Цьогорічний конкурс проводиться під егідою Херсонської державної морської академії за підтримки компанії Marlow Navigation. І присвячений 185-літтю заснування в Херсоні училища торгового мореплавства (1834)

Статті

Неполіткоректний Максимко, або Втеча кадета Станюковича

Як не крути, а мариністика почалася зі Станюковича. Російська, звісно. Були і до нього різні Бестужеви-Марлінські, однак так переконливо не прозвучали. Щоб прокинувся вранці – а всі вже знають, що ти мариніст. Тож саме про нього, «про першого мариніста» сьогодні і поговоримо.

Але в інших літературах, наприклад, англійській, її в окремий жанр і не виділяють. Важко жити на Британських островах і не мати справи з морем. Тож море так чи інакше є в більшості англійських романів. Навіть якщо залишається за кадром. Ось в оповіданнях про Шерлока Голмса й лікаря Вотсона його, начебто, й нема. А потім виявляється, що їхній «тато» Артур Конан Дойл в молоді роки ходив судновим лікарем на промисел тюленів під Шпіцберген і залишив по цьому рейсу чудові подорожні нотатки ще й з власноручними малюнками. Цю книжку «Небезпечна робота. Щоденник арктичних пригод» у перекладі Вікторії Зенгва у 2018-му перевидало харківське видавництво КСД. З картинками й паралельним англійським текстом. Але нікого не дивувало, що потім цей же джентльмен починає писати детективні оповідання чи історичний роман про добрих йоменів, англійських лучників часів Столітньої війни, чи взагалі про загублений світ з динозаврами.

У росіян – не так. Більшість російських панів-обивателів і, відповідно, панів-вигадників у XIX столітті моря ніколи не бачили, якщо не вважати морем «Маркізову калюжу» – шматочок Фінської затоки між Петербургом і Ораніємбаумом. Вся насотана сонцем творчість уродженця Півдня Станюковича, який ще й потрапив у яскраві, без напівтонів, тропіки, заперечувала непозбувну бентегу блякло-сірої мілководної Фінської затоки і російську вселенську нудьгу.

Росіянину не можна було просто жити своїм життям так, як, скажімо, Джеку Лондону, а море від тебе (чи вірніше ти від нього) нікуди не дінеться – як не матросом на промисел котиків під Командорські острови потрапиш, так в рибальський патруль рибінспектором в бухті Золотий Ріг в Окленді та Сан-Франциско. В Російській імперії море, за рідкісними винятками, вимагало усвідомленого вибору – кинути все і до нього їхати. Якщо ти не чорноморський грек. Тікати. Летіти. Чкурнути. Як кинули все двоє юнаків, синів польських повстанців на засланні, Коженьовський та Гриневський, і поїхали один з Вятки в Одесу, а інший з Вологди у Марсель. В історію вони увійшли під псевдонімами Джозеф Конрад та Олександр Грін. Але мариністом вважали лише одного з них. Іншого вважали батьком англійського психологічного роману (Чисто для мотивації мовних курсів – англійську мову майбутній класик почав учити у 23 роки).

У вихідця із Севастополя Костянтина Станюковича ситуація була геть протилежною – він все життя від моря свідомо тікав. Його батько був: а) адміралом; б) героєм оборони Севастополя; в) начальником Севастопольського військового порту; д) певний час флагманом Далекосхідної вітрильної флотилії Росії, яка крейсувала в Тихому океані й зимувала в Японії. Але батько зробив одну стратегічну педагогічну помилку: він вирішив скористатися службовим становищем і призначити домашнім вчителем Костика заголеного в матроси революціонера-петрашевця Дебу. Зекономив, так би мовити, на репетиторах. Після цього революційного виховання вже відправлений до Петербурга на навчання в Морському кадетському корпусі гардемарин Станюкович писав рапорти з проханням звільнити його з флоту і дозволити вступити в Петербурзький університет. Вже й не знаю, на який факультет. Мабуть, на природничий, тоді це було модно. Нігіліст Базаров весь роман Тургенєва «Батьки та діти» різав жаб. Але не так-то легко вирватися з тісного адміральського світу. Ось і син патрона нашого конкурсу Платон Лисянський не «посрамив папіньку» Юрія Федоровича та дослужився до контрадмірала, а потім був одним з перших редакторів журналу «Морський збірник». Станом на сьогодні це один з найдавніших військово-морських часописів світу. І це він був всього лише дитиною капітана першого рангу. Що вже казати про адміральських синів. Друзі-адмірали тата-Станюковича водночас донесли про рапорт в Севастополь, і батько «порішав», щоб норовистого кадета замість випускних іспитів відправили в навколосвітнє плавання на корветі…

«Навколо світу на «Коршуні!», – закричить тут ерудований, екзальтований читач, але не так все просто. До написання цієї книжки ще два десятиліття. Вони якраз і демонструють, чим гарна проза відрізняється від публіцистики. 20 років – це дистанція осмислення.

Вітрильно-гвинтовий корвет же в реальному житті називався не «Коршун», а «Калевала». Теж приємно – на честь фінського епосу. Після цього плавання молодий вже не кадет, а мічман Станюкович написав якраз публіцистику – нариси «Мадейра», «Життя в тропіках» та «Французи в Кохінхіні», і опублікував їх в петербурзькому журналі «Морський збірник», тому самому, редактора Платона Лисянського.

Коли корвет з Балтфлоту приєднався до російської ескадри десь у Південнокитайському морі, молодого офіцера за особистим розпорядженням командира ескадри адмірала Попова (татів «кореш», однозначно) висадили на берег у французькому Кохінхіні (сучасному В’єтнамі), щоби шпигувати за французькою колонією під виглядом мандрівника. З чим він чудово впорався, підтвердивши свою спостережливість і кмітливість – те, за що потім так любитимуть його оповідання хлопці в російській глибинці, перш ніж пограбувати батькову шухляду і з десятьма вирученими рублями втекти в Одесу в моряки.

Але ж Станюкович тікав не на море, а з моря. Батько рано заспокоївся, вважаючи, що на найближчі три-чотири роки нейтралізував небезпечне вільнодумство свого чада: поки корвет «Калевала» не повернеться в Кронштадт, молодий моряк, мовляв, вилюдніє. Увійде у смак служби. Молодий моряк сказався хворим під час прибуття корвета у російський порт Владивосток, впевнено закосив в лазареті на кілька тижнів, коли корабель вже мав виходити в море і не міг його чекати, а як тільки той пішов у свою Японію, одразу видужав, написав рапорт, а щоб зберегти обличчя, йому дали якусь депешу до морського відомства, і він на ямщиках по Сибірському тракту повернувся сухим шляхом у Петербург. Роздратований батько позбавив молодого цивільного різночинця фінансової підтримки, спадщини і не спілкувався з ним ледь не до самої смерті.

Так само, без батьківського благословення, він одружився з дочкою петербурзького корабельного інженера Арцеулова, який, крім всього іншого, побудував гвинтовий залізний корвет «Витязь», на якому майбутній адмірал Макаров (теж уродженець нашого сонячного Півдня, але не Севастополя, а Миколаєва) піде досліджувати гідрологію Тихого океану. Свою книжку він потім так і назве – «Витязь» і Тихий океан», а на зворотному шляху завезе на Нову Гвінею і висадить серед тамтешніх людожерів ще одного нашого земляка – Миклухо-Маклая. І після всього ще й полюватиме за американськими браконьєрами на промислі котиків під Командорськими островами, в тому числі й за молодим Джеком Лондоном, перший матроський досвід якого виллється в написання незрівнянного роману «Морський вовк».

А розкопав усію цю архівну історію український письменник-мариніст Леонід Тендюк, який ходив у море з Владивостока вже на іншому «Витязі» – флагмані радянських наукових суден, і написав про це книжку. Глобус таки тісний, а морські вузли (і сюжети) іноді закручуються дуже чудернацько. Леонід Тендюк спеціально потім шукав в Окленді старовинний паб, в якому досі тримають місце за столиком для героя згаданого роману Джека Лондона – капітана Вовка Ларсена. Тендюк, схоже, пишався тим, що попередній «Витязь», той що корвет, полював на молодого Джека Лондона. Просто якась перекличка мариністів вийшла.
Але повернемося до молодого різночинця Станюковича, який нарешті звільнився від флотської муштри й несмішних анекдотів про Катерину й Потьомкіна, дихав на повні груди сухотним повітрям петербурзької свободи, дописував статті та нариси до різних народницьких видань, про характер яких можна судити вже за їхніми назвами: «Іскра», «Будильник», «Епоха», «Жіночий вісник», газета «Гласність». А в 1872-му став співробітничати з журналом «Діло». Писав під псевдо Пімен фельєтони в «Новостях», «Молві» й «Порядку». Іншими словами – хапався за будь-яку літературну поденщину, бо жити без адміральського спадку таки було непереливки.

Працював народним учителем, потім служив в управлінні залізничної компанії, писав оповідання і п’єси про акул капіталізму й залізничних магнатів. У нього народжувалися й помирали діти, він їздив за кордон і зустрічався з російськими емігрантами, викупив у власника журнал «Діло», потрапив під нагляд поліції, був арештований, посаджений в Петропавлівську фортецю і потім засланий в Томську губернію. І ось вже в Сибіру на засланні, через 20 років… він несподівано починає писати свої перші «Морські оповідання», які розростуться потім до цілого циклу. В 1896-му, на 30-літній ювілей творчої діяльності, він отримав за них золоту медаль від Санкт-Петербурзького комітету грамотності. Станюкович писав і писав морські оповідання, повісті, романи, написав навіть автобіографічних «Маленьких моряків» та «Неспокійного адмірала» – про батька. Мабуть, саме тоді він вже переоцінив батькове «самодурство», бо виявиться, що служба на корветі «Калевала» в російській Тихоокеанській ескадрі, на якій наполіг батько, – і була найяскравішою подією його життя, його письменницьким багажем, який він потім експлуатував до самої смерті. Ось настільки публіці «зайшла» його мариністика.

І вона вимагала від нього ще і ще, нехтуючи всіма написаними ним нарисами, фельєтонами й сатиричними п’єсами про акул капіталізму. Бо сатириків у російській літературі було валом, а мариніст – один.

І це була певна пастка. Бо мариніст був у морі сорок років тому. Свої останні твори про море він писав вже у 1902-му році. В них все так само тріпотіли вітрила, змагалися зі штормами кліпери й гвинтові корвети, а матроси були кріпосними. Їх пороли линьками, собаки гадили на палубу на очах в старпома і боцман рятував Максимку, якого ще неполіткоректно називали негреням. У морях пізнього Станюковича досі були відсутні радіотелеграф, підводні човни і торпеди, а всього через три роки, у 1905-му, в Цусімській протоці вже відбудеться найграндіозніша битва броненосних флотів – російського та японського – і ескадра адмірала Рожественського задля цієї ганебної погибелі обійде половину Земної кулі на твердому паливі.

Це вже опише наступний російський мариніст Олексій Новіков-Прибій в романі «Цусіма». Так в них потім і поведеться – по мариністу на покоління.

PS. Коли російські критики називають Станюковичів російсько-литовським родом, це вони просто не знають, хто такі литвини. В мене для них погана новина. Одним з перших опублікованих творів Станюковича (1859, журнал «Сєвєрний цвєток») був переклад Шевченкового «Садок вишневий коло хати».