Жив собі колись в Америці біржовий ділок, на ім’я Боб, який вирішив обвалити Волл-стріт. Аби ніхто не здогадався, він навмисно обрав для цього відверто символічний день. Саме той день, коли всі напоготові панікувати та рятуватися, через що, можливо, і трапляються халепи, якими прикро відома п’ятниця, тринадцятого.

На цій багатій ідеї побудований роман Томаса Вільяма Лоусона. Як біржовик він зажив сумнівної слави через намагання реформувати біржу на тлі власного фантастичного збагачення на біржових махінаціях.

 

Лоусон добре знався на цінних паперах, а у вільний від «мейкін’мані» час розважався тим, що писав найрізноманітніші книжки, від словників бейсбольних виразів до романів. Тому крах біржі він «організував» майстерно; дещо прямолінійний жарт, (не)прихований в назві роману «П’ятниця, тринадцяте», свідчить або про неймовірну забобонність Лоусона, або про його сталеві нерви: мовляв, не страждаю ані на тріскайдекафобію, ані на параскаведекатріафобію, тобто не боюся ані числа 13, ані 13-ої п’ятниці. Втім, кажуть, що Лоусон мав ці обидві фобії та ще деякі, і всі – типові для людей забобонних.

Чого не знав Лоусон – так це того, яку владу має слово, а надто – ціла книжка слів, навіть якщо її літературні чесноти не менш сумнівні, ніж слава її автора. Те, що він вважав розвагою і жартом, несподівано відігралося на ньому та постало в реальному житті як грубий і незаперечний факт… Але до справи, досить передмов, їх було вже забагато!

Отже, щойно закінчилося XIX століття, і постало століття наступне, яке навіть своїм позначенням – ХХ – остаточно та без найменших сумнівів перекреслило минуле та ніби нагадувало: так, це я – «страшне і суєтне електричне майбутнє людства». Весь старий добрий світ пустили на злам – звідусіль наступало й тиснуло нове. Не оминула ця доля і судноплавні справи; окраса морських просторів, аристократія флоту, шляхетна судноплавна раса – вітрильники – доживали свої останні роки. Їхні позиції – за тоннажем, швидкістю, міцністю, незалежністю від сили й напрямку вітру опанували спершу метиси, вітрильники з паровими машинами, тоді – чудернацькі гібриди: пароплави із гребними колесами та гвинтом і – «про всяк випадок» – парусним озброєнням, на кшталт «Грейт Істерну», а потім – вже абсолютно нова судноплавна раса: незаперечні пароплави. Позбавлені білої хмари вітрил, вишуканих стрімких обрисів і будь-якого романтичного ореолу, а натомість оздоблені кудлатими плюмажами чорного диму, що тяглися від обрію до обрію через усе небо, пароплави відняли Світовий океан у вітрильників, який ті відвоювали для людства в цілковитої безвісті та білих плям, що колись вкривали мало не весь світ, як нині лід вкриває полюси Земної кулі…

Однак еволюція майже ніколи не торує один шлях; якщо загалом вітрильники поступово перетворювалися на пароплави, яким врешті-решт і поступилися, то деякі з них намагалися осучаснитися, еволюціонувати, аби вижити в новому столітті. Та й що може бути сучаснішим за енергію вітру, який у наступному, вже XXI столітті, рухатиме не кораблі, а цілі країни? Отак і постав 1902 року найбільший* в історії судноплавства «чистий» вітрильник – семищоглова американська шхуна «Томас У. Лоусон», довжиною у півтора футбольного поля та висотою у дві 9-поверхівки.

Не просто найбільший! – він мав сталевий подвійний корпус і бортову телефонну мережу, його стерно рухала парова машина, такі ж машини живили лебідки та генератори, а вітрильним озброєнням і всім рештою завдяки численним пристосуванням опікувалося лише 12 матросів 1-го класу (а всього екіпажу було 18 людей). Та цим осучаснення не обмежилося: шхуну «Томас У. Лоусон», найбільший у світі вітрильник, побудували як вуглевоз, який згодом перетворився на перший у світі вітрильний танкер.

Але до чого тут Томас У. Лоусон і п’ятниця, тринадцяте? – Ще розумні римляни іронізували над римлянами нерозумними, які припускалися логічної помилки «post hoc ergo propter hoc» – «після цього, отже, внаслідок цього». Але важко досліджувати історію вітрильника та не припуститися цієї хиби: адже Томас У.Лоусон, чиє ім’я він носив, який надихав та інвестував спорудження шхуни, був людиною вкрай забобонною, втілив ті свої невимовні фобії в цілому романі про біржовий крах, а згодом і сам зазнав краху – володівши казковими статками й титулом «мідного барона», він закінчив життя у злиднях. Чи це не він визначив долю вітрильника?

Тому що була та доля якась від початку недолуга. Вітрильник проєктували для навігації на Тихому океані, а використовували для каботажу вздовж Східного узбережжя США, де через 11-метрову осадку при повному навантаженні він міг увійти лише в один порт – Ньюпорт-Ньюз (тому судно перевозило лише 7,5 тис. тонн вугілля замість 11 тис. тонн). Озброєний 25 вітрилами, «Томас У. Лоусон» фактично мав їх 26: порожній корпус шхуни височів над водою на 14 метрів і був її найбільшим вітрилом, через що корабель мав погану керованість і не тримав курсу; загалом через розміри й неповороткість моряки дражнили його «викинутим на берег китом» і «ванною».

Капітан шхуни скаржився, що зміна галсу – тобто зміна курсу вітрильника щодо напрямку вітру – тривала від 10 хвилин до безкінечності. Навіть у дрібницях шхуні не щастило: це вугляр зійшов зі стапелів пофарбованим у ніжно-сірий колір, абсолютно неприйнятний для професії, через що згодом його величезний корпус довелося перефарбувати чорним; його сталеві щогли – 97-см у діаметрі, 35 м висотою та вагою по 20 тонн кожна – не мали постійних назв: на кресленнях їх позначили номерами, а в житті називали то за морським звичаєм: фок, грот, бізань, спенкер, райдер, драйвер і джигер, то за сухопутним календарем: від Sunday до Monday, як раз семеро.

А найприкрішим було ось що: шхуна не спромоглася на головне, заради чого її зробили у багатьох сенсах такою по-американському «най-»: її рейси були збиткові. А через це кораблю велося абияк: його кепсько доглядали, в екіпажі ніколи не набиралося тих самих 12 «able seamen» – матросів першого класу, а 19 листопада 1907 року його завантажили бочками нафти – 58 тисяч барелів – та відправили у подорож, про яку ніколи й гадки не мали ті, хто мріяв, фантазував, проєктував і будував корабель – через Атлантику, до Англії.

Читайте також: Житков і Трублаїні: острів Джарилгач та сила дитячих книжок

У цю подорож «Томас В. Лоусон» вийшов з усіма своїми злиднями, до яких раптом додався ще один негаразд: на заміну сімох матросів першого класу, які звільнилися через постійну затримку платні, найняли шістьох перших-ліпших, які до того ж ледве володіли англійською. Ну, як такими командувати? Погода видалася поганенька, а вже наступного дня зіпсувалася остаточно та лишалася такою наступні 20 діб. Ці 20 діб жодна душа не бачила «Томаса У. Лоусона»; за цей час він таки перетнув Атлантику й досяг островів Сілі, що лежать у Кельтському морі за 40 миль від західного узбережжя Англії, а ще – втратив усі вітрила, всі, за винятком одного, рятувальні човни, і люк трюму. До трюму потрапила морська вода, суміш якої з вугільним пилом вивела з ладу суднові помпи, і вони вже не могли відкачувати воду, яка поволі затоплювала корабель. Але капітан Джордж У. Доу волів будь-що дістатися Лондону; він наказав поставити запасні вітрила та заходився прокладати курс.

А далі події розгорталися стрімко: капітан Доу припустився помилки, обрав неправильний курс Ла-Маншем і небезпечно наблизився до кам’янистих мілин архіпелагу Сілі; шторм, який і не вщухав, знову посилився, і корабель не міг йому опиратися. До безпорадної шхуни підійшли рятувальні човни з островів Святої Агнеси та Святої Марії, аби забрати людей, та капітан удруге припустився помилки – він поклався на два 5-тонні якорі «Томаса У. Лоусона», людей на рятувальні човни не відпустив, а натомість узяв на борт лоцмана, на ім’я Біллі «Кук» Хікс. Рятувальники повернулися на свої острови та викликали буксир, але той через негоду не зміг вийти в море.

Вночі, о чверть на першу «Томас У. Лоусон» втратив обидва якорі, і його подальшу долю тепер визначали лише хвилі – безжальні, як смерть, і величезні, мов гори, такі величезні, що капітан наказав матросам рятуватися від них на щоглах. Саме цієї миті некерований корабель налетів на риф, всі сім його щогл зламалися та впали в море, а всі, хто на них рятувався, 16 або 18 моряків  включно з лоцманом Хіксом, загинули від ударів хвиль, уламків судна та через товстий шар нафти, що витікала з трюмів судна, яке він наступних ударів об рифи розломилося на дві частини, менша з яких потонула, а більша – перевернулася.

Врятувалися з «Томаса У. Лоусона» двоє – капітан Джордж У. Доу та інженер Едвард Л. Роу; їм пощастило стрибнути у воду до того, як шхуна перевернулася, а хвилі, що вбили інших, віднесли їх на таку (якось і не скажеш «безпечну») відстань від уламків, що вони не зазнали поранень і не захлинулися нафтою, як решта екіпажу. За кілька годин моряків викинуло на берег, де їх незабаром знайшли; пізніше море віддало ще чотири мертві тіла, які було ідентифіковано, і потім ще кілька, розпізнати які через пошкодження було неможливо. Тіла цих моряків поховані на острові Святої Агнеси, решти – в морі, під 49°53′38″ північної широти та 06°22′55″ західної довготи, на глибині 17 метрів, де й нині за тихої погоди аквалангісти можуть побачити велетенські уламки «Томаса У. Лоусона».

За Гринвічом, корабель загинув о 2.30 в суботу, 14 грудня 1907 року, але на той час в Бостоні, в штаб-квартирі Томаса У. Лоусона, ще тривала п’ятниця, 13-го. День, якого він все життя панічно боявся, який став назвою його роману та датою загибелі найбільшого у світі вітрильника, який мав ім’я людини, чия кар’єра також потім завершилася цілковитим крахом. Що тут було «після цього», що – «внаслідок цього»?

…Скоріше за все, нічого. Принаймні, збіги ґатунку «п’ятниця, тринадцятого» навряд чи мали вплив на долю обох Томасів У. Лоусонів. Та й роман з такою назвою видано лише 1906 року – тобто через чотири роки після народження корабля, тоді, коли доля шхуни вже показала всю свою недолугість, яка з часом завершилася трагедію – «після» та «внаслідок» помилок, прорахунків та сили морської стихії – нездоланної, нестримної, непередбачуваної, зловісної…

…як і все, що нібито завжди відбувається у п’ятницю, тринадцятого…

А хтозна! – якщо роман 1906 року не наврочив загибель «Томаса У. Лоусона» у грудні 1907, або банкрутство і смерть у злиднях Томаса У. Лоусона у лютому 1925, можливо, він вплинув на долю саме того, чому він і присвячений? Волл-стріт таки обвалився! – і так обвалився, що мало не поховав під уламками всю Америку, як щогли «Томаса У. Лоусона» – його бідолашний екіпаж, мир його праху.

Єдине, в чому помилився Лоусон, була дата. Біржовий крах стався у понеділок, 28-го**. 

червень-липень 2018 року

* Дещо більші французький та німецький барки були метисами – мали парові машини на додачу до вітрил як основного рушія.

**Чорний понеділок» 28 жовтня 1929 року.

Читайте також: Два світи, дві долі. Конрад чи Грін. Марсель чи Одеса