мова

Путівник з історії утисків української мови

09.11.2022

Почнемо відразу з висновків: кожна людина, яка живе в Україні та спілкується українською мовою, наражається на небезпеку дискримінації за мовною ознакою. Так, ми не у світі Кафки чи Орвела. Так, ми у ХХІ столітті. І в цьому столітті, коли людство, здавалося б, має зосередитися на підкоренні космічних просторів, в Україні ще зовсім недавно у відповідь на фразу українською можна було не тільки почути зневажливе «гаварі(тє) нармальна», а й отримати перелом черепа, як це сталося у 2019 році з Артемом Мирошниченком.

Ще порівняно недавно – аж до початку російсько-української війни – велика кількість іноземців, лише побіжно знайомих з історією країн, які не межують безпосередньо з їхньою батьківщиною, щиро не розуміли й дивувалися, яка може бути дискримінація, якщо українська мова є державною мовою? Ну от як, наприклад, може відчувати себе дискримінованим поляк, який говорить польською в Польщі? Або німець, коли говорить німецькою в Німеччині? Абсурд. Обізнаніші, правда, згадували Ірландію, Білорусь або країни Балтії, й замовкали. 

Та що там іноземці: до початку війни частина українців активно заперечували, що їх в Україні якось дискримінували за мовною ознакою. От тільки істиною це виявлялося хіба в тих випадках, коли вони послуговувалися не українською мовою, а… російською.

Як іноземцям, так і травмованим імперією українцям важко зрозуміти, чому ще донедавна вважалося за норму засилля на книжковому ринку України російськомовної продукції, кількість якої в багато разів перевищувала українськомовну. Чому як норма подавалося викладання російською в вишах, навчання в школах, гуртках, садочках, а також домінування російської мови в теле- і радіоефірі, інтернеті та соцмережах. Чому українська мова явно і неявно, але цілеспрямовано відтискалася на маргінеси, причому і для не заглибленого в ситуацію пересічного іноземця, і для неукраїнськомовного жителя це мало виглядати як звичайний нормальний самокерований процес розвитку мов.

Історія лінгвоциду, тобто знищення української мови як основної ознаки етносу, нараховує понад чотири віки та складається з понад сотні пунктів, висвітленню яких присвячено томи наукових праць. Нижче ми спробуємо коротко висвітлити найбільш показові для кожного століття події, які спричинилися до систематичного стирання української мови та ідентичності на українських теренах. Знання цієї передісторії довжиною в 400 років для всіх нас збільшує шанси уникнути чергового витка лінгвоциду і не стати останнім поколінням-носієм української мови як державної.

Першою русифікувати Україну почала московська церква: Українська як єретична мова

1627

Указ царя Михайла з подання Московського патріарха Філарета вилучити та спалити на вогнищах усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького за звинуваченням у єресі: «…на Москвѣ и во всѣхъ городѣхъ, Литовскія печати, Учительныя Евангилья Архимарита Кирила Транквиліона Ставровецкаго и иныя книги его Кирилова слогу собраши и на пожарѣхъ сжечь, чтобъ та ересь и смута въ мірѣ не была». Цим наказом цар взагалі заборонив купувати та мати в себе будь-які книги «литовського друку» під страхом прилюдних фізичних покарань та патріархового прокляття: «чтобъ однолично Литовскія печати никакихъ книгъ Кирилова слогу никто у себя не держали и впередъ никто никакихъ книгъ Литовскія печати и писменныхъ Литовскихъ не покупали». 

Що ж то була за єресь, через яку палали вогнища книг «на Москвѣ» та карали за купівлю будь-яких українських книг? Микола Костомаров описав це так:

«Оцінку цього твору [«Учительного Євангелія» – прим. авт.] доручено було двом московським книжникам: богоявленському ігумену Іллі та соборному ключникові Івану Шевелю. Не знаючи мови, якою був написаний твір південноруського письменника, вони знаходили єретичний смисл там, де траплялися граматичні особливості й незрозуміле для них значення слів» (Н. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей).

1669

Скасування польським королем давніх привілеїв та наказ друкувати всі документи лише польською мовою та латиною. Руська (староукраїнська) мова перестає бути державною та перестає розвиватися як така, посилюється загроза полонізації українських теренів.

 

1689–1690

Заборони Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. Московська церква прагне керувати церковним та культурно-освітнім життям в Україні.

 

 

1693

Ухвалений закон, що забороняв ввозити до Московської держави українські видання. Тоді ж було запроваджено цензуру для контролю за діяльністю українських книговидавців.

Костомаров так описує тодішню ситуацію:

«Москвичі вважали себе одним тільки істинно православним народом у цілому світі; греки, які дали Русі хрещення, втратили над ними попередню свою чарівність; москвичі не довіряли грецьким книгам, тому що греки, живучи під владою невірних, виховувалися та друкували свої книги на Заході. Москвичі вважали свої старі переклади більш правильними, ніж грецькі оригінали в тому вигляді, у якому останні були надруковані» (Н. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей).

1690

Московський церковний собор накладає «проклятство й анафему, не точію сугубо й трегубо, но і многогубо» на «кіевскія новыя книги» просвітників свт. Петра Могили, митр. Сильвестра Косіва, архієп. Лазаря Барановича, архім. Кирила Ставровецького, архім. Йоаникія Галятовського та інших, писані тодішньою українською літературною мовою (деякі з цих книг стали пізніше основою святоотцівської літератури в Московії та Російській Імперії).

М. Костомаров:

«Їхні знания [київських вчених – прим. авт. ], їхня вченість відгукувалася чимсь чужим, не істинно православним, і до того ж явна перевага їхніх відомостей зачіпала гордість московських книжних людей: прихована недоброзичливість гніздилася в серці в багатьох. […] У Москві закріпилася була думка, що вчені, які прибули з Малоросії і Білорусії, заражені латинською єрессю, що, подорожуючи за кордоном і завершуючи там свою освіту, вони засвоюють іноземні поняття та звичаї, що не слід їх слухати та їздити до них вчитися» (Н. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей).

1696

Ухвала Польського Сейму щодо запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України: «Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати». Польська мова розширює свій ареал побутування коштом українських теренів. Розвиток української мови в галузі судочинства гальмується, унеможливлюється збагачення термінологічної системи ділової української мови через відсутність текстової бази.

Російська влада: царизм проти всього українського

1709

Указ про обов’язкове цензурування всіх українських книг у Москві. Переяславський договір, підписаний Богданом Хмельницьким у 1654 році, дав формальні підстави для посилення втручання московського царату в українські справи, який прагнув контролювати все, що впливало на розвиток української мови (книгодрукування, освіта, художня література, театр, преса). Наступ на українську книгу розпочався з новою силою. Накладання ідеологічних обмежень є одним із способів уповільнити розвиток жанрового розмаїття мови.

1709

Указ Петра І про скорочення число студентів Києво-Могилянської академії з 2 000 до 161. Це скорочення у поєднанні з переведенням найкращих науково-просвітницьких сил з України до Московщини (серед них святителі Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Гавриїл Бужинський, Рафаїл Заборовський та ін.) призводить до розмивання та послаблення інтелектуально-духовного потенціалу України.

1720

Указ Петра І про заборону друкувати нові книжки споконвічною богослужбовою та книжною мовою Руси-України. Українські книги наказано привести у відповідність із московськими, вилучивши з них староукраїнські тексти, «дабы… особливаго наречия в оных не было». Ще один із низки подібних указів, який доклався до гальмування розвитку української мови та її стильової різноманітності.

1721

Запровадження в Україні цензури книжок «исправления ради и согласия с великороссийскими» та заборона Чернігівській друкарні видавати книжки, що призвело до її занепаду. 

«Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», було сказано в 1905 році в доповідній записці комісії Російської академії наук «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова» (цит. за Сушко Р., Левицький М. Хроніка нищення української мови. Вид. 4-те, виправлене й доповнене. — К., 2012. — С. 13).

1726, 1766

Московський синод наказує Києво-Печерському архімандриту пильнувати, щоб написання слів і наголоси було дотримано тільки за московською редакцією церковнослов’янської мови, і жодних інших книжок, крім церковних, без дозволу синоду не видавав. Подібна спроба уніфікації вимови різних редакцій староболгарської мови шляхом наближення до російської руйнувала самобутність української редакції староболгарської мови. 

 

1729

Наказ Петра ІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження. Лексико-граматичне збагачення та розширення функціонування російської мови коштом використання ресурсів мови української.

 

1731

Наказ імператриці Анни Іванівни вилучити книги старого українського друку з церков і навчальних закладів, а «науки вводить на собственном российском языке». Через 4 роки згідно з імператорським указом вже персонально до Київського Митрополита імперська влада вилучатиме старі церковні книги київського друку та пильнуватиметься, щоб у церквах службу відправляли тільки за виправленими текстами.

 

1775

Наслідком зруйнування Запорізької Січі стало закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях. Ще раніше розпочалися заборони інституту мандрівних дяків, які забезпечували широку доступність в Україні початкової освіти: священникам забороняли приймати українських мандрівних дяків працювати шкільними вчителями.

 

1784

Циркуляр про заборону читати лекції українською мовою в Києво-Могилянській академії та введення російської мови як обов’язкової в усіх імперських училищах. Таємними циркулярами цензорам дозволялося вилучати з історичних документів місця, де згадано про українську мову чи український народ. 

 

1784

Синод наказує по всіх церквах України правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию» (досі церковнослов’янські тексти за споконвічною традицією Русі-України читали з українською вимовою). Рік по тому Катерина ІІ підтримує синод наказом по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою (тобто церковнослов’янською в російській редакції). Одним із наслідків такої політики стала відсутність аж до XIX століття перекладу Біблії рідною мовою в одного з найчисельніших народів Російської імперії – українського.

1786

Указ Катерини ІІ про конфіскацію монастирських і церковних земель і маєтків в Україні, внаслідок чого на теренах України було закрито 46 монастирів. Закриття їх завдало серйозного удару по українській просвіті, оскільки монастирі утримували школи.

 

1789

Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття руських (українських) церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл української мови.

 

1789

У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською. Цей імперський міф протягом століть ще не раз тиражуватиметься, і сьогодні залишаючись надійною ознакою псевдонауковця.

Російська Імперія продовжує війну проти всього українського

1824

1824 – Міністр народної освіти Російської імперії Олександр Шишков виголосив тезу «воспитание народное по всей империи, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское» як один з основних пунктів свого управління.

Цензурний режим стає істотно жорсткішим, особливо після того, як у нього почала втручатися поліція. Одним із прикладів його роботи стала заборона у 1842 році надрукованої магістерської дисертації Миколи Костомарова – молодого вченого Харківського університету «Про причини і характер унії в Західній Росії». Міністр народної освіти Сєргей Уваров взяв на олівець усіх професорів, які дали позитивний відгук на її друк, змусив Костомарова зібрати всі роздані примірники книги та прозвітувати про це, а також запропонував авторові написати нову дисертацію. Через рік і декілька місяців Костомаров написав нову роботу під назвою «Про історичне значення російської народної поезії» і успішно захистив її. Проте у 1848 році його вислали до Саратова, а тємна вказівка ІІІ Відділу роз’яснювала: «Не допускати його до викладання і співпраці з пресою».

Відомий цензор у Києві Міхаіл Юзефович щодо друкування книжок українською мовою писав у своєму доносі імператорові: «Допустити створення особливої, простонародної літератури на українському наріччі означало б покласти міцні основи до розвитку свідомості у можливості здійснити в майбутньому, хоча, можливо, і далекому майбутньому, відчуження України від Росії» (Самойленко О. Г. Цензура як засіб регламентації історичних знань у Російській імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. // Література та культура Полісся. Серія : Історичні науки. – 2015. – Вип. 79. – С. 55-106).

1832

Реорганізація шкільної освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.

 

1843

Цензура Російської академії наук «загубила» рукопис «Словника української мови», укладеного Павлом Білецьким-Носенком. «Загубився» і його рукопис граматики української мови. Невдача з першим словником не знеохотила Білецького-Носенка, і він заходився укладати новий: «Что жъ, выходитъ, нѣтъ худа безъ добра; за первымъ словаремъ я просидѣлъ болѣе семи лѣтъ, и онъ все-таки не удовлетворялъ меня, за составленіемъ втораго я трудился только пять, и онъ вышелъ гораздо полнѣе и лучше; теперь я составилъ 20 тысячъ не только словъ, но и объяснительныхъ къ нимъ статей!»

 

Це був найбільший український словник першої половини ХІХ ст. (мав 380 сторінок і понад 20 тис. словникових статей), однак його потенціалом не вдалося повноцінно скористатися. Він не вплинув істотно на розвиток тогочасної україномовної лексикографії у ХІХ ст. саме тому, що автор тоді так і не зміг його надрукувати, не в останню чергу через «епоху цензурного терору»: автор не погодився зі змінами, запропонованими рецензентом Михайлом Максимовичем, і продовжив роботу над словником (при цьому його остаточно не заборонили, а автора не покарали за вільнодумство). У друкованій формі цей словник з’явився лише в 1966 році (за редакцією відомого мовознавця Василя Німчука).

Словник містить багатий матеріал: тут і авторські записи українських говірок Лівобережжя, і приклади з художніх творів тогочасних письменників, і лексика з давніх пам’яток. Однією з перших спроб висвітлення історії української мови став вступний текст до словника «О языке малороссийском», а розвідка «О придаточных окончательных корнях слов и слитных предлогах как новых источниках изображения идей» — чи не першою працею з української дериватології. 

«Пишите, почтенные соотечественники, васъ пріймутъ съ благодарностью и поймуть отъ горъ Хорватскихъ до Волги; миліоны людей говорять вашимъ языкомъ; они алчутъ отъ васъ пищи пріятной и полезной для души. Пишите хоть для того, чтобъ показать, что нашъ языкъ, проведенный вѣками сквозь всѣ роды испытаній и переворотовъ, есть богатый, звучный, способенъ, подобно чешскому и лужицкому, образовать свою народную литературу и достоинъ занять ученыхъ филологовъ; пишите, несмотря на то, что какой-то столичный краснословъ, въ 1838 году, въ XIX столѣтіи!, въ журналѣ «Сынъ отечества» выбранилъ нашъ языкъ «хохлацкимъ», напитавшись какого-то кваснаго, гостинодворскаго юмора, равно какъ финской честилъ «чухонскимъ». […]

Въ малороссійскомъ языкѣ хранятся корни многихъ россійскихъ словъ, и потому знаніе его полезно» (П. Білецький-Носенко «О языкѣ малороссійскомъ»).

1847

Розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури. За наказом Миколи І міністр внутрішніх справ забороняє продаж Шевченкового «Кобзаря», творів Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та інших письменників, які у своїх творах торкалися тем історії України. Відтоді починається й десять довгих років солдатської каторги Тараса Шевченка за наказом Миколи І (1847–1857), «під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати», що для митця й письменника було рівнозначно тортурам. Такий удар по найвидатнішому тогочасному українському таланту фактично означав удар по цілій українській літературі, мові та мистецтву, розвиток яких відчутно гальмувався неможливістю повноцінної участі в літературно-мистецькому процесі одного з найпомітніших його учасників.

1847

Розпорядження міністра народної освіти Сєргєя Уварова, піклувальнику Київського навчального округу Алєксандру Траскіну із зобов’язанням викладачів Київського університету у викладанні й дослідженнях надавати перевагу російській мові, літературі, історії, а також історії права задля навчання юнацтва «и впредь по-русски мыслить и чувствовать», оскільки лише в такий спосіб «будущие члены общества составят одну великую семью с одинакими мыслями, с одинакою волею, с одинаким чувством».

Сєргєй Уваров про тогочасну Україну та кирило-мефодіївців:

«Малороссия, верная престолу, непоколебимая в вере, питает действительно, в своих воспоминаниях, мысль о прошедшем, она на досуге жалеет о минувшей самобытности, о своем гетмане, о разгульном казачестве, об обращении в крепостное право вольных ее жителей, об утрате местных привилегий, может быть, об утрате вольной продажи горилки, но нельзя украинскому духу ставить в вину преступные замыслы нескольких безумцев, с коими, без сомнения, ни высшее сословие, ни туземное духовенство, еще менее неисчислимое большинство мирных и покорных жителей не имеют ничего общего». (Уваров С. С. «Доклад Императору Николаю I о славянстве»).

1859

Розпорядження органам цензури, щоб «сочинения на малороссийском наречии, писанные собственно для распространения их между простым народом, печатались не иначе, как русскими буквами».

 

1859

Міністерство віросповідань і наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині здійснило спробу замінити українську кириличну азбуку латинкою («азбучна війна»).

 

1863

Валуєвський циркуляр, виданий 30 липня 1863 року, був таємним розпорядженням міністра внутрішніх справ Петра Валуєва до цензурних комітетів. Ним Російська імперія заборонила власне мову, постулювавши, що «никакого особеннаго малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ», а «наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Українське книгодрукування було повністю заборонене: від букварів, навчальної літератури, наукових видань до періодики. Виняток зробили тільки для творів художньої літератури, яка суворо цензурувалася. В результаті протягом наступних 7 років вийшли друком лише 20 українських книг – стільки, скільки за один 1862 рік.

1864

Ухвалення Статуту про початкову школу, за яким навчання мало проводитись лише російською мовою. Витіснення української мови зі сфери освіти цілком відповідало кінцевій меті імперського міністра освіти Дмітрія Толстого, а саме «обрусінню» й не залишало українській мові надії на нормальне функціонування.

 

1864

Флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму боротьби з українською мовою через «наводнения края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами», що «лишило бы малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Схвальна резолюція імператора не забарилася: «Дельно. Мысль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Століття спливають, історія повторюється.

 

1864

Велике пограбування українських архівів. Після судової реформи тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3.12.1866, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній (Г. Куземська. Нездоланна Україна: Хроніка нищення української церкви, мови, культури, народу. — К.: Фенікс, 2014).

1869

Запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини. Паралельні процеси відбувалися і в іншій імперії, до якої входили українські землі.

 

1872

Міністр внутрішніх справ отримав право забороняти вихід у світ особливо шкідливих книжок і журналів, які видавалися без попередньої цензури. Із запровадженням каральної цензури весь наклад книжок, які підлягали забороні, знищувався, що призводило до матеріальних збитків видавців. З 20 листопада 1864 року до 1872-го судили 90 авторів, редакторів і видавців. Остаточні звинувачувальні вироки влада винесла за 65 справами 86 особам. З виправданих – 94 справи й 13 осіб. 21 справа залишилась нерозглянутою.

Начальник Головного управління з преси Євгєній Феоктістов вважав, що боротьба за самостійність і мову має «тенденційне значення і нагадує українцю ті щасливі для нього часи, коли і думка, і самі дії свідчили про злочинний потяг до самобутності» (Самойленко О. Г. Цензура як засіб регламентації історичних знань у Російській імперії в ХІХ – на початку ХХ ст. // Література та культура Полісся. Серія : Історичні науки. – 2015. – Вип. 79. – С. 55-106).

1876

Емський указ, підписаний імператором Олександром ІI 30 травня 1876 року в німецькому містечку Емс, став своєрідним продовженням та розширенням Валуєвського циркуляра. Указом заборонялося: 1) ввозити на територію Російської імперії книжки й брошури українською мовою; 2) видавати без дозволу цензури оригінальні твори й переклади українською мовою, окрім історичних документів і пам’яток (зі збереженням правопису оригіналів) та творів белетристики (але не українською орфографією, а тільки відповідно до загальноприйнятого російського правопису); 3) театральні вистави та читання українською мовою, а також друкування українських текстів до нот.

Заборона друкувати тексти до нот українською призвела до виникнення низки абсурдних ситуацій. Так, через ці заборони відомий хор студентів Університету святого Володимира був змушений в Києві виконувати українську народну пісню «Дощик, дощик крапає дрібненько» французькою мовою. Олені Пчілці тією ж французькою довелося підписувати свій «Збірник зразків українських вишиванок».

 

 

Особливо витончений імперський садизм проявився у тому, що заборона грати українською поширювалася тільки на територію України: в інших містах імперії не заборонялися постановки українських п’єс на родинно-побутові теми, зокрема у Петербурзі ставили п’єси «Наталка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Катерина».

Від місцевої адміністрації вимагалося створити списки викладачів у вишах, які мають «українофільські тенденції», з подальшим переведенням цих викладачів на роботу в Росію, а на їхні місця завезти великоросів. Передбачалася і доплата вчителям «за обрусєніє края». Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою.

Серйознішими наслідками такої політики московського царату стало припинення діяльності Південно-західного відділу Географічного товариства, закриття газети «Кіевскій телеграфъ», звільнення з роботи та вислання з країни деяких викладачів Університету святого Володимира у Києві, зокрема Дмитра Чубинського та Михайла Драгоманова. І вже наступного року на теренах України не надрукували жодної книжки українською мовою: книгодрукування змушене було емігрувати на Захід. Саме тоді Галичина отримала назву «українського П’ємонту», об’єднавши на своїх теренах українофілів, які до того були розділені імперськими кордонами. 

У 1884-му, 1892-му та 1895-му роках Емський указ доповнили новими заборонами, зокрема про видання книг історичної тематики, дитячих та про життя інтелігенції.

Емський указ діяв майже 30 років і втратив чинність лише після 1905 року, коли затвердили нові правила книгодрукування в Російській імперії.

1888

Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

 

 

1889

Циркуляр Головного управління у справах друку виступив із категоричною забороною цензурним комітетам і окремим цензорам з внутрішньої цензури розглядати українські літературні твори, написані «кулішівкою». Від авторів вимагалося використовувати виключно російський правопис.

Кулішівка український фонетичний правопис, названий так за прізвищем його автора Пантелеймона Куліша. Розроблений наприкінці 1850-х років, він застосовувався в «Записках о Южной Руси» (1856) та в «Граматці» (1857), а потім і в журналі «Основа» (1861–1862, Петербург). Автор дотримується принципу писати так, як чуєш, зокрема, послідовно вживаючи літеру і на означення звука [і] з давнього ѣіто, сіно), на місці давніх о, є у новозакритих складах (стілъ, жінка, пічь) тощо.

Цей правопис став основою для подальших українських правописів, зокрема, про це згадує один з авторів харківського правопису 1928 року Григорій Голоскевич у передмові до 5-го видання «Українського правописного словничка» (1923). 

1892

Розпорядження Головного управління в справах друку видали київському окремому цензорові про безумовну заборону перекладів українською мовою російськомовних творів, розгляд усіх українських творів «с особой строгостью и вниманием» задля зменшення кількості українських видань.

 

Українська мова під гнітом однієї імперії в трьох іпостасях

1911

Постанова VII дворянського з’їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Російської Імперії. Русифікаційна політика Російської імперії набирає обертів.

 

1911

Постанова Синоду РПЦ про заходи щодо вилучення з бібліотек, шкіл і читалень, а також із продажу петербурзьких видань «Кобзаря» Тараса Шевченка. 

Українська книжка перетворюється на раритет в країні, де українці є другим (після росіян) за чисельністю народом: про частку українського в друкованій продукції Російської імперії дає уявлення перелік виданих протягом 1911-го року книжок: російською мовою вийшло 25 526 назв, польською — 1 664, єврейською і староєврейською — 965, німецькою — 920, латинською — 608, естонською — 519, татарською — 372, вірменською — 266, українською — 242. (Див.: Гринівський Т. С. Видавнича справа в Україні початку ХХ століття // Українське журналістикознавство. — Вип. 3. — К., 2002. — С. 28–30). 

1914

Циркуляр попечителя Київського навчального округу начальникам середніх навчальних закладів і директорам народних училищ про заборону учням брати участь у заходах із відзначення 100-літнього ювілею Тараса Шевченка. Ця заборона спричинила масові демонстрації студентів у Києві та інших містах України. Проти демонстрантів кинули загони поліції.

Однак, незважаючи на ці заборони, а також масові арешти напередодні ювілею (23–24 лютого), багатотисячні мітинги і демонстрації все ж таки відбулися не лише у найбільших містах України, а й Москві та Санкт-Петербурзі.

Князь Варлаам Геловані, парламентар від Трудової групи, представник Кутаїської губернії в Держдумі:

«Що Шевченко був великим поетом, про це двох думок, я думаю, бути не може. Як всім великим поетам Росії, Шевченку не щастило ні за життя, ні після смерті. Життя його було наповнене нещастям та смутком.

Але іншим поетам Росії щастило хоча б після смерті. Зокрема, і Пушкіну, і Лермонтову, і Гоголю, у крайньому випадку після смерті ставилися у кращих частинах  різних міст пам’ятники, і навіть російська бюрократія не знаходила можливим перешкоджати організації вшанування пам’яті цих великих поетів, але Шевченко нещасливий і після смерті.

Йому не хочуть пробачити того, що він писав на своїй  рідній мові, для свого народу. (Цит. за Милко В. Заборона святкування 100-літнього ювілею Т.Г.Шевченка: позиція депутатів Державної думи (1914) // Т.Г. Шевченко крізь століття: людина, творець, символ. – К., 2014. – С.24–32).

1914

Указ Миколи II про заборону української преси. Закрили всі українські газети та журнали, їхні регіональні осередки, українські видавництва, заборонили друкувати будь-що українською мовою. Багатьох українських діячів вислали за межі України.

 

1922-1924

Просування частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У на чолі з її автором, другим секретарем ЦК КП(б)У Дмитром Лебедем «теорії боротьби двох культур» в Україні — міської, прогресивної, пролетарської (російської) та селянської, контрреволюційної та відсталої (української), у якій перемогу мусить отримати перша, а завдання комуністів — підтримати цей «природний процес». Українська культура та мова в черговий раз опинилися на нижчій сходинці соціальної ієрархії. Хоча ідеї цього діяча поділялися багатьма його зверхниками у Москві, їх вважали передчасними, тому його та ряд інших визначних партійних чиновників-неукраїнців відкликали. Українізацію, проти якої була спрямована «лебедівщина», згортатимуть кількома роками пізніше, як і арештовуватимуть, розстрілюватимуть та моритимуть голодом..

1924

Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях. Українські школи стають українсько-польськими; вибір між польською та українською мовами часто робили на підставі голосувань батьків, проте часто це була формальність. У результаті кількість українських шкіл у  Галичині зменшилася з 2 532 у 1922–23 навчальному році до 352 у 1937–39.

1924

Закон Румунського королівства про зобов’язання давати освіту дітям лише в румунських школах. Українці розглядалися не як окремий народ зі своєю мовою та традиціями, а як румуни, що «забули свою материнську мову». Посилена румунізація всіх видів шкільної освіти була завершена в 1927 році.

 

1925

Остаточне закриття нелегального («таємного») українського університету у Львові, де на філософському, правничому, медичному та політехнічному факультетах навчалося загалом понад 1 000 студентів.

 

1926

Лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації». Визначилися й з носіями українського націоналізму: Українська Церква, Академія наук і власне вся сфера культури.

 

1930

Початок політичної кампанії проти «шкідництва на мовному фронті», під час якої ліквідували Інститут української наукової мови, зокрема низку наукових комісій (діалектологічну, історії української мови, нормативної граматики української мови, для складання словника живої української мови, історичного словника української мови, етимологічного словника). На їхніх залишках створили, щоправда, Науково-дослідний інститут мовознавства, до якого після чисток потрапила лише половина старого складу працівників.

1930–1937

У РСФРР на заселених українцями землях ліквідували українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрили газети й видавництва (на Кубані, Далекому Сході, в Сибіру та інших місцевостях). Для боротьби з носіями української мови, культури, свідомості організували штучний голод на територіях Кубані й Дону, заселених переважно українцями. Зміна етнічного та, відповідно, мовного складу населення здійснювалася й шляхом масового переселення росіян у вимерлі або вивезені в Сибір українські села.

1932-1933

Голодомор. Геноцид українського народу голодом, внаслідок якого загинуло, за різними підрахунками, 4–10,5 мільйонів людей. Одним із наслідків його стала зміна етнічного та, відповідно, мовного складу населення України, підсилена шляхом масового переселення росіян у вимерлі та вивезені українські села. 

Реалізація таємної постанови «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (30.01.1930) відбувалася як справжня воєнна операція. Вона проходила в 3 етапи. Під час першого (січень-жовтень 1930 р.) з УСРР виселили 31 593 селянські родини (146 229 осіб), другого (березень-вересень 1931 р.) – 32 127 селянських родин (131 236 осіб) у північні райони Уральської області. Загалом з 1928 по 1931 рік знищили 352 тис. господарств, пограбували 1,5 млн людей. Третій етап втілили у 1932-1933 рр.: виселили близько 1 900 родин в кінці 1932 та на початку 1933 р., а також 9 500 родин в кінці 1933 р. (Р.Теслюк. Геноцид українців: депортації та імміграції. Інститут дослідження голодомору, 2022).

1933

Наказ нового керівництва Народного комісаріату освіти (Наркомосу) УСРР про організацію комісії, завданням якої було відкинути «штучне відмежування української мови від російської мови у словниках» та усунути «націоналістичні правила правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазні культури». Програма на «викорінення, знищення коренів українського націоналізму» у справі термінології та граматики стає засадничою у «знешкодженні» словників і правопису 1928 р. Символічно, що калічити українську мову взялися саме в розпал Голодомору.

Мовознавиця Лариса Масенко згадує, як до редакцій журналів і видавництв надходили списки «репресованих» слів — тих, що треба було вилучати з текстів:

«Колишні редактори, які працювали в ті часи у видавництвах, розповідали, що ознайомлення з відповідним списком слів відбувалося так: головний редактор викликав їх до свого кабінету по одному, діставав із сейфа оці списки й вони їх занотовували. Потім клав аркуші назад до сейфа. Про це розповідає чимало редакторів, тому немає жодних сумнівів, що ці списки заборонених слів були і в 1930-х, і в 1970-х роках». 

(Х.Коціра. Як СРСР репресував українську мову. Інтерв’ю з Ларисою Масенко. Локальна історія, 13.06.2022)

І далі:

«Із цих причин заборонили академічний російсько-український словник за редакцією Агатангела Кримського та Сергія Єфремова, і всі термінологічні словники, над якими працювали в 1920-х роках. На них наклали тавро «націоналістичних» і засудили «за відрив української мови від російської». 

Під заборону часто потрапляли слова, широко вживані на заході України, бо вони відрізнялися від російських. Наприклад, таким словам, як обрус, аркуш, визиск, сталий не давали можливості повноцінно функціонувати у мові, їх фактично вилучали з вжитку, замінюючи синоніми, близькими за звучанням до аналогічних російських слів: скатертина, лист, експлуатація, постійний.

1933

Ухвалений новий український правопис. Літеру ґ вилучили з абетки. Норми російського правопису поширилися на окремі правила та правописні норми, а розділ про чужі слова переписаний цілком за російським взірцем. Загалом зробили 126 поправок. Усю видавничу справу перевели на новий правопис негайно, ще до його затвердження та публікації. Через рік правопис вийде з передмовою А. Хвилі, де зазначено: «Основні виправлення стосуються ліквідації усіх правил, що… ставили бар’єр між українською та російською мовами».

1933

Постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації. 4 тисячі учителів звільнили з шкіл як «класово-ворожі елементи». Збільшилася кількість російських шкіл та класів. Знищено більшість українських письменників.

 

1933

Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 pоку, яким дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.

 

1934

Вийшло спеціальне розпорядження Міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови, «за вороже ставлення до держави і румунського народу».

1934

Під приводом убивства Сєргєя Кірова до розстрілу засудили діячів української культури, серед яких — письменники й митці Григорій Косинка, Кость Буревій, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Іван і Тарас Крушельницькі та ін. Підписані до друку «Зведені списки літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та учбових закладів».

1936

Ліквідували близько двадцяти інститутів Академії Наук, зокрема Інститут шевченкознавства, Інститут єврейської пролетарської культури, Інститут польської пролетарської культури тощо. Виданий «Орфографічний словник» Дори Леві, Григорія Левченка, Людмили Рак, а на його засадах — «очищений від шкідницької термінології» «Словник медичної термінології». Відтоді термінознавча праця в Україні припинена на десятиліття.

1938

Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» обґрунтовувалося та забезпечувалося обов’язкове вивчення російської мови на всій території СРСР.

1947

Операція «Вісла»: переселення частини українців з етнічних українських земель Холмщини, Посяння, Підляшшя та Лемківщини до Західної Польщі. Розміщення не купно, а врозсип, невеликими групами між поляками мало на меті прискорити їхню асиміляцію місцевим населенням. На їхнє місце заселилися поляки, а повертатися в рідні місця заборонялося. Результатом була маргіналізація мови, звуження ареалу її функціонування з подальшою втратою рідної мови в наступному поколінні.

1958

Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям…», що проголошувала необов’язковість вивчення мов союзних республік у школах; вивчення всіх мов, крім російської, було за бажанням батьків учнів.

1970

Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою та їхнє затвердження тільки в Москві. Зі зміщенням центру українського наукового життя до метрополії українська наукова мова переходить в розряд низькосортних та потроху починає занепадати.

1972

Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І.Котляревського в Полтаві. Відсутність гідного вшанування класика української літератури та основоположника нової української мови показує не пропагандистське, а реальне ставлення до української мови та культури в СРСР.

1973

Заборона відзначати ювілей твору Івана Котляревського «Енеїда». Згідно з радянським каноном, історія формування української літературної мови не може бути довшою від російської, якій відведено роль старшої серед мов трьох братніх народів. А відзначення ювілею може похитнути віру в імперську лінгвістичну теорію та історіографію.

1974

Постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», де вперше проголошується створення «нової історичної спільноти — радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.

1978

Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках»(«Брежнєвський циркуляр»). Черговий виток насадження російської мови.

1983

Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з вдосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» («Андроповський указ»). Передбачалася виплата підвищеної на 15 % зарплатні вчителям російської мови порівняно з вчителями мови української. Українська мова стає непрестижною не лише ідеологічно, але й фінансово.

1984

Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

1989

Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної» в СРСР.

1990

Ухвалення Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної. Близько 99% кінофільмів демонстрували в Україні російською мовою, у відеосалонах — 100%; 70–80% художньої літератури, яку бачили на прилавках книгарень, — російською мовою; на 90% по-російськи відбувалися заняття у ВНЗ, технікумах та профтехучилищах; на 90% російською видавали наукову літературу. (Г. Куземська. Нездоланна Україна: Хроніка нищення української церкви, мови, культури, народу. — К.: Фенікс, 2014)

1994

Намагання надати російській мові офіційний статус. З інавгураційної промови президента Леоніда Кучми: «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу».

1997

Відома мовознавиця Лариса Масенко зазначила, що «процес російщення не тільки не зупинився, а фактично розширився». В Україні на 100 громадян припадає 54 періодичні видання російською мовою і 7 – українською, тобто українських майже у 8 разів менше. Продукція українського книжкового ринку на дві третини складається з імпорту книжок російською мовою.(Г.  Куземська. Нездоланна Україна: Хроніка нищення української церкви, мови, культури, народу. — К.: Фенікс, 2014)

Російсько-українська війна: знову є за що боротися

2001

Ліквідували Раду з питань мовної політики при Президентові України, яку очолював літературознавець академік Микола Жулинський. Тоді ж скасували сектор моніторингу мовної і національної політики у складі управління гуманітарного розвитку секретаріату Кабінету Міністрів України.

2012

Верховна Рада України ухвалила в першому читанні закон «Про засади державної мовної політики» № 5029-VI, широко відомий як «Закон Ківалова-Колесніченка». Цей закон вводив поняття регіональних мов України та встановлював низький відсоток носіїв (10 % від населення певного регіону, а в окремих випадках і менше 10 %), за наявності якого мова могла вважатися регіональною на певній території. Дозвіл вільного впровадження регіональних мов «в роботі місцевих органів державної влади, та органів місцевого самоврядування, у державних і комунальних навчальних закладах, а також інших сферах суспільного життя» фактично давав можливість не просто поставити на один рівень з державною російську мову в низці зрусифікованих східних та південних теренів України, а й зробити її єдиною домінантою.

Хоча автори закону стверджували, що цей закон розроблявся в дусі європейського законодавства та посилалися на «Європейську хартію регіональних або меншинних мов», багатьом було зрозуміло, що в умовах гібридної війни, коли захисту насправді потребує державна українська мова, такі твердження є маніпулятивними, а сам закон згубний для держави. Михайло Чечетов, депутат від Партії Регіонів, яка практично в повному складі підтримала законопроєкт, продемонстрував рівень дискусії, після голосування прямо заявивши журналістам: «Ми развели их (політичних опонентів), как котят».

Зрозуміло, що такий закон ще на етапі попереднього розгляду викликав бурхливі протести громадськості та спеціалістів, до того ж не лише в Україні, але й у світі. Так, Світовий конгрес українців зробив заяву про засудження свіжопроголосованого закону, розцінивши його як черговий крок влади «до офіційного повернення російської мови у різні сфери державного і суспільного життя та русифікації населення України, а затим — до конституційного впровадження російської мови як другої державної», а також підкреслив, що цей акт суперечить десятій статті Конституції України, згідно з якою «державною мовою в Україні є українська мова», а також Європейській хартії регіональних мов або мов меншин та Рамковій конвенції про захист національних меншин, оскільки просування регіональних мов і мов меншин не має здійснюватися коштом державної мови.

Прийняття закону викликало масові протести, відомі як «мовний майдан». Акції проходили в багатьох містах України. Попри протести й голодування закон був підписаний Віктором Януковичем.

23 лютого 2014 року Верховна Рада скасувала закон «Про засади державної мовної політики», проте рішення не було підписане. 28 лютого 2018 року, після трьох років розгляду, Конституційний Суд України визнав цей закон неконституційним через порушення процедури його ухвалення.

2014

З початку окупації Донецької та Луганської областей та півострова Крим українська мова, література та історія України як предмети вивчення вилучаються окупантами зі шкільних програм, замінюються російськими з відповідним ідеологічним наповненням, підручники та художня література фізично знищуються, вчителів змушують переходити на російські «стандарти навчання» (мову, програми, підручники). Усі згадки про Україну вилучаються, навіть саме слово «український»: так, формулювання «клас з українською мовою викладання» змінилося на «классы с преподаванием на языке народов Донбасса». У 2019 році в Криму не залишилося жодної української школи.

Після 24 лютого 2022 року, за повідомленням уповноваженого із захисту державної мови Тараса Кременя, на тимчасово окупованих російською федерацією територіях України на жовтень 2022 року зафіксували понад 100 фактів лінгвоциду, що супроводжується не лише погрозами та залякуванням, а й застосуванням фізичної сили, обмеженням волі, викраденням, тортурами та вбивствами. Йдеться про «фактичне позбавлення права громадян на користування, вивчення та навчання українською мовою, дискримінацію та репресії щодо осіб, які публічно проявляють свою українську національну ідентичність, зокрема через спілкування українською мовою».

 

Авторка: Олена Сірук