніх пацанів 1980-х, які запам’ятали його, саме як фантаста («Експедиція «Гондвана», Слід «Баракуди» тощо). І дехто чесно потім став водолазом. Це не рахуючи збірок віршів, які він продовжував писати до самої смерті. Наприклад, його дуже надихав відвіданий по турпутівці Стамбул.

 

 

Кажуть, що справжні моряки одружуються два рази. Вдруге – щасливо. У Леоніда Михайловича, принаймні, це справдилося. По поверненню у Київ він одружився з піаністкою Елеонорою Пірадовою, концертмейстером київської філармонії, вона пізніше стала народною артисткою України. Вони жили довго і щасливо на вулиці Пушкінській і померли в один день. Це не фігура мови. Дійсно в один. 12 липня 2012 року. Про пам’ятник з вітрильником і якорем на могилу Леонід Михайлович подбав ще за життя, щоб не намалювали неправильний якір. Це важливо. Символ надії.

 

Таємний орден мариністів

 

Віктор Вікторович Конецький помер на десять років раніше, 30 березня 2002 року. Я щасливий, що це сталося раніше 2014 року, і мені нема потреби переглядати своє ставлення до нього, якби він щось там заявив, а він заявив би. Я не знаю, чи він, скажімо, хоча б чув щось про Леоніда Тендюка, але він таки геть несподівано брав епіграфами до своїх творів вірші Євгена Гребінки. Коли вже в 2015 я готував для одного українського видавництва збірку російської мариністики, його дружина, Тетяна Валентинівна, віддала нам кілька його оповідань беззастережно. А нащадки класика російської мариністики Новікова-Прибоя українцям відмовили.

 

Коли я слухаю по ютубу розмірковування Юрія Андруховича про те, що письменник – завжди самозванець, я скептично кривлюся й хитаю головою. Не знаю як у постмодерністів, а в мариністів старші товариші, наче якийсь таємний орден, кажуть щойно прибулим салагам дуже конкретну словесну формулу. Це абсолютно точно, бо обоє метрів, і Конецький, і Тендюк, сказали її мені слово в слово. Звісно, я її не забуду, і чекатиму нагоди в свою чергу сказати її якомусь молодому і нарваному автору, від якого ще смердить рибою і пахне солоним морським бризом, і він знає, що до нього усі писали про море не так.

 

 

P.S.

 

Повість про молодого Джека Лондона «Штормами хрещений» є у книжці Леоніда Тендюка «Пояс Оріона». Була в Леоніда Михайловича мрія – перекласти її англійською і опублікувати в щорічнику Лондонського наукового товариства в Сан-Франциско, який приймає усі праці та твори про Джека Лондона, опубліковані по всьому світу за рік. Якщо знайдеться якийсь доброволець (native speaker) перекласти її гарною англійською, постукайте в приват, вишлю текст, всього 62 сторінки.