Українське друкарство супроти російського цензурного монстра

04-11-2024

Річ Посполита як держава захищала свої державницькі інтереси, використовуючи зокрема цензуру, проте вона не спрямовувалася проти «русинів» (українців) чи «русинської» (української) мови. Чого не можна сказати про політику Російської імперії, яка від самого початку панування на українських теренах, впровадила особливі закони про цензуру для України, які завжди видавалися і застосовувалися з драконівською жорстокістю, на відміну щодо інших національностей. Лінгвоцид, влаштований російською владою проти української мови, непорівнянний з усіма цензурними обмеженнями польської державної та церковної влади.

Читати також: Путівник з історії утисків української мови

Московське versus європейське книгодрукування

Між європейським і московським книгодрукуванням лежить колосальна екзистенційна прірва, адже у Європі воно не було винятковим привілеєм уряду чи суду, а загальною допоміжною та культурною силою народу.

Книгодрукування у Європі виникло у часи епохи Відродження і збіглося з початком Реформації. Усі верстви тамтешнього населення сприйняли книгодрукування з ентузіазмом, а сам король Людовик XII назвав його «скоріше божественним, ніж людським винаходом». З самого початку книгодрукування у Західній Європі опинилося у світських руках. Велика кількість шкіл, університетів, театрів, різноманітних адміністрацій передбачало і велику кількість книг.

Зовсім інша ситуація була в Московії. Неписьменні люди Московського царства XVI і XVII століть не тільки не відчували потреби в світській освіті, але й дивилися на книгодрукування як на чортівство та витвір єретиків. За словами англійського дипломата і мемуариста Джайлза Флетчера (1549-1611), який написав історію правління Боріса Годунова, неосвічені єпископи Московії прагнули, щоб просвітництво не поширювалося серед простих людей. Вони доводили цареві, що всяке нове вчення привертає увагу народу до справ управління державою, а це вже явна небезпека для царя.

Перші заборони Москви й інтелектуальні крадіжки

Приєднання Лівобережної України до Московської держави у другій половині XVII століття, втрата фактично політичної автономії України у її складі після підписання Переяславського договору 1659 року, Батуринських статей 1663 року, Московських статей 1665 року, позначилося негативно і на українському книгодрукуванні.

Вже московський Собор 1690 року піддав анафемі «киевские новые книги», тобто книжки Петра Могили, Кирила Ставровецького, Іоанікія Галятовського, Лазаря Барановича, Антона Радивиловського, Єпіфанія Славинецького та інших, написані тодішньою українською літературною мовою. 1693 року впровадили нову заборону Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок.

На продовження цієї політики з’явилася низка указів Петра І від 1720 року, які метафорично були названі відомим українським літературознавцем Михайлом Возняком «повінню цензурних указів». Тарас Шевченко дав цьому свою оцінку: «…це той перший (Петро І), що розпинав нашу Україну, а вторая (Катерина ІІ) доконала вдову-сиротину» (поема «Сон»). Перший цензурний указ Петра І стосувався київських і чернігівських видань з вимогою «повної відповідності з великоросійськими», щоб «ніякої різниці й особливого наріччя» (української мови) в них не було. Там же містилася репресивна вимога друкувати лише богослужбову літературу. З 1722 року починають з’являтись цензуровані примірники лаврських видань. В «Апостолі» 1722 році вперше зазначено, що книга «во всем с великоросским сходна». У підсумку, репертуар видань цих друкарень значно звузився (читайте про історію Києво-Печерської друкарні).

До видань, які заборонялися, потрапила і одна з найочікуваніших тодішніми лаврськими паломниками та читачами книга, фактично бестселер, Києво-Печерський Патерик (видання 1661, 1678, 1702 років). Її видання заборонили до часу перекладу цього твору на московський штиб. Право видання перебрав на себе Московський «печатний» двір, надрукувавши 1759 року цей твір під назвою «Патерик Печерский или Отечник». На титульній сторінці вже цензурованого лаврського видання Патерика 1760 року згадана імператриця Катерина та члени її родини, благословіння «Святейшего правительствующиего Синода», а також те, що «книга сія, Патерик Печерскій, от преждепечатанного в 1702 г. исправнѣе с напечатанного въ царствующемъ великомъ градѣ Москвѣ, первымъ тисненіемъ 1759 году […] Нынѣ в Кіевопечерской Лаврѣ напечатася в лѣто 1760». На звороті титулу вміщена панегірична гравюра з присвятою Петрові І. Це було не чим іншим, як інтелектуальною крадіжкою, привласненням не свого.

Далі були інші імперські укази щодо цензури українських видань, зокрема, наказ Петра ІІ 1729 року про вимогу переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження; указ Катерини II 1763 року про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії; заборона Синоду РПЦ 1769 року друкувати та використовувати український буквар.
На той час заборонили викладати у школах та колегіях польську мову й латину. Така ситуація є показовою у своїй абсурдності і демонструє чітку імперіалістичну і колонізаційну позицію Російської імперії щодо українського книгодрукування.

Арешти «безвідповідальних» цензорів українських книжок і короткочасне полегшення

Становлення цензури, у тому числі світських видань, в Російській імперії, а отже й на більшості території України, відбувалося у XVIII столітті. Саме у цей час сталося відродження слов’янських народностей, події Французької революції, а надалі Весни народів. Боячися української весни, цензура стала ще жорсткіша, особливо щодо української мови та літератури. Так 1804 року в Росії імператор Олександр I схвалив перший цензурний статут.

1847 року в Києві здійнялася буря навколо «Кирило-Мефодіївського» братства, за якою послідували арешти Миколи Костомарова, Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. Міністр внутрішніх справ граф Лєв Перовскій у друкованих інструкціях оголосив, що забороняються і вилучаються з продажу: «Кобзар» Тараса Шевченка, «Повість про український народ» Пантелеймона Куліша, «Українські балади» Миколи Костомарова. Крім того, міністр народної освіти Сєргєй Уваров наказав тодішньому «цензурному відділу» не допускати передруку згаданих творів. Тут не можна не згадати про курйозну долю «Повісті українського народу» Куліша. Спочатку її опублікували в дитячому журналі Олександри Ішимової «Звездочки», а потім вона вийшла окремим виданням. Після публікації цього твору обидвох цензорів притягли до відповідальності. Степана Куторгу ув’язнили у фортеці, а Івановскій відбувся легкою «імператорською доганою». Заборонялося не тільки друкувати українські книжки та писати статті про Україну російською мовою, але й вживання слів Україна, Малоросія, Гетьманщина вважалися незаконними.

Якщо українська книжка час від часу й пробивалася у світ, то з великими труднощами. Книга Амвросія Метлинського «Южно-русские народные песни» цензурувалася цілих сім років – з 1847 по 1854 роки. Іншу збірку Метлинського «Альманах» повернули зовсім понівеченою: майже половину тексту викреслили, зокрема фрази зі словами «свобода» (“воля”), навіть якщо йшлося, що кінь «вільно» ступав.

Зі вступом на престол Олександра II 1855 року для культурного життя росії почався ліберальний період. Для України та української літератури настало певне послаблення. Редактор «Московских ведомостей» Міхаїл Катков збирав пожертвування на видання українських книжок. Міністерство освіти виділило 500 карбованців на видання українських підручників для народних шкіл, а частину грошей витратили на друк байок Леоніда Глібова. Деякі представники українського суспільства почали клопотати в Міністерстві народної освіти про те, щоб українську мову визнали законним предметом в українських школах. Виникли двомовні (українсько-російські) періодичні видання журналу «Основа». Створювалися недільні школи, де викладання велося українською мовою. Щоправда, петербурзька цензура викреслювала цілі сторінки «Кобзаря», та все ж таки виглядало, що російський уряд полишив свою думку про повну ліквідацію українського питання. Але це лише здавалося.

Не «рівні права української літератури в правовому полі поруч з літературою інших народів»

Перший таємний указ про заборону української літератури в Росії видали 1863 року. Це було сумнозвісне розпорядження міністра внутрішніх справ Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів.

“Останнім часом питання про малоросійську літературу набуло іншого характеру внаслідок обставин суто політичних, які не мають жодного стосунку до інтересів власне літературних… Попередні твори малоросійською мовою мали на увазі лише освічені класи Південної росії, проте тепер прихильники малоросійської народності звернули свою увагу на масу неосвічену, і ті з них, які намагаються реалізувати свої політичні задуми, взялися, під приводом поширення грамотності та освіти, за видання книг для початкового читання, букварів, граматик, географій…”, – писав Валуєв.

Зрозуміло, чому протягом наступних десяти років в Україні під росією не з’явилося жодної української книжки.
У 1873-1876 роках відбулося помітне послаблення цензури. І українці в росії скористалися цією короткою інтерлюдією. Вони видавали багато брошур для народного читання, опублікували близько двадцяти томів етнографічного матеріалу. І не тільки в Москві та Петербурзі, а й в Києві виходять чудові видання. До прикладу, “Казки” Ганса Крістіана Андерсена в перекладі Михайла Стариченка (Старицького) з ілюстраціями Миколи Мурашка (Київ, 1873), твір Івана Нечуя-Левицького “На Кожумяках” (Київ, 1875), “Дітські пісні, казки й загадки” (Київ., 1876), “Альбом. Чайка. Український (або юго-руський) альбом пісень, дум, казок, байов, віршів тощо” (Київ, 1876). «Публіка півдня, — писали «Московские ведомости», — заражена україноманією і платить за “Кобзаря” російського видавця Дмітрія Кожанчикова по 15 рублів».

Яким намордником була цензура для української літератури, свідчить той факт, що за трирічне її послаблення кількість українських видань тільки в Києві зросла з 4 % у 1872-1873 роках усіх місцевих видань до 23 % у 1874-1875 роках. Але це тривало недовго. Коли Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в Києві почав енергійно займатися українською етнографією, група русифікаторів на чолі з Міхаілом Юзефовичем підняла в офіційній російській пресі страшний галас і почала надсилати донос за доносом до Петербурга про те, що там, у Києві, під виглядом географічного товариства зібралися неблагонадійні щодо держави люди. У підсумку уряд розігнав Південно-Західний відділ Географічного товариства та посилив цензурний тиск на українську літературу.

Про утиски української мови, україномовної літератури та науки знали в Європі, і щодо цього була відповідна реакція. Так Вільям Ралстон, рецензент «Исторических песен малорусского народа» Володимира Антоновича та Михайла Драгоманова, писав: “Будемо сподіватися, що ні заздрість, ні владна недалекоглядність не затримають поступу української літератури, яка має бути предметом національної гордості”. Однак, Михайло Драгоманов змушений був видати наступні томи «Історичних українських пісень» за кордоном, у Женеві. Отже, питання зовнішньої еміграції українців та української мови та культури стартувало знову.

Остаточну крапку у цьому питанні поставив черговий указ під грифом “Секретно”, а саме Емський від 5 червня 1876 року, де чітко окреслили межі вживання української мови або, скоріше, не вживання:

«Жодних книжок і брошур, виданих малоросійським наріччям, не допускати до ввезення в межі Імперії без особливого дозволу Головного управління у справах друку. Забороняється друк і видання в імперії оригінальних творів і перекладів згаданим діалектом, за єдиним винятком: історичних документів і пам’яток; творів художньої літератури… Різні театральні вистави і читання на малоросійському наріччі також заборонити».

На захист українського друкованого слова стали відомі письменники, видавці, історики, громадські діячі – Іван Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Борис Кістяківський, Леся Українка і випустили “Заяву про потреби українського друку”:

“… Якщо взагалі становище друку в Росії важке, то положення друку українського – нестерпне; український (друк) і зовсім позбавлений можливості торкатися будь-яких питань, будучи здавна обмеженим у правах на існування і вже з 1863 року приреченим на викорінення. В силу відомого розпорядження 18-30 травня 1876 року поточна література українською мовою заборонена зовсім, за винятком творів красного письменства…”, – йшлося у заяві.

У підсумку автори заяви висувають свої вимоги про скасування всіх обмежень «для нашого рідного слова», «рівні права української літератури в правовому полі поруч з літературою інших народів», «можливість користуватися рідною мовою в усіх сферах літератури і науки, в книгах та періодичній пресі».

Не лише заяви тогочасних українських культурних дієвців порушували “тихе” плесо громадського життя імперії. Пантелеймон Куліш, до прикладу, наважився здійснити переклад творів Вільяма Шекспіра та видати їх українською мовою 1882 року, не оглядаючись на Емський указ.
Однак, російську репресивну політичну машину зупинити не вдалося.

Дореволюційний період в історії цензури українських книг вивчав у 20-х роках XX століття завідувач центральної бібліотеки російської драми ленінградських театрів Юрій Нелідов. Під керівництвом академіка Сергія Єфремова він підготував 4 томи архівних документів з історії цензури. Доля цієї праці й самого Нелідова невідомі.

Націоналізація українських приватних видавництв і створення єдиного

Падіння монархії, розпад російської імперії, визвольні змагання в Україні, революційна романтика 20-х, література майстрів слова Червоного Ренесансу надали поштовх для народження великої кількості державних, кооперативних, приватних видавництв в Україні. Проте, за умов встановлення жорсткої авторитарної радянської влади, все це не могло тривати довго. Державою був взятий курс на монополізацію видавничої діяльності, що дозволяло встановити беззастережний контроль над такою важливою в ідеологічному плані галуззю.

Одним із перших документів більшовиків був «Декрет про друк», підписаний 9 листопада 1917 року Владіміром Лєніним, що став початком згортання свободи слова в росії. Всі опозиційні газети поступово закривалися за постановами Ради народних комісарів, які декретом отримала на це право.

11 січня 1918 року був підписаний “Декрет про державне видавництво”, дія якого поширювалася згодом на окуповані більшовиками українські території. У декреті зазначалося, що державні видавництва мають випускати “дешеві народні видання російських класиків”. У цьому документі вперше заклали норму, яка давала підстави в майбутньому новоявленим видавцям повсюди на радянських просторах порушувати авторське право, адже твори всіх авторів, які переходили із сфери приватної до сфери суспільної власності, належали державі.

5 травня 1919 року постановою ВУЦВК «Про об’єднання всіх окремих радянських видавництв у Всеукраїнське видавництво» створив Всеукрвидав (Всевидав) при ВУЦВК у Києві. Обгрунтування “тріумфального ходу радянської влади” у контексті становлення нової системи, пов’язаної з творенням і тиражуванням друкованого слова, знаходимо в академічному виданні “Книга і друкарство на Україні” (до 400-ліття російського книгодрукарства), де ліквідація приватних видавництв виправдовується доцільністю та необхідністю створення нових державних видавництв, які могли б продукувати радянську книгу. Також наголошується на важких умовах радянських видавництв, адже бракувало авторів, здатних створювати радянські книги, читай — партійно-пропагандистські.

Таким чином, якщо на 1922 рік працювало понад 100 партійних, відомчих та кооперативних видавництв, то вже після розпорядження від 30 серпня 1922 року більшість з них були закриті. Всевидав перетворили на єдине Державне видавництво України. У перші роки радянської влади переважало російськомовне книговидання, наприклад, за 1922 рік Вседержукрвидав випустив 301 видання, але з них лише 130 українськомовних.

З 1930-х років, одночасно з розгромом “українізації” і новим спалахом ще жорстокішого, ніж раніше, терору щодо українських кадрів, посилилася політика централізації видавничої справи. 1930 року Рада народних комісарів УРСР створила Державне видавниче об’єднання України (ДВОУ), до якого увійшли спеціалізовані державні видавництва «Література і мистецтво», «Радянська школа», «Молодий більшовик», «Український робітник», «На варті», а також поліграфічні підприємства, установа для збуту видавничої продукції, галузеві навчальні заклади. 1934 року систему ДВОУ було ліквідовано, а мережу видавництв УРСР підпорядковано «Госиздату» в Москві.

Після війни в Українській РСР відновили діяльність республіканські видавництва, засновувалися газетні видавництва в центрах областей. Випускалися головно агітаційні пропагандистські публікації, шкільні підручники, масові брошури з питань колгоспного виробництва тощо. Видавничі підприємства і друкарні з 1949 року підпорядковалися Управлінню поліграфічної промисловості і видавництв при Раді Міністрів УРСР, пізніше реорганізованому у “Державний комітет Ради міністрів УРСР по пресі” (з 1978 року Держкомвидав). Одна з перших акцій новозаснованого комітету – присвоєння привабливіших назв видавництвам. Так, “Держлітвидав України” став “Дніпром”, “Дитвидав ЦК ЛКСМУ” — “Веселкою”, обласні книжково-журнальні видавництва отримали назви з локальним колоритом: “Маяк” в Одесі, “Таврія” в Сімферополі, “Каменяр” у Львові, “Карпати” в Ужгороді. Ці видавничі бренди відомі й донині Усе це здійснювалося відповідно до постанови московського ЦК “про чергові завдання ідеологічної роботи партії”, де передбачалося “реорганізувати мережу центральних і місцевих видавництв і створення замість них великих спеціалізованих видавництв”.

У 1966–1985 роках випуск книжкових видань в Україні здійснювало 24 видавництва. Наприкінці 80-х книги випускали 26 видавництв як державних, так і громадських організацій («Молодь», «Наукова думка», «Радянський письменник»), 51 організація, яким були надані видавничі права, 25 редакційно-видавничих відділів облполіграфвидавів. Ці видавництва були потужними, володіли монопольними правами на видання.

Після проголошення незалежності українські державні видавництва потроху занепадають, натомість з’являються приватні, але російська книжка ще довго залишається панівною на українському ринкові.

Репертуар на замовлення, цензура самобутнього

З встановленням радянської влади ми вже можемо говорити і про таке явище як тоталітарна цензура. Вона стосувалася не лише новостворених творів, але й виданих за царського режиму. І хоча революція 1905 року, на думку Сергія Білоконя, знесла цензурні рогатки щодо українського слова, все ж вона мала роботу. У першу чергу, цензура взялася за контрреволюційні твори – партійні видання есерів, соціал-демократів, анархістів, творів Бакуніна, Плєханова, Бебеля, Каутського.

Над цим працював спеціальний орган державного управління СРСР, а саме Головне управління у справах літератури та видавництв (Головліт, російською Главлит) з 1922 по 1991 роки.

На Головліт покладався контроль за усім життєвим шляхом твору – від рукопису до його опублікування та розповсюдження. Крім того, створення списків творів, заборонених до продажу і розповсюдження; видання правил, розпоряджень і інструкцій у справах друку, видавництв, друкарень, бібліотек і книжкових магазинів. Головліт отримав право на заборону видання і розповсюдження творів: що містять агітацію проти радянської влади.

Ще постанова ЦК ВКП(б) від 28 грудня 1928 року “Про обслуговування книгою масового читача” стала своєрідним програмним документом для радянських видавництв. Згідно з ним, віталося видання агітаційно-пропагандистської літератури – книг, які популяризують марксизм-лєнінізм, історію ВКП(б) і революційний рух; масової виробничої література, яка підвищує рівень технічних знань робітників і селян; науково-популярної книги, пов’язаної із завданнями соціалістичної реконструкцї господарства країни; творів художньої літератури, які розвивають актуальні політичні теми і спрямовані проти буржуазних впливів, міщанства, занепадництва. Практично це виглядало так, що коли складалися річні плани видавництв, репертуар творів не мав виходити за межі вказаних тем. Література, яка була визначена директивно, друкувалася величезними тиражами. Якщо ж це була література далека від зазначених напрямків, автори мали безглуздо використовувати силу-силенну цитат класиків марксизму-ленінізму, рішень постанов з’їздів комуністичної партії аби таку книгу прийняли до друку. Отже, цензура мала ознаки зовнішньої зі сторони Головліту та внутрішньої – у самих редакціях.

Проте, автори та видавці не полишали надії побачити свої книги виданими та вели боротьбу з цензурою. Один з яскравих прикладів знаходимо у книзі Сергія Білоконя: “Разом з Ананієм Лебедем і Максимом Рильським Михайло Могилянський упорядкував хрестоматію “За 25 літ”. Коли книжку віддрукували, з Харкова “запропонували” зняти прізвище останнього як контрреволюціонера, інакше видання не зможе вийти. Довелося передрукувати обгортку, аби зняти прізвище, але сам Могилянський, як згадував потім на допиті 1931 року Данило Сухенко, під іншим прізвищем далі працював у видавництві. Саму книгу Наркомос згодом зняв із ужитку”. Інший приклад – це видання збірника Музею діячів, присвяченому Миколі Лисенку, де літконтроль зняв увесь мемуарний розділ, зокрема спогади Олени Пчілки, Старицької-Черняхівської та Опанаса Сластіона. Збереглися лише окремі примірники віддрукованих зошитів. Один повний комплект ліг в основу повоєнного збірника спогадів. Цензура цікавилася творами і зовсім аполітичних авторів. М. Левченко на допиті 11 вересня 1929 року згадував: “Одного разу я зустрівся із Миколою Зеровим на вулиці. Він був заклопотаний і на моє питання про причину — відповів, що йде до Окрліту, куди здав на перегляд останню збірку своїх поезій чи перекладів, і хоч там напевне нічого нема, до чого можна було б причепитися, але він певен, що Окрліт щось почне вигадувати й викидати. “Зрештою, сказав він, коли дуже перемажуть, зовсім не друкуватиму”.

Видавців і авторів за найменші, справжні або уявні, відхилення від настанов чекали звільнення з праці, ув’язнення або заслання, а пізніше, зокрема в 1934 і 1937-1939 роках, також і розстріли. Багато видань, готових до друку, та цілі тиражі численних книг нищилися. Далеко неповний список таких видань (35 назв) склала відома історикиня Наталя Полонська-Василенко.

У «Списку видань Академії наук, знищених у 1930-х роках», уміщеному в книзі Наталії Полонської-Василенко «Українська Академія наук (Нарис історії)» у другій позиції по Історично-філологічному відділу значиться «Історично-географічний збірник», т. 5, під редакцією О. С. Грушевського. Ще три томи «Історично-географічного збірника», які практично були підготовлені до видання, не були надруковані. Здвоєна книга № 26/27 “Записок історико-філологічного відділу ВУАН” (ред. А.Кримський) знищена 1929 через арешти науковців у справі “Спілки визволення України”. За нумерацією знищеної книги замість неї видрукувано видання з працями “Історичної секції” (ред. М.Грушевський).
І цим, на жаль, втрати не обмежуються. Книги зазнали репресій разом з авторами, науковими ідеями та академічними інституціями.
Українські вчені прагнули друкуватися в академічних журналах за кордоном, спілкуватися з колегами, відтак просувати українську науку. Це практикували генетики, візантиністи, юристи. Однак цей канал швидко перекрили. Був встановлений наступний порядок: науковий працівник звертається через свою інституцію в Окрліт, надаючи свій рукопис, а вже Окрліт або дозволяє або забороняє відправляти текст за кордон. При цьому Окрліт надавав копію своєї візи, яку потрібно було представити поштовому відділенню, яке відправляло рукопис. Багато хто з науковців оминали цей шлях і не зверталися за візою, але згодом за це поплатилися.

Одночасно різко зменшилася кількість українськомовних видань — з 6394 (79 % загальної кількості) у 1930 році до 1895 (43 %) у 1939 році. Як констатує Юрій Шевельов, причиною відносного зменшення українських видань була, в першу чергу, урядова політика, але щодо зниження абсолютних чисел “відігравала ролю і відраза читача до творів, перейнятих офіційною пропагандою, та ще й низького художнього рівня, і помітне зменшення самих читачів внаслідок розгрому інтелігенції та освіченіших кіл селянства”.

Репресії російського агресора у сучасній війні проти українського книгодрукування

Прихід окупанта на українські землі сьогодні в обов’язковому порядку супроводжується репресивними діями щодо української книги.
Дані про знищення книг вони надсилають безпосередньо до Міносвіти РФ. Окупанти позиціонують українські книги як екстремістську літературу. Перелік книг «екстремістської літератури», яку рекомендують вилучати з фондів шкільних бібліотек на окупованій частині Луганщини, у січні 2023 року опублікував журналіст із Луганщини, головний редактор видання «Трибун» Олексій Артюх. У переліку «екстремістської» є зокрема книги Марії Матіос, Оксани Забужко, Олега Сенцова, Сергія Лойка, Вахтанга Кіпіані, Сергія Білоконя, Дмитра Кулеби, Артема Чеха, Олександра Ірванця та інших. При цьому до цього списку належать книги, опубліковані в період з 1994 по 2021 рік. У той же час, росіяни 2023 року завезли на тимчасово окуповані території України близько 2,5 млн. російських книг для «перевиховання», у першу чергу, українських дітей.

У перші дні нападу ворог знищував не лише книги, але й видавництва та друкарні. Найбільше будівель пошкоджено в Харкові. Окупанти зруйнували «Першу експериментальну типографію», «Юнісофт», «Глобус», де друкувалися багато видавців. Харківське видавництво «Ранок» через обстріл втратило склад площею 15 тисяч кв. м. У травні 2024 року росіяни завдали нищівного ракетного удару по друкарні «Фактор-Друк» у Харкові, одному з найбільших типографських комплексів повного циклу у Європі. Загинуло 7 працівників друкарні, 21 людина дістала поранення.

Не зважаючи на повномасштабну війну, українці продовжують відкривати нові видавництва, книгарні та проводити літературні фестивалі, навіть поблизу фронту. Переможна хода української книги цілком логічна, невпинна, адже вона наповнена правдивими емоціями та глибокими цивілізаційними сенсами, які спираються на віковічні культурні цінності.

Список джерел:

Національна наукова бібліотека України ім. В.І. Вернадського. Інститут рукописів. – Ф. 170, спр. 24, арк. 1-1. зв.
Ананьєза Т., Тодійчук О. Історично-географічний збірник 1927-1931.
Батуревич І., Хмельовська О. 30 років незалежного книговидання в Україні. Режим доступу: https://chytomo.com/30-rokiv-knyhovydannia/
Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917–1941рр.): Джерелознавче дослідження. Київ, 1999.
Бочковська В. Книжковий Вертоград Печерський. Режим доступу : https://chytomo.com/knyzhkovyj-vertohrad-pecherskyj/
Ввезення російських книг до України скоротилося вдвічі. Режим доступу: https://lb.ua/culture/2016/09/23/345993_vvoz_rossiyskih_knig_ukrainu.html
Гнатюк Д. Книговидавнича справа на Україні в післявоєнні роки. К.: Видавництво політичної літератури України, 1965.
Зорівчак Р. Українсько-англійські літературні взаємини. Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті. Т. 3. Київ, 1988. С. 88–154.
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів, 2002.
Карманська Ю. Залишки російського сліду. Журнал Forbes.Ukraine. Режим доступу: https://forbes.ua/lifestyle/zalishki-rosiyskogo-slidu-v-ukraini-zaboronili-prodavati-knigi-z-rosii-ale-biznes-knigaren-mayzhe-nichogo-ne-vtrativ-chomu-tak-vidbuvaetsya-20072023-14889
Книга і друкарство на Україні. Київ, 1964.
Куземська Г. Хроніка української Церкви, мови, культури, народу. Київ, 2014.
Овсієнко В. Добоша справа. // Енциклопедія Сучасної України [Електронний ресурс] / Редкол. : І. М. Дзюба, А. І. Жуковський, М. Г. Железняк [та ін.] ; НАН України, НТШ. – К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2008. Режим доступу : https://esu.com.ua/article-22352
Палій Д. «Дніпро» – понад 100 літ у річищі художньої літератури. Режим доступу: https://chytomo.com/dnipro-ponad-100-lit-u-richyshchi-khudozhnoi-literatury/
Рейфман П. Цензура в дореволюционной, советской и постсоветской росси. Москва, 2015.
Семерин Х. Видавництва й бібліотеки України під час війни: втрати, виклики, дерусифікація. Текст є частиною дослідження Христини Семерин у співпраці з Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва «Культура проти війни. Аналітична оцінка становища української культури за період повномасштабного вторгнення РФ із 24 лютого 2022 року». Режим доступу: https://dif.org.ua/article/vidavnitstva-y-biblioteki-ukraini-pid-chas-viyni-vtrati-vikliki-derusifikatsiya
Тимошик М. Еволюція видавничої мережі радянського типу. Режим доступу: http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1522
Українська православна церква Київського патріархату. Історія УПЦ-КП. Режим доступу: http://www.stgeorge.od.ua/?page_id=169
Шинкаренко І., Матвійчук І., “Голос Америки”. Окупанти знищують українські книжки. Режим доступу : https://www.radiosvoboda.org/a/okupanty-ukrayinski-knyzhky/32691202.html
Шевченко Т. Поема “Сон”. // Зібрання творів у 6 т. Київ, 2003. Т. 1, с. 265-278, 699-706.
Buchwald-Pelcowa P. Cenzura w dawnej Polsce. Miedzy prasa drukarska a stosem. Warsaw, 1997.
Nik. Fabrikant (aka Ivan Krevets’kyi). A Brief Outline of the History of the Treatment of Ukrainian Literature by the Russian Censorship Laws. Translated from Russian by Richard Hantula. East/West: Journal of Ukrainian Studies (ewjus.com) ISSN 2292-7956 Volume IV, No. 2 (2017) DOI: http://dx.doi.org/10.21226/T2HD04
Fletcher Giles. The history of Russia, or, The government of the Emperour of Muscovia with the manners & fashions of the people of that countrey / by G. Fletcher, sometime fellow of Kings Colledge in Cambridge and employed in the embassie thither. [London], 1643 – Режим доступу : https://archive.org/details/bim_early-english-books-1641-1700_the-history-of-russia-_fletcher-giles_1643/page/73/mode/thumb